3.4. Психологічні аспекти формування і особливості функціонування політичної еліти

Політична еліта виконує такі основні функції:

•    стратегічну — визначення політичної програми дій у результаті
генерування нових ідей, які тією чи іншою мірою відображають суспільні
інтереси, інтереси певних соціальних груп, класів, прошарків та ін.;

•    організаційну — реалізація в процесі практичної діяльності обра­
ного курсу, втілення політичних рішень у життя;

•    інтегративну — забезпечення певної стабільності у суспільстві,
запобігання конфліктним ситуаціям та їх вирішення.

Політичну еліту поділяють на правлячу, опозиційну, вищу та ін.

Правляча політична еліта безпосередньо має владу, володіє нею.

Опозиційна політична еліта (контреліта) протистоїть правлячій.

Вища політична еліта, маючи для цього можливість, приймає най­важливіші, доленосні для суспільства рішення. Отже, об'єктивно саме вона вирішально впливає на соціально-політичні відносини в країні. Правляча і вища еліта — певною мірою синоніми.

За визначенням відомого італійського соціолога й економіста В. Па-рето, який сформулював теорію кругообігу еліт, існують два типи еліт, що постійно змінюють одна одну. Перший тип — "леви", для яких ха­рактерний консерватизм, грубий силовий тиск на інших, бажання всіма керувати. Другий тип — "лисиці" — майстри обману, ведення політи­ки шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо.

Суспільство стабільне, динамічне більше потребує "левів", а неста­більне, мінливе — еліти прагматичної, здатної мислити, новаторської (тобто "лисиць"). Однак суспільство "левів"-ретроградів — застійне, тоді як суспільство "лисиць"-хитрунів більш динамічне, здатне до розвитку. А тому реально потрібна певна рівновага, наявність в еліті і "левів", і"лисиць".

Центральними питаннями державотворчого процесу, особливо в країнах перехідного типу, з нестабільним становищем, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин.

Кінцевою метою обох цих процесів є створення максимально мож­ливих умов для самореалізації особистості кожного громадянина, за­безпечення йому відповідного цивілізованого рівня свободи, реалізації творчого потенціалу, прискорення формування демократичного, гро­мадянського суспільства.

Крім звичайного бажання більшості громадян конкретної країни жити у справді демократичній, правовій державі нагальною є потреба в лідерах, політиках, здатних прискорити розбудову такого суспільства.

Отже, домінуючою, вихідною є проблема формування національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й прислужитися власному народові, державі, самій собі.

Формування власної національної, самодостатньої, внутрішньо структурованої і добре збалансованої еліти — неодмінна умова розвит­ку будь-якого суспільства. В Україні, як і в більшості посттоталітарних держав, становлення еліти пов'язане з характерними часовими, якісни­ми особливостями і навіть суперечностями, розглядати які слід з ураху­ванням як набутої практики, так і особливостей принципово нового ха­рактеру.

Основні особливості сучасної української еліти, на думку відомого політолога М. Михальченка, сформувалися переважно трьома шля­хами:

•    у результаті добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 р.
КПРС (незалежно від того, змінили вони свої позиції чи ні);

•    як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніаль­
ному правлінню;

•    як результат входження до політики нових груп та окремих гро­
мадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режи­
мом, ні з опором йому.

Еліту в Україні можна поділити також на еліту авангардного, колон­ного та ар'єргардного типу.

Авангардна еліта нечисленна, за мисленням, поглядами, розумін­ням суспільного розвитку вона випереджає більшість як населення, так і еліти загалом. Це, за визначенням М. Михальченка, "розумники, яких не люблять ні правителі, ні виборці, оскільки вони не дають жити спо­кійно, бентежать громадську думку, вимагають змін".

До еліти колонного типу можна віднести ту, що вміє вловлювати настрої і правителів, і народу, пристосовуватися до будь-яких умов і діяти в них, слугувати будь-якій владі. Це еліта конформістів. У суспіль­ствах перехідного періоду до неї можна, на наш погляд, зарахувати мало не третину всієї еліти. Вважати її негативною елітою не можна, бо фак­тично саме вона є стабілізуючим чинником ситуації в суспільстві.

Ар'єргардна еліта — це еліта аутсайдерів, лідерів, які здебільшого задовольняються здобутками, ідеалами і цінностями минулого. Пред­ставниками такої еліти є люди старшої генерації — пенсіонери, ветера­ни, всі, хто не бажає будь-яких соціальних перетворень, що ведуть до демократизації суспільства.

Українську еліту можна класифікувати і як владарюючу, і як полі­тичну. Перша набагато ширша за складом і крім політичної еліти охоп­лює економічну, ідеологічну, інформаційну, військову, культурну, нау­кову та профспілкову.

