Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.5. Ліквідація гетьманської форми правління та трансформація політико-адміністративної структури Гетьманату в 1723—1725 pp.

Ліквідація гетьманської форми правління та трансформація політико-адміністративної структури Гетьманату в 1723—1725 pp.

 

Державна реформа, проведена урядом Петра І в Україні у пер­шій половині 20-х pp. XVIII ст., була багатоплановою за змістом. У ході її реалізації зазнали докорінних змін усі сфери державного життя Гетьманату — фінанси, судочинство, місцеве самоврядуван­ня тощо. Проте незаперечним є той факт, що пріоритетне місце в комплексі реформаційних заходів російської адміністрації в Украї­ні посідали реорганізація структури вищої влади Гетьманату, імп­лантація до неї російської владної установи та заміщення нею тра­диційної гетьманської форми правління.

Під час заснування Колегії офіційні документи, які тлумачили її прерогативи, конституювали останню як контролюючий та апе­ляційний орган Російської імперії при гетьманові Скоропадському. Цілеспрямована пошукова робота в московських архівах і в опуб­лікованих збірниках документів, спрямована на виявлення матеріа­лів на підтвердження прагнення монарха та його оточення вже на початку реформи провести заміну гетьманської форми правління на колезьку, не дала позитивних результатів. Тому дозволимо собі висловити припущення, що на початковому етапі реформи російсь­кий уряд планував існування і гетьмана, і Колегії одночасно. Разом з тим, зважаючи на концептуальні погляди імператора на державне будівництво, наявність історичних прецедентів, а також наступний розвиток державної реформи в Україні, цілком логічно припустити, що від самого початку реформи перспектива заміни виборного геть­мана (хоч і суто формально) призначеною з Петербурга російською колегією розглядалась у сановних колах Російської імперії як голов­не завдання її наступного етапу.

Смерть гетьмана Скоропадського надала російському урядові сприятливу можливість у період міжгетьманства та під час конфір­мації його наступника значно обмежити українську автономію. Тим більше, що в стосунках російської монархії з гетьманськими урядами відповідні прецеденти мали місце, коли в ході гетьмансь­кої елекції здійснювалося поетапне обмеження української автоно­мії протягом усієї другої половини XVII ст. На існування первісних намірів російської адміністрації зберегти в Україні гетьманський сан указує інструкція президентові Вельямінову від 10 (21) липня 1722 р. (тобто часу, коли в Сенаті стало відомо про кончину Скоро­падського), в якій, зокрема, містилася така фраза: "...Малую Россию до избрания нового гетмана..."193. Зауважимо, що сенатське розпо­рядження не призначалося для оприлюднення, а тому відбивало справжні наміри царської адміністрації в той історичний момент.

Водночас документи свідчать, що погляди царської адміністрації на "українську проблему" стрімко еволюціонували. Так, уже напри­кінці липня в Сенаті обговорювався план повільної, "тихої" ліквідації гетьманської форми правління. Зокрема, в листі до імператора, в яко­му йшлося про порушене генеральною старшиною клопотання з при­воду проведення гетьманських виборів, сенатори пропонували оголо­сити козакам, що вибори відкладаються до повернення з походу мо­нарха: "...И таким образом никакого сомнения им не будет, и может то тако до воли Его Императорскаго Величества остаться"194.

Ініціатива Сенату була схвально зустрінута імператором і впро­довж наступних п'яти років стала програмним документом російсь­кого уряду з цього питання. Вона ж була наріжним каменем іменно­го указу Петра І від 23 червня (с.с.) 1723 p., який законодавчо забо­ронив українській стороні порушувати надалі клопотання про про­ведення нових виборів, а також закріпив положення, згідно з яким гетьманський уряд залишався вакантним на невизначений термін, а управління Лівобережною Україною передавалося Колегії195.

Зволікаючи з проведенням гетьманських виборів, російський уряд уже в середині 1722 р. конституював принципове нововведен­ня у владній структурі Гетьманату. Згідно з указом від 10 (21) липня 1722 p., управління передавалося не наказному гетьманові (що від­повідало б державним традиціям Гетьманату196), а "...черниговскому полковнику Полуботку обще с генералной стар­шиной..."197. Тобто, в Україні запроваджувалася колегіальна форма правління, що цілком відповідало концептуальним поглядам мо­нарха на проблеми державного будівництва.

Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд, переда­вши управління Гетьманщиною Полуботку "обще с генералной старшиной", з принципових міркувань не визнавав за ним права на титул наказного гетьмана, хоч той не раз порушував перед Сенатом клопотання з цього приводу. Існувало навіть спеціальне сенатське розпорядження, яке забороняло російським чиновникам, звертаю­чись до Полуботка, титулувати його наказним гетьманом: "...в лис­тах черниговского полковника наказным гетманом не писать, а писать черниговский полковник...    .

Сенатський указ від 10 (21) липня 1722 р. конституював ще одне принципове нововведення в структуру державного управління Геть­манату. Передаючи Полуботку "обще с генералной старшиной" управління Україною, російський уряд водночас істотно обмежував прерогативи українського уряду, зобов'язуючи його "токмо во всех делех и советах и посылках в Малую Россию универсалов, иметь сношение и сообщение" з президентом Малоросійської колегії199.

Контролюючі функції Колегії щодо Канцелярії та генеральної старшини конкретизувалися в інструкції бригадирові Вельямінову:


".. .с теми Малой России управителями иметь сношение и смотреть того, чтоб без вашего ведома никаких унисерсалов и писем о делех не посылали, и о том проведовать тебе точно и сее содержать в сек­рете"200. Щодо контролю Колегією стосовно гетьмана й Канцелярії, то він був уже конституйований сенатською інструкцією від 16 (27) травня 1722 р.: "...Смотреть, когда ему, гетману, в чем к тому надле­жит послать универсалы, и все по принадлежности... подписывать ему, и оные все смотреть им в коллегии..."201. Але тепер межі кон­тролю істотно розширювалися. Президентові Колегії надавалося право перевіряти зміст не лише універсалів, а й усієї вихідної ко­респонденції Канцелярії.

Розширення контролюючих функцій Малоросійської колегії перебувало в генетичному зв'язку з вирішенням проблеми злиття російської установи із системою українського державного управ­ління, яка, як засвідчують джерела, на той час стояла на порядку денному в Сенаті. Так, уже в першій половині липня 1722 р. сенато­ри обговорювали питання про спільне скріплення наказів, які вихо­дили з Канцелярії, генеральною старшиною та членами Колегії. Од­нак у зазначений час російський уряд не наважився конституювати це положення, "чтоб сначала сею новостию их не потревожить". До того ж, було прийнято рішення спочатку апробувати проект у мо­нарха. Резолюція Петра І на сенатський запит, імовірно, була пози­тивною, оскільки вже 27 липня (с.с.) Сенат надіслав Вельямінову розпорядження такого змісту: "...тебе... с черниговским полковни­ком и генералной старшиной во всех делех при советах и посылках в Малую Россию универсалов присутствовать обще с ними и смот­реть того дабы ничего противного Е.И.В. интересу чинено не было, и буде таково усмотришь и тебе им не позволят"202. Відтепер гене­ральна старшина була зобов'язана надсилати до Колегії копії з усіх наказів і універсалів за підписом українського уряду "для извес­тия". Це розпорядження стосувалося і резолюцій усіх справ, які ви­рішувалися в Канцелярії.

З метою удосконалення системи контролю за державним жит­тям Гетьманату 20 вересня (с.с.) Сенат ухвалив: "...О посылках со всех указов и универсалов, какие в Малороссийские города от гене­ралной старшини посылатся будут, копий за руками в Коллегию". Колегія була зобов'язана надсилати новопризначеним російським комендантам списки для ознайомлення   .

Сенатський указ від 10 (21) листопада 1722 р. певною мірою ве­рнув державну реформу в Україні на вихідні позиції. Він справив вплив і на владну структуру Гетьманату. Зокрема, генеральній старшині було дозволено надсилати в полки накази й розпоряджен­ня "о партикулярних делах" без попереднього узгодження їхнього змісту із Колегією. Стосовно спільних засідань Канцелярії й Колегії також було зроблено деякі поступки на користь української сторони: генеральна старшина була зобов'язана запрошувати російських представників лише в тому разі, коли "...имеют быть какие советы о каких важных делех"204. Крім того, на засіданнях Канцелярії мав бути лише президент Вельямінов, а не всі члени "присутствія" Ко­легії. Водночас обмежувалась адміністративна влада президента Колегії. Відтепер розпорядження місцевим органам самоврядуван­ня він міг надсилати за посередництвом Канцелярії205.

