Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 1. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКЕ ЗБЛИЖЕННЯ/ВІДЧУЖЕННЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст. ЯК РЕЗУЛЬТАТ БАГАТОФАКТОРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ (В.М. Горобець)

Взаємини Війська Запорозького та російської правлячої династії в контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи середини 1650-х pp.

Прийняття Військом Запорозьким протекції московського ца­ря та поширення російських впливів на кордонах Османської та Габсбурзької імперій, землях, на які претендували чи які вважали своїми кримська та польська еліти, привело в рух механізм, що ре­гулював складну систему регіональної геополітичної рівноваги в Центрально-Східній Європі.

Варто зразу ж зауважити, що, прагнучи не допустити усклад­нення зовнішньополітичної ситуації, як українське, так і російське керівництво протягом зими-весни 1654 р. здійснювало активні ди­пломатичні заходи. Зокрема, уряд рос. царя Олексія Михайлови­ча, шукаючи собі союзників та прагнучи позбавити Варшаву допо­моги ззовні, відправляє посольства до Австрії, Франції, Швеції, Да­нії, Нідерландів, Курляндії, Бранденбурга, Молдавії та Валахії.

Але, зрозуміло, що головні дипломатичні баталії між Украї­ною і Росією, з одного боку, та Польщею — з другого, розгорілися за Кримське ханство. Аби не спровокувати загострення стосунків з Кримом, український гетьман прохав уряд Олексія Михайловича заборонити донським козакам морські походи1.

Проте і після цього польська сторона, в порівнянні з керівниц­твом Війська Запорозького, була у виграші. Небезпечний розвиток польсько-російських стосунків в другій половині 1653 р. (після про­валу посередницької місії Б. Рєпніна-Оболенського до Речі Поспо­литої) створював сприятливе підґрунтя для зближення Варшави і Бахчисарая, оскільки для керівництва останнього війна з Росією з цілої низки причин була досить актуальною. Саме на ґрунті спіль­ного походу на Москву (до якого мало приєднатися і Військо За­порозьке) відбувається нове польсько-кримське зближення, зафік­соване Кам'янецькими домовленостями кримського хана Ісла-ма-Гірея та польського короля Яна Казимира. Військові приготу­вання російської сторони, про які в Короні Польській було досте­менно відомо уже на початку січня 1654 p., виступили важливим каталізатором активізації офіційної Варшави в кримському напрямку. Причому в нових умовах став надзвичайно актуальним насамперед розрив українсько-кримського союзу. Так, уже 28 січ­ня 1654 р. уряд Яна Казимира відправляє Яна Шумовського в по­сольство до Трансільванії із завданням схилити Д'єрдя II Ракоці до посередництва в стосунках зі Стамбулом при вирішенні справи розриву союзу Іслама-Гірея з Хмельницьким2. Кілька днів по то­му, 31 січня, аналогічна за змістом інструкція виготовляється у Варшаві й для посла, який мав відвідати Молдавію. Зокрема, пе­ред ним ставилося завдання переконати молдавського господаря в тому, "...яким страшним (є. — В. Г.) той союз козаків з татарами". Заради спокою обох держав господар мав докладати чимало зу­силь, аби "...через слуг своїх і приятелів у Порті..." знайти можли­вість впливу на султанський уряд у справі занехаяння того союзу. Королівська інструкція рекомендувала акцентувати увагу турець­кого керівництва на тій обставині, що "...самим туркам страшна має бути та сила татарська і козацька, яка напевне найближчим ча­сом на самих турок обернеться. Бо коли ми приймемо до ласки ко­заків, річ певна, що [...] маючи море відкритим, одні морем, другі льодом з татарами захочуть проти Оттоманського Дому війну роз­почати". Небезпеку війни для Порти, на думку польського керів­ництва, можна було попередити, лише відірвавши козаків від ха­на, "...який так тісно з ними зв'язаний, аби на знак вірності і під­данства свого до Оттоманської Порти віддав султанові турецько­му Хмельницького, спіймавши і взявши його в окови"3.

Тим часом перша після переяславських подій зустріч Б. Хмель­ницького в Корсуні з кримським достойником Келембет мурзою, під час якої гетьман повідомив, що він і Військо Запорозьке "...учинились под государевою високою рукою навеки..."4, як справедливо зауважує цілий ряд дослідників, викликала досить спокійну реакцію татарської еліти. Татарські мурзи, які разом із Келембет мурзою перебували в Корсуні, заявили, що "...они с ними будут неотступньі и на ляхов на весну с ними итти готовьі, и в дружбе с ними будут во веки"5.

Надзвичайно важливе значення для утримання в нерушимості українсько-кримську приязнь і союз мала позиція офіційного Ста­мбула. І, варто зауважити, що це вочевидь добре усвідомлювали в Чигирині. Адже, ймовірно, відразу після переяславських перего­ворів з представниками російського царя 1654 p., Б. Хмельницький відправив посольство в столицю над Босфором. В історичній літературі можна зустріти різноманітне тлумачення мети української дипломатії в стосунках з Портою, аж до твер­дження щодо намірів гетьмана слідом за московською протекцією прийняти протекцію турецьку. Проте аналіз тогочасного розвитку дипломатичної діяльності Чигирина переконує дослідників у то­му, що мета місії була значно скромнішою і полягала в тому, аби саме через Стамбул вплинути на офіційний Бахчисарай і втримати його від інтервенції в Україну на боці польського короля. Крім то­го, завдяки налагодженню взаємин зі Стамбулом Б. Хмельницький прагнув повернути втрачені позиції в Придунайському регіоні. Зо­крема, згідно з інформацією австрійського та трансільванського ре­зидентів, українські політики шукали шляхів порозуміння з урядом Мегмеда IV в справі колишнього молдавського господаря Василя Лупула, котрий мав намір повернути втрачену владу і для цього вдався до інтриг у Бахчисараї. Відсторонення від влади пануючого господаря Стефана Георгіци суттєво послабило б впливи Речі По­сполитої в Придунайському регіоні, натомість дало б можливість українському правителю повернути собі втрачений вплив6.

