5.2. Рослинницько — промислові підкомплекси
5.2. Рослинницько — промислові підкомплекси
Рослинництво - одна із основних галузей агропромислового виробництва, яка забезпечує населення продуктами харчування, тваринництво - кормами, легку, харчову і переробну промисловість сировиною. Рослинництво - це цілий комплекс взаємозв'язаних галузей, який залежно від засобів виробництва, які застосовуються в рослинництві і культур які вирощують виділяють більш вузькі галузі та їх групи. Господарства України вирощують понад 400 різних сільськогосподарських культур, які об'єднуються в окремі групи (зернові, технічні, городні, кормові, плодові та інші). Для переробки кожного виду рослинницької продукції розвиваються різні галузі промисловості, формуються різні галузеві рослинницько-промислові комплекси. Кожний із них представляє собою своєрідну структури зовану систему, в якій в одному виробничому циклі ув'язується вирощування і переробка певних видів сільськогосподарської продукції.
На основі агропромислової інтеграції, вертикальної та горизонтальної кооперації, комбінування та комплексування виробництва, в процесі тривалого історичного розвитку сформувалися різні спеціалізовані агропромислові комплекси. Зокрема на базі виробництва різних видів продукції рослинництва і її промислової переробки сформувались: зернопромисловий, бурякоцукровий, льонопромисловий, олійно-жировий, картоплеспиртокрохмальний, плодоовочевоконсервний, виноградарсько - виноробний та інші рослинницько-промислові комплекси.
Характерною особливістю рослинництва є постійне скорочення землі в обробітку, масштабів гідротехнічної і хімічної меліорації сільськогосподарських угідь, зміна співвідношення між ними, порушення екологічної рівноваги, погіршення якісних і кількісних показників земельного фонду, зменшення площі землі в обробітку і посіву окремих культур, порушення сівозміни, розширення масштабів водної і вітрової ерозії ґрунтів, зниження їх родючості і врожайності всіх сільськогосподарських , зменшення валового збору зерна, цукрових буряків, соняшнику, льону-волокна, картоплі, городини, багаторічних насаджень та інших культур.
Через недостатню забезпеченість господарств промисловими засобами виробництва і предметами праці, їх дуже велику дорожнечу і перехід на примітивні системи землеробства скорочується посівна площа сільськогосподарських культур.
Як вказують статистичні показники в Україні відбувається постійне скорочення землі в обробітку, посівна площа всіх сільськогосподарських культур постійно зменшується . При умові постійного підвищення родючості ґрунтів, зростання врожайності сільськогосподарських культур та їх валового збору така тенденція може бути оправдальною. Вилучення із сільськогосподарського обробітку земель, які знаходяться в найгірших природноекономічних умовах і мають найменшу родючість ґрунтів сприяє підвищенню економічної ефективності функціонування агропромислового виробництва. Однак, коли в умовах зростання дефіциту продовольства і сировини для харчової і переробної промисловості скорочується посівна площа сільськогосподарських культур , то це дуже негативне явище в економіці агропромислового комплексу.
Протягом останнього десятиріччя (з 1990 р. по 2000 р.) виробництва зерна в Україні зменшилося з 51,0 до 24,5 млн. т, в тому числі озимої пшениці з 30,4 до 24,5 млн. т, кукурудзи з 4,7 до 3,8 млн. т, ячменю з 9,2 до 6,9 млн. т. В розрахунку на одного жителя виробництва зерна відбулося як за рахунок скорочення посівної площі, так і за рахунок зниження врожайності. За цей період посівна площа скоротилася з 14,5 до 11.2 млн. га, а врожайність зменшилася з 35,1 до 19,4 ц/га. Переломним у виробництві зерна став 2001 рік. В цьому році валовий збір зерна досяг 40 млн. т.
Зернопромисловий комплекс представляє собою зерносіючі господарства, районні хлібоприймальні пункти, зерносховища, елеватори, галузі промисловості що переробляють зерно. До останніх належить борошномельна, круп'яна, макаронна, хлібопекарська, комбікормова ті інші галузі. До галузей, які забезпечують розвиток і обслуговування матеріально - технічної бази комплексу належить сільськогосподарське машинобудування для харчової і комбікормової промисловості, елеваторно - складського господарства. У функціонуванні комплексу велику роль відіграє наука, яка представлена багатьма крутими науково-дослідними установами, селекційними центрами, обласними сільськогосподарськими дослідними станціями. Структура зерно промислового комплексу визначається зональним і внутрішньо зональним розміщенням зернових культур, структурою їх посівної площі, розміщенням промислових підприємств по переробці зерна, промислових, сільськогосподарських, заготівельних організацій та наукових установ.