Однак лібералізація урядового курсу Російської імперії в укра­їнських справах, як уже зазначалося, мала тимчасовий характер. Повернення з походу Петра І знаменувало собою реанімацію жорс­ткого курсу в українській політиці. Насамперед це виявилось у то­му, що вже 20 (31) грудня до Глухова було відправлено указ, який розвивав розпорядження Сенату від 20 вересня (с.с.) щодо контро­люючих функцій російських комендантів в Україні. Сенатський указ від 20/31 грудня зобов'язував Колегію надсилати копії вихід­ної кореспонденції Канцелярії російським комендантам, які несли службу в українських полкових містах. Останні ж, у свою чергу, по­винні були тримати під своїм контролем усю вхідну кореспонден­цію полкових канцелярій, стежачи за тим, щоб полкова старшина не реалізовувала на практиці жодних розпоряджень Канцелярії, як­що стосовно них з Колегії "...копий для ведомостей дано не бу-дет..."206.

Логічним завершенням діяльності уряду Петра І, спрямованої на встановлення ефективного контролю за державним життям Ге­тьманату, став сенатський указ від 16 (27) квітня 1723 р. З приводу контролюючих функцій Колегії він конституював, зокрема, таке: "...Все указы и универсалы... о каком генералном положении и пуб­ликовании каких указов о нарядах войска, о сборах денежных и хле­бных, о публикации смертных экзекуций и публичных наказаниях, о накладах на поспольство и других важных делах, подписывать об­ще, а без коллежской подписи никуда никаких указов не посылать и по них в городех не действовать...". Водночас Колегії надавалося право в разі потреби зноситися з органами місцевого самоврядуван­ня "и мимо" генеральної старшини207.

Таким чином, з моменту реалізації на практиці положень указу від 16 (27) квітня 1723 р. відбулася трансформація статусу Колегії, а саме: з контролюючої установи Російської держави, розміщеної в Україні, вона перетворилася на "властиво українську управу"208, якій надавалося право безпосередніх зносин з місцевими органами самоврядування. Принципових змін також зазнала владна структу­ра Гетьманату загалом. Двовладдя, що встановилося в Україні після смерті гетьмана Скоропадського і початку діяльності Колегії, се­натським указом було ліквідовано. Прерогативи генеральної стар­шини, яка за умов міжгетьманства репрезентувала верховну владу в Гетьманаті, були не просто істотно звужені, а зазнали принципових змін. Відтепер генеральна старшина, об'єднана в структурах Гене­ральної військової канцелярії, перетворювалася, по суті, на дорадчий орган при Малоросійській колегії, оскільки розпорядження першої набували чинності лише після візування в другій.

Завершення процесу заміни гетьманської форми правління ко­лезькою знаменував собою імператорський указ від 23 червня (с.с.) 1723 р.209 У ньому Петро І прямо вказував на Малоросійську коле­гію як на орган, що успадковував прерогативи верховної влади в Україні: "...Ныне определено правительство, дабы лучшую пользу тому краю чинило и крепкая дана резолюция, и тако остановки в де­лах... не будет"210.

Указ цей не лише підтверджував факт передачі верховної влади в Гетьманаті Колегії, а й рішуче забороняв надалі порушувати кло­потання про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів. Причому уряд Петра І формально не скасовував гетьманського ста­ну, а лише відтягував на невизначений термін проведення нових ви­борів. Проте фактично, зважаючи на сенатську програму дій у цій сфері, сформульовану ще наприкінці липня 1722 р. та пізнішими свідченнями соратників Петра І211 в середині 1723 p., відбулася "тиха" ліквідація гетьманської форми правління.

