14. МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Українська держава, як і будь-яка інша, не може успішно розви­ватися, спираючись на розуміння лише власних інтересів, ігноруючи геополітичний контекст і тенденції розвитку світової цивілізації. Ус­відомлення Україною власних інтересів є невіддільним від того, як світова громадськість ставиться до України і яким вона бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує врахування як усієї системи глобальних зацікавлень різних країн, так і фактичного розкладу сил — економічних, політичних, військових, іде­ологічних — в своєму регіоні (особливо це стосується близького ото­чення України).

Україна розташована в Південно-Східній частині Європи, в зоні, де перетинаються три величезні геополітичні масиви — Євроатлан­тичний, Євразійський та Ісламський. В цьому можна бачити як певні переваги, так і величезні проблеми, але саме таке розташування, саме цей унікальний цивілізаційних простір відіграє визначальну роль у долі Української держави.

Будь-яке існування, у тому числі й існування держави, має просто­ровий і часовий виміри. Стосовно держави цими вимірами є її жит­тєвий простір, плин (життєвий шлях) і життєвий простір (простір життя). Ці поняття є ключовими для розуміння та визначення націо­нальних інтересів держави, осмислення її життєвого шляху та історич­ного минулого, проектування майбутнього, для її самоідентифікації й геополітичного самовизначення.

Часові характеристики засвідчують інтенсивність і тривалість дії тих або інших сил у певному напрямі; їх сукупність, впорядкована навколо конкретного суб'єкта за моделлю минуле — сучасне — май­бутнє, утворює його хроносферу.

У хроносфері визначальним є лише теперішній час — час актив­них дій сучасного покоління. Минуле оживає через причетність до теперішніх дій, а майбутнє актуалізується через вибір сучасниками альтернатив. Пасивність держави як суб'єкта, її неспроможність ро­зуміти й реалізовувати свої життєві інтереси, перетворює її на об'єкт дії зовнішніх геополітичних сил. Найбільш важливі рішення та дії країни-суб'єкта мають спиратися як на максимальну часову ретро­спективу щодо минулого, так і на максимальну часову перспективу щодо майбутнього.

Хроносфера країни є завжди ціннісно акцентованою, що визна­чається домінуючою в той або інший період парадигмою існування.

Сьогоденне існування України є трансформаційним, перехідним, во­но є боротьбою різних доленосних суспільно-політичних хроностра-тегій, в ході якої твориться наше майбутнє.

Просторові характеристики визначають як внутрішню структуру країни, так і її місце серед інших країн. Внутрішній простір — це кон­фігурація регіональних субструктур у їх взаємодії з центром. Зовніш­ній простір є результатом взаємодії інтенцій країни-суб'єкта щодо реалізації її власних інтересів і можливостей з аналогічними інтен-ціями інших суб'єктів міжнародного життя. Просторова сфера буття країни є також ціннісно акцентованою, що визначається загальною системою орієнтацій цієї країни в світі, а також домінуючою в ній хроностратегією.

Визначення національних інтересів України й активізація її зов­нішньополітичних зусиль відбувається перш за все на двох рівнях: глобальному і субрегіональному.

На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеже­ними після того, як вона позбулася ядерної зброї та значно скоротила свій військовий потенціал, не компенсувавши цих втрат економічни­ми здобутками. На цьому рівні Україна є об'єктом тиску з боку глоба­льних силових потуг: США, Європейської спільноти, міжнародних фінансових структур, Росії.

Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, можливість реа­лізації цих інтересів визначається взаємодією глобальних сил та здат­ністю України бути суб'єктом геополітики. Зниження якості України як суб'єкта зменшує її можливості чинити опір, і навпаки. Істина по­ки що полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це не зачіпає нічиїх інтересів, але коли вона робить хоч малий крок, щоб підвищи­ти власний статус, це неодмінно посилює зовнішній тиск на неї (при­кладом останнього є нещодавні події навколо будівництва в АЕС Іра­ні, танкового контракту з Пакистаном тощо).