Складовим елементом структури зерно промислового комплексу є промислова ланка, яка формує насамперед галузі промисловості, що переробляють зерно на борошно. До них належить насамперед, борошномельно-круп'яна промисловість, її підприємства розміщуються в основному поруч з елеваторами і орієнтуються на райони споживання продукції. Найбільші елеватори і борошномельні заводи (млини) розміщені в Києві, Дніпропетровську, Луганську, Донецьку, Одесі, Харкові і у Львові, круп'яні - Білій Церкві, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Львові, Полтаві та інших містах. Основний споживач борошна - хлібопекарська промисловість. Вона виробляє широкий асортимент хліба і хлібопродуктів та борошняних кондитерських виробів. В Україні створена мережа потужних хлібозаводів (комбінатів) і підприємств кондитерської промисловості, найбільші з яких розміщені в Києві, Львові, Дніпропетровську, Маріуполі, Вінниці, Донецьку, Луганську, Житомирі і Запоріжжі.
Макаронна промисловість, яка виготовляє макаронні вироби з пшеничного борошна представлена 13-ма найбільш крутими підприємствами в Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та інших містах. Крім макаронних фабрик при багатьох хлібозаводах працюють і ще макаронні цехи. Круп'яна промисловість теж має багато своїх підприємств переважно в невеликих і середніх містах України.
Важлива галузь зерно промислового комплексу - комбікормова промисловість, яка базується на використанні ресурсів фуражного зерна. На Україні працювало більш як 100 державних і близько 420 міжгосподарських підприємств комбікормової промисловості, які забезпечували тваринництво високоякісними і цінними кормами.
В числі галузей, які забезпечують розвиток зерно промислового комплексу, його індустріальної бази належить сільськогосподарське і технологічне машинобудування. Його підприємства забезпечують зерносіючі господарства необхідною технікою.
Специфічною структурою зерно промислового комплексу є торгівля. Торгівля зерном і продуктами його переробки є зв'язкою між товаровиробником і споживачем. Вона представлена дуже великою кількістю бірж зерна, хлібних і продовольчих крамниць, які є завершальною ланкою у продовольчому комплексі країни. Однак систематичне підвищення цін на зерно, хліб і хлібопродукти робить їх недоступними для значної частини населення.
З метою повного забезпечення народногосподарських потреб у зерні і успішного розв'язання продовольчої проблеми виробництво зерна в Україні має постійно зростати. У зв'язку з цим, має зростати і посівна площа зернових культур, постійно вдосконалюватися її структура, технологія їх вирощування і спеціалізація господарств на його виробництві. Велика різноманітність природноекономічних умов в Україні створює реальні можливості для спеціалізованих зон для виробництва товарного зерна. Так в зоні Степу є найкращі умови для виробництва цінних (твердих і сильних) сортів озимої пшениці і зернової кукурудзи, в зоні Лісостепу основними товарними культурами мають бути озима пшениця, ячмінь, в тому числі і пивоварний, кукурудза на зерно та круп'яні культури (гречка і просо). На Поліссі має збільшуватись виробництво озимого жита, ячменю і гречки. Окрім продовольчого зерна у всіх продовольчо-економічних зонах є реальні можливості збільшення виробництва фуражних культур крім традиційних, кукурудзи, ячменю і вівса, слід особливу увагу приділити збільшенню виробництва зернобобових культур (гороху, кормових бобів, сої, люпину та інших культур). У більш віддаленій перспективі Україна здатна виробляти не енш як 55-58 млн. т зерна. В найбільш сприятливому 1989 р. Україна досягла 51,2 млн. т зерна, в 1999 р. - 51,6 млн. т 3 врахуванням умов, що склалися та можливостей ресурсного забезпечення господарств на 2001-2005 роки передбачається збільшити виробництво зерна до 40 млн. т , а в 2005- 2010 роки - до 45 млн. т. При цьому на останньому етапі обсяги виробництва зерна можуть досягти 50-55 млн. т., в тому числі продовольчої пшениці становитимуть 30-35 млн. т. Для розв'язання проблеми концентратної годівлі тваринництва передбачено довести виробництво зерна кукурудзи до 10 млн. т. Із 40 млн. т виробленого зерна для харчових цілей населення може бути використано 7 млн. т. для годівлі тваринництва - 16,1, насінництва - 4,2, промислової переробки - 1,7 та експорту - 10,7 млн. т.
