4.2. Рекреаційне середовище, як форма функції відпочинку населення
Рекреаційна діяльність – складний процес. Після 1991 р. змінилася географія рекреаційної діяльності. Виникли нові стандарти й уявлення про те, де і як потрібно відпочивати, сформувались і продовжують формуватися нові рекреаційні потоки.
Географія й історія світової рекреаційної діяльності в цілому описані недостатньо. Рекреаційна діяльність вельми розмита. Вона присутня наявно в багатьох різних сферах людської діяльності і по суті процес обслуговування рекреанта розкладається на суму окремих дій, які не завжди можна розцінити як роботу у рекреаційному бізнесі.
Масовий туризм - це часткова форма рекреації, але рекреація може бути і просторово пасивною. Щоб відпочити, зовсім не обов’язково їхати у віддалені райони - можна просто змінити спосіб життя і відпочити „за місцем проживання”.
Об’єктом вивчення рекреаційної географії (РГ) є суб’єкти й об’єкти рекреації в різних національних утвореннях. Під об’єктом рекреації розуміють матеріальні предмети, системи, процеси, явища, а також стандарти, які є умовами реалізації рекреаційної діяльності людини. Це своєрідний фон для безпосередньої рекреаційної діяльності. Під суб’єктами рекреації розуміють людей, що ведуть різну рекреаційну діяльність на основі стереотипів даного національного утворення. Стереотипи національного характеру зумовлені національною логікою і диктують використання певних об’єктів рекреації. Так проходить вибір району для освоєння з рекреаційною метою, визначення домінуючого типу рекреації та рекреаційних ресурсів на сучасному етапі.
Під рекреаційною діяльністю розуміють різноманітну діяльність людей, зорієнтовану на відтворення власних сил у відповідності стереотипами свого національного утворення. Сюди входять добовий, тижневий, квартальний, річний і життєвий цикли рекреації. Всі вони – прояви рекреаційної діяльності.
З кінця 90-х років і на перспективу предметом дослідження рекреаційної географії стало вивчення просторових закономірностей і особливостей поведінки людей у процесі рекреаційної діяльності (переважно квартального і річного циклів) і розміщення рекреаційних об’єктів. Рекреаційна географія має реальний сенс тільки в поєднанні з іншими науковими і прикладними дисциплінами. Прикладом дисципліни, зв’язаної з вивчення і практичною організацією рекреаційної діяльності, є районне планування.
Серед визначень і понять рекреаційної географії чільне місце займає „відпочинок (рекреація)”. Це будь-яка діяльність (чи стан бездіяльності), спрямована на відновлення сил людини, яка може відбуватися як на території постійного проживання людини, так і за її межами. Щоб відпочинок став рекреацією, потрібно залишити межі свого безпосереднього місця проживання і переміститься в спеціалізовані місця, зорієнтовані саме на відтворення сил. Види відпочинку можуть бути найрізноманітні. Це, перш за все, сон, як основна і найбільш необхідна форма відпочинку. Відпочинок враховує набір видів діяльності, пов’язаних з розвагами і спортом, відвідинами цікавих для людей місць.
Рекреаційний потенціал – сукупність природних і національних передумов для організації рекреаційної діяльності на певний території. Дуже часто під рекреаційним потенціалом розуміють наявність на території певних унікальних чи, у всякому разі, цікавих не тільки для місцевих жителів відносно легко досяжних природних об’єктів. Хоч це не зовсім обов’язкова ознака, а тільки бажаний варіант. Рекреаційний потенціал території дуже змінюється.
Рекреаційні ресурси - компоненти природного середовища і феномени національного характеру, які, завдяки певним рисам, можуть бути використанні для організації рекреаційної діяльності. Для рекреаційних ресурсів характерна національно просторова і часова відносність. У цілому, для рекреаційних ресурсів характерна контрастність із звичайним середовищем мешкання людини і поєднання різних природних і культурних середовищ. Рекреаційним ресурсом визначається, чи не будь-яке місце, яке відповідає таким двом критеріям: 1. місце відрізняється від звичайного середовища мешкання людини; 2. представлено поєднання двох і більше різних у природному відношенні середовищ. Статистично найбільш привабливі крайові зони, стик різних середовищ (вода – суходіл, ліс – галявина, пагорб – рівнина та інше). Найбільш привабливі поєднання кількох контрастних середовищ: гори + море + різноманітне культурне довкілля. Це створює найбільш високо поціновані рекреаційні райони.