Навіть будучи ослабленою, Україна може зберігати певний гео-політичний статус суб'єкта, якщо вдало балансуватиме на суперечно­стях між інтересами світових потуг. Однак політика такого балансу­вання — це політика лише тактична. Україна неодмінно програє як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються між собою в українсь­кому питанні.

Реально посилити свої позиції на глобальному рівні Україна мо­же шляхом структурної модернізації свого економічного потенціалу та масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному на­прямку. Сприятиме цьому також інтегрування в європейські структу­ри, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівно­правного партнерства з РФ.

На субрегіональному рівні (в просторі найближчого оточення) Україна є великою (за розмірами та чисельністю населення) держа­вою зі значним потенціалом. Як спадкоємниця частини функцій СРСР в Центральній і Південно-Східній Європі та в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати тут значну роль в організації нової світового системи порядку. Для неї життєво важливим є залагоджен­ня конфліктних ситуацій на Балканах, в Придністров'ї та Кавказько­му регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Поль­щею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними сусідами.

Але, на жаль, Україна й на цьому рівні здає свої позиції. Вона втратила контроль над Чорноморським флотом (який має велике ре­гіональне значення); послабився її вплив на Балканських ринках, що пов'язано з закриттям Дунайської транспортної мережі; їй поки що не вдається подолати труднощі з включенням в дію Євроазіатського транспортно-енергетичного коридору.

Якщо Україна й надалі програватиме на своєму субрегіонально-му рівні, то це призведе до того, що й тут вона стане переважно об'єк­том тиску з боку інших регіональних сил. Активно діяти вона, отже, зможе лише на локальному рівні, тобто на рівні міждержавного ви­рішення конкретних питань, здобуваючи тут певні незначні перева­ги, але все більше і більше втрачаючи геостратегічну перспективу.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три головні па­радигми, взаємодія яких створює ту чи іншу конфігурацію зовніш­ньополітичних орієнтацій країни. Ці головні парадигми такі: Євра­зійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна). Разом з тим, це є також три головні напрями зовнішньополітичних зусиль української держави. Всі вони мають достатньо глибокі історичні ко­рені та відображають потужні геополітичні чинники сьогодення.

В термінах класичної геополітики перша парадигма втілює так званий телурократичний принцип (тобто принцип сухопутної потуги —сталість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга — таласократичний принцип (тобто принцип морсь­кої потуги — динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), а третя може бути пов'язана з принципом "раймленду" (тобто принципом берегової лінії — зони зіткнення перших двох принципів, суходолу й моря, але який, однак, має й самостійну логіку — логіку "межі").

Кожного разу, коли Україна набувала можливості жити власним життям, вона вимушена була насамперед визначатись саме в цих трьох напрямах з приводу питань, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди та союзні відносини. Історія свідчить також, що жоден з цих напрямків не був для України домінуючим: по кожно­му з них на Україну сунули загони загарбників і по кожному з них по­ширювалися цивілізаційні досягнення.

З отриманням реальної незалежності Україна знову має утвер­джувати себе на цих напрямах. В політиці нині йде запекла боротьба між прихильниками західного та північно-східного напрямів. Однак, зважаючи на те, що Україна історично виникла на "межі" — на межі зіткнення з кочовими культурами, й нині вона відроджується на "ме­жі" — на межі боротьби двох суперпотуг — Євразійської та Євроат­лантичної, маємо дійти висновку, що доля нашої держави здійсню­ється саме за логікою "межі", і вийти з її тисків вона може лише за ра­хунок вдосконалення та розвитку саме "логіки раймленду". Прилу­чення до сфери панування телурократичного або таласократичного принципів можна вважати згубним для України.

