Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.1.2. Реформаторські устремління К.Твардовського в традиційній логіці

Пунктом прикладання зусиль в справі реформування традиційної логіки було судження. У другій третині ХIХ ст. в мисленні філософів міцно закріпилася загальнонаукова парадигма, названа “теорією суджень” (Smith B.[1994]). Таке положення справ стало можливим завдяки іншому, ніж у Аристотеля поняттю судження. А саме, в судженні Аристотеля відбувається поєднання або розділення понять, представлень, виражених суб'єктом і предикатом, і у зв'язку з цими діями традиційно асоціюється, радше, істинність судження, ніж існування предмету судження. Відмінний від аристотелівського погляд на судження виказав Брентано [1874]. Для Брентано судження є психічним актом, своєрідною дією, що полягає в ствердженні або запереченні дійсності, тобто існування деякого предмету. Висловлювати судження можна тільки про предмет, який ми собі уявляємо і тому необхідною умовою судження є акт представлення предмету, існування якого, виносячи судження, ми визнаємо або відкидаємо. Для таким чином зрозумілого судження не потрібно двох представлень, про які говорять т.зв. алогенічні теорії; достатньо одного представлення, предмет якого є одночасно і предметом судження.

Реформаторські концепції Твардовського пов'язані виключно з теорією суджень. Внесок Твардовського [1894] у подоланні труднощів, які стояли перед теорією суджень, полягав у встановленні паралелізму деяких психічних актів з актом судження і виділенні результату акту судження, який міг би служити об'єктом для математичної логіки, що починає бурхливо розвиватися на той час. Новації Твардовського в теорії психічних актів, сприйнятої ним від Брентано, полягали в тому, що він разом з предметом акту ввів у розгляд також зміст акту і встановив, що інтенціональне відношення направлено до змісту, який і був названий іманентним предметом. Тричленну структуру акту представлення він розповсюдив також на судження. Тут важливо інше: якщо Твардовський говорить про єдиний предмет загального представлення і про підпадаючи під загальне представлення предмети одиничних представлень, то чи зберігається вказаний вище паралелізм актів представлення і судження у разі предметів суджень? Якщо так, то в судженні є наявними два предмети - предмет загального представлення і предмет одиничного представлення, який і судиться. Дійсно, предмет загального представлення в актах судження приймав різні назви, вже хоча б тому що “загальний предмет може бути представлений тільки непрямим чином”. Цей загальний предмет в дослідженнях брентаністами суджень виступав під різними назвами, самим відомим з яких було поняття об'єктиву. Як зауважує з цього приводу в своїх лекціях Твардовський (Logika, Zima 1910/11), “вже Штумпф і Марті стверджували, що не тільки вони, але перед ними Брентано, а ще раніше Больцано знали і говорили про об'єктив, але під іншими назвами. Так Больцано в 1837 р. для позначення того, що Мейнонг назвав об'єктивом, використовував вираз “речення-в-собі” (Satz an sich); Брентано, за твердженням Штумпфа в одній з публікацій 1907 р., вже 30 років тому використовував для цього поняття термін “зміст судження” (Urteilsinhalt); Штумпф в курсі логіки 1888 р. (літографований виклад) сам використовував цей термін, але тепер вважає за краще користуватися виразом “стан речі” (Sachverhalt)”. Якщо ж врахувати, що предмет загального представлення нерозривно пов'язаний із змістом інтенціональним відношенням (можна було б навіть сказати, що він поміщений в зміст вольовим зусиллям [in tendere]), то всі перераховані його назви - ні що інше як спосіб субстантивації змісту представлення. Однак Твардовський вибирає інший шлях експлікації предмету загального представлення і робить це за допомогою представлень одиничних предметів, які є опосередковуючими і більш конкретними, або, як вважає автор цієї концепції - наочними представленнями. Тому “предмет загального представлення якраз і є частиною предмету підпорядкованого йому представлення, який знаходиться до певних частин предмету інших одиничних представлень у відношенні тотожності”.

