Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.1.1. Метафізичні основи логічного аналізу

Якщо про Леснєвського було сказано, що він є метафізиком в логіці, то про Я. Лукасевича можна стверджувати зворотне - він логік в метафізиці. Зв'язок цих двох областей філософського знання стосовно творчості Лукасевича полягає на тому, що його шлях просування до логіки був інспірований проблемами метафізики. Щоб це показати звернемося до прийнятого вище розподілу суджень на номінальні і реальні і встановимо, до якого із згаданих типів суджень тяжів в своїй творчості Лукасевич. З приводу номінального судження можна сказати, що воно не цікавило Лукасевича, бо в його працях поняття імені не аналізується. Залишається припустити, що точкою дотику в аналізі виявиться реальне судження, яке становить предмет парадигми філософії речення. Показником цієї парадигми в аналізі судження є опосередкована непрямим використанням назва судження, тобто істиннісне значення.[1] Але істинність судження як така не має цінності, бо " [...] сама по собі істинність не є достатньою властивістю речень науки, [...] істинні речення набувають наукової цінності лише тоді, коли залишаються в якомусь зв'язку з інтелектуальними потребами людини". Більше того, "істина не тільки не достатня, але навіть не є необхідною властивістю наукових речень." ([1915], S.81]) Наведені вислови можна пояснити тим, що на думку Лукасевича інтелектуальні потреби може задовольнити тільки теорія. Однак "жодна теорія не є чистим відтворенням фактів, але кожна містить творчий елемент. Тому і істинність жодної теорії не вдається довести, якщо ми розуміємо істинність як згоду мислення з дійсністю". (S.81)

Таким чином, істина повинна бути науковою, що слід розуміти як істинність речень теорії, тобто істинність стає відносною і, нарешті, істинність не самодостатня, а служить виявленню причин і наслідків з фактів. Отже і реальне судження і його побічно згадуване ім'я - істиннісне значення не є для Лукасевича предметами аналізу, але такими стають в початковому, тобто філософському періоді його творчості предмети метафізичні, зокрема поняття причини, розгляду якого присвячений твір "Аналіз і конструкція поняття причини". В ньому він пише: "Конструюючи поняття причини, я маю намір створити якийсь абстрактний предмет з тією метою, щоб він охоплював всі конкретні і реальні причини, існування яких ми приймаємо чи то в зовнішньому світі, чи то в світі явищ духу; однак я не веду мову про деякий ідеальний предмет, якому б насправді, як чотиривимірній груді, ніщо не може відповідати. Тоді, якщо я розумію причину як якийсь реальний абстрактний предмет, то прагнучи його створити, я можу використовувати тільки один шлях - індуктивний метод." ([1906], S.15) Увесь шлях Лукасевича від філософії до логіки може бути окреслений в методі як шлях від індукції до дедукції, про що побічно свідчать назви його праць початкового періоду: "Про індукцію як інверсію дедукції" [1903], "Про два види індуктивного виводу" [1906], "Про індуктивний вивід"[1907].

Приступаючи до викладу філософських робіт Лукасевича можна стверджувати, що вони сформували його логічні погляди не тільки в методі, але й в предметі. Відшукати такий предмет в парадигмі філософії речення дуже важко, оскільки в цьому випадку реченню, що є цим предметом, слід поставити у відповідність ім'я у функції вживання, а не згадування, що непросто, оскільки і речення в лапках, і істиннісне значення згадуються, а не вживаються. На питання: що є предметом філософії Лукасевича і як він був відображений в більш пізньому, або логічному періоді його творчості - на це питання ще належить отримати відповідь, незважаючи на відступницькі вислови, схожі з раніше наведеним висловом Леснєвського. Один з таких висловів Лукасевича, зроблених ним в логічному періоді, такий: "Я прийшов в логістику з філософії і логістика, в дійсності не через свій зміст, але з огляду свого методу, зробила величезний вплив на мою думку про філософію [...]. Моя критична оцінка філософії того часу є реакцією людини, яка вивчивши філософію і начитавшись досхочу різних філософських книжок нарешті зіткнулася з науковим методом не тільки в теорії, але і в живій особистій творчій практиці". ([1936], S.202)

