Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Ідеологічні й історичні передумови утвердження царської протекції над Україною

Ідеологічні й історичні передумови утвердження царської протекції над Україною

Досить важливим моментом при з'ясуванні суті переяславських та післяпереяславських подій українсько-російської історії є враху­вання впливу ідеологічних факторів та історичних прецедентів на то­гочасну реальну політику правлячої російської династії.

Визначальною щодо цього, на думку багатьох істориків, була концепція "Третього Риму" 1, вперше сформульована близько 1523—1524 pp. у посланні Філофея Псковського великокнязівсько­му дякові М. Г. Мисюрю-Мунехіну. Говорячи про "царство нашего государя", старець констатував: "...по пророческим книгам то єсть Ромейское царство. Два Рима пали, третий стоит, а четвертому не бьіть"2. Таким чином, епоху "Третього Риму", кінець якого, згідно з книгою пророцтв Даниїла, збігається з кінцем історії, Філофей по­міщає в державу московських государів, яка для нього є останнім втіленням християнського царства.

І якщо в часи Філофея ця ідея несла в собі певний трансценден­тний зміст, то в працях його послідовників набула месіанського звучання. Тобто, перетворилася на ідеологічне обґрунтування екс­пансіоністської політики московських царів, універсальне виправ­дання поширення царської влади на нові землі та народи християн­ським обов'язком включення їх до останнього християнського цар­ства на землі.

Уже напередодні війни 1654—1667 pp. в оточенні російського монарха спостерігається пожвавлення інтересу до ідей, викладених свого часу Філофеєм. Чиняться навіть спроби їхньої модернізації відповідно до потреб поточної політики. За спостереженнями до­слідників, спроби модернізації теорії "Третього Риму" знаходять концентроване вираження в літописному Зводі 1650 р. та Кормчій книзі 1653 р. У них, зокрема, обґрунтовуються ідеї довізантійської древності російської християнської держави, єдності Російського та Грецького (тобто Візантійського) царств, а відтак і право сучас­ної Російської держави на візантійський спадок3.

Нові ідеологеми Російської держави стають ключовими еле­ментами при розумінні сакральної основи зовнішньої політики мос­ковського керівництва наступних десятиліть, в тому числі й під­ґрунтя стосунків з Україною.

І тут вельми важливо, на наш погляд, зауважити, що українське керівництво, прагнучи заохотити царський уряд до спілки з Військом Запорозьким, свідомо підживлювало російські експансіоністські плани, які були вираженням усвідомлення Москвою своєї месіансь­кої ролі. Так, наприклад, у розмові з фундатором московського Трої-це-Сергієвого монастиря старцем Арсенієм (в миру Антон Суханов) у листопаді 1650 р. український гетьман, демонструючи неабияке ро­зуміння специфіки поточного моменту, змальовував привабливі для російської сторони перспективи прийняття Війська Запорозького під свій протекторат і серед іншого зазначав: "А как государ мне помо-жет, крьімской на него не пойдет [...] Надобно преже ляцкие рога сломать, потом и турок у нас будет..."4. Аби зрозуміти сенс заува­ження Хмельницького, варто пригадати, що саме старець Арсеній в се­редині XVII ст. був одним із найавторитетніших і найактивніших промоторів ідеї "Третього Риму". Зокрема, дослідники вказують, що роком перед тим він, супроводжуючи патріарха Паїсія на Схід та вивчаючи чини і таїнства грецької Церкви, провадив диспути про віру із східними православними ієрархами в Торговищах, у ході яких обґрунтовував ідею "Третього Риму", вказуючи на падіння "ветхого" Риму через гордість, загибель нового Риму (Царгорода) через "агарянське насилля" та злиття всіх православних царств у Москов­ському царстві — "Третьому Римі"5.

Гучні перемоги перших років російсько-польської війни 1654—1667 pp. вселяють у російських політиків впевненість у тому, що Росія, врешті-решт, вступила в період величі та реалізації своєї ви­сокої місії "обраної держави". Так, з осені 1655 р. на тлі вражаючих пе­ремог, здобутих на землях Великого князівства Литовського, у дипло­матичному листуванні Посольського приказу Російської держави в текст інтитуляції московського царя вноситься формула: "Божиею ми-лостью великий государь, царь и великий князь Алексей Михайлович, Всеа Великия и Мальїя, и Бельїя Росии самодержец и многих госу-дарств и земель восточньїх и западньїх, и северньїх отчич и дедич, и облаадатель..." 6. Щоправда, за спостереженнями сучасних російсь­ких дослідників, 10 (20) листопада 1653 p., щойно після проголошення Земським собором рішення про прийняття Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича та підготовку до війни з польським королем, на прапорі Великого царського полку російський цар був ти­тулований як самодержець "Всея Великия и Мальїя, и Бельїя Русий"7.