Перш за все нас цікавитимуть акти представлення і судження. Всі такі акти мають тричленну структуру, яку можна зобразити таким чином:

                                                                           акт

 

                                               предмет                                      зміст                          

Тут подвійною стрілкою позначено інтенціональне відношення до іманентного об'єкту, який є змістом представлення. З приводу взаємовідношення понять змісту і неіманентного об'єкту Твардовський [1894] пише, що “предмет [...] представляється за допомогою (durch) змісту представлення (або за допомогою представлення).” (S.8) Однак, не дивлячись на всі хитрування, за допомогою яких представляється дійсний предмет, інтенціональний акт Твардовського має на увазі два предмети. В одному значенні “представлений предмет є дійсним (wahrhafter) предметом, так само як і протяжним, загубленим і т.п. предметом. Але в іншому значенні представлений предмет значить щось протилежне дійсному предмету; в цьому випадку представлений предмет не є більше предметом, а є змістом представлення, тобто чимось від дійсного предмету абсолютно відмінним.” (S.8) Тому схема акту повинна бути уточнена.

 

 

акт

 

предмет                                          предмет

дійсний                                          іманентний

 

Відмінність одного предмету від іншого в тому полягає, що іманентний предмет завжди існує як предмет загального представлення, тоді як дійсний предмет може реально і не існувати. Про зміст Твардовський пише, що він є “знаком предмету, його психічним образом, оскільки предмет представлений”. Тут слід уточнити, що зміст “позначає” іманентний предмет, який за допомогою цього відношення завжди притаманний змістові. Іманентні предмети, звані також предметами загальних представлень, є, на думку Твардовського, нічим іншим, як ідеями Платона. Оскільки знак є вторинним по відношенню до того, що позначається, то можна сказати, що дійсний предмет позначає предмет іманентний. Для виявлення дійсного предмету в акті представлення використовується ім'я і Твардовський розглядає три функції іменування, аналогічні трьом компонентам психічного акту, однак дію іменування він не відносить до розряду психічних функцій. Таку позицію можна частково пояснити ідіогенічним підходом до теорії суджень, відповідно до якого функція позначення implicite приписувалася кожному категорематичному виразу, у тому числі і судженню і тому, розглядаючи акт судження, не було необхідності спеціально займатися іменуванням. На думку Твардовського, ім'я повинне перш за все повідомляти слухаючого про акт представлення і викликати в ньому такий же або подібний психічний образ предмету. В цьому підході експлуатується вторинна природа знака, яка не може прояснити внутрішню будову самого психічного акту, а лише викликати його повтор або подібність. Вихід з ситуації з позначенням іманентного предмету предметом дійсним Твардовський знаходить, з одного боку, в прийнятті екстенсіонального трактування змісту, відносячи його мало чи не до помилок психіки, з другого боку - до мовної операції перейменування, за якою приховані допоміжні, опосередковуючи представлення предметів. В праці [1894] можна знайти достатньо аргументів на користь твердження, що відношення згаданих предметів є відношенням позначення, а точніше - перейменування. Тут ми приводимо лише деякі з них. Твардовський пише: “Нам здається, що причина того, що часто не помічають загальних представлень є двоякою і міститься частково в мовних, а частково в психологічних стосунках. А саме, мова часто використовує для позначення загальних і одиничних предметів однакові назви. Що назви одиничних предметів можуть відрізнятися від назви загального предмету доводить той факт, що існують імена власні. Навіть там, де ми не маємо у своєму розпорядженні ніяких відповідних власних імен, часто назви одиничних предметів відрізняються від назв предметів загальних.” ([1894], S. 36) Дещо далі автор продовжує: “В усякому разі, між назвами загальних і відповідних особливих предметів часто існує - якщо тільки вони не тотожні один одному - деяка подібність того, що, як нам здається, в достатній мірі пояснює той факт, що, вважаючи названі предмети ідентичними, звичайно припускали, ніби загальна назва - це в той же час і сумарне позначення всіх предметів, позначених за допомогою відповідних особливих назв.”(S.36) Найвагомішим аргументом на захист відношення перейменування є т.зв. “символічне”, в значенні Лейбніца, мислення про предмет за допомогою позначаючої цей предмет назви. Враховуючи сказане, доповнимо схему психічного акту відношенням іменування.