Філософські погляди Лукасевича реконструюємо на основі вже згадуваної роботи про поняття причини [1906]. Розглядаючи головне питання цієї роботи, тобто аналіз і конструкцію поняття причини, Лукасевич випереджує його низкою зауважень про поняття самого поняття. Вважаючи поняття абстрактним предметом, він признається, що не вміє його визначити. Однак можна сказати, чим поняття не є; вони не є психічними процесами або ж якимись образами, що знаходяться в свідомості. Поняття суть позачасові і позапросторові об'єкти і такий платонівський погляд на сутність понять Лукасевич вважає єдино вірним. Абстрактні предмети можуть бути або ідеальними, або реальними. Першими займається математика і логіка. Створення ідеальних предметів людським мисленням незалежне від того, чи існують вони в дійсному світі. Реальні абстрактні предмети - це ті, про які говорять природодослідники; адже вони говорять не тільки, наприклад, про прискорення деякого конкретного об'єкту, але про прискорення взагалі. Тим не менш реальні абстрактні предмети, на відміну від ідеальних, створюються з наміром віддзеркалення деяких конкретних речей. Будь-яке абстрактне поняття, якщо воно використовується в науці, повинне бути несуперечливим. Для "значущості" ідеальних предметів несуперечність достатня. Але для реальних абстрактних предметів несуперечність є тільки необхідною умовою їх "значущості". Щоб ці предмети використовувалися в науці вони повинні володіти такими властивостями, які ми знаходимо у відповідних конкретних предметах.

Під логічним аналізом поняття Лукасевич розуміє виявлення властивостей цього поняття і відношень, що виникають між властивостями. Логічний аналіз надає особливе значення необхідним відношенням, що провадить до виявлення сукупності істотних властивостей і неістотних, випадкових. Після проведення логічного аналізу, вважає Лукасевич, можна зайнятися конструкцією даного поняття. Логічний аналіз вимагає використання певних методів і відмінності між ідеальними і реальними (абстрактними) предметами призводять до того, що методи аналізу (і конструкції) обох видів понять повинні бути різними. Зокрема, аналіз і конструкція ідеального поняття не повинні спиратися на досвід. Як здається, - хоча Лукасевич про це і не говорить прямо, - аналіз ідеальних понять полягає в дедуктивному знаходженні наслідків з передумов, які виражають істотні властивості поняття, тоді як дослідження реальних понять вимагає використовування методу, який Лукасевич називає індуктивним. Він полягає у розгляді прикладів конкретних об'єктів, які підпадають під досліджуване реальне поняття. Метою індуктивного дослідження є виявлення спільних, характерних властивостей об'єкту. Застосування індуктивного методу служить початковим кроком, який надає матеріал для подальшого дослідження методом дедуктивним. Дедукція, яка є другим кроком в дослідженні понять, дозволяє визначити істотні властивості, або, як їх називає Лукасевич, конституюючи, вона дозволяє знайти відношення між цими властивостями, вивчити питання узгодженості властивостей. На думку Лукасевича аналіз повинен призвести до конструкції несуперечливого, однозначного і узгодженого з дійсністю (у разі реальних понять), а тому і наукового поняття.

