4.1. Внутрішні і зовнішні передумови політичної переорієнтації гетьмана І. Мазепи

Російська імперська ідеологія, перш ніж увінчатись проголо­шенням у 1721 р. народження нової європейської імперії, у своєму розвиткові пройшла тривалий період еволюції. Сягаючи своїми ви­токами часів пізнього середньовіччя з його політизацією ідеї "Третього Риму", імперська ідея, за спостереженнями дослідників, була наочно представлена восени 1696 p., а точні- ше — ЗО вересня (с. с.) 1696 p., коли цар Петро святкував здобуту під Азовом перемо­гу. За римським взірцем ним було влаштовано урочистий в'їзд до столиці своєї держави через збудовану за його наказом класичну арку, що недвозначно символізувала правонаступність Петром по­двигів Юлія Цезаря та Августа1.

Символізм представлення азовського тріумфу Петра прочита­ний авторитетними дослідниками цієї проблеми передовсім як зміна сприйняття царської влади, надання їй нового смислу через висунен­ня на передній план подвигу завойовника, а не спадкоємця божест­венної влади. У цій системі символів правитель-завойовник репре­зентувався як богоподібний засновник, який заперечує старі форми влади для того, щоб створити нові2. За означенням М. Салінса, такий правитель насамперед має породити "первісний безпорядок", після чого, "...здійснивши свої страхітливі дії по відношенню до суспільст­ва, довівши, що він сильніший суспільства, правитель починає ство­рювати з хаосу систему"3. Згідно з спостереженнями сучасних росій­ських істориків, для Петра І саме насильство в ім'я вищих (на його думку) ідеалів було сенсом будь-якої реформи4.

Якісні зміни в ідеології російської влади, засвоєння нею імперсь­ких імперативів неминуче мали позначитися на стосунках Гетьманату з царем та його адміністрацією. Імперські тенденції, що були характерни­ми для політичного курсу уряду Петра І, з кінця XVII ст. починають справляти вирішальний вплив і на ставлення до української автономії.

Особливий поштовх розвиткові українсько-російських взаємин додає та обставина, що в цей час у центрі подій перебувають такі неординарні й суперечливі історичні діячі, як російський цар Петро І та український гетьман Іван Мазепа. Український правитель, бу­дучи, безперечно, непересічним політиком, за короткий час зумів завоювати безмежну довіру царя. А це, в свою чергу, дало йому змогу підняти авторитет гетьманської влади всередині країни та пе­вною мірою навіть впливати на розвиток подій на міжнародній аре­ні. Зокрема, Мазепа встановлює постійні активні зв'язки з польсь­ким керівництвом, підтримує контакти з молдавським господарем і правителями татарських орд5. У 1701 р. буджацькі татари навіть звертаються до українського регіментаря з пропозицією прийняти їх під гетьманську протекцію6. Як уже згадувалося вище, російська адміністрація у відповідь на звіт Мазепи про фінансову діяльність Військового скарбу в 1692 р. запевнювала його, що "...не токмо те зборьі, но и всякие порядки и устроения в малороссийских городах ведает он, гетман..."7.

Проте такі стосунки з царем мали і зворотний бік. Мазепа пови­нен був постійно підтверджувати перед сюзереном своє реноме, ак­тивно демонструючи власну лояльність і запобігливість. Саме то­му, наприклад, гетьман з власної ініціативи надсилає до Москви ви­щезгаданий фінансовий звіт, скрупульозно інформує уряд Петра І про внутрішнє становище України та ситуацію на її кордонах, про характер її зносин з урядами інших країн8. Така політика спочатку сприяє консервації української автономії, проте загалом таїть у собі серйозну небезпеку «тихої» інтеграції Гетьманату до Російської ім­перії, перетворення України на провінцію останньої. Ефемерність гетьманської влади добре усвідомлював сам Мазепа, який в 1701 р. в листі до буджацьких татар зазначав: "...прежние обьїкновения ка-зацкие миновались, без повеления государя гетманьї ничего не пре-дпринимают..."9.