Посол короля М. Бєгановський прибув у столицю над Босфором 19 березня 1654 р. Саме він передав Високому дивану достеменні відомості про українсько-російський альянс, підтвердивши свої сло­ва копіями важливих документів, отриманих від молдавського гос­подаря, які компрометували українського гетьмана та змушували ди­ван з усією обережністю поставитися до загрози нової військово-по­літичної комбінації, утвореної переяславськими домовленостями. Зокрема, господар передав польській стороні копію царської грамо­ти, привезеної у Молдавію російським посольством Г. Самаріна, де повідомлялося про підданство Війська Запорозького цареві, а також висловлювалася надія, що воєвода Стефан невдовзі за прикладом Б. Хмельницького також складе присягу Олексію Михайловичу7.

Для турецького керівництва, яке болісно переживало кризу у війні з Венеціанською республікою, перспектива розповсюджен­ня на Балканах московських впливів, природно, була вельми неба­жаною. А тому під впливом переданої молдавським господарем інформації дискредитований суперником В. Лупул потрапив до стамбульської в'язниці, а завдання української дипломатії в туре­цькому напрямі — істотно ускладнилися.

Тим часом на Кримському півострові не таким уже й солідар­ним було ставлення татарських еліт до можливого розриву з Вій­ськом Запорозьким і зближення з Річчю Посполитою. Слова візи­ра Сефер-Газі-аги з приводу переяславських домовленостей: "Коли так учинив, то вже й йому буде кінець"8, вимовлені на адре­су українського правителя в присутності посла польського коро­ля, відбивали лише одну з пануючих на той час у Бахчисараї точок зору на дану проблему. Як справедливо зазначає з цього приводу Я. Федорук, навіть після приїзду до Бахчисарая М. Яскульського (тобто підтвердження керівництвом Речі Посполитої своїх намірів укласти антимосковський і антиукраїнський союз з Кримом) уряд Іслама-Гірея продовжував докладати зусилля, аби зберегти союз­ницькі стосунки з Військом Запорозьким. Така лінія поведінки хана, на думку дослідника, по-перше, диктувалася вимогами опози­ції, яка хотіла зберегти стару приязнь з козаками, а по-друге, пере­слідувала мету запобігти вторгненням запорозьких і донських ко­заків на Чорне море. Найприйнятнішим для офіційного Бахчиса­рая варіантом розвитку міжнародної ситуації було провадження спільного кримсько-польського походу на Росію при залученні до нього Війська Запорозького, або принаймні гарантування нейт­ральної поведінки останнього. Плани ж польського керівництва передбачали спрямування головних сил Орди на війну з російсь­кими військами, аби тим часом силами коронних військ при хоч би незначній підтримці татар воювати козаків в Україні. Оскільки кримське керівництво не бажало розпочинати війну з Москвою на її території без серйозної підтримки союзників безпосередньо на російських землях, а Варшава не збиралася переносити туди свої бойові операції, попередньо не приборкавши Військо Запорозьке (за відмови керівництва останнього від денонсації угоди з царем), поль­сько-кримські союзники ухвалили компромісне рішення: спочатку зму­сити козаків повернутися в підданство Яна Казимира, а після цього роз­почати спільні акції на російських територіях9.

Уже під час роботи польського сейму (в ході якого одним із пріори­тетних завдань було зміцнення армії з огляду на майбутню війну з Ро­сією) до Варшави прибув посол Суліман-ага, який 17 червня 1654 р. пе­редав Яну Казимиру листа від хана, що мав стати основою майбутнього "вічного договору" між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Згідно з запропонованим проектом обидві сторони брали на себе зобо­в'язання не нападати на землі одна одної; король мав виплачувати що­річно ханові «упоминки», а останній відповідно зголошувався "...як проти московського царя, так і проти віроломних козаків і селян [...] з усіма ордами або разом, або окремо, якою буде воєнна потреба, [висту­пити] [...] знищувати бунтівних козаків і непокірних селян, які не хочуть повернутися до давнього підданства, а також віроломного москови-та..."10. Без відома польського короля Іслам-Гірей обіцяв не приймати послів від російського царя та українського гетьмана й не укладати з ни­ми миру; аналогічні зобов'язання мав узяти на себе й Ян Казимир. Су­ліман-ага передав також вимогу хана, щоб у наступній війні проти Росії всі відвойовані міста перейшли до Речі Посполитої, а здобич та терито­рії Казанського й Астраханського ханств — кримському ханові. Пере­дбачалося також, що Іслам-Гірей вважатиме своїми друзями правителів Трансільванії, Валахії та Молдавії, котрі перебували в дружніх стосун­ках з Яном Казимиром.

10 липня 1654 р. в урочистій обстановці на вірність укладено­му договору у Варшаві присягу склали польський король і сенато­ри, з одного боку, та ханський посол Суліман-ага — з другого. Юридичної сили договір мав набути після того, як його скріплять присягою Іслам-Гірей та найвпливовіші татарські мурзи. Для при­йняття присяги до Бахчисарая знову відбув Маріуш Яскульський. Проте цього разу місія, що планувалася як суто церемоніальна, отри­мала несподіваний і досить тривожний для офіційної Варшави роз­виток. ЗО червня 1654 р. несподівано помер хан Іслам-Гірей і навколо трону в Криму спалахнула гостра політична боротьба, наслідками якої й вирішив скористатися гетьман Богдан Хмельницький. Протя­гом серпня—липня 1654 р. українське керівництво активно зносить­ся з татарською елітою11, і результати цих зносин були настільки об­надійливими, що в середині серпня гетьман був щиро переконаний в тому, що йому вдасться зберегти непорушною українсько-кримську приязнь. Оптимізм Хмельницькому вселяв і виступ на допомогу ко­закам ногайських татар у першій половині серпня 1654 р. Тому-то в листі до наказного гетьмана сіверського, ніжинського полковника І. Золотаренка від 16 (26) серпня гетьман зазначав: "Ми же, взяв бога на помочь учинися изнову в неотменной приязни с татари по смер-тиханской (виділено автором. —В. Г.), ис-под Фастова вместе с ор­дою дале в Полшу до ляхов рушаемся..."12.