Ні архетипи "дому", ні архетипи "корабля" (екзистенційні відпо­відники телурократичного і талосократичного принципів) ніколи не були основними в структурі української ментальності. "Дім" — це символ притулку для життя, "корабель" — символ плавання, бороть­би. Ні та, ні інша символіка не є домінуючою для української людини, найціннішою для неї є можливість повернутися або вийти в плавання. З цим пов'язане й її розуміння свободи, в якому наголос робиться не на певній визначеній системі правил (усвідомлена необхідність) і не на індивідуалістичному волюнтаризмі в хаотизованому світі, а на ви­борі можливостей, спектр яких потрібно формувати, шукати й весь час слід підтримувати на певному рівні. Коли цей спектр зменшуєть­ся до нуля, зникає свобода.

Отже, декларування багатовекторності української зовнішньої політики не слід розглядати як свідчення її невизначеності, воно спи­рається на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою вибору створених можливостей суб'єкт має паралельно просуватися за усіма доступними напрямами, аж доки вони не почнуть суперечити один одному, і лише тоді слід обирати один з варіантів, але водночас необ­хідно починати формування нових можливостей для підтримання їх спектру на відповідному рівні.

Україна ідентифікує себе насамперед як державу європейського типу. Це обумовлено її історичним минулим, географічним положен­ням, її належністю до культурних традицій європейської цивілізації, етнодемографічним складом її населення, потенціалом її економіч­них зв'язків з країнами Європи. Але поки що її реальне становище як європейської держави є невизначеним. Україна виходить зі сфери єв­разійських впливів, але повноцінним членом європейської спільноти ще не є. її прозахідна активність обмежена рамками балансування між інтересами Росії та Євросоюзу. Максимум, на що може розрахо­вувати Україна — це на поступову інтеграцію в західноєвропейські структури. Але сьогодні Україні нема чого запропонувати Заходові як партнеру, крім своїх сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток їх взаємин.

У відносинах з Росією, зважаючи на імперські амбіції останньої, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення обох держав, але цей процес гальмується претензіями політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі та територіальними вимогами. Звідси випливає, що від Росії слід крок за кроком дистанціюватись, доки вона не усвідомить неми­нучості дійсно рівноправних стосунків з Україною.

Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу.

Україна не має достатньої потуги (і бажання), щоб згуртувати на­вколо себе інші пострадянські держави для створення відповідних противаг Росії, але це — творення навколо себе телурократичних со­юзів — не є для неї природним, оскільки сам телурократичний прин­цип є для неї чужим. В інтересах нашої держави дбати про пошук но­вих можливостей, про нову парадигму організації пострадянського геополітичного простору, в якому б Україна почувала себе на своєму місці.

Отже, не варто обмежувати можливості України щодо участі у світових процесах лише проросійським або прозахідним вибором. На цих напрямах ми стикаємось зі значними перешкодами, подолання яких неможливе доти, доки ми не створимо достатньо розвинутий внутрішній потенціал нашої країни — лише тоді стануть реальними сподівання на такі стосунки з "сильними світу", які базуватимуться на спільних з ними інтересах, а не на необхідності підтримувати ту чи іншу з сторін. Крім того, вибір того чи іншого "полюсу" як визнача­льного напряму зовнішньополітичних орієнтацій означає або відпо­відну конфронтацію з іншим "полюсом", або — необхідність балан­сувати між різними "полюсами", або — визнання себе периферійною державою, яка ніколи не буде спроможною мати власну зовнішньо­політичну лінію. Все це є стереотипи конфронтаційного мислення.

Дійсна картина реальності, однак, є складнішою від тої, що нам пропонує класична схема геополітичного протистояння. Розпався СРСР, значні зміни відбуваються в геополітичній структурі європей­ського регіону та Сходу. Все це свідчить про те, що сьогодні творить­ся нова карта геополітичної реальності, а отже Україна, як одна зі з'єднувальних ланок між Заходом і Сходом, має шанс сфокусувати на собі значні потоки міжнародного обміну ресурсами та інформацією.

Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії, на­магаючись прилучити решту країн до своїх уявлень про світ, до влас­них форм технологічного прогресу та соціально-політичного облаш­тування життя. Багато що з європейського досвіду було засвоєно кра­їнами "Півдня" й пробудило у багатьох із них прагнення знайти свою модель прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіоло-гічної парадигми, щоб не втратити власних ідентифікаційних схем.