Так окреслений аналітичний метод Лукасевич застосовує до аналізу і конструкції поняття причини. Оскільки це поняття є реальним абстрактним предметом, то згідно з раніше зробленим припущенням, воно повинне досліджуватися індуктивним і дедуктивним методом. Деякі кроки аналізу Лукасевича виглядають наступним чином. Так, індукція підказує, що наслідок і причина співвідносні. З цього випливає, що кожна причина має який-небудь наслідок, а кожний наслідок - деяку причину. Однак останнє твердження слід відрізняти від тези, ніби кожне явище має свою причину; ця теза являє собою т.зв. принцип причинності, який сам по собі не визначений і вимагає обґрунтування. Лукасевич критикує також погляд, ніби сутність причинного зв'язку міститься у дії причини на наслідок. Такий погляд він вважає неправильним, оскільки можна без протиріччя стверджувати, що існує діюча субстанція, але немає наслідку цієї дії, але стверджувати несуперечливо (зважаючи на співвідносність причини і наслідку), що є причина і не існує її наслідок - неможливо. Таким чином, причина не може бути ототожнена з діючою субстанцією. Логічний аналіз також підказує помилковість погляду Юма-Мілля, відповідно до якого відношення причинності полягає в постійному зв'язку подій, оскільки легко показати, що ці два відношення перетинаються. На думку Лукасевича, чинником, що формує відношення причинності, є деяке необхідне відношення. Лукасевич цілком усвідомлює, що в цьому пункті він торкається вельми тонкого питання, зазначеного Юмом: необхідність причинного зв'язку може не бути знайдена в досвіді. Однак з того, що деяка властивість не виявляється в досвіді, не випливає, що предмети досвіду не мають цієї властивості. Щоб зробити правдоподібним, ніби відношенню причинності властива необхідність, достатньо в досвіді переконатися, що дана причина в кожному даному випадку викликає даний наслідок, і що відсутність даного наслідку в кожному випадку пов'язана з відсутністю даної причини і мають місце випадки появи даного наслідку без появи причини. Якщо ми в цьому переконаємося, то правомірно стверджувати, що між відношенням причинності і логічним відношенням підстави і наслідку має місце аналогія, тобто аналогія з відношенням, яке поза сумнівом необхідне. Лукасевич вважає, що досвід дозволяє висувати вище згадувану аналогію. Однак її недостатньо для редукції відношення причинності до логічного відношення підстави і наслідку, оскільки онтологічна природа членів обох відношень різна. І все ж логічна необхідність, вважає Лукасевич, є похідною від необхідності онтологічної. Кінець кінцем причинність є необхідним онтологічним відношенням з властивостями, аналогічними властивостям логічного відношення між підставою і наслідком. Зокрема ця аналогія дозволяє встановити, що відношення причинності несиметричне і транзитивне.

Тут необхідно відзначити, що на думку Лукасевича методи аналізу і конструювання можуть допровадити до наукової метафізики, яку він ототожнював із загальною теорією предметів в брентаністському розумінні, і в цьому сенсі вплив Твардовського на Лукасевича очевидний. Таким чином зрозумілу метафізику, близьку до мейнонгівського трактування, Лукасевич був схильний вважати фундаментом філософії; його погляди в цьому питанні відрізнялися від поглядів Твардовського, для якого таким фундаментом була дескриптивна психологія, тобто de facto гносеологія. Лукасевич же вважав, що гносеологічна точка зору у філософії кінець кінцем приводить до психологізму, в якому він звинувачував не тільки австрійську філософію, в середовищі якій сформувалися його погляди, але і взагалі філософію Нового часу: "Мої погляди виникли з протистояння великим системам сучасної філософії, наприклад, Юма або Канта. [...] Коли я в думках пробігаю звершення сучасної філософії з того часу, коли Декарт хотів спорудити на нових підставах все людське пізнання і обґрунтував своє відоме "cogito, ergo sum", а також сформулював поняття "clarae et distinctae реrceptionis", з того часу, коли Локк одного разу увечері після невдалої метафізичної дискусії прийшов до наміру дослідити джерела упевненості і границі людського пізнання, а Юм і Кант, підхопивши цю думку, зробили ноетичні дослідження віссю своєї філософії, тоді я не можу опиратися переконанню, що весь цей психологічний напрям філософської думки приводить її на бездоріжжя." [1907, S.53]