Але врешті-решт тверда позиція офіційного Стамбула щодо про­довження урядом нового хана антимосковської політики свого попере­дника сприяла втихомиренню боротьби в Криму та серед підлеглих ха­нові татарських орд щодо напряму зовнішньополітичної орієнтації ха-нату. Серйозним стимулом для формування на півострові антиросійсь-ких і, відповідно, антиукраїнських настроїв стали повідомлення про зна­чні військові успіхи Москви та їх нових союзників на території Велико­го князівства Литовського. За таких умов наступник покійного Іс-лам-Гірея його брат Мехмед, проголошений 25 серпня 1654 р. в Стам­булі новим ханом під іменем Мехмеда IV Гірея, прибув на півострів 12 (22) жовтня 1654 p., a 15 (25) жовтня скликав в Перекопі засідання дива­ну, на якому було декларовано збереження зовнішньополітичного кур­су попереднього ханського уряду, в тому числі й стосовно ставлення до польсько-українсько-російського конфлікту. За результатами дивану наступного дня було відіслано лист Яну Казимиру з повідомленням про відправку найближчим часом йому на допомогу татарських орд13. Од­ночасно до Богдана Хмельницького відбуло посольство Тохтамиш-аги з грамотами нового хана, а також листами його візира Сефера-Газі-аги і перекопського Карач-бея з вимогами розриву союзу Війська Запорозь­кого з Москвою та погрозою в разі відмови—розпочати проти України війну. Зокрема, як можна встановити з гетьманського листа-відповіді, у переданій через Тохтамиш-агу грамоті Мехмед IV Гірей висловлював побажання зберегти братерство з Військом Запорозьким, але водночас в ультимативній формі вимагав відступити від царя, погрожуючи в разі відмови — направити проти козаків "...угорців, мунтян і волохів і сам, з'єднавшись з поляками...", спустошувати їх край14.

У відповідь на ультиматум хана Б. Хмельницький не менш різ­ко заявив про своє здивування з намірів кримського керівництва зламати свою присягу на братерство та повідомив про свої плани, мобілізувавши все Військо Запорозьке, чекати на кордоні від Мех-меда IV Гірея "більш приятельського листа". Схиляючи офіційний Бахчисарай до перегляду своїх агресивних намірів щодо Війська Запорозького, гетьман нагадував про сім років братерської співп­раці козаків і татар, коли вони "...разом хліб і сіль їли, уклавши дружбу..."15. Подібного листа Хмельницький адресував візиру Се-фер-Газі, також закликаючи його пам'ятати "...ті всі великі часи, коли могли хліб і сіль разом їсти, як брат з братом..."16.

Як можна встановити з листа, відправленого гетьманом до Оле­ксія Михайловича 10 (20) листопада, українське керівництво до останнього не втрачало надії на можливість утримати Кримське ханство від втручання у війну України та Росії з Річчю Посполи­тою, очікуючи, "...что оттуда (тобто з Криму. — В. Г.) учинит-ца..."17. Але поспішно скликаний з наказу Мехмеда IV Гірея диван після ознайомлення з відповіддю козаків на ультиматум хана підт­вердив наміри воювати з ними. Після цього 12 (22) листопада (за ін­шими відомостями 11 (21), а ще іншими — 13 (23) листопада) хан у присутності М. Яскульського підтвердив присягою правомочність кримсько-польського договору, впровадивши його в життя  .

Остаточний розрив України з Кримом і укладення останнім союзницької угоди з Річчю Посполитою стали найближчою в часі й найважливішою, на наш погляд, похідною українсько-російсь­кої угоди 1654 р. Укладення військово-політичного союзу між Річчю Посполитою і Кримським ханством, що зберігало свою ак­туальність протягом наступних 12 років і, за визначенням польсь­кого історика 3. Вуйціка, було ключовим питанням всієї тогочас­ної польської зовнішньої політики19, дуже багато важило і для ін­тересів Козацького Гетьманату.

Найпершим його проявом став похід Орди в Україну. Вже наступ­ного після підтвердження ханською присягою чинності договору дня передові татарські загони вирушили в Україну на з'єднання зі своїми новими союзниками. А 21 листопада (1 грудня) 1654 р. Б. Хмельницький з Корсуня відправив черговий лист до царя, інфор­муючи його про наступ поляків і їх союзників на Україну. І хоч, як за­значав гетьман, "...то лятцкое войско не вельми сильно, но с ними вен-грьі, волохи, татаровя белогородцкие, очаковские, нагайские все..."20.

Цікаво, що в умовах розгортання татарського наступу в Украї­ні кримське керівництво продовжувало вести переговори з росій­ськими послами, які перебували на той час у Бахчисараї. Щоправ­да, якщо перед тим Москва намагалася отримати військову допо­могу Кримського ханства в боротьбі з Річчю Посполитою, то тепер, як можна зробити висновок з додаткових інструкцій Посоль­ського приказу послам, що перебували в Криму, першочерговим для уряду Олексія Михайловича стає завдання нейтралізації Орди в новій війні. Однак з трьох складових посольського наказу, а са­ме: 1) отримання від Мехмеда IV Гірея нової "шерстної" грамоти; 2) внесення до її тексту нової титулатури царя; і 3) поширення кримських зобов'язань про ненапад і на українські землі, російсь­ким дипломатам вдалося лише добитися від хана підтвердження присяги про збереження миру з Росією. Причому в текст "шерстної" грамоти було внесено принципової ваги доповнення: замість центральної формули — "...будемо недругу вашому не­другом, а другу другом...", кримська сторона запропонувала та­ку — "...і будет будете ви..."21, що недвозначно вказувало на умов­ний характер взятих на себе ханською адміністрацією зобов'язань.

Таким чином, кримське керівництво ухилилось від прямої кон­фронтації з Москвою, не довівши справу до повного розриву та об­межившись упродовж 1654—1657 pp. участю у війні Речі Посполи­тої проти Війська Запорозького в Україні, причому поєднуючи це з "братерським" листуванням з царем, відбиранням від московських воєвод звичайних упоминків, обміном посольств тощо22.

Тим часом на весну 1655 р. розклад зовнішньополітичних сил у Центрально-Східній Європі став набирати принципово нових відтінків. Досягалося це передовсім завдяки активізації військо­во-політичних приготувань Шведського королівства, на чолі яко­го став молодий і вельми амбітний воєначальник Карл X Густав. 19 квітня 1655 р. представник Карла вручив польському сенатові меморіал, який переконливо засвідчив наміри шведського короля воювати з Річчю Посполитою.