Налагодження продуктивних контактів з іншими країнами вима­гає осмислення структур свідомості, що визначають поведінку їхніх суспільств і їхніх лідерів, а отже й пріоритети їхніх політичних та економічних сил. Проникнення в широкий світ починається зі спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти та розпочати багатопла­новий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентації власної культури та власних інтересів, завдяки яким світ зможе зро­зуміти нас самих.

Україна не претендує на роль наддержави (а сьогодні — навіть на роль провідної регіональної держави), і тому її зовнішні стосунки ма­ють бути спрямовані головним чином, на забезпечення власних еко­номічних інтересів, що насамперед означає підпорядкування зовніш­ньої політики України меті оптимального пристосування нашої краї­ни до процесів глобалізації, щоб нейтралізувати їхній негативний та максимізувати їхній позитивний вплив на розвиток національної еко­номіки, а також забезпечити економічну безпеку держави.

Необхідно усвідомлювати, що, розбудовуючи відкриту еконо­міку, Україна не може уникнути участі у міжнародному поділі праці. Справа лише у тому, в якій якості — суб'єкта чи об'єкта — вона бра­тиме в ньому участь. Можна "пливти за течією", але тоді нам дове­деться лише виконувати відведену для нас роль, то поки що й відбу­вається.

Незважаючи на очевидну безперспективність орієнтації на виро­бництво сировини, український бізнес зосереджений переважно на саме на сировинних галузях, оскільки вони експортоспроможні й їх­ня продукція легко знаходить ринок збуту. У цьому зацікавлений і за­хідний бізнес, який під тиском громадянського суспільства прагне очистити власну промисловість від екологічно брудних стадій вироб­ництва. Збіг цих бізнесових інтересів на практиці означає збереження неефективної, "важкої" структури української промисловості та зме­ншення шансів в України наздогнати розвинуті держави за технічним і технологічним рівнем більшості виробництв.

Щоб стати конкурентоспроможною, Україна має сформувати на­ціональну господарську багаторівневу модель входження в глоба-лізовану світову економіку. її вищий рівень має передбачати спосіб включення країни у транснаціональні цикли. Проміжний рівень — механізми включення країни у систему регіональних відносин за ста­ндартами ЄС. Третій рівень — двосторонні відносини з країнами, які за промисловим, технічним та технологічним рівнями адекватні Україні. Свої зовнішні стосунки Україна має підпорядкувати забез­печенню тих економічних інтересів, які будуть працювати на реаліза­цію цієї моделі та на побудову тієї держави, яку хоче бачити народ.

З боку США та Євросоюзу в останні роки активізуються спроби забезпечити для себе гарантований доступ до нафтогазових ресурсів Центральної Азії й Каспійського моря. У зв'язку з цим енерготранзитні можливості України, зокрема нафтопровід Одеса—Броди, набу­ватимуть особливого значення.

До кінця 1990-х років українська зовнішня політика формувалася за моделлю "багатовекторного" розвитку зовнішніх відносин, це да­вало підстави для серйозної критики та звинувачень у невизначеності й непослідовності нашої поведінки. Останнім часом українське ке­рівництво визнало головним у зовнішньополітичній діяльності дер­жави курс на європейську інтеграцію.

Така стратегія, що є цілком логічною з огляду на близьку перспе­ктиву, має досить істотно вплинути на весь спектр пріоритетів зов­нішньої активності держави, включаючи формування нової моделі національної безпеки. У зв'язку з цим, на наш погляд, доцільно від­різняти "інтеграційний" вектор зовнішньої політики від інших її на­прямків, які мають за мету розвиток відносин партнерства та співро­бітництва, але не передбачають "інтеграційних" завдань.