Психологізм був популярний в XIX ст. Дещо наближено, він полягав на тому, що проголошував існування деяких предметів в психіці, зокрема таких “незручних” як поняття, судження, числа, твори мистецтв, закони і т.п. Пізнання цих предметів полягало в пізнанні деяких психічних актів, а психологія таким чином ставала основою ряду наук. Психологізм був домінуючою течією до кінця XIX ст. поки на початку XX ст. в результаті критики неокантіанців, котрі поставили під сумнів психологічну інтерпретацію свого вчителя, він не поступився, спочатку апсихологізму, а потім антипсихологізму, який підготував ґрунт емпіризму для неопозитивістських претензій. Не в останню чергу психологізм був відсунутий на узбіччя також працями Г.Фреге і Е.Гуссерля.

В початковому періоді Львівсько-Варшавська школа, яка продовжила традиції брентанізму, знаходилася під впливом психологізму. Першим, хто в цій інтелектуальній співдружності повстав проти психологізму, був Я.Лукасевич. Його критика в роботі “Логіка і психологія” [1907] стосувалася психологізму, який розумівся як редукція логіки до психології. Сформульовані Лукасевичем аргументи проти психологізму зводилися до наступних положень: а) психологічні судження, будучи всього лише правдоподібними, не можуть служити підставою для логічних суджень, які достовірні, оскільки достовірні судження ніколи не можуть бути наслідками правдоподібних суджень; б) закони логіки мають смисл, відмінний від смислу законів психології, оскільки перші стосуються істини і фальші, а другі - відношень і зв'язків між психічними явищами; в) не дивлячись на те, що логіка є дисципліною, яка вивчає умови правильного мислення, а мислення - це психічна діяльність, з цього не випливає, що логіка - це частина психології або базується на ній; з арифметикою або алгеброю ситуація аналогічна, бо хоча обчислення є психічною діяльністю, все ж таки закони математики стосуються зв'язків між числами та іншими математичними об'єктами; г) плутанина логіки з психологією відбувається переважно через термінологічну нечіткість, оскільки в обох дисциплінах використовуються одні і ті ж вирази, наприклад, судження, яке в психології означає переконання, а в логіці - об'єктивний корелят психічного акту.

Аргументи а) і б) Лукасевич запозичив у Гуссерля.[2] Обговорювана тут робота носить виразні сліди впливу творця феноменології і тому цікавим може виявитися більш пізнє судження Лукасевича. В Щоденнику він пише: “Перший том логічних досліджень Гуссерля справив у Львові величезне враження, особливо на мене. Вже давно я не любив психологізм, який розробляється Твардовським, зараз я порвав з ним остаточно. Однак другий том логічних досліджень Гуссерля мене розчарував. В ньому знову містилася якась туманна філософська балаканина, яка відштовхувала мене від всіх німецьких філософів. Я дивувався, що така відмінність може виникнути між двома томами одного і того ж твору. Пізніше я переконався, що в першому томі логічних досліджень до мене звертався не Гуссерль, тільки хтось значно більший, ніж він, той, кого Гуссерль використовував в своїй книзі, а був ним Готтлоб Фреге”.[3]

Після появи статті Лукасевича ситуація дуже швидко змінилася. Робота Лукасевича була прийнята доброзичливо в середовищі молодих філософів, котрим, починаючи з 1906 р., він читав лекції з логіки. До питання про психологізм Лукасевич повернувся в підручнику “Елементи математичної логіки” (1929), в якому атакував т.зв. філософську логіку як конгломерат різних питань - епістемологічних, логічних і психологічних, що призводить до мішанини предметів досліджень окремих наук. Набагато пізніше [1951а] Лукасевич підтвердив свою думку про психологізм: “Те, що називається “психологізмом” в логіці — це ознака занепаду логіки в сучасній філософії.” (С. 48)

Представлений вище аналітичний метод Лукасевич вважав засобом досягнення мети у філософії, зокрема, в метафізиці. До області дослідження останньої він залічував разом з "теорією цілісності", "теорією послідовностей" також і "загальну теорію необхідних відношень". Вивченням "необхідних відношень - вважає Лукасевич - дотепер ніхто не пробував систематично займатися. Сучасна філософія просто не розуміла досліджень цього виду. З різних необхідних відношень займалися головним чином відношеннями причинності; але і дослідження в області причинності вона проводила властивим їй психологічним способом". [1907, S.55]