Структурні зміни в системі верховної влади Гетьманату відбу­лись одночасно із заходами російського уряду, спрямованими на ліквідацію старшинської опозиції реформаторським діям Колегії. їх результатом стало звільнення зі старшинських урядів усіх, хто був запідозрений в опозиційних діях і настроях. Натомість органи влади очолили конформісти, які підтримували інкорпораційну по­літику корони Романових в Україні. Показовою щодо цього є діяль­ність "правителів Енералной войсковой канцелярій" — І. Левенця, І. Мануйловича та Ф. Потребич-Гречаного, призначених російсь­кою владою на ці високі посади після арешту всієї генеральної стар­шини. "Правителі", за визначенням О. Лазаревського, були людьми "...сумирними і неспроможними на вияв протесту проти задумано­го Петром Великим знищення малоросійського гетьманства..."212. Очоливши Канцелярію, вони не виявили жодної державної ініціа­тиви і стали, по суті, слухняними виконавцями волі президента Ве-льямінова. Принагідно зауважимо, що бригадир з перших днів сво­го перебування в Глухові проявив велику енергію в "засиланні" указів до Канцелярії, про що Полуботок не раз скаржився до Сена­ту213. Так, лише впродовж серпня — середини листопада 1722 р.214 президент надіслав до Канцелярії 187 указів, тобто майже по два укази на день (крім вихідних днів та релігійних і державних свят)215. Однак тоді, коли військову канцелярію очолював Полуботок, вона намагалася проводити власну політику, а після указів Колегії, як за­значав її президент у донесенні в Сенат, "имела весьма слабое отп­равление"216. Ситуація докорінно змінилася на початку 1724 р. Ана­ліз законодавчої діяльності Генеральної військової канцелярії за вказаний рік свідчить, що з 33 наказів, відправлених до полкових канцелярій, 32 було виготовлено на виконання розпоряджень Коле­гії (у вигляді промеморій, хоча вони мали по суті наказовий харак­тер) і лише один — з ініціативи «правителів» (зазначений указ підт­верджував універсал гетьмана І. Скоропадського на володіння ран­говими селами)217.

Таким чином, "правителі" Генеральної канцелярії стали слухня­ним інструментом у руках Вельямінова, який за нової владної ситу­ації, як зазначали свідки тих подій, виконував функції "правителя над правителями    .

У процесі реформування системи державного управління Геть­манату докорінних змін зазнавала компетенція Канцелярії. Причо­му, на окремих етапах реформи її прерогативи як вищого виконав­чого органу України то розширювалися, то звужувалися. Так, упро­довж середини 1722 — першої половини 1723 pp. відбувалося певне розширення її повноважень, що було зумовлено насамперед спро­бами наказного гетьмана через удосконалення структури виконав­чої влади ліквідувати непорядки і зловживання в державі. Зокрема Полуботок, не маючи змоги істотно поліпшити діяльність Генераль­ного військового суду, очолюваного Іваном Чарнишем219, намагав­ся розширити судову практику зазначеної Канцелярії, що не було характерним для державної традиції Гетьманату.

Проте коло повноважень Генеральної канцелярії значно звузи­лося після виклику до Петербурга наказного гетьмана та генераль­ної старшини, особливо виразно це проявилося в сфері кадрової по­літики. Під час підготовки державної реформи для України уряд Петра І свідомо йшов на заборону заміщення старшинських вакан­сій попри наполегливі пропозиції з цього приводу, що надходили від українського уряду. Така політика офіційного Петербурга об'єктивно призводила до послаблення діяльності українських ор­ганів самоврядування, а отже, готувала сприятливий ґрунт для пе­ренесення на терени України російських владних структур — ко­мендантів.

За відсутності гетьмана прерогатива призначення старшини (крім посади полковника), згідно з указом 1715 р., повинна була пе­рейти до правителів Канцелярії. Однак таке становище суперечило б загальному курсові щодо звуження повновладдя українських ор­ганів самоврядування. Тому 1726 р. президент Колегії порушив пе­ред Верховною таємною радою клопотання про перегляд цього по­ложення: "Вместо гетмана в войсковой-ли канцелярии из них (кандидатів на уряди. — Авт.) достойного определить или то чинить обще коллегии малороссийской с войсковой канцелярией..."220. Пи­тання, по суті, було риторичним, оскільки відповідь "верховників" неважко було передбачити. На засіданні 1 (12) червня 1726 р. Вер­ховна таємна рада визначила такий порядок заміщення старшинсь­ких вакансій: вибори із числа представлених полковою адміністра­цією кандидатів повинні проводити члени Колегії спільно з прави­телями Канцелярії, а "...выбрав годных, не определяя, писать в Се­нат"221. На практиці ж "спільні вибори" Колегії й Канцелярії за за­гальної зверхності російської владної структури перетворили другу на дорадчий орган при першій222.