В 1997 р. Кабінет Міністрів прийняв постанову "Про подальший розвиток ринку зерна в Україні." Цією постановою створення державного інвестиційного фонду стабілізації зернового ринку в Україні у складі державної акціонерної компанії "Хліб України". Вона через закупівельні організації вилучатиме з ринку в урожайні роки певну кількість продовольчого і фуражного зерна з тим щоб стабілізувати на певний період ринок шляхом скорочення пропозицій зразу ж після збору врожаю, а в неврожайні роки постачатиме на ринок партії зерна і підтримуватиме ринкові ціни в середині країни на стабільному рівні. Цим можна запобігти великим збиткам виробників і споживачів. Такі заходи в кінцевому підсумку до певної міри стримуватимуть перехід від стихійного до регульованого ринку зерна в Україні. А стабілізація рівня цін на ринку продовольчого зерна сприятиме стабілізації обсягів його виробництва. Створення інвестиційного фонду є першим кроком до розв'язання складної проблеми ринку зерна.
Розвиток зернового господарства може бути досягнуте на основі поглиблення зональної і внутрішньозональної спеціалізації на виробництві окремих видів зернових культур формування зон і районів товарного виробництва цінних (твердих і сильних) сортів озимої пшениці, зернової кукурудзи, ячменю, в тому числі і пивоварного, окремих круп'яних і зернобобових культур максимального використання досягнень агротехнічного прогресу, біотехнологій, генетиці і селекції, насінництва та впровадження нових посухо-холодо-хворобостійких сортів та гібридів зернових культур з більш високою потенційною врожайністю. Великі можливості для розвитку зернового господарства відкриває зелена революція. Так, в Західноєвропейських країнах розширення ґрунтовідновлюваних і азотофіксуючих культур і насамперед зернобобових (гороху, кормових бобів, сої, люпину) і багаторічних трав (люцерни, конюшини) при скороченні виробництва і внесення мінеральних добрив вдалося значно підвищити родючість ґрунтів і збільшити в них вміст гумусу. Отже, зелена революція чекає свого розв'язання і в Україні. Однак проблема постійного нарощування виробництва зерна не може розв'язуватись без мінеральних добрив. Уже в найближчий час з'являється можливість збільшення їх виробництва і внесення під всі сільськогосподарські культури, в тому числі і під зернові. Тому під зернові культури у 2005 р. передбачено вносити їх до 0,8, а, в 2010р. до 1 млн. т. діючої речовини. При такому внесенні мінеральних добрив стає можливим застосування інтенсивних технологій вирощування на площі до 3 млн. га до 2000р., до 4 у 2001-2005 р. і до 5 млн. га у 2005-2010 роках і більше 6 млн. га після 2010 року.
Для забезпечення високо інтенсивного зернового господарства передбачається його поступовий перехід на індустріальну основу. З цією метою передбачено уже в найближчі роки збільшити виробництво зернозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів і всього набору машин для комплексної механізації усіх виробничих процесів.
Бурякоцукровий комплекс представляє собою інтегровану систему з великою кількістю бурякосіючих господарств, цукрових заводів, допоміжних і обслуговуючих підприємств. До складу комплексу входять більше 800 бурякосіючих господарств, 192 цукрових заводів загальною потужністю 507 тис. т. переробки цукросировини за добу, 135 господарств з вирощування насіння, З заводи з підготовки насіння до посіву, спеціалізовані кар'єри з видобутку вапняку, який використовується для фільтрації цукрового сиропу, низка спеціалізованих машинобудівних, ремонтних та інших підприємств, а також науково-дослідні установи. Спеціалізується комплекс на виробництві цукру з цукрових буряків. Буряківництво і цукрова промисловість - основні виробничі ланки, кожна у яких має свої особливості розвитку.