В історичній літературі існують різноманітні точки зору щодо причин, які детермінували виступ Карла супроти польського ко­роля. Переважна більшість дослідників одностайна в оцінці осо­бистості 32-річного шведського монарха, войовнича вдача якого й спонукала початок мілітарної акції. Щоправда, мають рацію ті іс­торики, які розглядають цю проблему на широкому міжнародно­му тлі, зокрема, розвитку та наслідків польсько-українського про­тистояння. Насамперед з цього приводу варто зауважити, що в Стокгольмі з самого початку з належною увагою поставилися до війни, яка розгорілася наприкінці 1640-х pp. на теренах Речі По­сполитої. Щоправда, на перших порах шведське керівництво не наважувалося якимось чином втручатися у внутрішній конфлікт сусідньої держави. Перелом у ставленні до даних подій намітився з осені 1651 p., коли офіційний Стокгольм почав зондувати (поки що безрезультатно) ґрунт щодо можливості укладення альянсу з тодішніми супротивниками Речі Посполитої — Трансільванією та Оттоманською Портою23. Новий сплеск зацікавлення проблемою спостерігається у шведській столиці з 1652 p., коли туди прибув політичний опонент польського короля Яна Казимира — колиш­ній підканцлер коронний, а тепер вигнанець — Ієронім Радзейов-ський. Прагнучи повернути собі втрачені майно, гідність і по­літичний вплив, а вітчизні — мир і силу, Радзейовський розробляє план, що передбачав заміну на польському троні слабкого й ском­прометованого в очах литовських і польських дисидентів, а також українських козаків Яна Казимира на тодішню королеву Швеції Христину. Зрозуміло, що, згідно з задумом екс-підканцлера, голо­вну опору його планів мають створювати якраз ці самі литовські й польські дисиденти та українські козаки. З метою залучення останніх на свій бік Радзейовський відправляє листа Хмельниць­кому (який, щоправда, був перехоплений поляками)24.

Нова хвиля зацікавлення шведських політиків перебігом польсь­ко-українського конфлікту зумовлюється повідомленнями про укра­їнсько-російський альянс та нові титули московського монарха, а ще більше грандіозними успіхами російсько-українських військ на тери­торії Великого князівства Литовського, що, зважаючи на давнє супе­рництво з Московією, створювало загрозу для шведських Інфлянт. У Стокгольмі боялися того, що російські війська можуть дійти до Ба­лтики і шведи матимуть небезпечного конкурента в пануванні над морем. Першою реакцією стало приготування фінських полків, але в другій половині вересня король наказав вислати війська до московсь­кого кордону. Вже в цей час Карл X Густав виношував плани розпо­чати війну навесні наступного року, щоправда поки що відкритим за­лишалося питання: чи воювати проти Росії в альянсі з Річчю Поспо­литою, чи, навпаки, проти останньої — разом з Москвою. Обидва ва­ріанти мали свої переваги. Війна з Росією призупинила б зростання її могутності, а війна з Річчю Посполитою, послабленою внутрішніми конфліктами і війною на Сході, обіцяла незаперечний успіх.

Щоправда, незважаючи на прогнозовану легкість перемог у Польщі, аналіз зовнішньополітичної діяльності Стокгольма в до­воєнний час переконав дослідників у намірах шведського керівни­цтва воювати не проти Польщі, а проти Москви, зростання могут­ності та агресивності якої розцінювалося як головна небезпека для шведських інтересів. Причому в планах шведського короля Поль­щі відводилася роль не другого ворога, а, навпаки, союзника в майбутній війні з Московською державою. Зважаючи на тверді на­міри Карла розпочати війну, шведська державна рада хоч і дала дозвіл на військові приготування, все ж не ухвалювала остаточно­го рішення щодо напряму удару. Частина ради, передовсім ото­чення короля і він сам, виступала за війну проти Росії в союзі з По­льщею, сподіваючись, що остання, перебуваючи в надзвичайно складних умовах війни на Сході, погодиться піти на певні терито-ріальні поступки шведам. Адже наступ шведської армії на Росію кардинально змінив би співвідношення сил і дав би змогу Речі По­сполитій повернути втрачені в Литві досить значні території, в той час, як відмова від "рицарської прислуги" шведів на продиктова­них ними умовах могла б поставити країну у ще більш складну си­туацію. Остаточне рішення з даної проблеми в Стокгольмі плану­вали винести після приїзду польського посла, і, як зазначає з цього приводу польський історик А. Керстен, то був останній для Речі Посполитої шанс зупинити велику польську кризу середини XVII ст., яка не тільки на десятки років, а й на кілька століть зміни­ла розклад сил в Центрально-Східній Європі25.

Окремі дослідники висловлюють думку, що спонукальними мо­тивами для Карла стала непоступливість, навіть ворожість Яна Кази-мира, яка була особливо виразною на тлі приязного ставлення мос­ковської сторони. Крім того, справедливими є зауваження тих істо­риків, які класифікують укладений раніше польсько-кримський союз як певний гальмуючий чинник польсько-шведського діалогу, оскіль­ки оточення Яна Казимира явно переоцінювало мілітарне значення кримської допомоги і сподівалося в 1655 р. рішуче переломити хід війни з Росією та Україною на свою користь. Хоч уже 14 листопада 1654 р. у Варшаві ухвалили інструкцію для польського посла до Сто­кгольма стольника сандомирського А. Морштина, де містилися га­рантії дотримання Польщею миру і висловлювалася готовність роз­почати переговори щодо прав Яна Казимира Вази (найбільш вразли­вого у стосунках королівських дворів) на шведський трон тощо (і при цьому не приховувалися мотиви поступливості: схилити Карла до війни з Москвою, або принаймні забезпечити його нейтралітет у кон­флікті), ні ранг, ні кваліфікація посла так само, як і продемонстровані в інструкції межі компромісних можливостей польського керівницт­ва, не відповідали серйозності моменту26.