Попри всі труднощі процесу європейської інтеграції, вже сього­дні зовнішньополітична діяльність України має поступово перебудо­вуватися згідно з цим стратегічним курсом. Це означає, що розвиток наших взаємин з іншими державами та групами держав повинен уз­годжуватися з основним курсом і будуватися відповідно до нього.

Вибір Україною своїх основних (стратегічних) партнерів — це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розпо­ділу функцій і ролей в сучасному геополітичному та геоекономічно-му просторі. Він Грунтується на стратегічному баченні шляхів розви­тку держави та обумовлюється чіткім усвідомленням національних інтересів і шляхів їх реалізації.

Зовнішні перешкоди на шляху входження України в систему єв­ропейської економічної кооперації створюють бар'єри для встанов­лення відносин повної довіри, а також для розуміння інтересів та цілей наших західних і східних партнерів. Західні країни у відноси­нах з Україною виступають переважно єдиним блоком і свої страте­гічні інтереси щодо неї формулюють нарівні панєвропейських струк­тур — НАТО та ЄС. Вірогідність того, що Україна ще тривалий час буде залишатися за межами європейських інтеграційних процесів, є досить високою.

Можна спостерігати певні кроки в напрямку консолідації зов­нішньополітичних інтересів Європи. Поруч із зміцненням провідної ролі структур НАТО в системі безпеки західного світу існує тенден­ція до розширення сфери європейських стратегічних інтересів у схід­ному та південному напрямах. В перспективі це означатиме форму­вання орієнтованого на Європу геоекономічного простору з відповід­ним включенням проміжних країн (зокрема України) до сфери стра­тегічних європейських інтересів. У такій моделі майбутнього Європи цілком закономірно знаходиться місце й для України.

Україна може пов'язувати своє майбутнє лише зі стратегією, яка побудована на консолідованих інтересах Європейської спільноти. Але в цілому нашу державу поки що не сприймають як частину європей­ського світу. Можна скільки завгодно говорити про історичну прина­лежність України до європейських народів, проте, якщо Україна не буде включена європейцями у систему стратегічного прогнозування власного майбутнього, справа її інтеграції в Європу рухатиметься ду­же повільно.

Після подій 11 вересня США та їх союзники по НАТО розпочали тривалу кампанію боротьби з міжнародним тероризмом, яка вже не обмежується операціями в Афганістані та Іраку, а може бути пошире­на і на інші країни. На хвилі боротьби з тероризмом розпочався про­цес формування нових систем партнерства між великими державами, намітилися контури нової конфігурації міжнародних відносин.

Базові елементи такої конфігурації в тих аспектах, що зачіпають інтереси Української держави, можна вбачати в наступному:

НАТО стає базовою структурою не тільки європейської, а й гло­бальної колективної безпеки;

розширення традиційної сфери відповідальності НАТО, поши­рення НАТО на Схід за рахунок нових членів;

новий формат відносин НАТО і РФ з елементами інтеграції останньої в систему прийняття рішень Альянсу;

інтенсивне зближення РФ та США, яке може набути рис реаль­ного стратегічного партнерства;

геополітична експансія США в регіони Центральної Азії та Ка­вказу (за умови узгодження інтересів Заходу та РФ).

Важливо враховувати, що на сьогодні Росія посилила свій вплив на процеси світової політики. Виходячи з численних офіційних заяв, основні пріоритети зовнішньої політики Росії можна згрупувати в та­кі три блоки: формування нових відносин із США, НАТО та ЄС; бо­ротьба з новими загрозами; інтеграція Росії в європейську та світову економіку. Сьогодні йдеться про вироблення важливих рішень, що будуть визначати розвиток євроатлантичних та світових процесів на довгостроковий період.

У відносинах Росії з НАТО та США створено такий формат від­носин, який, з одного боку, залучає Москву до тих напрямів боротьби з тероризмом, де її лояльність є необхідною, а з іншого — залишає для Заходу можливість відійти від Москви у разі, якщо їхні погляди не будуть збігатися. У довгостроковій перспективі збереження цього формату відносин буде залишатися найважливішою проблемою для США і НАТО.