Отже, поняття причини - це лише один предмет з множини абстрактних реальних предметів, яким властиві спільні риси, тобто має місце аналогія між такими предметами. Вона встановлюється перш за все на підставі існування предмету, можливо, непрямим чином, коли існування одного предмету підтверджує існування іншого, як, наприклад, поняття причинності і судження. Так Лукасевич вважає, що "кожний член відношення причинності вдається виразити в екзистенціальній формі і це випливає з певного значення поняття "існувати". Це слово - пише Лукасевич - ми дуже часто вживаємо в значенні "бути істинним", а отже, бути предметом істинного стверджувального судження. Тому по суті, якщо два відношення приналежності якоїсь властивості даному реальному предмету зв'язані вузлом причинності, то у такому разі істинність, відповідно хибність, суджень, які стосуються цих відношень приналежності, зв'язані відношенням підстави і наслідку". [1907, S.50] Іншою важливою характеристикою відношення причинності є, на думку Лукасевича, відсутність "спеціального часового відношення, яке б нас примушувало до визначення причини як предмету одночасно із наслідком, або передувало йому". Ось ці найголовніші властивості відношення причинності, що становлять аналогію з логічним відношенням підстави і наслідку, дозволяють Лукасевичу використовувати дедуктивний метод як в області суджень, так і в області абстрактних предметів, хоча часто і неявно, а іноді - очевидним чином, наприклад, для істиннісних значень. В подальшому ця аналогія, якій передує аналіз, приведе Лукасевича до створення багатозначних логік, що розклали, здавалося б нероздільне - абстрактний предмет "істину", бо відношення, які стали центральним пунктом його аналізу, зокрема, інтралінгвістичні відношення, зажадають інтерпретації не тільки в мові, але й в дійсності. Пізніше відзначена аналогія дещо слабшатиме і погляди Лукасевича зміняться, наприклад, на відношення причинності [1922], але в цілому його підхід до наукових досліджень залишиться без змін, вершиною якого буде дедуктивний метод. Метод же індуктивний, який становить ядро аналітичної філософії, в якій поруч з явищами дійсності розглядаються також їх вирази в мові, що також є предметами цього методу, буде Лукасевичем залишений остаточно, що і знаменує другий період його творчості, логічний. У виступі на II Польському філософському з'їзді в 1927 році програма побудови наукової філософії в очах Лукасевича виглядала таким чином: "Майбутня філософія повинна почати своє будівництво із самого початку, з фундаментів. Почати ж з фундаментів - це значить спочатку переглянути питання, які можна сформулювати зрозуміло, відкинувши всі інші. Вже в цій попередній роботі математична логіка може бути корисною, оскільки вона встановить значення багатьох виразів, що відносяться до філософії. Потім слід приступити до рішення тих питань, які можна сформулювати зрозуміло. Найбільш відповідним методом, який слід би з цією метою застосувати, здається, знову ж таки повинен бути метод математичної логіки, дедуктивний метод, аксіоматичний. Опиратися слід на реченнях по можливості інтуїтивно ясних і визначених і такі речення слід прийняти як аксіоми. Первинними, тобто невизначуваними поняттями потрібно вибрати такі вирази, смисл яких можна всебічно з'ясувати на прикладах, потрібно старатися, щоб аксіом і первинних понять було якомога менше і потрібно їх все точно враховувати. Всі інші поняття повинні бути безумовно визначені на основі первинних понять, а всі інші твердження - безумовно доведені на підставі аксіом і за допомогою прийнятих в логіці методів доказу. Отримані таким чином наслідки необхідно невпинно контролювати даними інтуїції і досвіду, а також результатами інших наук, особливо природничих. У разі потреби слід систему підправляти, формулюючи нові аксіоми і підбираючи нові первинні поняття. Про контакт з дійсністю слід піклуватися постійно з тим, щоб не утворювати міфологічного буття типу платонівських ідей або речей-в-собі Канта, але пізнати сутність і будову того реального світу, в якому ми живемо і вершимо, і який хочемо якось перетворити в [світ] кращий і досконалий. В цій роботі поки що потрібно поводитися так, як ніби у філософії дотепер нічого не зроблено". [1928, S.4]

