4.35. Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Південно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи: албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків, румунів, сербів, українців та інших.

У 70-х рр. Османська імперія зазнала кризи, що була спричинена розпа­дом феодально-абсолютистського устрою, втратою контролю над деякими територіями імперії, піднесенням національно-визвольної боротьби балкан-ських народів.

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії, Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорно­горії та Македонії. Проте сили сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян. Лише в Болгарії турки вирізали ЗО тис. чоловік.

Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції. У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемо­гою Росії.

У результаті багатовікове османське іго зазнало значного краху, болга­ри створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст. Порта зазнала поразки і відмовилася від більшості своїх територій на Балканах і в Егейському морі. Албанія також здобула державність.

Турецькі володіння в Європі були обмежені невеликою територією навколо Стамбула і в зоні проток.

Широкого розмаху визвольний рух набув і в Австро-Угорщині. Ав­стрійський уряд видав указ, який зрівнював чеську та німецьку мови у

відомчому листуванні в Чехії та Моравії. Це викликало рішуче незадово­лення німецької і австрійської буржуазії, постійні обструкції в імперсько­му парламенті. Тому цей указ було скасовано.

В Галичині діяльність Польської національно-демократичної партії при­звела до загострення польсько-української боротьби. Рух проти австрій­ського засилля охопив італійській Тіроль.

На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угор­ським королівством, яке вимагало збільшення контингенту і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні антиугорські виступи, і Хорватія постійно знаходилась у надзвичайному становищі.

Враховуючи напруженість національних відносин в імперії, австрій­ська соціал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. З точки зору соціально-культурних питань в рамках імперії воно повинно було зберегти єдність Австро-Угор­щини. Проте це не сприяло вирішенню національного питання.

Під впливом революції 1905—1907 рр. у Росії в Угорщині відбулися загальний страйк і масові демонстрації під гаслом загального рівного ви­борчого права. Проте угорська соціал-демократія не вимагала цілковитої незалежності Угорщини.

Хорватія домагалася створення єдиної держави на основі об'єднання з Сербією.

Проте правлячі кола не йшли назустріч вимогам законних прав на­родів, що входили до складу імперії. Одним із актів придушення націо­нально-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.

Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і За­карпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали зближення з чесь­ким народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розірвані між трьома державами — Австро-Угор­щиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були польсько-українські відносини, бо австрій­ська влада більш поблажливо ставилася до поляків.

У польських землях, що належали Німеччині, німецькі колоністи витіс­няли польських селян. Промисловість належала німецьким капіталістам.

У рамках Російської імперії знаходилося Королівство Польське. Вели­ка промисловість і великий польський капітал відігравали значну роль в економіці Росії. Правлячі кола Королівства, незважаючи на всілякі утиски з боку царизму, не ставили питання про відновлення незалежної Польщі. Основним завданням вони вважали збереження і розширення автономії.

У Польщі діяла впливова політична партія — Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співробітничали з російськими більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Польські соціалісти своїм основним завданням вважали боротьбу за звільнення Польщі з-під влади царизму.

Під час революції 1905—1907 рр. у багатьох промислових містах Польщі відбулися збройні виступи проти царської національної та соціальної полі­тики, які були жорстоко придушені. Проте боротьба за збільшення прав автономії не тільки поширювалася, а й загострювалася. Це знайшло свій вираз у діяльності депутатів від Королівства Польського в Державній думі Росії. Проте російські правлячі кола ігнорували польське питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеч­чину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX — початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили перед собою неоднакові завдання. Але врешті-решт ці завдання зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення своєї державності.