Для Росії сьогодні важливе значення має зміцнення позицій СНД і ДКБ у сфері боротьби з тероризмом. Росія, яка тривалий час активно "експлуатувала" тезу боротьби з тероризмом у своїй зовнішній політиці, виявилася практично відстороненою від основного театру дій антитерористичної коаліції. Залучення Росії до цієї боротьби здійснюється на непостійній основі та здебільшого є опосередкова­ним. Активна політика США у відносинах з ключовими союзниками Росії по ДКБ і СНД, а також Грузією та Узбекистаном виявила мож­ливість послаблення російських впливів на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Питання про відносини між США і Росією у сфері боротьби з тероризмом має стратегічний характер для обох сторін. Оскільки зусилля Москви створити систему колективної безпеки СНД на базі Ташкентського договору виявилися марними, останнім часом Москва намагається посилити військову й антитерористичну складові ДКБ завдяки виробленню більш чіткої програми протидії новим загрозам.

Зважаючи на зміцнення позицій Росії як у відносинах із Заходом, так і у відносинах з країнами СНД, Україна повинна убезпечити себе від потенційного зростання "російського впливу", а також від кон'ю­нктурних коливань у системі відносин США—НАТО—Росія.

Ймовірно, Росія не завжди зберігатиме постійно рівні відносини з НАТО, але, за умов посилення існуючих тенденцій, роль Росії у єв­ропейських справах зростатиме. Відповідно зростатиме і вплив Росії на просування України в європейському напрямі. Зважаючи на це Україна має якнайшвидше стати на шлях "через НАТО до ЄС". Член­ство в Альянсі допоможе Україні швидше підготуватися й до вступу у Євросоюз.

Розширення НАТО, на відміну від розширення ЄС, процес на­самперед політичний. Тому шанси вже у найближчі роки приєднати­ся до Альянсу є досить реальними.

У процесі зближення України та НАТО відіграватимуть роль ба­гато чинників — як внутрішніх, так і зовнішніх. У цьому контексті особливе значення має питання забезпечення прав людини, і, перш за все свободи слова. До цього додається проблема боротьби з коруп­цією та проблема стабільності й узгодженості з міжнародними нор­мами українського законодавства. Експерти досить обережно гово­рять про 4—5-річний строк як мінімально необхідний для вступу України до НАТО.

Переміщення південного флангу НАТО з Середземномор'я до Чорноморського регіону стає все більш відчутним. Розширення НА­ТО за рахунок Румунії та Болгарії робить Чорне море майже цілком зоною євроатлантичної відповідальності. Євроатлантичний альянс через Туреччину межує з країнами Близького Сходу, зокрема з Іра­ком. Отже, сьогодні увесь цей регіон набуває нового значення у про­цесах глобалізації. Зміна балансу сил в регіоні в найближчому майбу­тньому здатна породити тут нові конфігурації міждержавних відно­син, контури яких зараз можна лише намітити.

Російській Федерації стає все більш складно утримувати свої по­зиції серед держав регіону. Разом з тим і навряд чи можна бути впев­неним в тому, що реалізуючи власні інтереси в регіоні, Росія готова взяти на себе повну відповідальність за його долю в цілому. Вирішен­ня регіональних проблем насамперед передбачає створення соціаль­но-політичних та економічних передумов для динамічного і стабіль­ного розвитку країн регіону, а не тільки чиюсь військово-політичну присутність та дипломатичну активність у врегулюванні конфлікт­них ситуацій. Але чи є у росіян бажання концентрувати зусилля, щоб сприяти, наприклад, проведенню демократичних реформ та соціаль­но-економічних перетворень в країнах СНД? Питання виникає з огляду на існуючі в самій Росії проблеми демократичного розвитку.

Особливий інтерес становлять нові аспекти політики США в Чо­рноморському регіоні, що пов'язані з енергетичними інтересами США та з питанням включення в НАТО таких чорноморських країн, як Румунія та Болгарія.