За таких умов наприкінці 1654 — початку 1655 pp. на тлі значних воєнно-політичних успіхів Москви та відсутності реального бажання польського керівництва піти на поступки північному сусідові і відбу­вається кардинальна зміна зовнішньополітичних пріоритетів Стокго­льма. Вже 27 січня 1655 р. вперше на засіданні державної ради чітко звучить думка щодо перспектив війни з Річчю Посполитою. Причо­му вістря воєнної акції Карла X Густава, розпочатої на польських ко­ронних землях, насправді було спрямоване насамперед проти Моск­ви, проти посилення московських впливів в Центральній Європі, осо­бливо в Балтійському регіоні. Як переконливо доводить шведський історик А. Штаде, розпочинаючи мілітарну акцію в Польщі, він (король) передовсім прагнув загородити росіянам дорогу на Балтику, упередити їх на шляху до головної балтійської твердині Динебурга27.

Готуючись до війни (поки що навіть невідомо з яким супротив­ником), Карл ще 19 січня 1655 р. (н. с.) пише листа до українського гетьмана Богдана Хмельницького, де позитивно оцінює попередні шведсько-українські контакти, запевняє в своїй доброзичливості та висловлює сподівання стосовно того, що невдовзі між ними встано­вляться постійні відносини28. Неформальна місія польського посла А. Морштина призводить до того, що на згаданому вже засіданні державної ради 27 січня 1655 р. ґрунтовно обговорюється питання відправки послів до Війська Запорозького.

Зміна політичного курсу на Півночі та в Центрі Європи цілком за­довольняла український уряд, оскільки з'являвся ще один (поки що політичний) союзник Війська Запорозького в боротьбі з Річчю По­сполитою. Наскільки серйозні сподівання покладав Хмельницький на сприятливий для українців розвиток міжнародних процесів у ре­гіоні, зокрема стосовно перспектив укладення угоди про приязнь зі шведами, видно з його листа до царя від 2/12 квітня 1655 p.: "Мьі же-лаем, чтоб уже неприятели ляхи сего лета все пропали — чтоб болше крови християнской не проливали и церквей божих не разоряли..."29. Ще більше ентузіазму вселили в гетьмана та його оточення передані ченцем Данилом запевнення короля в тому, що шведи "...не будуть давати допомоги ляхам, неприятелям твоїм і нашим, але обіцяють їх воювати..."30. Свою обіцянку Карл X Гу став виконав 19липня 1655 р., розпочавши наступ на коронні землі з моря.

Договір Війська Запорозького з московським царем 1654 р. не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньо­політичної діяльності. Тому його стосунки з шведським королем, про які він завчасно повідомляв уряд Олексія Михайловича, з фор­мального боку не були виявом сепаратизму. Вступ у війну проти Ре­чі Посполитої Шведського королівства та блискучі перемоги шведів на першому етапі війни, здавалося б, повинні були значно спрости­ти завдання Росії в перемозі над Варшавою. Однак давнє суперницт­во Московії та Швеції, а також мотиви вступу останньої до воєнного конфлікту, навпаки, змушували московських політиків навесні-влітку 1655 р. тривалий час зважувати переваги й недоліки нової міжнародної реальності, не поспішати з визначенням свого ставлен­ня до політичних процесів у регіоні. З огляду на це уряд Олексія Ми­хайловича затримує і не пропускає до Чигирина посередника в укра­їнсько-шведських стосунках — Данила Грека. Такий вчинок мос­ковського керівництва явно непокоїв українського гетьмана і він на­магається пояснити Москві, яку користь можна отримати від союзу з шведським королем. У листі до Москви від 2/12 квітня Хмельниць­кий, зокрема, зазначав з цього приводу: "Ми вже від чотирьох літ з королевою свейською о приязні договір чинимо, щоб на тих неприятелів — ляхів нам помогла [...] зичимо не лише аби зі Свеї, але і з інших країв на тих неприятелів вашої царської величності войова-но..."31. Однак, незважаючи на запевнення Хмельницького стосов­но обопільної вигоди від розвитку контактів з шведським урядом, висловлені в листах до царя Олексія Михайловича, думного дяка Ларіона Лопухіна, боярина Іллі Милославського, українське по­сольство на чолі з сотником Кіндратом Бурляєм не було пропуще­но до Швеції. Офіційне пояснення царської адміністрації зводило­ся до того, що, оскільки між Росією і Швецією відбувається обмін "великими посольствами", вирядження гетьманом свого осібного посла — видається недоцільним32.

Вкрай неприємне враження в Москві мала справити також звіс­тка про укладення в Кейданах на Жмуді 17 серпня та 20 жовтня 1655 р. угоди між "некоронованим литовським монархом", вели­ким гетьманом литовським і воєводою віденським, лідером литов­ських дисидентів Янушем Радзивіллом, його братом конюшим ли­товським Богуславом Радзивіллом, польним гетьманом литовським Вінсентом Корвіном Гонсєвським, іншими литовськими магнатами та Карлом X Густавом, якою проголошувалася унія Великого кня­зівства Литовського зі Шведським королівством. Як справедливо зазначають дослідники, ця акція не лише клала край ягеллонській ідеї, а й зводила практично нанівець усі успіхи російських військ на території князівства. Шведський король обіцяє литовським опози­ціонерам відновити попередні межі їхньої держави, і це неминуче веде до зіткнення шведсько-російських інтересів. Таким чином, об'єктивно склалося так, що логіка розвитку російсько-шведських взаємин не давала змоги царському оточенню легковажити перспе­ктивою можливого зміцнення сусіда-конкурента.

Однак уже перший рік союзницьких відносин з Москвою пере­конливо продемонстрував Чигирину, що російські інтереси не зав­жди співпадають з українськими прагненнями33. Досить прикметно, що поголоски про непорозуміння в стані союзників стали відомими і правителям сусідніх держав. Зокрема, вже 19 серпня (н. с.) трансіль­ванський князь Д'єрдь II Ракоці писав невідомому адресату, що "Московит твердо стискає Хмельницького, кається (той. — В. Г.) за­раз у своїй клятві; прагнучи свободи, отримав він ярмо — і більше, ніж було під Польщею"34. Інший придунайський правитель — мол­давський господар 23 серпня (н. с.) також повідомляв трансільвансь­кому князеві про те, що Хмельницький "...не радіє московському то­вариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік..."35.