Найважливіший висновок, який можна зробити з наведеної програми реформ Лукасевича - це намагання звузити філософію в методі і приписати їй користуватися переважно результатами, відмітаючи більшість процесів, перш за все психологічних, залишаючи єдино у вжитку процеси дедукції. Тим самим звужуючи використання методу, Лукасевич звужує філософію і в предметі, вважаючи таким, наприклад, мейнонгівський об'єктив як корелят такого предмету. ([1907], s.64) Складність програми Лукасевича полягала не в тому, що він не зумів знайти метафізичним предметам, у якості яких він бачив перш за все відношення дійсності, логічні відношення, але в тому, що для зворотної операції, тобто інтерпретації ним навіть не робилися спроби відшукати екстралінгвістичні предмети. Єдиним таким предметом як корелятом для Лукасевича було істиннісне значення, а тому апеляція до об'єктиву Мейнонга носила суто ілюстративний характер, тому спеціалізацією польської логіки, одним з творців якої був Лукасевич, стала логіка речень, а не предикатів.

Аналіз наступної маловідомої роботи про Декарта [1938] демонструє установку польського ученого на формальнологічний метод, який не залежить від онтологічних передумов. В статті розбирається фундаментальна декартівська теза: cogito, ergo sum. Вислів, що виражає наведений принцип, Лукасевич трактує не як речення, але як скорочення виводу. В цьому випадку виникає не питання істинності вислову "думаю, отже існую", а питання правильності міркування, для якого цей вираз виступає скороченням. Це скорочення, вважає Лукасевич, є просто ентимематичним записом міркування про засновки "якщо думаю, то існую", "думаю" і висновок - "існую". Питання істинності декартівського вислову таким чином залежить від засновків. Виникає можливість визнати вислів "якщо думаю, то існую" особливим випадком деякого загального закону, який проголошує, що якщо деякий предмет є якимсь предметом, зокрема таким, що щось робить, то він існує. На думку Лукасевича такий закон можна довести на підставі однієї з теорій Леснєвського - Онтології, тоді як другий засновок декартівського міркування - "думаю", може зрозуміти як емпіричне речення, запозичене з психологічного досвіду. Лукасевич не висловлюється про законність декартівської тези, але тільки пропонує її наступне обґрунтування: якщо ми хочемо з використанням сучасного стану знань прийняти аксіому Декарта, то належить це робити вказаним вище способом. А спосіб цей доповнює викладений вище абрис програми реформ філософії.

Отже, якщо раніше Лукасевич вважав, що логіка може вказати філософії певний методологічний взірець (аксіоматичний метод), то пізніше в [1938] він висловлює припущення, що логіка може надати філософії передумови по суті, в даному випадку, онтологічні. Очевидно, що при такій інтерпретації логіка починає грати роль загальної теорії предметів.