Не менш промовистим для ілюстрації тісної єдності російської поточної політики та офіційної ідеології держави, що на той час по­в'язувалася з обґрунтуванням церковними колами Московської па­тріархії концепції "Третього Риму", був і факт оприлюднення нової титулатури Московського патріарха — "Никон, Божию милостью великий господин и государь, архиепископ царствующего града Москвьі и всеа Великия и Мальїя и Бельїя и всея Северньїя страньї и помориа и многих государств патриарх"8. Зважаючи на вкрай обе­режне ставлення вищого українського духовенства до політичного кроку гетьмана Б. Хмельницького, реалізованого в січні 1654 р. в Пе­реяславі 9, розпорядження патріарха Никона про відбиття в його це­рковній титулатурі змін політичної кон'юнктури були хоч і логіч­ними (з погляду ідеології), але відверто поспішними з точки зору реальної політики та церковної догматики.

Варто наголосити й на тому, що політичні трансформації, які відбулися в перші післяпереяславські роки, провокували серйозні зміни в ідеології. Як цілком слушно помічає сучасний дослідник С. Фаїзов, сформульована ченцем Філофеєм міфологема "Третього Риму", що перед тим десятиліттями підживлювалася спогадами про тріумфальні наслідки походів Івана Грозного на схід, восени 1655 р. — після блискучих перемог над литовськими військами та походу російських і українських полків на Львів і Замостя — отримала, врешті-решт, цілком реальне підґрунтя. То ж не дивно, що в листо­паді 1655 р. повернення молодого російського монарха в ранзі тріу­мфатора до Москви було обставлене неабиякими урочистостями, що дуже вже нагадувало повернення до Москви після успішного казанського походу одного з найбільш відомих попередників Рома-нових на російському троні — Івана IV Грозного. Олексій Михай­лович входив до Москви на чолі своїх полків пішки, а на його сагай-даці було вибито напис: "...как некогда царь Константин, так и ньіне князь Алексей да возвратиться со славою победоносца"10.

Згадка про "царя Констянтина" є досить символічною, оскільки, на думку дослідників, вказує саме на Івана IV Грозного, котрому це ім'я було дароване константинопольським патріархом Іоасафом як акт визнання за московським великим князем титулу царя п. При­кметно, що патріарх Єрусалимський Паїсій, що відвідав Москву на початку 1650 p., також називав Олексія Михайловича "восприемником царя Константина". Проте в даному випадку схід­ний владика міг вкладати в цей вираз і дещо інше семантичне наван­таження. Адже, перебуваючи перед тим у Києві, Паїсій, як відомо, проводив паралелі між визвольними змаганнями українського геть­мана Богдана Хмельницького та візантійського імператора Костян­тина — відомого захисника християнства12.

Але чи лише одна концепція "Третього Риму" була головним ідеологічним підґрунтям експансії Москви? Ціла низка поважних дослідників з певною долею скепсису розцінює вплив саме цієї се­редньовічної ідеї на політику Романових з початку раннього Ново­го часу, заперечуючи прямий вплив згаданої месіанської доктрини чи концепції переходу імперії від Константинополя до Москви на зародженні та розвитку імперської ідеї. На їхнє переконання, наба­гато більше в цьому процесі важило виокремлення для Московської Русі власного історичного шляху та усвідомлення особливої ролі династії Рюриковичів в їх успішній (заснованій на експансії) по­літиці "збирання руських земель"13. Уже з кінця XV ст. великі князі московські почали іменувати себе "государями всея Руси", доводя­чи тим самим свої претензії на спадок усієї Київської Русі та про­грамуючи конфлікт з Великим князівством Литовським і Короною Польською. Як відомо, доктрина "збирання руських земель" реаль­но постала на початку XVI ст. — з приєднанням до Москви сіверсь-ких князівств на Десні і Смоленського князівства. Надзвичайно по­тужний імпульс для розвитку імперська ідеологія Москви одержала після успішного завершення боротьби за спадок Золотої Орди, коли Казань і Астрахань — резиденції легітимних спадкоємців Чингізха-на, котрих на Русі називали царями — були включені в державу мо­сковських правителів.

В історіографії існують діаметрально протилежні думки щодо ідеології українсько-російського об'єднання, задекларованого в січні 1654 р. в Переяславі та юридично оформленого в березні того ж року в Москві. Так, наприклад, П. Куліш, Г. Карпов, В. М'якотін, їхні епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радянська історична наука заперечували договірні принципи акту 1654 р. На­томість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде, І. Розенфельд та ін. історики й правники наголошували на тому, що, незважаючи на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів (які мали вигляд "прошенія" Війська Запорозького та царського "пожалування" на нього), акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох рівноправ­них контрагентів. Наявні документи свідчать про договірний харак­тер українсько-російського об'єднання. Причому вартий уваги той факт, що навіть у найзагрозливіші для Української козацької дер­жави моменти гетьманський уряд не ставив питання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романових — завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей міждержавний союз. Зокрема, після Берестейської трагедії Хмельницький у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом (котрий виступав посередником у зносинах гетьмана з Москвою) зазначав: "...Дадим на себя договорное письмо за руками з боль-шим утверждением..."14. Ще більш промовистою є заява генераль­ного писаря І. Виговського, який в розмові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половині 1651 р.) наголошував на то­му, що в разі прийняття царем Війська Запорозького "під свою ви­соку руку", він поїде в Москву15 і "...о тех всех статьях учнет дого-вариватца, на которьіх статьях тому бьіть, что им бьіть под ево госу-даревою високою рукою" 1б.