Українській еліті, особливо політичній, нині притаманна надто швид­ка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Якщо на початку 90-х років вона відзначалася помітним "червоним" забарв­ленням, то нині це строката, мінлива за політичними ознаками еліта, що динамічно переходить з одного політичного табору до іншого. При цьо­му не можна не погодитись з думкою українського історика В. Омель-чука, який свого часу звертав увагу на нездатність демократичних сил у сучасній Україні вже в нових умовах поставити національні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями своїх лідерів. Ця проблема існує дотепер.

Існує істотна відмінність між столичною і регіональною, провін­ційною українською елітою. Перша за рівнем освіти, інтелекту, функ­ціями, впливом на соціально-економічну і політичну ситуацію в Украї­ні цілком може бути прирівняна до еліт високорозвинених країн світу, хоча громадяни нашої держави часто її недооцінюють.

Регіональна еліта, маючи специфічні інтереси, повноваження, багато в чому копіює столичну, хоча нерідко майже не поступається їй. Крім того, з роками регіональна еліта в Україні стає більш досвідченою, са­мостійною у вирішенні конкретних соціально-економічних і політичних проблем.

Загалом формування еліти — це окремий аспект загальної пробле­ми формування нового кадрового потенціалу для самостійної України. Кадрова політика, за визначенням відомого українського вченого Г. Щокіна, є генеральним напрямком усіх видів і форм соціального управління. Тому вона є головним напрямком в організації суспільства будь-якого типу і на кожному конкретно-історичному етапі соціально­го розвитку. Разом з тим, на його думку, після руйнування тоталітарної системи кадрова робота була кинута напризволяще, у вир недорозви­неного політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які ви­явилися спритнішими, ніж колишні представники компартійної еліти. Такий висновок Г. Щокіна щодо ситуації в роботі з кадрами в Україні за останні десять років видається досить обгрунтованим.

Еліта складається з лідерів у політичній, економічній, соціальній, ду­ховній сферах. Політичними лідерами є державні діячі, керівники полі­тичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків та ін. Тисячі,

мільйони громадян добровільно, з надіями і очікуваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політи-ко-владних повноважень і прав.

Українське суспільство пережило чотири неоднозначних періоди формування та діяльності еліти загалом і політичної зокрема.

Перший період тривав майже триста років (XIII-XVI ст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

Другий період також був досить тривалий — півтора століття (від 1648 р. до кінця XVIII ст.). Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта сформувалася фактично з козацтва, з представників молодої ук­раїнської демократії часів Б. Хмельницького. Вона заповнила вакуум, який виник після того, як польська еліта на деякий час залишила Україну.

Третій період фактично тривав близько вісімдесяти років і закінчив­ся крахом Гетьманщини (1918 р.) і Української Народної Армії (1919 р.).

Четвертий період почався у 1917 р. з народженням так званої ра­дянської еліти і закінчився в Україні практично в 1991 р. Учені, зокре­ма А. Пахарєв, поділяють його на три етапи:

•   1917-1941 pp. (близько 25 років) — винищення української (як,
власне, і всієї) еліти в СРСР під час сталінських репресій 30-х років і по­
чаток Великої Вітчизняної війни;

•   1943-1953 pp. (10 років) — тривав до початку так званої відлиги;

•   1955-1991 pp. (близько 35 років) — тривав до проголошення не­
залежності України.

Глибокий аналіз суті, особливостей кожного з перелічених періодів формування української еліти — окреме питання, але варто коротко розглянути особливості формування еліти саме після революції 1917 р.

Поваливши самодержавство, а потім ліквідувавши приватну влас­ність, більшовики створили умови для формування особистості, що не несе відповідальності за саму себе і власну долю, як, до речі, і за загальні справи у державі. Адже все зводилося здебільшого до позірної колек­тивної діяльності, яка до того ж утримувалася найчастіше багнетами або іншими силовими методами.

З 1917 р. у Росії (в Україні) з'явилося багато колоритних, комуністич­но заангажованих політиків. Серед них насамперед варто виокремити тих, хто справді був гідний називатися національним політиком, глибин­ною сутністю пов'язаний зі своїм народом. Насправді в нашій історії знайдеться не так вже й багато таких політиків. Загалом з 1917 р. в Росії зміна еліт відбулася надто швидко, динамічно. У післяреволюційні роки

політичні еліти були більш романтичними, заполітизованими, ніж елі­та сучасної України, для якої характерні більша прагматичність, одно-вимірність.

Здавалося б, що прагматизм політичної еліти — не така вже й пога­на риса. Однак звернімо увагу на деякі його особливості.