 

акт представлення

         

 

 

номінація

предмет                                           предмет

дійсний                                          іманентний

                                                  

 

Ще раз відповімо на питання, чому відношення номінації направлено від предмету загального представлення до одиничного предмету: перший завжди існує, тоді як другий може не існувати, може уточнюватися за допомогою допоміжних представлень і перейменування. Коротше кажучи, знак, тобто в нашій ситуації дійсний предмет, вторинний. Відповідь на це питання не є відповіддю про положення справ в дійсності, але відповіддю про функціонування механізму психіки. Тому немає сенсу питати, що раніше пізнано (представлено, осуджено) - індивід, званий Петром, або людина взагалі. Зроблене уточнення суперечить переконанню Твардовського, яке він підкріплює посиланням на авторитет Аристотеля: “Існує встановлений ще Аристотелем закон, відповідно до якого ми ніколи не могли б мати неконкретних представлень, якби вони не супроводжувалися б одним (або декількома) конкретними представленнями.” ([1894], S.37) Далі ми побачимо, що ця вихідна позиція у визначенні пріоритету предметів одиничного представлення не дозволить Твардовському побудувати теорію суджень.

Зараз же, з урахуванням сказаного, схема акту може бути уточнена.

 

акт представлення

       
 
   
 
 

 

 

 


деномінація

дійсний                                                   іманентний

предмет                                                    предмет

 

Трудність виявлення відношення деномінації полягає в тому, що ім'я іманентного предмету, який “знаходиться” в змісті, мається на увазі, а весь процес перейменування, переслідуючи мету уточнення, ідентифікації одиничного предмету проходить у сфері психіки неявно, бо кожне явлене і усвідомлене ім'я негайно процес перейменування вивело б в екстралінгвістичну сферу, а тим самим він би був закінчений.

До спроби виявлення імені предмету загального представлення можна віднести теорію об'єктиву А.Мейнонга [1910]. Для цього Мейнонг впроваджує нову психічну функцію - припущення, тісно пов'язану зі схоластичною супозицією, але виділяє не значення латинського дієслова supponere - підкладати, підставляти, яке виражає процес, що вимагає наявності імені, а значення іменника suppositio - припущення, для чого він використовує німецький термін Annahme. Результатом акту припущення є об'єктив, який у свою чергу припускає наявність об'єкту, а точніше - імені об'єкту. Вся конструкція психічного акту припущення (Annahme) не мала б сенсу, якби поняття об'єктиву не передбачало б імені об'єкту, можливо і не існуючого. Легко бачити, що мейнонгівський акт має структуру, аналогічну актам представлення і судження:

 

акт припущення

(Annahme)

 

 

 

номінація

об'єкт                                                        об'єктив

 

 

Не дивлячись на те, що об'єктив даний тільки в судженні, його дуже важко експлікувати і, здається, абсолютно неможливо це зробити, якщо об'єкт представлений в судженні власним ім'ям. Було б даремною справою наводити приклади суджень, якими користувався Мейнонг з метою виявлення об'єктиву, бо об'єктив передбачається і частіше за все виступає в структурі не судження, а опису. Власне ж ім'я, яким названий об'єкт, свідчить лише про закінчення процесу перейменування об'єкту даного за допомогою опису. Тому акт припущення існування, наприклад, міфічної тварини має наступний вигляд:

 акт припущення існування

       
   
 
 
 


 

 деномінація

 Пегас                                                           крилатий кінь

 

Перевірка припущення про існування Пегаса або крилатого коня повинна проводитися вже в судженні на підставі істиннісної оцінки. Як правило, суб'єкт, котрий виносить судження, володіє достатнім запасом імен або вводить їх за допомогою явних визначень і ця обставина також перешкоджає виявленню процесу перейменування, що відбувається неявно у сфері психіки.

