Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

17.3. Суб’єкти міжнародного права

17.3. Суб’єкти міжнародного права

 

Суб’єкти міжнародного права — це учасники міжнародних правовідносин, які є носіями міжнародних прав та обов’язків, що здійснюються на основі та в рамках міжнародного права.

 

Деякі автори інколи додають, що суб’єкти міжнародного права мають бути здатними створювати норми міжнародного права, а також нести міжнародну відповідальність у разі необхідності. Тобто, можна сказати, що міжнародна правосуб’єктність складається з міжнародної дієздатності, правоздатності та деліктоздатності.

Взагалі інститут правосуб’єктності займає центральне становище в системі міжнародного права. Розвиток самого міжнародного права пов’язаний із забезпеченням потреб його суб’єктів, зокрема врегулюванням відносин між ними, встановленням їх взаємних прав та обов’язків.

Головним та універсальним суб’єктом міжнародного права є держава. Окрім держав, в різні часи визнавалась правосуб’єкт­ність міст-держав, окремих царів, римської католицької церкви, лицарських орденів, домініонів та ін. Деякі із зазначених суб’єктів набули загальновизнаного статусу в результаті тривалого розвитку, як, наприклад, міжнародні організації, інші — зробили свій внесок у розвиток інституту міжнародної правосуб’єктності, але зараз не вважаються суб’єктами міжнародного права, як, наприклад, Міжнародна організація Червоного Хреста або католицька церква.

Отже, на сьогодні сформувався чіткий перелік суб’єктів міжнародного права. Це, насамперед, держави, а також міжнародні організації, нації та народи, які борються за створення незалежної держави, особливі форми суб’єктів міжнародного права, так звані квазідержавні утворення.

Обсяг правосуб’єктності у різних суб’єктів різний. Але необхідною умовою є можливість підпадати під пряму дію норм міжнародного права. Відповідно існує поділ суб’єктів на первинні та вторинні.

Правосуб’єктність первинних суб’єктів не залежить від волі інших учасників міжнародного співтовариства та існує в силу об’єктивної реальності. Відповідно первинними суб’єктами міжнародного права є держави і в деяких випадках — нації або народи, які борються за створення незалежної держави.

Держави є носіями міжнародної правосуб’єктності в силу належного їм державного суверенітету, що підтверджується основними принципами міжнародного права. Отже, державний суверенітет є повнотою законодавчої, виконавчої та судової влади держави в межах її території, та, з іншого боку, це — її незалежність і самостійність на міжнародній арені. Суверенітет є невід’ємною ознакою держави. У силу належного їм суверенітету держави створюють норми міжнародного права та забезпечують ефективний механізм контролю за їх виконанням.

Але в той же час необхідно зазначити, що суверенітет держави не є необмеженим. В міжнародних відносинах суверенітет однієї держави обмежений суверенітетом інших держав, а також загальними інтересами світового співтовариства. Наприклад, економічний суверенітет держави не означає її ізольованість, а передбачає лише незалежність у виборі напрямів розвитку економічного курсу держави. Причому на практиці держави можуть мати різний економічний рівень, різну політичну силу, але як носії державного суверенітету всі вони є рівними.

Складовою і змістом суверенітету є верховенство держави в межах своєї території. Юридично на території кожної держави не може бути влади, вищої за державну. Суверенітет держави не поширюється за межі її території, але її юрисдикція як прояв суверенітету може виходити і за межі державної території (наприклад, щодо громадян, які знаходяться за кордоном).

Держави є універсальними суб’єктами міжнародного права через те, що практично не існує міжнародних правовідносин, учасником яких не могла б бути держава. Отже, суб’єктом міжнародних відносин є держава як така. Органи або особи, які представляють державу на міжнародній арені, уособлюють державу та не можуть виступати від власного імені.

При визначенні складових держави зазвичай посилаються на договір Монтевідео 1933 р., положення якого встановлюють, що державі як суб’єкту міжнародного права притаманні такі ознаки: територія, населення, уряд та можливість вступати у відносини з іншими державами. Відповідно обсяг її правосуб’єктності також залежить від об’єктивного наповнення зазначених елементів — розмірів державної території, загального розвитку населення тощо. Якщо держава відмовляється від вступу в певні союзи, об’єднання, вона самостійно обмежує обсяг власної правоздатності.

Територіальна та адміністративна структура держави може бути різною, як це зазначалося в попередніх розділах. Тож за фор­мою державного устрою держави поділяються на прості (унітарні) та складні. Складними державами є насамперед федерації, конфедерації, а також унії.