З початку 90-х років у Західній Європі альтернативою приморському відпочинку на берегах Середземного і Чорного моря почав виступати „сільський туризм”, який має тенденцію розвиватися і далі. У 1971 р. у Франції створена асоціація „Туризм у сільський місцевості”, яка координувала організацію сільського туризму в національному масштабі. Сільським туризмом охоплені практично всі департаменти Франції (сільська місцевість займає 80 % площі країни), хоч у загальному доході від туризму він становить біля 10 %. Сенс сільського туризму у Франції - це підтримка освоєння території країни на досягнутому рівні через зміни функцій населених пунктів. Сільське господарство країни не в змозі більше підтримувати ту систему розселення, яка склалася раніше, тому у сільській місцевості починає розвиватися рекреація, сільський туризм. Не можна утриматися, щоб не відзначити високий ступінь патріотичності цього напряму рекреаційної діяльності.
Туризм у Швейцарії важливий не тільки для отримання прибутку і збільшення ВНП, скільки для підтримання системи розселення і закріплення населення у віддалених від міст місцевостях, як надійна можливість зайнятості (хай навіть тільки сезонної) частини населення. Це закономірний процес: коли немає іншої можливості для підтримання території на певному досягнутому у процесі довготривалого господарського освоєння рівні, на ній починає - інтенсивно розвиватися рекреаційна діяльність.
Рекреаційне освоєння це рівень трансформації незайманого простору у процесі рекреаційної діяльності. Суть поняття саме у змінах, які можуть носити як природний, так і соціально-культурний характер.
Територіальна рекреаційна система (ТРС) – форма організації рекреаційної діяльності на певній території, в межах якої досягається максимальний взаємозв’язок, просторова і функціональна координація різних підсистем ,які приймають участь у реалізації рекреаційної функції даної території.
Рекреант – відпочиваючий. Додатковою ознакою рекреанта можуть бути використання ним сфери рекреаційних послуг; іншою ознакою - використання сфери послуг за межами свого основного місця проживання. Однак ці дві ознаки не є обов’язковими. Важливо налагоджувати високий рівень рекреаційного сервісу і добиватися відтворення рекреаційних потоків. Говорити про стійкий розвиток рекреації в регіоні можна тільки у тому випадку, коли люди відвідують його з рекреаційною метою вдруге і втретє. З просторової точки зору виділяють два стандарти рекреації – пасивний і активний. Під „пасивною рекреацією” розуміють відпочинок по місцю свого основного мешкання; „активна рекреація” зв’язана з переміщеннями за межі свого основного місця проживання.
Рекреаційне районоутворення – окремий випадок загального процесу районоутворення. Воно також пов’язано з певним типом освоєння території, яке набуває рекреаційних функцій і, як наслідок, спеціалізацію у межах загального поділу праці цілісного національного простору. Тривалість процесу початкового визначення рекреаційної спеціалізації можна оцінити у „Х” років. Потім біля „n” років проходить інтенсивний розвиток рекреаційної спеціалізації і далі наступає її спад. Тобто процеси районоутворення мають досить довготривалий характер і навіть у випадку визначення рекреаційної спеціалізації вона, як правило, не відіграє особливо значущої ролі у господарстві і не є приваблюючою навіть у самих рекреаційних районах.
На розвиток рекреаційних районів суттєво впливають багато факторів:
рівень економічного розвитку території;
транспортна доступність території у межах національних утворень;
наявність достатньої кількості трудових ресурсів;
існування системи розселення.
Це реальні фактори конкретного процесу розвитку рекреаційного району. Рекреаційна спеціалізація може стати одним з шляхів освоєння території.
Західна Європа має прекрасно розвинуту і динамічну рекреаційну сферу. Тут рівномірне освоєння території, дуже висока щільність населення, абсолютне переважання міського населення над сільським. Важливо і наявність багатьох держав на достатньо обмеженій території. Все це стимулює розвиток іноземного туризму і просторову активність рекреаційної діяльності на рівні не тільки річного, а й квартального, і навіть тижневого циклів.
В умовах нових реалій рекреаційне районування суттєво змінюється і стає інструментом не тільки великих, але і середніх, і навіть дрібних управлінських рішень; на основі рекреаційного районування і знань тенденцій рекреаційного ринку можна ефективно планувати й освоювати інвестиції на рівні окремих туристичних компаній і банків. Досвід Європи свідчить про те, що рекреація відіграє все більші важливу роль у підтриманні рівня освоєння території.
До прикладу, найбільш популярні місця відпочинку в департаментах Франції береги природних водойм (ставків і озер). Місцева влада стимулює забудову прибережних зон легкими будинками і створення штучних піщаних пляжів, де влітку організовують свята, конкурси рибалок, різноманітні заходи для дітей.
Основні заняття відпочиваючих у сільській місцевості – це пішохідні, водні та кінні прогулянки, різні форми пасивного відпочинку. Сільський туризм стимулював і значне зростання числа туристичних маршрутів в околицях традиційних морських курортів. Так, особливістю розвитку туризму на узбережжі Вандеї в останні роки стало залучення в „рекреаційний обіг” нових прибережних територій, що сприяло відтворенню пам’яток природи і культури в цих районах. Туристи, природно, відпочивають у конкретних населених пунктах, тому розробка окремих проектів з розвитку сільського туризму проводиться на рівні селищ – приклад створюваних у Провансі рекреаційних об’єктів і територій. Тут на площі в 1100 га розмістилися три поля для гри в гольф, три першокласних готелі, бальнеологічний санаторій.