На початку XVIII ст. в оточенні царя-реформатора обговорюю­ться плани проведення військової та політико-адміністративної ре­форми в Україні. Зокрема, український дослідник І. Борщак, спираю­чись на свідчення документа, що зберігається в архіві французького Міністерства закордонних справ, доводив, що первісний задум лік­відації автономії Гетьманату з'явився в оточенні Петра І вже в 1703 р. Історик стверджував, що в цей час у верхніх ешелонах влади Ро­сійської держави обговорювалися проекти, згідно з якими передба­чалося після смерті гетьмана Мазепи або після усунення його будь-яким способом від влади в Україні ліквідувати козацтво як стан. Для досягнення поставленої мети його планували переселити на східні кордони Росії або застосувати до нього цілеспрямований терор, після чого колонізувати Лівобережжя переселенцями з Росії чи іноземцями, щоб таким чином раз і назавжди знищити "огнище ворохобників"10.

М. Костомаров, а слідом за ним Б. Крупницький та інші дослід­ники вказують на існування в царському оточенні планів реформу­вання державного ладу Гетьманату протягом 1706—1707 pp. Зокрема, за свідченням генерального писаря Пилипа Орлика11, влітку 1706 р. думка про необхідність здійснення реформ в Україні пролунала з уст одного з найближчих соратників царя — Олександра Меншико-ва, а наступного року її підтвердив сам Петро І на військовій нараді в Москві. Основні напрями реформи полягали в перетворенні ірре­гулярного козацького війська на регулярні підрозділи, що мали формуватися за принципом рекрутського набору, та підпорядку­вання їх російським офіцерам. У адміністративному управлінні планувалося ліквідувати виборну гетьмансько-старшинську ад­міністрацію, замінивши її традиційною для Росії воєводською чи мо­дернізованою за шведськими зразками губернаторською системою управління.

Наявні джерела не дають можливості нам ні приєднатися до ду­мок шановних попередників, ні аргументовано заперечити їхні твердження, оскільки ми можемо оперувати лише "апокрифічною" (за визначенням В.Іконникова12) згадкою Пилипа Орлика, написа­ною через кілька десятиліть по тому. Цілеспрямована евристична робота у фондах сенатського архіву та кабінету Петра І Російського державного архіву давніх актів у Москві не дала позитивних ре­зультатів.

Втім, навіть наявні скупі свідчення джерел дають змогу з пев­ною мірою вірогідності сприймати поголоски, що ширились з цього приводу в Україні та за її межами як достатньо достовірні. Філосо­фія всієї реформаторської діяльності Петра І, а особливо на початку Північної війни 1700—1721 pp., підказує, що, ймовірніше за все, са­ме потреба в реформуванні управління, організації та комплекту­ванні армії, обумовлена необхідністю ефективного протистояння шведській армії, провокувала російське керівництво на реформу­вання галузей державного устрою, також пов'язаних з військовою сферою. Так було в межах Російської держави13, так, вочевидь, си­туація складалася і щодо українського питання14.

Опосередкованими свідченнями того, що українське питання активно дебатувалося в оточенні Петра І, слугують і розпоряджен­ня царя про підпорядкування (в разі наближення шведських військ до кордонів України) гетьмана Мазепи генералові Меншикову, оприлюднене в 1706 p., і самовільний, неузгоджений з гетьманом наказ останнього про вихід кількох козацьких полків у похід, а та­кож впровадження губернської реформи і на українських землях. Так, згідно з указом від 18 (29) грудня 1707 p., було утворено Київ­ську губернію, внаслідок чого в руках київського генерал-губерна­тора зосереджувалось управління фортецями, арсеналами та всіма військами, розташованими в Гетьманаті. За спостереженнями до­слідників, це нововведення не лише передавало функції військово­го управління від Малоросійського приказу до Розрядного та ство­рювало новий військовий округ, а й централізувало військово-стра­тегічне управління15. Крім того, С. Томашівський стверджував, що гетьман Мазепа, аналізуючи поведінку Меншикова та спираючись на інформацію польської княгині Анни Дольської, зробив висновок — князь реаль­но претендує на верховний пост в Україні. Причому опосередкова­ним доказом цього для гетьмана служила активність російського уряду в наданні Мазепі княжого титулу Священної Римської імперії, що можна було розцінювати як "компенсацію" за втрату булави16.