Відсутність джерел не дає можливості, на жаль, реконструюва­ти концептуальне бачення контрагентами договірного процесу об­рисів майбутньої спілки. Так, досі дослідники не виявили царської грамоти, отриманої керівником московського посольства В. В. Бу-турліним у с. Семеновському 10 (20) жовтня 1653 p.; грамоти Олек­сія Михайловича до Богдана Хмельницького, переданої через Буту-рліна, а також ".. .с той государевьі грамотьі список да наказ..." посольству "...по чему им, будучи у гетмана, государево дело де-лать..." 17. Очевидно, назавжди втрачено й інші надані Посольсь­ким приказом інструкції послам, які б могли пролити світло на да­ний аспект проблеми.

Опосередковані свідчення, насамперед статейний список В. В. Бу-турліну, дають змогу висловити припущення, що, ухваливши на собо­рі 1 (11) жовтня 1653 р. рішення про прийняття України в підданство царя, уряд Олексія Михайловича неповністю уявляв принципові заса­ди майбутніх стосунків. А крім того, вельми поспішав із формальним проголошенням прийняття України під царську руку—уже 9(19) жо­втня в Україну з Москви було відправлено повноважне посольство ца­ря. Динаміка листування його керівника В. В. Бутурліна із зовнішньо­політичним відомством Російської держави протягом жовтня - грудня 1653 р. переконує в тому, що в той час московська дипломатія лише визначала тональність переговорного процесу з гетьманським урядом. Так, ще 27 жовтня Бутурлін по дорозі до Переяслава скаржився в По­сольський приказ: "А по чему им привести к вере гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское, то по число записи к ним не прислано"18. Навздогін посольству було відправлено "записку, по че­му гетману и Войско Запорожское к вере привести и в городьі послати, и знамя, и булова, и фрезея, и шапка"19.

Як слушно зазначив з цього приводу С. Плохій20, під час засідань Земського собору організаторів і учасників його більше хвилювало пи­тання обґрунтування з державно-правової точки зору мотивів розриву мирної угоди з Річчю Посполитою. Значно менше учасники собору пе­реймалися пошуком аргументів на користь поширення влади царя на "міста і землі Війська Запорозького", що робилося, нібито, "...для право-славньїе християнской верьі и святьіх божих церквей.. ."21.1 зовсім було проігноровано проблеми правового забезпечення перебування України під зверхністю царя. Такий стан речей, зрозуміло, обумовлювався існу­ючою політичною практикою Московської держави, яка, приєднуючи нові території, як правило, не переймалася проблемами конституюван­ня їхнього особливого статусу22.

Неповною мірою уявляв характер союзницьких стосунків з Московсь­кою державою й уряд Богдана Хмельницького, який, як уже зазначалося вище, із самого початку переговорів наголошував на необхідності ухва­лення відповідного договору, який би регулював стосунки Війська Запоро­зького з монархом. Утім попереднього дипломатичного досвіду, набутого у відносинах з Польщею, Трансільванією, Валахією чи Османською імпе­рією, було явно замало при вирішенні принципово нових завдань.

Водночас наголошуючи на певній аморфності позиції офіцій­ної Москви щодо засад політико-правового включення України в орбіту владних відносин царя, варто зауважити, що практика "збиральницької" політики московської династії на середину XVII ст. виробила цілий арсенал прийомів і методів. За визна­ченням А. Каппелера, він охоплював такі найбільш поширені практики, як: політика дипломатичної гри та переманювання на свій бік іноетнічної еліти; поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни, що починався з оголошення протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення, і закінчувався повною анексією земель; воєнне загарбання, що супроводжувалося жорстокими репресіями; виправдання анексії політичними аргу­ментами (наприклад, звинуваченнями в колабораціонізмі місцевих еліт із зовнішніми ворогами Москви) чи історичними прецедентами (зокрема претензіями на те, що всі землі колишнього Великого кня­зівства Володимирського є "отчиною" московських князів) тощо23. Якщо ж проаналізувати зміст ідеологічного обґрунтування по­треби тіснішої інтеграції Війська Запорозького як реального того­часного українського політичного народу до Москви, то на різних етапах боротьби за Україну без проблем можна виявити трохи не весь перелік наведених вище аргументів. Актуалізація тих чи інших його складових корелювалась відповідно до розвитку міжнародних процесів, воєнної спроможності Москви та її опонентів, а також — реальним рівнем консолідації козацької еліти України.