Федерація — це форма державного устрою, яка складається з державних утворень, яким притаманна юридично визначена політична самостійність. Державні утворення, які входять до складу федерації (штати, землі, провінції), є суб’єктами федерації. У федерації постійно діють загальносоюзні органи влади та управління, вона виступає як єдиний суб’єкт міжнародного права. Державні утворення, які входять до складу федерації, юридично позбавлені права самостійної участі у міжнародних відносинах, але з цього правила бувають винятки (Російська Федерація).

Конфедерація — це об’єднання кількох держав, які утворюють певні спільні органи з метою досягнення загальних цілей. Держави, які входять до складу конфедерації, повністю зберігають свій державний суверенітет та є самостійними учасниками міжнародних відносин.

Унія є також різновидом складної держави. Розрізняють особисті і реальні унії. Особиста унія — об’єднання двох або більше держав під владою єдиного голови держави. Суб’єктом міжнарод­ного права виступає не унія, а кожна держава, яка входить до її складу. Реальна унія характеризується об’єднанням держав під владою єдиного голови з утворенням спільних органів влади та управління. Суб’єктом міжнародного права виступає не унія в цілому, а окремі державні утворення, які входять до її складу.

Другим первинним суб’єктом міжнародного права є нація або народ, який бореться за створення незалежної держави. Становлення правосуб’єктності такого утворення було пов’язане передусім з колоніальними державами. Тобто вважалось, що нацією або народом, який бореться за створення незалежної держави, є фактично та історично сформована спільнота із власним населенням, територією та інколи навіть урядом, яка не має самостійності на міжнародній арені і прагне отримати незалежність. Саме з метою надання допомоги таким утворенням у рамках ООН було створено спеціальний орган — Раду з опіки, яка входить у число основних органів цієї найважливішої міжнародної організації.

З того часу, як більшість колоній дістали незалежність, у світі фактично не залишилось колоніальних держав, які прагнуть до самовизначення. Термін «нація або народ, які борються за створення незалежної держави» дедалі частіше отримує зовсім інше тлумачення. Ситуація ускладнюється й тим фактором, що в рамках міжнародного права відсутнє офіційне визначення термінів «нація» і «народ». Але загалом терміном «нація» у міжнародному праві позначається певна людська спільнота, яка характеризується спільною територією, спільними економічними інтересами, певними, історично складеними культурними особливостями. «Народ» може включати одну або кілька національних спільнот, тобто це поняття ширше і відповідно передбачає вищий рівень спорідненості індивідів не лише за національною ознакою.

У міжнародному праві існує досить тонка межа між двома основними принципами, а саме — принципом самовизначення народів і націй і принципом територіальної цілісності. Деякі автори навіть вважають, що правом на самовизначення наділені лише суб’єкти федеративних держав, у конституціях яких передбачено можливість застосування цього права. Але таке тлумачення обмежує дію міжнародного права внутрішньодержавними нормами, що є неприпустимим.

Згідно з нормами міжнародного права нацією або народом, який має право на самовизначення, визнається колонія або інша несамокерована територія з окремим статусом, що відрізняється від статусу території держави, котра здійснює над нею контроль.

Фактично правосуб’єктність народу або нації може виникати з моменту визначення загального органу, який координує боротьбу за створення незалежної держави. Тобто саме цей орган і представлятиме народ або націю на міжнародній арені. Обсяг правосуб’єктності народу або нації надзвичайно обмежений та є перехідним до правосуб’єктності держави. Відповідно у разі фор­мування самостійної держави на базі національно-визвольного руху вона є відповідальною по зобов’язаннях останнього.

Як суб’єкт міжнародного права нація або народ може укладати певні види міжнародних договорів, бути членом міжнародних організацій (як правило, лише як спостерігач, тобто без права голосу). Нації та народи є повноцінними суб’єктами гуманітарного права, тобто вони користуються захистом у рамках міжнародного права.

Вторинними суб’єктами міжнародного права є міжнародні організації та квазідержавні утворення. Їх правосуб’єктність зазвичай базується на міжнародному договорі.

З метою реалізації спільних інтересів держави об’єднуються у міжнародні організації і наділяють їх певними правами та обов’язками. Відповідно, правосуб’єктність міжнародних організацій обмежується їх статутними документами. Але в межах цих документів міжнародні організації вільні діяти на свій розсуд, незалежно від волі кожної окремої держави, яка входить до складу цієї організації. Вперше питання правосуб’єктності міжнародних організацій виникло із утворенням Ліги Націй[1]. Під час укладання угоди про штаб-квартиру із Швейцарією Ліга Націй виступила самостійним суб’єктом міжнародного права. Після створення ООН цю практику було загальновизнано.

