Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.7. Ліквідація автономії Гетьманату Катериною II як синтез російської правлячої династії традиціоналізму та новаторства української політики

Ліквідація автономії Гетьманату Катериною II як синтез російської правлячої династії традиціоналізму та новаторства української політики

 

З приходом до влади в Російській імперії Катерини II взаємини українського Гетьманату та російського самодержавства набули якісно нового звучання. Власне, у цей час розпочинається новий, як з'ясувалося згодом, останній етап їхнього розвитку, коли українсь­ка сторона була представлена власною ранньоновою державною організацією та, відповідно, певною мірою консолідованою нав­коло неї елітною верствою українського суспільства.

Вихована під впливом ідей камералізму, Просвітництва і концепції добре регульованої поліцейської держави Катерина з самого початку свого правління продемонструвала прагнення по­силити контроль над провінціями, раціоналізувати їхній устрій і збільшити податкові надходження до імперської казни270. Як ціл­ком слушно зауважують дослідники, метою програми державного будівництва для Катерини II, поза всяким сумнівом, була унітарна держава. Оскільки управління мало базуватися на розумі й універсальних принципах, закони та інституції повинні слугувати однаково добре для всіх підданих імперії, незалежно від того, жи­вуть вони в Москві, Сибіру чи Гетьманщині. Національні відмінності визнавалися, але вважалися незначущими, а такими, що відображають лише рівень суспільного розвитку. Імператриця вірила, що з адміністративною інтеграцією і більш однорідним її розвитком регіональні відмінності зникнуть271. Кінцевою метою для неї було те, що Марк Раєв назвав "інституційною ру­сифікацією", тобто такою інтеграцією, яка "...мала б призвести до однорідності, спершу адміністративної й економічної, згодом інституційної і соціальної, і нарешті культурної"272.

Заради досягнення такої однорідності Катерина II протиставля­ла новий раціональний порядок (за її визначенням, "найкращий з усіх порядків"273) давнім "феодальним" привілеям окремих історичних регіонів. Для неї ці останні були допотопними реліктами, які тільки перешкоджали досягненню її основної мети -створенню унітарної, добре врегульованої держави274. А відтак, ма­ніфест імператриці від 10 (22) листопада 1764 р. про ліквідацію ін­ституту гетьманства, на відміну від виданих з цього приводу попе­редніх указів російських правителів, уже не містив вказівок щодо тимчасовості його дії.

Як слушно помітив 3. Когут, скасування посади гетьмана було ли­ше одним з аспектів загальної політики Катерини II стосовно регіональної автономії275. У лютому 1764 p., коли імператриця змуси­ла Розумовського піти у відставку, вона дала ясно зрозуміти у листі до новопризначеного генерального прокурора князя А. А. Вяземського, що керівними принципами відносно західних окраїн імперії мають стати русифікація і адміністративна централізація — "Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями. Порушити ці привілеї зразу було б непристойно, однак не можна вважати ці провінції чужими і поводитися з ними як з чужи­ми землями, це була б дурниця. Ці провінції, так само як і Смоленську, слід зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли і пере­стали б дивитися, як вовки в ліс"276.

У процесі пошуку цих самих "зручних способів" урядом Кате­рини II було взято курс на поступову уніфікацію державних поряд­ків колишньої Гетьманщини та асиміляцію її суспільства — "...коли в Малоросії гетьмана не буде, слід докласти всіх зусиль, щоб доба та ім'я гетьманів щезли..."277. Для вирішення першого завдання було створено Другу малоросійську колегію, яка одночасно і замінила собою гетьманську форму правління, і увібрала в себе елементи колишньої державної структури Гетьманату (зокрема, вже 1764 р. колегією було поглинуто вищий виконавчий орган при гетьманському правлінні — Генеральну військову канцелярію, 1765 р. підпорядковано Генеральний військовий суд, а два роки по тому в колегіальні департаменти було перетворено Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу, Канцеля­рію генеральної артилерії тощо278).

Розпочавши такі грандіозні з точки зору українського державного життя перетворення, імператриця, як видно з її листа до призначеного "малоросійським шефом" графа П.Рум'янцева, не вельми переймала­ся виникненням на українських землях опозиційно налаштованої стар­шинсько-шляхетської фронди. Так, навіть у самий розпал діяльності так званої Законодавчої комісії, коли її трибуну українські опозиціоне­ри вирішили використати для відстоювання автономних прав Гетьма­нщини279, Катерина II у листі до Рум'янцева відзначала, що вона не ду­же й то занепокоєна депутатськими наказами, які містили "...умона-чертания прежних времен, кои несомненно исчезнут, понеже ни вы, ни Я, не дадим им никакого уважения тут (у комісії.)..."280.

Крім ігнорування невигідних для царського двору проектів і про­позицій, в арсеналі російської влади була і звична практика розігру­вання карти соціальних протиріч. Щоправда, якщо в роки гетьману­вання І.Виговського чи П.Полуботка уряди Олексія Михайловича та Петра І, як зазначалося вище, апелювали до соціальних низів українсь­кого суспільства, намагаючись у такий спосіб зробити більш поступ­ливою його еліту, то в часи Катерини II офіційний Санкт-Петербург загравав з козацькою старшиною та шляхтою, надаючи їм можливість у разі лояльного ставлення до царської влади отримати російське дво­рянство. Таким чином, втрата виняткових політичних прав в Гетьман­щині компенсувалася гарантуванням широких соціальних привілеїв і допуском до державної служби в межах усієї імперії.

З ліквідацією українського гетьманства російське керівництво приступило до відмежовування старшини від рядового козацтва. Од­ним із помітних кроків на цьому шляху стала остаточна ліквідація принципу виборності старшин на нижчому, сотенному рівні. Стар­шинські двори нарешті було звільнено від постоїв російських військ. Унормовано надання козацьким урядникам табельних чинів тощо281.

Переломним у ході юридичного відмежування козацької старши­ни від решти загалу став 1767 p., коли козацька еліта отримала право обирати предводителів, депутатів у Законодавчу комісію та брати участь в її роботі на тих же підставах, що й російські дворяни. З цього часу українська старшина могла посилати своїх дітей до кадетського корпусу і товариства шляхетних дівчат282.

А ще перед тим (з листопада 1766 р.) уряд Катерини II дозволив старшинам купувати вотчинні села. Цим самим було започатковано юридичне, правове закріплення за козацькою елі- тою прав загально-імперського нобілітету як кріпосників. Завершення ж цього проце­су знаменував указ імператриці від 3 (14) травня 1783 p., що повною мірою реставрував на землях Лівобережної України кріпосне пра­во. Серією указів та розпоряджень середини—другої половини 1780 р. на українське шляхетство було поширено дію Жалуваної грамоти Катерини II дворянству від 1785 р.

Проведені урядом Катерини II політичні заходи та створені со­ціальні умови для зниження політичної активності позбавленої вла­сної державності української старшини вже на початку 1780 р. за­безпечили необхідні умови для остаточної інкорпорації українсь­ких земель імперією, яка стала реальністю в січні 1782 p., коли землі Лівобережної України як Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва були включені до її складу. Суспільно-по­літичне життя в цих намісництвах організовувалось згідно з поло­женнями губернської реформи 1775 р.