Плани Москви, природно, викликали велике занепокоєння ге­тьмана і старшини. Як вдалося встановити дослідникам, ідучи за хронологією розвитку стосунків гетьмана Мазепи з польським ко­ролем Станіславом Лєщинським, які, власне, були прелюдією для зав'язування українсько-шведських взаємин, пожвавлення україн­сько-польських контактів випадало саме на часи обнародування царських намірів щодо реформування козацького війська17.

До того ж, українське керівництво уважно стежило за розвит­ком геополітичної ситуації в регіоні, вирішальним чинником якої була російсько-шведська війна. Внаслідок фатального для України політичного розкладу початку XVIII ст. будь-який результат цього військового протистояння міг мати для української державності найстрашніші наслідки. Зазначені обставини, врешті-решт, спону­кають старшину і гетьмана до рішучих кроків, спрямованих на роз­рив згубного ланцюга.

Політичний вибір українського керівництва, реалізований во­сени 1708 p., був цілковитою несподіванкою для Петра І. Так, за два місяці до переходу Мазепи в табір Карла XII цар писав гетьману: "...обнадеживаем тебя, вернаго подданого нашего..., что мьі..., как прежде, так и ньше, за непоколебимую верность твою... никогда в милости не оставим и верить никаким клеветникам не будем"18. То­му, дізнавшись про події в Україні, царський уряд не лише відмови­вся від реалізації реформаторських планів (що було абсолютно не­можливо з огляду на присутність на українській території шведсь­кої армії), а й протягом кінця 1708—першої половини 1709 р. до­кладає максимум зусиль для привернення на свій бік українського суспільства. Так, російська адміністрація активно поширює в Укра­їні заяви про збереження козачих прав і вільностей, ліквідовує оренди та деякі інші вкрай непопулярні статті оподаткування, зобо­в'язує офіцерів і солдат, які несуть службу в Україні, поводитись із місцевим населенням і старшиною "сколко возможно ласково"19.

Заходи, здійснені урядом Петра І в Україні (що містили не лише "приласкание тамошнего населення", а й жорсткі репресивні дії до прибічників Мазепи, знищення Батурина та Запорозької Січі тощо), переконали царя в надійності російських позицій в Гетьманаті. Зо­крема, в одному з листів монарх із задоволенням зазначав: "...сей край как бьіл, так и єсть.

Разом з тим, події 1708—1709 pp. посилили в Петра І почуття не­довіри до козацької старшини, в тому числі її верхнього ешелону. То­му, наприклад, вирішивши дати шведам генеральний бій під Полта­вою, монарх сповіщає про своє рішення всіх командирів, водночас за­стерігаючи: ".. .обьяви о сем гетману, но только то, что к нему писано, с чего посьшаю к вам копию, а что атакованіе непріятеля от нас будет, не обьявляй, дабьі не пронеслось, но секретно сіє дело держи"21.

Існують документальні свідчення про присутність уже на поча­тку червня 1709 р. при гетьманові Скоропадському довіреної особи царя — підполковника князя Василя Володимировича Долгоруко­ва. Про мету цієї акції 1.1. Голиков цілком слушно, на наш погляд, зауважує: "...сей князь находился при гетмане Скоропадском как бьі надзирателем его поступков"22. На одному з царських листів до Долгорукова від 23 червня (с. с.) 1709 р. міститься така титулатура князя: "господину министру князю Долгорукову". З приводу цього Голиков висловлював здогад: "...а что он именован министром, то может бьіть потому, что он определен бьіть при гетмане... или наз-начен к какому двору министром"23.

Не відкидаючи припущення біографа Петра І щодо можливого призначення Долгорукова міністром (тобто послом) до якогось євро­пейського двору (існує документальне підтвердження його призна­чення в 1710 р. російським послом у Данії), висловимо гіпотезу, що вживання Петром І титулу міністра відносно царського представни­ка при українському правителі свідчить про те, що в оточенні монар­ха не пізніше 20-х чисел червня 1709 р. обговорювалася перспектива узаконення нагляду за діяльністю гетьманського уряду. Підтвер­дженням цього, крім згаданого вище звернення царя, служить діяль­ність Долгорукова при гетьманові як "надзирателя его поступков".

Перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала мож­ливість урядові Петра І, відкинувши декларовану турботу про збе­реження "козацьких прав і вільностей", de jure закріпити присут­ність при гетьманському дворі царських резидентів (останні були, за висловом С. Соловйова, "очами і вухами царськими"24). 18 (29) липня 1709 р. монарх ".. .указал ближнему стольнику Андрею Пет­ровичу Измайлову для ньінешних случаев в Малороссійском краю бьіть при своем великого государя подданом, войска Запорожско-го... гетмане, при Йване Ильиче Скоропадском, для своих, великого государя, дел и советов..."25.

Офіційні прерогативи нової державної інституції визначалися царською інструкцією від 18 (29) липня 1709 р. Вони містили такі функції: слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; нейтралізовувати агітацію прибічників гетьмана І. Мазепи; контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І. Скоропадського; слідкувати за тим, щоб останній не звільняв і не призначав на старшинські уряди козаків, «неописавшись к велико­му государю» тощо26.

Коло функціональних обов'язків царського резидента суттєво розширювала таємна інструкція, ухвалена монархом 27 липня (с. с.) 1709 р. Причому в цьому документі не лише конкретизувалися чи уточнювалися повноваження російського представника, а й істотно зміщувалися акценти в його діяльності. Так, зокрема, щодо по­літичного нагляду резидентові наказувалося ".. .смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народа... не бьіло, и разведьівать того накрепко всякими способи..."27.

Для запобігання «измене» резидентові дозволялось при потребі використовувати два піхотних полки, введені до гетьманської сто­лиці напередодні виборів 1708 p., а також інші російські військові частини, розквартировані в Україні. Стосовно фінансів емісарові на­казувалося "...наведьіваться... подлинно, тайньїм обьічаем, по-скольку прежнему гетману... всяких доходов со всего Малороссий-ского краю збиралось и протчим урядником, по скольку с чего єсть"28. Таємна інструкція акцентувала також увагу резидента на пи­таннях кадрової політики: "...усматривать в разговорах и во всяких обхождениях, кто из старшини и из казаков к стороне великого го­сударя доброжелательньї и какого уряду достойньї"29.

Далі російський уряд уточнював і розширював повноваження свого офіційного представника в Україні. Так, таємна інструкція від 13 (24) вересня 1710 р., надана канцлером Г. Головкіним думному дякові А. Вініусу, призначеному разом зі стольником Ф. Протасьєвим на місце А. Ізмайлова, крім відомих трьох пунктів, містила положення, згідно з якими царському представникові нака­зувалось, що коли "...явятца какие люди с доношением или каким доводом на гетмана, или какого из старшини..., а взять их будет для гетмана подозрительно, то искать ему способу, чтоб их ему как-ни-будь взять где секретно, и распрашивать буде невозможно в том ме-сте, где гетман, то отослать кудьі в ближние государевьі городьі, в которьіх обретаютца воеводьі..."30.

В іншому документі (таємних пунктах стольнику Ф. Протась-єву від 16 (27) липня 1718 р.) цей пункт конкретизувався щодо ме­тодів проведення "розьіску тех людей, на кого будет доношение". Зокрема, резидентові дозволялося використовувати для цього ро­сійських ратних людей, які несуть службу в Гетьманаті. Крім того, інструкція Протасьєву відбивала ще один надзвичайно важливий з погляду інкорпораційної політики напрям діяльності російського представника — "со временем и пристойним образом внушать на­роду малороссийскому, а найпаче казакам, что царское величество содержит их при милости своей при данных им... привилегиям, а что им от полковников и старшины бывают тягости..., то чинят они собой, о чем его царскому величеству не ведомо...", інакше монарх «конечно б повелел о том розыскать и по розыску в том их мило­стиво оборонить..."31.

Запровадження в Україні російської державної інституції, на­діленої контролюючими функціями, не лише істотно обмежувало повноту гетьманської влади, а й було кроком на шляху до ліквідації гетьманського стану.