Лукасевич виказував і третій спосіб застосування логіки у філософії: "Сьогодні ми знаємо, що існують не тільки різні системи геометрії, але і різні системи логіки, які до того ж посідають ту властивість, що одні з них не можна перевести в інші. Я вірю, що одна і лише одна з цих логічних систем реалізована в дійсному світі, тобто є реальною так, як одна і лише одна геометрична система є реальною. Щоправда, сьогодні ми не знаємо, яка це система, але не сумніваюся, що емпіричні дослідження коли-небудь покажуть [...], чи відповідає цей зв'язок одних фактів з іншими двозначній логіці, або ж якійсь багатозначній. Всі апріорні системи в той момент, коли ми їх застосовуємо до дійсності, стають природничо-науковими гіпотезами, які слід перевіряти фактами так само, як і фізичні гіпотези. З цим поглядом пов'язаний також мій підхід до питань метафізики." ([1936], S206/207) З цієї цитати можна зробити висновок, що твердження логіки можуть виконувати роль засновків у філософському аргументуванні, якщо будуть трактуватись емпірично, тоді як сама по собі логіка не накидає жодних онтологічних рішень. В статті “На захист логістики” Лукасевич уточнює стосунок логіки і онтології: "Я добре знаю, що всі створені логічні системи при тих припущеннях, при яких ми їх створюємо, необхідно істинні. Може йтися тільки про перевірку онтологічних припущень, які знаходяться десь на дні логіки, і я думаю, що поступаю згідно з методами природничих наук, якщо хочу наслідки цих припущень перевірити фактами." ([1937], S.218) Таким чином, перевірці підлягають не закони логічних систем (інтерпретованих чи ні), а онтологічні передумови, які знаходяться в глибинній структурі логіки і, можливо, такою структурою для Лукасевича був принцип двозначності.

В своєму відношенні до філософії погляди Лукасевича не зазнали яких-небудь змін і на всьому протязі творчого шляху були стабільними: наукова філософія можлива і окремі її проблеми, головним чином онтологічні, є предметами філософії як науки, а як наука вона може і повинна використовувати індукцію і дедукцію. Однак стосовно логіки до філософії погляди Лукасевича можна розуміти по-різному: від визнання філософської нейтральності тверджень логіки через можливість онтологічної їх інтерпретації (онтологічних тверджень або глибинних передумов) до логіки як узагальненої онтології. Безперечною залишається роль логіки як універсального взірця методології для філософії, а тому логіка має величезне значення для останньої. Таким же стабільним було відношення Лукасевича і до філософії як сукупності поглядів на життя і світ, які не відповідають вимогам наукової строгості, а тому, принаймні, в найближчому майбутньому повинні бути виведені за межі науки.

Отже, для Лукасевича вихідною позицією для вступу у володіння логіки була метафізика. Виправдання метафізики він бачив в необхідності стосунків дійсності, корелятом яких вважав відношення суджень. Необхідність цих останніх обґрунтовується теорією дедукції. Саме в ній Лукасевич бачив науковий метод, який став для нього і об'єктом, причому метафізичним. Онтологічний статус такого об'єкту так ніколи і не був пояснений Лукасевичем, а його заняття модальною логікою, здається, є неявним прагненням інтерпретувати ці метафізичні об'єкти.



[1] Ми тут дотримуємось становища, протилежного становищу Фреге: "істина" є не денотатом речення, а його іменем. Питання, чи є істина денотатом, здається, пов’язане з проблемою субстанції істини. В цьому випадку відповідь може бути лише негативною.

[2] Стаття Лукасевича “Логіка і психологія” є публікацією доповіді, в якій були представлені погляди Гуссерля і яка була прочитана трьома роками раніше - 11 і 25 травня 1904 р. на засіданнях Польського Філософського Товариства у Львові. В ній Лукасевич подавав ті ж аргументи, що пізніше опинилися в статті. Виступ викликав жваву дискусію, учасники якої гаряче захищали психологізм. Звіт про засідання Товариства був надрукований в “Пшегльонді філозофічним” (не виключено, що його підготував сам Лукасевич). В ньому сказано: “На обох засіданнях доповідач дуже рішуче виступив проти напряму психологізму в логіці, відзначаючи, що цей напрям не приніс логіці ніякої користі, але може нанести їй серйозний збиток. Висновки доповідача не зуміли переконати більшість зібраних, які гаряче захищали психологізм.” ([1904], S.477)

[3] Щоденник (не опублікований), S.56-57. Цитата подається за Воленським ([1997], S.32). Оригінал Щоденника знаходиться в Архіві Варшавського університету.