Раніше практичне застосування радянської рекреаційної географії реалізовувалося у вигляді альянсу рекреаційних географів з плановими і проектувальними організаціями. У нових умовах воно може реалізовуватися у формі співробітництва з державними і приватними туристичними компаніями й організаціями. Розвиток національної української рекреації – справа державна, і тому потребує великих інвестицій та фінансування.
Україна володіє унікальними природними рекреаційними ресурсами. Площа потенційних рекреаційних ресурсів складає 12,8 % території країни. Тут зосереджені винятково умови для лікування, оздоровлення, відпочинку та реабілітації – морська вода узбережжя Криму, Одеси та Херсона, мінеральні води (понад 550 джерел) Прикарпаття і Закарпаття, грязі лиманів і озер Криму, Одеси, Херсона, Вінниці і Донбасу.
Однак використання природного потенціалу України не перевищує
25 %. Ефективне функціонування санаторно-оздоровчих закладів, баз відпочинку, пансіонатів і готелів стримується такими факторами:
недостатня матеріально-технічна база рекреаційних установ для оздоровлення з наданням нормативних послуг;
відсутність міжнародних послуг у сфері санаторно-курортного обслуговування;
дефіцит матеріально-технічних, фінансових ресурсів;
високі ціна та путівки;
зниження життєвого рівня населення.
Ці та інші фактори призвели до значного зменшення рекреаційних потоків в Україні, різкого зниження завантаженості оздоровниць, вимушеного скорочення їх персоналу, зменшення фонду ліжко-місць, закриття низки закладів.
Головні завдання рекреації в Україні такі: реконструкція існуючого рекреаційного фонду у відповідності з соціальними потребами і умовами ринкової економіки; будівництво нових рекреаційних закладів згідно світових стандартів; створення законодавчих передумов для розвитку рекреації в регіонах і областях.
Рішення питань відродження і розвитку курортної системи ускладнюється також відсутністю єдиного органу, який би керував курортними установами.
Під час колишнього СРСР санаторії, пансіонати, бази відпочинку, табори були підпорядковані різним міністерствам і відомствам і отримували з державного бюджету дотації на утримання, розвиток і капітальне будівництво. В Україні більш як 70 % оздоровниць фінансувалося за рахунок союзного бюджету міністерств і відомств.
Нині українські оздоровниці знаходяться у підпорядкування Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства оборони України, Міністерства аграрної політики України, АТ „Укрпрофоздоровниці” та інших, які не мають достатніх коштів на їх утримання. Існують також оздоровчі заклади за рахунок Чорнобильського фонду, профспілкових дотацій і не значної кількості відпочиваючих з України та з-за кордону. Оздоровниці, як правило працюють із незаповненими місцями, багато з них функціонують у середньому 2,5 місяці на рік, а деякі ще менше. Потребує оновленню лікувально-діагностична база.
До складу рекреаційного потенціалу України входить більше 100 курортів і курортних місцевостей, дендропарки, численні пам’ятки садово-паркового мистецтва та інші. Послуги відпочиваючим надають 32342 оздоровчих закладів (більшість з яких поряд з лікувальними функціями активно пропонують на ринку відпочинок для туристів).
До структури санаторно-курортних (оздоровчих) установ України входять: будинки відпочинку 62%, пансіонати - 1, санаторії – 15, санаторії-профілакторії – 11, бальнеологічні і грязелікарні – 8, пансіонати з лікування м – 2, курорти, поліклініки – 1%.
Найбільш серйозною структурною проблемою туристичної та курортно-рекреаційної сфери України є застаріла інфраструктура засобів розміщення туристів і відпочиваючих. За оцінками експертів, майже 90 % номерного фонду вимагає модернізації - від ремонту й оновлення інтер’єрів до повної реконструкції. У зв’язку з цим більшість установ уже не можуть задовольнити попит найбільш платоспроможного сегмента іноземних туристів. Це створило ситуацію, коли майже 700 оздоровчих установ України у 2002 році не працювало через відсутність коштів.
Сьогодні Україна знаходиться на важливому етапі не тільки відродження рекреаційно-туристичного господарства, але й, що має особливо важливе значення, створення потужної рекреаційно-туристичної галузі з розвинутою інфраструктурою, зорієнтованою на перспективу як важливого напряму розвитку національної економіки та культури.
Рекреаційно-туристичний комплекс України повинен стати однією із сфер оздоровлення економічного положення України, працевлаштування населення, поширення інформації про Україну серед народів інших країн.