Багато політичних лідерів, особливо на найвищому рівні, відчувають, що потрібно робити, однак серед них надто мало тих, хто розуміє, як треба робити, і здатний це робити. Нерідко для політичних лідерів праг­нення до влади — кінцева мета. От і виходить, що про те, як викорис­тати владу, розпорядитися нею політичний лідер думає тоді, коли він уже її досяг. Це призводить до серйозних невдач, помилок, прорахунків у його діяльності.

Винятковий інтерес у теоретико-практичному плані становить кла­сифікація, визначення та виокремлення особливостей політичної еліти в сучасній Україні.

Окремі автори стверджують, що в сучасній Україні потрібно говори­ти не про еліту, а про так звану псевдоеліту як явище, властиве саме то­талітарним і неототалітарним суспільствам. З таким поглядом важко не погодитися, оскільки фактично багатьох політиків у нашій країні не можна розглядати саме як носіїв певної інновації, інноваційної органі­заційної культури, яка, зрештою, є головним елементом конкретних си­стемних змін у суспільстві.

За визначенням відомого історика О. Субтельного, погляд якого ми поділяємо, з 1991 р. в Україні сформувалися і діють кілька типів груп політичних еліт: правляча, опозиційна, молода (що лише формується), регіональна і міжрегіональна.

Ступінь і ефективність впливу цих еліт на суспільно-політичні про­цеси в Україні в цілому, на окремі державотворчі процеси, на політи­ку за межами держави істотно залежать від соціально-політичної бази; оточення у суспільстві, яке їх підтримує; владних повноважень і мож­ливостей впливу на суспільство; ступеня підтримки окремими соціаль­ними групами і регіонами та ін.

Політичну еліту в Україні можна поділити на два основні ешелони: а) політики, що працюють у вищих ешелонах влади (починаючи з пре­зидента), а також найвпливовіші лідери партійних організацій; б) по­літики — вищі керівники економічного рівня, провідні підприємці країни.

Існує спадкоємність у політичній еліті. Для сучасної української еліти, наприклад, характерний києвоцентризм із наявністю, однак, все

ще великої частки дніпропетровської еліти. І таке явище в історії Украї­ни потребує окремого і глибокого політичного аналізу.

Політична еліта сучасної України досить строката. Це еліта класів, верств, різних соціальних груп населення; еліта політичних партій, гро­мадських організацій, об'єднань; еліта державних інституцій (Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів Ук­раїни, судові органи, міністерства і відомства тощо); еліта регіонів та ін.

Загалом до політичної еліти в Україні, на нашу думку, можна зара­хувати сьогодні не більше 3-5 тис. лідерів, активістів, державних, гро­мадських діячів.

Політичну еліту в Україні можна поділити також на "стару" і "нову". Домінуючою при цьому за обсягом влади, кількістю повноважень є саме "стара" еліта — колишні партійні лідери, державні службовці, комсомольські працівники та активісти. Ця частина еліти має і дотепер значну перевагу перед "молодою" елітою, тією, що лише формується насамперед завдяки теоретико-практичній підготовці, а понад усе — досвіду організаційно-господарської роботи.

"Стара" еліта (номенклатура КПРС, Компартії України) із самого початку економічних реформ фактично розкололася на дві нерівноцінні частини. Представники першої швидко зреклися ідей, ідеалів, які вони до того так довго пропагували, а потім так само швидко "перехопили" і нову владу, і власність. Друга, представники якої раніше обіймали нижчі посади, передусім на міському, районному рівнях, залишилася ні з чим і сьогодні не просто заздрить першій, а вважає, що саме перша винна в усіх нинішніх бідах.

Стара політична, або, точніше, партійно-бюрократична, еліта фор­мувалася не стільки з робітничого класу, захисником інтересів якого вона себе видавала, скільки з люмпенів, які гордовито заявляли, що вони "університетів і академій не закінчували". Фактично така еліта була елітою некомпетентних і бездарних людей, які, однак, зробили своєю не лише власність, що проголошувалася народною, а й державу.

Основними недоліками тоталітарно-номенклатурної еліти були ком-чванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкува­тися з ним.

Важливо враховувати і те, що "стара" еліта України, сформована в умовах тоталітаризму, була спроможна вирішувати здебільшого регіо­нальні проблеми, а не загальнодержавні, загальнонаціональні. Ця вада характерна нині для багатьох представників української політичної еліти.

Принципове значення для соціального статусу, авторитету і дієвості "нової"української еліти має те, що вона, особливо з часу проголо­шення незалежності України, формувалась як носій переважно націо­нально-культурних ідей і цінностей. Однак поступово на ключові по­сади, у тому числі і на президентську, прийшли лідери господарського, економічного типу. В усіх гілках влади починаючи з Верховної Ради Ук­раїни прихильники національно-культурних ідей (діячі культури, науки, літератури і мистецтва) дедалі більше поступаються місцем підприєм­цям, власникам, банкірам та ін.