Повертаючись до інтенціональних актів можна знайти їх ієрархію: акт представлення є умовою здійснення акту судження. Акт припущення, який ми пов'язали тут з іменуванням, а точніше - з перейменуванням або описом, служить виявленню предмету представлення, який і судитиметься. Таким чином, послідовність інтенціональних актів повинна бути доповнена актом припущення і має вид наступної ієрархії:

 

 акт представлення

 

 
 
 

 


 акт припущення

 
 
 

 

 


  акт судження

 

Цю ієрархію можна розкрити докладніше, якщо концептуально взяти до уваги функціональну природу акту як дії, результат якої, тобто значення функції одночасно буде аргументом наступної в ієрархії функції. Так, результатом (значенням) функції представлення буде іманентний предмет, відношення до якого на всіх діаграмах показано подвійною стрілкою. Враховуючи функцію припущення, опосередковуючу іманентний предмет даний в змісті і не брану до уваги ні Брентано, ні Твардовським, ми відновлюємо в правах зміст акту представлення, ототожнюючи іманентний предмет з об'єктивом. З урахуванням функціональної природи актів їх послідовність така:

                         

 акт представлення

 

 

 

 предмет дійсний                                                        зміст

 

Виявленню предмету представлення служить акт припущення, який реалізується в пропозиції: 

 

   акт припущення = акт висловлення (змісту представлення)

       
   
 
 
 


 

 номінація

  об'єкт                                                                об'єктив (іманентний предмет)

  (ім'я дійсного предмету)                                                    (можливо, дескрипція)  

                                                             

 

Наступна діаграма є ілюстрацією сказаного Твардовським: ”...то, що стверджується або заперечується судженням, не будучи одночасно предметом дії судження, є змістом судження. Тому під “змістом судження” слід розуміти існування предмету, про який в кожному судженні йде мова.” ([1894], S.8) З урахуванням зробленого уточнення в цитаті йдеться про існування дійсного предмету завдяки ствердженню іманентного предмету (змісту).

 

 акт судження = ствердження (заперечення) іманентного предмету

       
   
 
 

 

 


позначення

матерія судження                                          існування (неіснування) дійсного предмету

 

Можна продовжити послідовність актів як функціоналів і розглядати існування як процес або акт, виражений матерією судження. З огляду мови це означає, що ми користуємося, як правило не описами, а “готовими іменами” предметів і увесь суб'єктивізм полягає у виборі матерії судження.[1] Наше свідоцтво про існування дійсного предмету стає непрямим, оцінним і опосередкованим матерією судження.

 

акт існування предмету

       
   
 
 
 


 

 

 

 позначає

         форма судження                                                    трансцендентний предмет

                                                                                                  (істина, фальш)

 

Все сказане про предмет і зміст психічного акту має місце при виконанні декількох істотних припущень, які є наріжним каменем ідіогенічної теорії суджень, яка знаменувала початок реформ традиційної логіки в XIX ст.: ідіогенічні теорії, по-перше, вважають представлення не істотними складовими судження, а умовою судження, по-друге, вважають, що для висловлення судження не обов'язково необхідні два представлення, оскільки часто достатньо одного, і, по-третє, бачать в акті судження психічне явище sui generis, а не синтез, комбінацію або аналіз представлень. (Твардовський [1907], S.198) Тому Брентано, будучи ідіогеністом, не розрізняв частин матерії судження в їх розподілі на суб'єкт і предикат, сполучених зв'язкою <є>, а вводив в розгляд т.зв. екзистенціальне судження в тетичній формі <SP є> як позначаючий вираз предмету судження і лише вже в комплексі < SP> вбачав рівноправні частини S і P для формулювання правил висновку “від частини - до цілого” і “від цілого - до частини” в своїй силогістиці. На відміну від Брентано Твардовський розрізняв частини матерії судження, але ідіогенічна точка зору на судження так і не дозволила створити йому оригінальну систему кодифікування; його відношення до тетичної форми судження було, мабуть, скептичним і в своїх лекціях він вважав за краще користуватися синтетичною формою, характерною для алогенічних теорій суджень.[2]