Переробкою буряків в 1990 р. займались 190 цукропісочних заводи і комбінати, цукор рафінад виробляли 5 спеціалізованих заводів, крім того 4 цукропісочних заводи мали рафінадні цехи. До числа найбільших цукрових заводів належать Лохвицький (Полтавська обл.), Долиський (Кіровоградська), Куп'янський (Харківська) цукрокомбінати, Одеський та Сумський цукрорафінадні заводи. В межах цукропромислової зони України сформувались такі спеціалізовані райони: Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська і Чернівецька області) ; Центральний (Київська, Черкаська Житомирська області); Західний (Львівська, Івано - Франківська, Волинська і Рівненська області); Лівобережний (Полтавська, Сумська, Дніпропетровська, Чернігівська і Харківська області), Південний (Кіровоградська, Одеська і Миколаївська) області, які істотно відрізняються між собою природно - економічними умовами вирощування цукрових буряків, розмірами і рівнем технічного оснащення цукрових заводів, концентрацією та ефективністю (бурякоцукрового виробництва, а також типами і складністю елементарних систем.
Аграрна криза негативно позначилася і на цукро-промисловому комплексі. З 1990 р. по 2000 р. зібрана площа цукрових буряків зменшилася з 1605,4 до 747 тис. га, а валовий збір скоротився з 44,9 до 13,2 млн. т. Врожайність цукрових буряків знизилася з 275,7 до 176,7 ц. га, а їх виробництво на одного жителя з 853 до 267 кг. У зв'язку із цим, можлива консервація більше 100 цукрових заводів, що загрожує скороченню майже 2 млн. робочих місць, зменшенню надходжень до державного бюджету. Таким чином бурякоцукрове виробництво зазнало дуже великого занепаду, виробництво цукру за відповідний період скоротилося з 5,3 до 1,8 млн. т. Україна з експортуючої країни цукру перетворилася в імпортуючу.
Основною причиною занепаду бурякоцукрового комплексу є допущені упущення в управлінні комплексом, погіршення економічних взаємовідносин між бурякодіючими господарствами і цукровими заводами. З метою підвищення економічної ефективності функціонування бурякоцукрового виробництва Кабінет Міністрів України змушений був прийняти ряд постанов: "Про регулювання ринку цукру", "Про створення Державної політики з питань ринку продовольства", "Про забезпечення переробки цукрових буряків урожаю 1997 року" та інші. Однак жодна із цих постанов суттєво не вплинула на розвиток та економічну ефективність бурякоцукрового виробництва. Більше того перехід на давальницьку сировину, коли бурякосіючі господарства одержують 70% цукру, а заводи тільки 30% негативно позначився на цукровій промисловості. Собівартість виробництва цукру виявилось досить високою, у заводів не стало обігових коштів, зросла заборгованість з виплати зарплати працівникам заводів і господарствам за сировину. Замість ринкових товарно-грошових відносин широкого розвитку набула бартеризація поставок цукру за матеріально-технічні ресурси.
Для виходу із кризового стану важливою проблемою має бути створення регульованого ринку цукру. Треба враховувати, що внутрішній ринок має бути регульованим, а зовнішній заміняється стихійним. Основні концептуальні положення регулювання ринку цукру зводяться до його виробництва за такими схемами; схема перша - це кількість цукру необхідна для задоволення внутрішніх потреб ринку, друга - кількість цукру, яка необхідна для забезпечення поставок за міжнародними угодами, і третій - кількість цукру для розрахунку цукрових заводів і бурякосіючими господарствами (договірна схема). Для розвитку нової системи економічних відносин у бурякоцукровому комплексі необхідно нові елементи та механізми ринкової економіки та інфраструктури для узгодження інтересів бурякосіючих господарств і цукрових заводів.
В перспективі розвиток бурякоцукрового комплексу має розвиватися на основі збільшення виробництва цукросировини за рахунок зростання посівної площі цукрових буряків і підвищення їх врожайності, приведення потужностей цукрових заводів у відповідність із сировинними ресурсами, оновлення їх обладнання і перехід на нові прогресивні технології удосконалення економічних, технологічних та організаційно-господарських взаємовідносин між бурякосіючими господарствами і цукровими заводами, удосконалення всієї виробничої структури комплексу, створення кооперативних та інтегрованих систем. Передбачається впровадження двохступеневої ринкової структури з 5-7 регіональних формувань типу корпорацій, холдінгових компаній, агропромислово-фінансових груп та низових акціонерних підприємств з виробництва цукросировини за участю цукрових заводів. Регіональні ринкові формування можуть бути створені на основі добровільної централізації ряду функцій по науково-технічному забезпеченню інвестиційної, фінансової та зовнішньоекономічної діяльності.