Одночасно із заходами, спрямованими на організацію контро­лю та підпорядкування органів влади Гетьманату, російський уряд доклав чимало зусиль до уніфікації державних порядків останньої, що, безперечно, сприяло реалізації надзавдання росій­ської політики в Україні — інкорпорації її земель до складу імпе­рії. Перші помітні кроки на цьому шляху було зроблено Петром І ще до заснування Малоросійської колегії. 17 (28) листопада 1720 р. монарх, реагуючи на численні донесення Протасьєва з приводу того, що гетьман роздає маєтності людям, які, на його ду­мку, є підозрілими в нелояльності до російської корони, а він сам не може цьому зашкодити, оскільки довідується про це надто піз­но223, наказав: "Для лутчего... порядку и отправления дел, зделать особую канцелярию, в которой бы мог Генералный писарь сидеть и канцеляристы письма писать и держать в добром порядку и осто­рожности, и учинив записные книги, в которые вписывать посыла­емые к нам... листы и всякие протчие нужные писма, и все даные от себя... универсалы, декреты и всякого звания дела"224. Через де­який час, 14 (25) листопада 1721 р., Петро І був змушений повер­нутися до вирішення цього питання, оскільки з донесення рези­дента в Москві стало відомо, що "...по посланной грамоте... кан­целярии войсковой... не зделано и оная, так как писано... не учреж­дена...". Тому монарх повторно наказував "...от времени того объявления в месяц, а по крайней мере в два..." організувати дія­льність Канцелярії, згідно зі сформульованими в грамоті вимога­ми, пригрозивши в разі невиконання — накласти штраф на гене­рального писаря225.

І хоча розпорядження царя не було реалізовано на практиці, в подальшому російський уряд більше не повертався до розв'язання цієї проблеми в тому вигляді, як передбачалося проектами 1720—1721 pp., оскільки був зайнятий розробкою і втіленням у життя більш радикального плану — утвердження при владі в Україні Колегії, яка, в свою чергу, була покликана розв'язати й да­ну проблему.

Уже під час заснування Колегії сенатська інструкція від 16 (27) травня 1722 р. зобов'язувала її президента стежити за діяльністю Ге­неральної військової канцелярії, щоб у ній імператорські укази і по­рядок їх реалізації занотовувалися до спеціальних книг, а також над­силались до вищестоящих інстанцій рапорти з приводу виконання указів — "...чинили, как о том Генеральной Регламент повелива-ет..."226 (аналогічні розпорядження не раз повторювалися згодом в інших інструктивних документах, надісланих із Сенату227). Але осо­бливо активно почали запроваджуватися норми російського діловод­ства в Генеральній і місцевих канцеляріях після поширення в Україні дії імператорського указу "О суде по новоучененной форме" (поча­ток 1724 p.), який, крім усього іншого, регламентував правила офор­млення ділових паперів. Так, наприклад, на початку 1727 р. Гене­ральна канцелярія не прийняла на розгляд чолобитні, виготовлені не за зразком, який запровадила Колегія228.

Від зазначеного часу в діловодській практиці Генеральної вій­ськової канцелярії набувають поширення рапорти, донесення, сен­тенції тощо, які раніше не були в ужитку українських канцелярис­тів. Найважливіші документи, відповідно до норм російського діло­водства, підписували реєнт Канцелярії та секретар Колегії229.

Таким чином, утвердження Малоросійської колегії спричинило принципові зміни в системі верховної влади Гетьманату. З контро­люючої структури Російської імперії, розташованої на території Лівобережної України, вона перетворилася на власне український вищий орган управління, який володів усією повнотою влади в краї. Натомість прерогативи генеральної старшини та її виконавчого ор­гану — Генеральної військової канцелярії, які в період міжгетьман-ства репрезентували верховну владу в Україні, були істотно звуже­ні, а сам статус Канцелярії принижено, оскільки її розпорядження набували чинності лише після візування в Колегії. Переорієнтація владних структур Гетьманату на Колегію створювала сприятливі умови для їх подальшої інтеграції до загальноімперського держав­ного організму.