Поява в гетьманській резиденції царського представника була негативно зустрінута українським суспільством. У лютому 1710 р. київський генерал-губернатор доносив канцлеру, що гетьманський посланець до Москви в розмові з колишнім чигиринським сотни­ком Невінчаним серед інших "крамольних" речей говорив і таке: "...что наши и за вольности? Министр, который при гетмане, всякое письмо осматривает"32. Тому спочатку, коли існувала загроза вини­кнення военного конфлікту з Туреччиною, а на українських кордо­нах активізувалися ворожі російському цареві війська гетьмана П. Орлика, уряд Петра І прагнув будь-якими способами зняти сус­пільне напруження в Україні, спричинене запровадженням нової інституції. Зокрема, резидентові суворо заборонялося привертати увагу громадськості до своїх владних повноважень. Так, у вересні 1710 р. з України було відкликано Ізмайлова за те, що він підписав разом із гетьманом "увещивательную" грамоту до запорожців. У зв'язку з цим канцлер Головкін писав гетьманові Скоропадському: "...и то мне зело удивительно, чего ради то он учинил, ибо ему того чинить не надлежало, по вашей милости, яко гетману войска Запо­рожского, таковые универсалы и протчие дела надлежит подписы­вать одному"33.

В суспільно-політичному житті Гетьманату з царських рези­дентів найбільш помітний слід залишив згаданий вище стольник Ф. Протасьєв, який протягом дванадцяти років виконував резидент­ські функції при гетьманові. Перебуваючи в Україні, він пильно стежив за суспільно-політичними настроями її громадян, інформу­ючи про них свій уряд. За нашими підрахунками, зробленими на ос­нові аналізу кореспонденції Протасьєва до Москви 1715—1716 pp., не рідше ніж раз на два місяці резидент надсилав канцлерові Голов-кіну офіційні звіти, в яких доповідав про суспільно-політичні наст­рої в Гетьманаті, ситуацію на її кордонах, висловлював рекоменда­ції з приводу урядового курсу в Україні, а також доцільних, на його думку, кадрових переміщень у старшинському корпусі34. В своїй діяльності резидент активно користувався соціальними суперечно­стями, що траплялися в Україні. Часто стольник свідомо порушу­вав прерогативи гетьманської влади, що в умовах відомої безініціа­тивності та нерішучості Скоропадського породжувало ситуацію двовладдя. Так, куземинський сотник В. Павленко, покараний Ге­неральним судом за "изнурание чести рейментарской, подзор грошоробства, людськое забойство, чарованіе матері... через седм неділь арматним за шею вязанем..." і помилуваний гетьманом "ради глубокой старости", "хотяси себі, яко бы зверхнійшую, нежели рей-ментарскую, получить милость", звернувся з апеляцією до царсько­го представника, що викликало цілком справедливий за таких умов осуд полчан35.

Слід зазначити, що діяльність Протасьєва, спрямована на при­ниження гетьманської влади, була генетично пов'язана з урядовим курсом Російської держави, сформульованим у 1710 р. київським генерал-губернатором Д. М. Голіциним: "...Для нашей безопаснос­ти на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между по­лковниками и гетманом; не надобно исполнять всякіе просьбы гет­мана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь дерев­нями, мельницами или чем-нибудь другим... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться"36.

Урядова програма дій в Україні передбачала також проведення активної кадрової політики. Так, київський генерал-губернатор про­понував звільнити із старшинських урядів козаків, "которые были в измене и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали"37. Крім того, він вважав за потрібне, щоб "во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетма­ном, если будут несогласны, то дела их все будут нам открыты"38. Зокрема, пропонував змістити з полкових урядів полтавського і корсунського полковників39. На необхідності кадрових змін у стар­шинському корпусі Гетьманату також наголошував свого часу фельдмаршал Б. П. Шереметев, який рекомендував негайно звіль­нити стародубського, лубенського, ніжинського та прилуцького пол­ковників. Стольник Ф. Протасьєв, у свою чергу, пропонував провес­ти кадрові перестановки в Полтавському, Гадяцькому та Ніжинсь­кому полках40.

Проте в умовах загострення стосунків з Туреччиною російсько­му урядові подібні втручання у внутрішні справи Гетьманату вида­валися "непристойными и небезопасными". До того ж, як зазначав Г. Головкін, "не знаєм заочно, кого на их место определить добрых и верных"41.