За таких умов неймовірні за своїми масштабами успіхи Карла X Густава на теренах Корони Польської36 спонукають Хмельниць­кого до того, аби він мало зважав на вказівки з Москви і, довго не роздумуючи, пристав на пропозиції короля шведського щодо укладення угоди про дружбу і взаємодопомогу, передані українсько­му правителю шведським послом О. Ю. Торкватом у середині серп­ня 1655 р. під мурами обложеного українськими військами на чолі з гетьманом та російськими полками воєводи В. В. Бутурліна Кам'ян-ця37. Хоча Торкват і передав Хмельницькому прохання свого короля про надання українською стороною військової допомоги фельдмар­шалу графові А. Вітенбергу, гетьман запевняє Карла в тому, що, "...полишивши облогу міста і самого Кам'янця, найближчим часом підемо спішно на Львів і там чекатимемо вказівок вашої королівсь­кої милості"38.1 дійсно, 24 серпня Хмельницький разом із царськими військами "...прямо під Львів і Глиняни [...]" пішов і в середині вере­сня розпочав облогу міста39.

Однак легкість перемог шведського короля не сприяла станов­ленню рівноправних союзницьких стосунків між ним і Військом За­порозьким. Як слушно зауважував з цього приводу М. Грушевськии, Карл X Густав не стільки завойовував Польщу, скільки вона добро­вільно йому піддавалася; швидше всього, він у цей час воював не з Польщею, а з Яном Казимиром40. Польські міста, шляхта, магнати присягали шведському королеві "як протектору Польського королів­ства", що гарантувало його цілісність. Більше того, у планах голов­ного консультанта шведського короля з українських питань екс-під-канцлера великого коронного І. Радзейовського співпраця з Війсь­ком Запорозьким була одним із засадничих елементів агітації поль­ської шляхти і війська на користь протекції Карла. Так, у повідом­леннях з обозу кварцяного війська, яке перейшло на шведську служ­бу, автор із впевненістю констатував, що козаки відступають від Ро­сії "...і ціле послушенство КИМ шведському віддають, а якби Моск­ва з кордонів не пішла, за універсалом КИМ, а також війська усього спільно вирушити проти них мають..."41. Тобто, агітація будувалася на тому, що шведський король, теперішній протектор, а в майбут­ньому король Речі Посполитої, приведе до послуху козаччину, по­кладе край багатолітній виснажливій війні, а згодом спільними сила­ми подолає і Москву. А тому, інспірувавши марш українських військ з-під Кам'янця, Радзейовський в листі до Карла від 1 жовтня 1655 р. розцінив появу Хмельницького під Львовом як значний політичний успіх шведів. Довідавшись про марш, екс-підканцлер щиро вважав сам і обнадіював короля в тому, що український гетьман прямує до Кракова, аби задекларувати там свою йому службу42.

Проте не такими були плани Хмельницького, який, як уже зазна­чалося вище, сподівався, використовуючи слабкість свого супротив­ника, добитися того, "...чтоб уже неприятели ляхи сего лета все про­пали...". Переконливим доказом серйозності намірів української сто­рони стали дії козацького війська на Галичині. Розгромивши 29 вересня війська гетьмана великого коронного під Городком, Хмельницький розпочав облогу Львова і водночас відправив сильний українсько-російський експедиційний корпус до Вісли. Останній опанував Любліном, дійшов до Пулав і Казимира Дольного. Поява українсько-російських військ на власне коронних землях поблизу польської столиці викликала тривогу й замішання як з боку поляків, так і шведів. Уже в перших числах жовтня Радзейовський тричі пи­ше до гетьмана, "...затримуючи його і відриваючи від Москви..."43.

Запитання шведської сторони не захопили Хмельницького зне­нацька і вже того самого дня він написав листи до короля, які мав відвезти посол Данило Грек, а також детальну інструкцію щодо по­зиції української сторони на переговорах зі шведами. Зміст інструк­ції зводився до того, що Військо Запорозьке (за порадою Радзейов-ського) віддається під протекцію шведського короля, якому зобо­в'язується вірно служити за умови дотримання останнім миру з Мо­сквою, укладення шведсько-українсько-російської коаліції, обо­пільного зобов'язання сторін про взаємодопомогу супроти неприя-телів, підготовки до великої європейської війни з Оттоманською Портою (українські козаки спільно з венеціанцями та англійцями мали проводити морські операції, а шведи і росіяни — сухопутні)44.

Цілком очевидно, що за конкретних умов середини жовтня 1655 р. укладення з Військом Запорозьким формального союзу, який визнавав би існування молодої держави, для шведів втрачало будь-який сенс. Для польської шляхти воно означало нехтування шведським монархом даних раніше зобов'язань, а тому такий крок був неприпустимим для Карла X, оскільки принципово змінив би ставлення до нього місцевої шляхти та населення в цілому. Крім то­го, надзвичайно серйозним стримуючим чинником на шляху стано­влення українсько-шведських відносин була Москва. Зокрема, й ак­тивний учасник українсько-шведського діалогу І. Радзейовський в листі до Карла X від 21 жовтня 1655 р. зазначав з цього приводу: "...якби ще хоч не було з ними москалів, я б мав деяку віру до коза­ків, а так я боюсь, що ся спілка може наробити замішання і триво­ги..."45. Австрійський резидент у Варшаві барон Ф. Лізоллі також інформував свій уряд про те, що І. Радзейовський та інші поляки в таборі шведського короля наполягають на війні з Москвою46.

Після демаршу шведської сторони, незважаючи на бажання українського керівництва, задеклароване у зверненні гетьмана до мешканців Львова: "...його милість шведський король нехай візь­ме те, що дав йому господь Бог у його володіння, а що нам господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою (ви­ділено нами. — В. Г.у47, а також у заяві генерального писаря Вій­ська Запорозького І. Виговського на переговорах з представника­ми львівського магістрату про те, що "...доки козацька шабля за­йшла, доти також мусить бути й козацьке панування..."48, отримавши від мешканців міста незначну контрибуцію, наприкінці жовт­ня 1655 р. українське командування припиняє облогу Львова.