Формуючи списки кандидатів у депутати на березневі (1998 р.) ви­бори, політичні партії вперше в історії України вдалися до активної спроби вплинути на виборців, залучити їх на свій бік за рахунок авто­ритету і популярності людей, яких в Україні люблять, якими пишають­ся. Серед них чільне місце посідали саме діячі науки, культури, літера­тури та мистецтва. Це був унікальний феномен у політиці України.

Тоді у перших десятках і сімках кандидатів у тридцяти партіях, бло­ках з'явилися відомі діячі літератури і мистецтва (А. Роговцева, І. Кали-нець, В. Заклунна, В. Бистряков, Н. Матвієнко); вчені (Д. Табачник — професор Інституту національних відносин і політології НАН України, П. Толочко — віце-президент НАН України, Д. Мельничук — ректор Національного аграрного університету (м. Київ), М. Михальченко — головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України); релігійні діячі (П. Лебідь — намісник Свято-Успенської церкви Києво-Печерської лаври) та ін.

Звичайно, використовувалися здебільшого їхні імена, фотографії у листівках, зверненнях, однак більшість цих шанованих громадян прак­тично ніде — починаючи зі звичних для них радіо і телебачення — не з'являлися, інтерв'ю не давали, бо, відверто кажучи, грали у цих політич­них "спектаклях" далеко не характерні для них ролі.

Іншою помітною особливістю "нової" політичної еліти є те, що на етапі боротьби за незалежність України, за її самостійність "нова" елі­та була висунута нагору саме масами, громадянством, а не певними владними структурами, партійно-бюрократичною верхівкою, як це відбувалося раніше. Вона й нині має великі переваги (особливо помітни­ми вони були у рухівських, національно-демократичних лідерів ще кілька років тому), основна з яких — уміння швидко і результативно роз­в'язувати існуючі політичні проблеми. Та водночас у "нової" політич­ної еліти відчувається брак організаторсько-господарського досвіду, який нині конче потрібен для здійснення ринкових реформ.

"Нова" еліта поки ще не стала саме правлячою, тією, яку підтримує більшість українського загалу, і тому часто потрапляє в численні паст­ки, що їй розставляє "стара" еліта. Наприклад, нещодавно "нова" еліта виступала з критикою бюрократизму, формалізму, роздутих апаратів управління і за рахунок цього завойовувала авторитет у пересічного громадянина. За десять останніх років у цьому плані помітних змін на краще в Україні не спостерігаємо. Таке саме стосується критики коруп­ції, існуючих раніше привілеїв старої номенклатури. Однак значна час­тина еліти, що прийшла до влади, нині має незрівнянно більші привілеї, ніж її попередники. І цим "новій" еліті постійно дорікають, звинувачу­ючи її у бездіяльності.

За такої ситуації дедалі нагальнішою стає потреба в поділі влади, до­сягненні справжнього політичного плюралізму, завдяки якому уможли­виться відкрите змагання політичних еліт саме на тлі вирішення доле­носних для України проблем формування державності, а не заради за­доволення другорядних політичних амбіцій.

Сьогодні найкомфортніше почуваються ті представники української еліти, хто встиг не лише перехопити власність, а й сповна забезпечити свою сім'ю, влаштувати дітей на навчання чи проживання за кордоном, майбутнє яких гарантоване. А проблеми вкрай потрібної нині інтелек­туальної еліти — вчених, діячів культури і мистецтва — залишаються не-вирішеними.

В українській політичній еліті можна виокремити вагому частку так званої політичної контреліти, мета якої — послабити владу панівної еліти і поступово перебрати її функції на себе, взяти хоча б частково владу у власні руки і передати її будь-якій іншій політичній силі.

Не має значення, поміркованою чи прихованою є контреліта, вона контролює правлячу еліту, обмежує її можливості зловживання владою, порушення законності. Найменш розмита і більш організована контр­еліта утворює опозиційні сили, працює в їх середовищі.

Контреліта, чи опозиційна еліта, у тому числі в сучасній Україні, до­сить неоднорідна, однак умовно єдиним показником для неї є іноді не­стале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окре­мих діячів правлячої еліти. Представники цієї частини політичної еліти завжди готові зайняти місце правлячої еліти, як, до речі, і представни­ки регіональної та міжрегіональної еліти. Останні зазвичай мають знач­но більший авторитет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть прав­ляча еліта, яка завжди сподівається на підтримку регіональної та міжре­гіональної еліти.