Варто зазначити, якщо стосовно країн Балтії позиція США є ціл­ком однозначною (питання їхньої безпеки вирішуються шляхом при­єднання до НАТО, а відносини з Росією становлять окреме коло про­блем), то посилення уваги до Чорноморського простору є новим еле­ментом для американської зовнішньої політики. Отже, якщо раніше в регіоні основним геополітичним гравцем була Росія, то тепер в гру рішуче налаштовані вступити і США. Це радикально змінює баланс сил та інтересів в регіоні, тому має бути належним чином усвідомле­не й прораховане.

Регіон знаходиться у досить конфліктогенному оточенні. З одно­го боку він межує з Балканами, де ще далеко не вирішені міжетнічні та соціально-економічні проблеми, а з іншого — з Близьким Сходом. На півночі посилюється тиск на Грузію з боку Росії.

Можна було б говорити про можливість формування тут регіона­льного інтеграційного угрупування як головної консолідуючої сили, але без копіткого й послідовного узгодження політичних та еконо­мічних інтересів різних держав регіону це виглядає утопією. Очевид­но, що власними зусиллями країни регіону будуть йти до цього ідеалу досить довго і з великими труднощами. Про це свідчить приклад мля­вого та непевного розвитку системи ГУУАМ. Не всі сподівання ви­правдала й організація ЧЕС. Реалізація проектів розбудови стратегіч­них транспортних комунікацій з Європи в Азію відбувається не так швидко й не в таких масштабах, як очікувалося. До того ж Росія інте­нсивно вдосконалює власні стратегічні транспортні маршрути, що створюють конкуренцію "Великому шовковому шляху".

В пошуках оптимальних варіантів вирішення власних проблем країни регіону здебільшого звертаються до стабільної й економічно розвиненої Європи, сподіваючись, що її потужний потенціал може більш активно використовуватися в процесах геополітичної та соціа­льно-економічної розбудови Чорноморського регіону.

Європа зацікавлена в каспійських енергоносіях. З введенням у дію стратегічного нафтопроводу Баку—Джейран основні потоки кас­пійської нафти підуть у напрямку Середземномор 'я. Здійснення тако­го масштабного проекту не може не позначитись на геополітичному розкладі сил в регіональному вимірі. Так, насамперед можна очікува­ти посилення інтеграційного руху країн кавказького півдня в євро­пейсько-середземноморському напрямку. З іншого боку, північні чо­рноморські країни, зокрема — Україна та Молдова, ще більше ви­штовхуватимуться на периферію західних інтересів і підпадатимуть під геополітичний вплив Росії.

Питання в тому, наскільки сама Європа усвідомлює важливість вирішення проблем регіону і яку роль вона готова взяти на себе? Оче­видно, що стабільність та безпечність регіону, який є частиною Євро­пейського світу і країни якого мають демократичний устрій, розвине­ну економічну систему, спрямовану на добробут власного населення, значною мірою сприятиме підвищенню як геоекономічного, так і гео-політичного статусу всієї Європи. Сповзання регіону в безодню со­ціально-економічного та геополітичного хаосу суперечить ідеології формування нового Європейського світу.

Одним із потенційних факторів сприяння інтеграції України в ЄС є стратегічна відкритість обох партнерів. І Україна, і ЄС (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаю­чись визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбут­ньому. Пошуки нових форм ідентичності у швидко змінюваному се­редовищі надають можливості партнерам брати активну участь у ви­значенні цілей та пріоритетів один одного.

Актуальними завданнями України у контексті більш ефективної реалізації декларованого курсу прискорення європейської інтеграції слід вважати: формування субрегіональних систем співробітництва; участь у спільних проектах стратегічного характеру; гармонізація відносин із партнерами, які мають відмінні (а часто і протилежні) по­зиції у міжнародних справах, насамперед — із США, Об'єднаною Єв­ропою та РФ.