Обсяг правосуб’єктності конкретної міжнародної організації залежить від її функціонального призначення. Крім того, кожна міжнародна організація наділена й певними правами та обов’яз­ками юридичної особи, як-то: право укладати договори оренди, підряду, право набувати майно та розпоряджатись ним тощо. До загальних прав міжнародних організацій належить право на співробітництво з іншими суб’єктами міжнародного права, право укладати певні види договорів у межах міжнародного права. Міжнародні організації також можуть застосовувати право на визнання, яке реалізується шляхом надання членства цієї організації. Крім того, міжнародні організації також можуть застосовувати й санкції щодо своїх членів. Ці санкції в більшості випадків обмежуються можливістю виключення з міжнародної організації.

Суб’єктами міжнародного права є виключно міжурядові або міждержавні організації. Неурядові організації здатні впливати на розвиток міжнародного права, вносити власні пропозиції, але формально не мають міжнародної правосуб’єктності. Безумовно, найбільший обсяг повноважень притаманний ООН. Але в будь-якому разі правосуб’єктність міжнародних організацій є похідною від волі первинних суб’єктів, тобто держав.

До квазідержавних або державоподібних утворень у сучасному міжнародному праві належать вільні міста, Ватикан і Мальтійський лицарський орден. Статус таких утворень зазвичай визначається в міжнародних договорах.

Поняття вільного міста охоплює не лише міста зі спеціальним статусом, а й певні території. На сьогодні у світі практично не існує вільних міст (останнє з них — Західний Берлін, припинило своє існування з об’єднанням Німеччини у 1990 р.). Але зважаючи на те, що вільні міста історично виникали як засіб розв’язання територіальних конфліктів, не виключена можливість появи вільних міст у майбутньому. Одним з перших історичних прикладів вільного міста є Великий Новгород. Крім того, в різні часи такий статус мали понад 50 міст, переважно Європейського регіону, такі, як Бремен, Рига, Амстердам, Кенігсберг та ін.

Основною характеристикою вільного міста є його нейтральний та демілітаризований статус. Вільне місто має власне громадянство, територію, органи влади. Такі міста мали право безпосередньо вступати в міжнародні відносини. Гарантом забезпечення статусу вільного міста виступали певні держави, а згодом — універсальні міжнародні організації, такі як Ліга Націй та ООН. Так, статус вільного міста Данцигу було визначено у Версальському мирному договорі 1919 р., гарантом забезпечення його статусу виступала Ліга Націй. Після Другої світової війни було створено вільну територію Трієст, яка знаходилась між Італією та Югославією. Згодом ця територія була поділена між цими двома країнами. Згідно з резолюцією ООН 1947 р. статус вільного міста передбачалось надати Єрусалиму, але ця резолюція так і не набула чинності.

Особливий статус у межах міжнародного права має Ватикан, або Святий престол, який є адміністративним центром католицької церкви та резиденцією папи. Статус цього утворення було визначено в Латеранській угоді, укладеній між папою і представником від Італії — Муссоліні. Згідно з цією угодою було визначено абсолютний суверенітет Ватикану в межах його території та повну юрисдикцію.

Законодавча, виконавча та судова влада у Ватикані належить папі. Ватикан має своє громадянство, виступає самостійним міжнародним суб’єктом, який підтримує постійні дипломатичні відносини з багатьма країнами світу. Дипломатичні представники Ватикану йменуються нунціями або інтернунціями. Ватикан має право укладати міжнародні договори та є асоційованим членом деяких міжнародних організацій (насамперед ООН).

У 1889 р. було визнано міжнародну правосуб’єктність Мальтійського лицарського ордену. Він є суверенним утворенням, основна мета діяльності якого полягає у благодійності. Його місцем знаходження є Рим, але ні території, ні населення він не має. Мальтійський лицарський орден підтримує дипломатичні зв’язки з деякими державами та має своїх представників у міжнародних організаціях.

 



[1] Створена після Першої світової війни. Це була перша спроба держав утворити міжнародно-правовий механізм запобігання військовим конфліктам та зміцнення міжнародного миру та безпеки. Практично діяльність Ліги Націй припинилась з початком Другої світової війни, але формально припинення її діяльності було оформлено лише у 1946 р.