Таким чином, в ідіогенічній теорії з судженням асоційований перш за все предмет. Відмінність згаданих теорій суджень може бути підсилена, якщо, у свою чергу, зрівноважити виказане тільки що твердження і з судженням в алогенічній теорії пов'язувати перш за все його істиннісну оцінку. Звичайно, прихильники тієї або іншої теорії не заперечували ні істинності, ні існування предмету судження і для ідіогеністів оцінка була ознакою, за якою будь який висловлений вираз вони відносили до розряду суджень, а алогеністи питання існування вважали умовою істинності судження. Однак ознака судження не є умовою його висловлення. Такою умовою, а точніше - припущенням буде віднесення судження до розряду категорематичних знаків. Твардовський в роботі “До вчення про зміст і предмет представлень” [1894] пише про це вельми виразно. Однак, заперечуючи розподіл судження на частини, перед ідіогеністами вставало питання: якою є логічна форма судження як виразу, що позначає? Відповідь на нього залежала б від інтерпретації не тільки термінів судження, але перш за все від інтерпретації зв'язки “є”, а вона то якраз і не виражала на думку того ж Брентано існування. Так, в своїх лекціях Брентано користувався вже згадуваною вище тетичною формою, записуючи її у вигляді “SP ist” або просто “SP”. Тоді яким же чином предмет даний в судженні, якщо він, будучи представлений категорематичним знаком, не виражається в імені? Намагаючись відповісти на це питання, А.Мейнонг впроваджує поняття акту припущення і об'єктиву як результату цього акту. Саме в полеміці з Мейнонгом Рассел виявив, що суб'єкт, а часто і все судження ідіогеністів є описом. Дійсно, всі поширені в літературі із цього приводу приклади є нічим іншим, як дескрипціями, явними або прихованими, які описують предмет або стан справ (Sachverhalt), повними або еліптичними виразами природної мови. Такими є “Пегас”, “єдиноріг”, “золота гора”, “відсутність грошей на біржі” і т.д. і т.п. Кінець кінцем, немає нічого дивного в тому, що в дескриптивній психології описувалися не тільки психічні акти, але і предмети, на які були направлені ці акти, звані, як ми пам'ятаємо, інтенціональними.

Отже намагання реформувати традиційну теорію суджень по суті були намаганнями відобразити в мові предмети уявлення, а це можна було зробити лише за допомогою не суджень, а дескрипцій. Навіть якщо б і була побудована теорія дескрипцій (а її немає до цього часу), трудність з буттям предметів судження полягала би на тому, що термін для суб’єкту судження був би не окремим простим виразом, а складним, можливо, дескрипцією, яка може гарантувати, хіба що, існування представленого предмету, а не дійсного. За термінологією Твардовського представлений предмет – це загальний предмет уявлення (представлення).

Метою основної роботи Твардовського “До вчення про зміст і предмет представлень” був доказ існування “тільки одного предмету, який відповідає загальним представленням”. Саме у відношенні до нього мовилося про судження як категорематичний знак, мовилося, що такий предмет даний в судженні. Слід, щоправда, зауважити, що “даний” ще не значить “іменований”. Чи виражалася ця даність в зв'язці <є> судження? Екзистенціальне трактування і брентанівська тетична форма судження (до останньої, як ми пам'ятаємо, Твардовський відносився скептично) відкидали онтичне розуміння зв'язки, надаючи їй формоутворювальний характер.[3]

Щоб з'ясувати особливості семіотичних поглядів Твардовського їх слід порівняти з парадигмою логіки, яка отримала визнання і розвиток. Тому для порівняння звернемося до відмінностей в рішенні питання про природу судження у Твардовського і Фреге. І у першого, і у другого предметом судження (в значенні предмету загальних представлень) є значення (Bedeutung), але у Фреге воно визначається смислом, тобто функціональним способом організації матерії судження, тоді як у Твардовського - “загальними рисами” змісту, який виникає у сприймаючих судження індивідів; аналіз Твардовського скерований на розгляд змісту, в якому “даний” іманентний предмет за допомогою, перш за все своїх формальних, і лише потім матеріальних частин, тоді як аналіз Фреге скерований на спосіб виразу смислу, тобто на ча