Як певну загрозу своїй незалежності Україна трактує будь-які спроби виключення її з міжнародного процесу прийняття рішень та нового перерозподілу сфер впливу у геостратегічному просторі, що складається на початку XXI ст. Україна виходить з того, що однією з найважливіших гарантій її суверенного розвитку є формування й під­тримання системи колективної безпеки в європейському та трансат­лантичному просторі, розвиток кооперації у політичній, економічній, гуманітарній, інформаційній та військовій сферах. У ситуації розгор­тання діалогу США та країн Заходу з Росією Україна має прагнути на всіх рівнях дипломатичної активності бути повноправним учасником цього діалогу щодо питань, які зачіпають національні інтереси нашої держави (хоча сьогодні це виглядає досить проблематично).

Визнання важливої ролі України у формуванні нової структури системи безпеки в Європі має стати основою для узгодження україн­ських інтересів з інтересами європейських країн та провідних євро­пейських організацій.

У світлі нинішньої антитерористичної кампанії спостерігається активізація міграційної політики з боку країн Заходу та США, поси­лення жорсткості візового режиму та боротьби з нелегальною мігра­цією. Закономірно, що ставлення до України залежатиме від ефек­тивності її заходів щодо перешкоджання потокам нелегальної міг­рації через свою територію та зміцнення режиму кордонів, особли­во східних.

Тенденція до посилення взаємозалежності країн та їх відкритості до зовнішніх впливів є об'єктивним наслідком сучасних процесів глобалізації. Основний виклик національній державі полягає в тому, що вона перестає бути монополістом (а інколи — й основним грав­цем) на власній території. Вплив держави обмежується, "коригуєть­ся" та навіть нівелюється діями інших держав, міжнародних організа­цій і корпорацій, недержавних організацій, неформальних груп (гру­пи тиску, лобі тощо). Держави, що вирізняються ідеологічною, інсти-туційною чи економічною неспроможністю, зазнають подвійного ти­ску, оскільки їх можливості впливу на перебіг подій розмиваються, спотворюються, ще не встигнувши сформуватись.

З огляду на це можна стверджувати, що суперечність між потре­бою "розбудови держави" та вимушеною необхідністю "нівелювання держави" є ключовою для України. Подальший неконтрольований розвиток цієї суперечності стає сьогодні вкрай загрозливим адже: Україна поки що не може скористатися технологічними, економічни­ми, соціокультурними перевагами глобалізації, втім активно пере­ймає усі її негативні риси та наслідки, серед яких — послаблення дер­жавної влади, невиправдане посилення "позадержавних" джерел по­літичного та економічного впливу, нарощування технологічного від­ставання, ерозія національної ідентичності.

Таким чином, відкритість, яка потенційно могла б означати сприйнятливість до нових ідей і технологій, та взаємозалежність як потенційний інструмент здобуття належного місця у міждержавних відносинах перетворюються на вразливість, незахищеність, несамо­стійність країни. Зрозуміло, що не лише загальносвітові процеси та тенденції є причиною цього. Головні причини підвищеної вразливос­ті України щодо зовнішніх впливів слід, безперечно, шукати всереди­ні країни.

Посилює вразливість країни од зовнішніх впливів також її орієн­тація на якусь одну державу-партнера (іноді таким партнером для України є США, іноді — Росія), при цьому ігноруються легітимні ін­тереси інших держав та інституцій, а інколи — й власні національні інтереси України. Зовнішньополітичні союзники, в обмін на підтрим­ку ними керівників держави отримують можливість здійснювати без­посередній вплив на чиновництво країни. Часто цей вплив перешко­джає реалізації інтересів України та посилює ту частину внутрішньої опозиції, яка взагалі заперечує потребу в зовнішньому співробітниц­тві, нехтуючи навіть його позитивними аспектами.

Надмірна вразливість країни небезпечна ще й тим, що створює у її партнерів негативний імідж абсолютної слабкості цієї країни. По­ступливість держави та її політичної еліти не є результатом чиєїсь підривної діяльності чи газетних провокацій. Це вияв реального ста­ну справ у державі, який вміло використовують конкуренти країни на світових ринках.