Примирення з Туреччиною, яке усувало загрозу російським ін­тересам з південного та південно-західного напряму, дало змогу царській адміністрації рішучіше діяти в стосунках з Україною (на­самперед було узаконено втручання російських представників у ка­дрову політику Гетьманату). Царським урядом від 22 січня (с. с.) 1715 р. встановлювався такий порядок заміщення старшинських вакансій, який давав можливість російському резидентові контролю­вати цей процес. Насамперед гетьманові наказувалося змістити з урядів старшин, "...которьіе бьши в какой измене". При заміщенні вакансій полковники разом з полковою старшиною та сотниками могли вибрати лише 2—3 претендентів на уряд ("людей заслужен-ньіх и неподозрительньїх в верности"), з-поміж яких гетьман прово­див призначення, "...усматривая, кто з них к тому уряду годнее бьіть может, и которьіе всегда бьіли к нам, великому государю, во всякой верности". Обов'язковим атрибутом елекції було приведен­ня новообраної старшини до присяги цареві, яке мало відбуватися за участю резидента Протасьєва42.

Проте царський указ 1715 р. часто порушували саме представ­ники владних структур Російської держави. Російська влада почала в цей час практикувати призначення на старшинські посади в Укра­їну своїх довірених осіб, згідно з відповідними указами та розпоря­дженнями кабінету Петра І та Сенату. Причому нерідко гетьман дізнавався про нове призначення на старшинський уряд із публіка­цій відповідного указу в Москві та Санкт-Петербурзі. Саме таким чином відбулося призначення на уряд генерального судді І. Чарниша, на полковництво — М. Милорадовича, на сотництво — Ф. Лісовського, Ф.Требинського, Г. Милорадовича та багатьох ін­ших43. У 1719 р. вперше на полковий уряд Гетьманату було призначе­но російського офіцера — сина царського вельможі й зятя українсько­го гетьмана Петра Толстого.

На початку 20-х pp. уряд Петра І звернув увагу на приведення українських державних порядків до російських зразків. Зокрема, 17 (28) листопада 1720 р. з монаршої канцелярії було відправлено до Глухова "Дело об учреждении в Малороссии Войсковой канцеля-рии и о приведений к присяге служителей оной"44. Як привід для втручання у внутрішні справи України було використано донесен­ня Протасьєва про численні службові зловживання, що спостеріга­лися в діяльності гетьмана, генерального писаря та військових кан­целяристів Генеральної канцелярії. Наступного року російський уряд був змушений повернутися до цього питання знову, видавши указ від 14 (25) листопада 1721 р.45, оскільки монарше розпоряджен­ня від 17 листопада 1720 р. не було виконане. Проте й повторний указ з приводу бюрократизації державного управління Гетьман­щиною також не був реалізований46.

Поширення в Україні дії царських указів 1714—1718 pp. про "заповідні товари", які забороняли українським купцям вивозити певні види товарної продукції на західні й європейські ринки, зобо­в'язуючи натомість торгувати ними в Санкт-Петербурзі, Архан­гельську та Ризі, сприяло примусовій інтеграції господарського комплексу Лівобережної України до російського ринку47.

Крім того, істотним нововведенням стало розквартирування в Гетьманаті російських полків, утримання яких з 1712 р. було покла­дено на українських платників податків.

Таким чином, характер взаємин Українського Гетьманату з ро­сійською монархією на початку реформаторської діяльності Петра І зазнає суттєвих змін, з огляду на які є всі підстави класифікувати перше двадцятиліття XVIII ст. як певний перехідний етап у політиці царя щодо України. В цей час продовжували існувати окремі старі "московські" підходи і водночас викристалізовувалися нові — "імперські". Промовистим свідченням змін служило запровадження інституту царських резидентів у державне життя Гетьманату, актив­не втручання Москви в кадрову політику українського уряду, вве­дення російських норм в діловодство Генеральної військової канце­лярії та Генерального військового суду, насильницьке інтегрування господарського комплексу Лівобережної України до внутрішнього ринку Російської держави, залучення її матеріальних ресурсів на вій­ськові потреби Російської держави тощо. Водночас зазначені заходи готували ґрунт для нових, більш радикальних нововведень у меха­нізм, що регулював політичні відносини України з Російською дер­жавою.