У листі до шведського короля від 8 листопада 1655 р. (н. с.) український гетьман, повідомляючи про свій відхід "...трохи назад від Львова на Україну...", вмотивовує своє рішення недостачею провіанту для війська та фуражу для коней, і при цьому жодним словом не обмовляється про отримані від Карла X і Радзєйовсько-го по суті ультимативні вимоги49. В пізнішій інструкції Данилові Греку на переговори з Карлом X Хмельницький пояснював свій маневр прагненням "...не допускати до фортець московських гар­нізонів, чого прагнули московити, бо ми бажаємо, щоб ця сторона і прохід залишалися вільними, аби в будь-який час мати вільний зв'язок з вашою королівською милістю"50. Про наявність україн­сько-російських суперечностей щодо зняття чи продовження об­логи Львова довідуємося як з московських, так і польських дже­рел. Зокрема, головнокомандуючий царськими військами в захід­ноукраїнському поході 1655 р. боярин В. В. Бутурлін інформував царя: "...гетьман казав нам, що треба взяти гроші і відступити. Ми від грошей відмовлялись — що ми грошей брати не хочемо, але ге­тьман все ж таки не схотів штурмувати місто, а взяв 50 тисяч поль­ських злотих і відступив. Надіслав нам половину грошей, але ми цих грошей не взяли і відіслали назад..."51. Комендант Львова гене­рал артилерії К. Гродзіцький, інформуючи Яна Казимира про хід і зміст переговорів з українським гетьманом, зокрема, зазначав, що Хмельницький дуже гнівається на Москву, говорить про "великі незгоди" між ними і висловлюється за розрив стосунків з царем52.

В умовах наростання суперечностей в стосунках з царською ад­міністрацією та, що ще більш важливо, виявлення конфлікту з шведською стороною Хмельницькому було вигідно, аби західноук­раїнський регіон і надалі залишався номінально під владою Яна Ка­зимира, котрий, за влучним виразом М. Грушевського, в цей час ко­ролював, а не правив, і нічим не міг виявити своєї влади53. Принай­мні, в складних і поки що вкрай невиразних щодо майбутніх перс­пектив умовах середини осені 1655 р. такий розвиток політичних процесів у регіоні, безперечно, становив для офіційного Чигирина найменше зло. Причому нові аспекти української політики стосов­но Польщі, на наш погляд, свідчили поки що не про принципово но­ву тенденцію зовнішньополітичного курсу Чигирина, а, радше, про розуміння необхідності і готовність до перегляду старого курсу.

Для реконструкції структури зовнішньополітичних пріорите­тів уряду Б. Хмельницького другої половини 1655 р. важливе зна­чення мають характер і перспективи розвитку стосунків з Кримсь­ким ханством. Пріоритетним з огляду на це стає дослідження пе­редумов, змісту і наслідків українсько-кримської угоди 12 (22) листопада 1655 p., укладеної під Озерною на Волині під час повер­нення українського гетьмана з-під Львова. Тоді кримський візир Сефер-ага, скориставшись із затримки В. В. Бутурліна в Галичині, надсилає до Хмельницького посланців "...з таким таємним повідо­мленням, що хан прийшов не для того, щоб битися з козаками, а більше для того, аби відплатити за кривди, вчинені їм москаля­ми..." Тут же візир вказував Хмельницькому й на те, що він веде війну, "...щоб вільності добувати, а великий князь московський вас вважає за своїх підданих і пише до вас як до своїх холопів"54.

Варто зауважити, що в примиренні Війська Запорозького з Кримом чи не вперше за роки свого правління був зацікавлений і польський король Ян Казимир, який робив спроби через хана залу­чити козаків на допомогу в боротьбі зі шведами. З цією метою він особисто звертався з відповідними пропозиціями до Мехмеда IV Гірея. Львівський комендант К. Гродзіцький також інструктував відправленого послом до хана М. Яскульського, аби той намов­ляв татар замиритися з Хмельницьким і привести його до під­данства польському королеві, оскільки він "...сам говорить, що я тієї Москви не хочу, і між ними сильна незгода..."55.

Відсутність письмово оформленого тексту укладеної 12 лис­топада 1655 р. угоди чи хоч би передачі її змісту достовірним джере­лом, не дає змоги об'єктивно оцінити декларований нею політико-пра-вовий характер стосунків Кримського ханства і України. Отже, опира­ючись на опосередковані джерела, вірогідним результатом українсь-ко-кримських переговорів стало поновлення зобов'язань кримського керівництва не нападати на українські землі, а гетьмана — не допуска­ти військових виправ на Крим і Туреччину запорозьких і донських ко­заків. Згідно з пізнішим листом І. Виговського до К. Гродзіцького (від 22 січня 1656 р.) договір передбачав відновлення воєнного союзу між Україною і Кримом: "Хто мав би (бути) ворогом Війську Запорозько­му, то й хану ворогом буде й без ради [...] гетьмана [...] хан нікуди не вирушить зі своїм військом, але туди піде, куди Військо Запорозьке вирушить...". Досить вірогідним видається і взяте Хмельницьким під Озерною зобов'язання про повернення трону Янові Казимиру. Як уже зазначалося вище, конфлікт між Україною і Швецією, що виразно на­мітився на той час, робив гетьмана тактичним союзником Яна Казими-ра. Однак, якщо польське керівництво, перебуваючи у вкрай важких умовах шведського "потопу", покладало великі сподівання на реаліза­цію домовленостей кримського хана і українського гетьмана щодо спільної допомоги полякам, то для гетьманського уряду це було, рад­ше, тактичним кроком, зобов'язанням, взятим під впливом міжнарод­ної ситуації середини листопада 1655 р.56

Ще складнішим було питання про зобов'язання Хмельницько­го розірвати союз з Москвою. Татарські й польські інформатори стверджували, що ханові вдалося схилити до цього українську сторону. Зокрема, Мехмед IV Гірей, повідомляючи свого союзни­ка польського короля про озернянські події, зазначав, що кримсь­ко-українське примирення було досягнуто на основі двох головних умов: "Перша, аби (Хмельницький. —В. Г.) присягнув, що буде ко­ролеві ЙМ-сці вірним і Речі Посполитій, а друга, аби від Москви відступив"57. (Зрозуміло, що про це не йдеться в московських доне­сеннях чи листах гетьмана до царя.) Вкрай суперечливими є повідо­млення з цього приводу зарубіжних спостерігачів. Зокрема, воєвода Стефан у листі до князя Ракоці спочатку зауважував, що союз коза­ків з Москвою значно міцніший, ніж з Кримом, і Озернянська угода його не перекреслила , а через менше місяця по тому вже з уст сво­го посланця, який перебував під Озерною в квартирі гетьмана, стверджував, що Хмельницький дав Мехмеду IV Гірею таємну "асекурацію" щодо своїх намірів розірвати з царем59.

З наведених відомостей, на наш погляд, абсолютно очевидним є лише факт дебатування даної проблеми в ході переговорів. Через відсутність достовірних джерел це питання, напевне, так і залиши­ться відкритим. Можна лише припустити, що Хмельницький, кот­рий не раз демонстрував свою солідарність із майбутнім союзни­ком електором бранденбурзьким в тому, що вічних союзів не іс­нує, є лише певні інтереси, які мають бути досягнуті за допомогою цих союзів, міг у розмові з ханом погодитися на його вимогу, не ув'язуючи це жорстко з якимись конкретними діями. Врешті, й го­сподар Стефан також, розмірковуючи над цим питанням, зауважу­вав, що український гетьман звичайно не дотримується ніяких до­говорів, і цього разу також, мабуть, вчинить своїм звичним спосо­бом60. Вельми прикметно, що і кримське керівництво дуже швид­ко переконалося в тому, що Хмельницький "...Москву бити не за­хоче...", а тому радило полякам замиритися з нею, пов'язуючи, ймовірно, саме з цим надання гетьманом військової допомоги Яну Казимиру проти шведів61.

В цілому ж, заяви, що лунали з уст українського гетьмана на­прикінці 1655 — першій половині 1656 p., переконують у тому, що керівництво Війська Запорозького всерйоз ставилося до налаго­дження союзницьких стосунків з Кримом, причому, розглядаючи їх не як альтернативу союзу з Москвою, а як доповнення до нього. Зо­крема, наприкінці року Хмельницький твердо запевняв турецького султана в тому, що "...тепер до самої смерті (з ханом. —В. Г.) брата­ми будемо, будемо мирно жити і у відданості поклялися навіки [...] від нас ані землею, ані Дунаєм, ані морем жодна чайка не піде на зе­млю нашого могутнього султана"62. Про встановлення "міцного миру з ханом кримським і з усіма ордами" український правитель повідомляє 1 (11) січня 1656 р. Радзейовського63. Виговський також, як у листі до останнього, так і до Карла X Густава, наголошує на тому, що "...гетьман вступив у вічне і постійне братство (з ха­ном. —В. Г.), скріплене взаємною присягою..."64. Деякі обриси про­ектованої моделі зовнішньополітичної діяльності України в нових умовах проступають у листі Хмельницького до трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці від 4 (14) квітня 1656 p., де він інформував, що в Чигирині чекають "...повернення наших людей, з якими, коли вони повернуться, буде дана відповідь державам, з якими ми пере­буваємо в дружньому союзі, та вишлемо їх для фундаментального-посилення встановлених нами дружніх зв 'язків (виділено нами. — В. Г.).."65. Ще більш промовистою є заява Хмельницького, зробле­на в листі до молдавського воєводи Стефана, де він, зокрема, зазна­чав: "...тільки що вступили в міцну дружбу і союз з московським царем і татарським ханом; у нас немає наміру дати привід для пору­шення цього зв'язку, скріпленого присягою; навпаки, якщо хто-не-будь з ворогів безпричинно спробує переслідувати нас, ми виріши­ли дати йому одностайну відсіч"66.

Таким чином, аналіз зовнішньополітичної діяльності українського уряду другої половини 1655 р. дає змогу стверджувати, що на середину року пріоритетним завданням української зовнішньої політики й надалі залишається боротьба з Річчю Посполитою. Однак дві хвилі геополітич-них перегрупувань у Центрально-Східній Європі, детерміновані укла­денням Московської угоди 1654 p., а саме: перехід Криму в табір союзни­ків Речі Посполитої та оголошення останній війни Швецією, —творять у регіоні принципово нову геополітичну реальність. Основним методом реалізації поставленого українським керівництвом завдання стають на­ступальні українсько-російські військові операції, здійснювані в рамках угоди 1654 р. З метою гарантування безпеки південних кордонів акти­візуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та Придунай-ськими князівствами. У відносинах з Кримом превалюють методи опосе­редкованого тиску (через Стамбул) та військової блокади силами півден­них полків, запорожців, а також донських козаків і калмиків, що перебу­вали на службі в московського царя. Як один з пріоритетних напрямів української зовнішньої політики протягом літа — першої половини осені 1655 р. розглядається курс на військову кооперацію зі Швецією.

Ще більше ускладнюють політичну ситуацію в регіоні значні воєнні успіхи шведів. Легкість здобутих ними військових пере­мог та, що саме головне, їх суспільно-політичне тло (добровіль­не визнання польською шляхтою протекції Карла X Густава) затягують діалог України зі Швецією, детермінують появу уль­тимативних вимог керівництва останньої щодо обмеження ко­зацьких впливів. Конфлікт інтересів сторін, що розвивається на тлі наростання напруження в українсько-російських стосунках та вторгнення кримських орд в південні райони України, обумовлює відхід українських військ з Галичини. Водночас шведсь­кий чинник 12 (22) листопада 1655 р. відновлює союзні відносини між Україною та Кримом. Нова союзна угода передовсім відпо­відала інтересам обох країн та сприяла подоланню деморалізації польської влади, що в тогочасних умовах також відповідало укра­їнським інтересам. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький ро­бить спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньопо­літичної орієнтації України (над якою безуспішно працював у ми­нулому році), а саме: налагодження союзницьких стосунків з Кри­мом при збереженні протекції московського царя. У підходах до розв'язання проблеми українсько-польського конфлікту превалю­ють політичні методи. Використовуючи внутрішню нестабільність у Речі Посполитій, спричинену шведським "потопом", гетьмансь­кий уряд прагне схилити її керівництво до визнання здобутків виз­вольної боротьби козацтва, причому з цією метою проводить кон­сультації з впливовими польськими політиками в оточенні Карла X Густава та активно демонструє готовність до ведення політич­ного діалогу з представниками Яна Казимира. Як своєрідну про­граму максимум тогочасної зовнішньополітичної діяльності Укра­їни варто розцінювати плани Хмельницького щодо створення ан-титурецького альянсу європейських держав (у тому числі Украї­ни, Росії та Швеції), що забезпечувало б міжнародне визнання Української держави та відволікало б головні суб'єкти геополіти-чної рівноваги Центрально-Східної Європи від ескалації регіо­нальних конфліктів.