На початковому етапі структурної перебудови в кожному бурякосіючому регіоні можуть бути створені базові акціонерні товариства, засновані цукровими заводами, колективними, кооперативними господарствами, фермерами, комерційними банками та іноземними інвесторами.
Збільшення виробництва цукросировини має відбуватися на основі індустріальних технологій, які передбачають розміщення посівів по найкращих попередниках, внесення необхідної кількості органічних і мінеральних добрив, механізований міжрядний обробіток ґрунту, збирання і транспортування сировини. Уже в найближчі 5 років передбачається здійснити аходи по стабілізації розмірів посівної площі цукрових буряків і їх валового збору. В 2005 році передбачається довести валове виробництво цукросировини до 35 га, а в 2010 р. - до 45 млн. т., а виробництво цукру до 3,0 і 4,0 млн. т. Якщо Україна буде виробляти 4 млн. т цукру, то внутрішній ринок в сучасних умовах не може спожити більше 2. Отже, у Україні з'являється ще великі можливості експорту цукру. Основними ринками його збуту можуть бути Росія, республіки Закавказзя і Середньої Азії.
Олійно-жировий комплекс спеціалізується на виробництві рослинницьких олійних культур. Основною олійною культурою в Україні є соняшник. Вирощують його саме для того щоб одержувати насіння, а з нього олію, тоді як інші олійні культури - льон-довгунець, конопля - культивуються з метою одержання волокна, а насіння це вже побічна продукція. Тому частка соняшнику у виробництві олії становить 98%.
Основними районами його виробництва є степові, тобто Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська і Херсонська області.
З 1990 р. по 2000 р. посівна площа олійних культур збільшилася з 1,8 до 3,1 млн. га, в тому числі соняшника з 2,6 до 3,5 тис. га. За цей час валовий збір насіння соняшнику збільшився з 2,8 до 3,7 млн. т.
Промислова ланка комплексу представлена олійно-жировою промисловістю. Виробництвом олії в Україні займається 20 великих спеціалізованих підприємств, значна кількість невеликих олійниць та цехів у невеликих містах і селах. Промислова ланка комплексу представлена олійною промисловістю у склад якої входять 20 великих спеціалізованих підприємств розміщених у Дніпропетровську, Запоріжжі, Слов'янську і Кіровограді, Одесі, Пологові (Запорізька область), Вовчанську (Харківська область) і Сватові (Луганська область).
В умовах кризової ситуації не дивлячись на великий попит на насіння соняшнику і олію його виробництво залишається майже незмінним. Хоча потенційні можливості сільського господарства дозволяють довести його виробництво як до 3,5-4,0 млн. т. Так, наприклад, у 1995 р. його валовий збір становив уже майже 2,9 млн. т. Рекордним у виробництві соняшнику був 1973 р., в якому його валовий збір становив майже 3 млн. т. Отже, в перспективі є реальні можливості збільшення виробництва соняшнику, а відповідно і олії. З 1990 р. її виробництво зменшилося з 1070 до 509 тис. т. у 2000 р., що становить 47,6% рівня 1990р., а її споживання на одного жителя України зменшилася з 11 до 8 кг, раціональна норма споживання - 13 кг. Отже, споживання олії в Україні відносно 1990 року становить 74,5%, відносно раціональної норми споживання - 63,1%. В перспективі передбачається значне збільшення виробництва соняшнику, а видно й олії. При деякому скороченні посівної площі соняшнику і підвищенні його врожайності валовий збір буде зростати. Цьому сприятиме поступовий перехід на інтенсивні технології вирощування культури, які передбачають внесення оптимальної кількості органічних і мінеральних добрив, розміщення по найкращих попередниках і виконання всіх робіт по догляду за посівами у найкращі агротехнічні строки.
Картоплепромисловий комплекс представляє собою виробничо територіальне утворення, в якому об'єднуються сільськогосподарські і промислові підприємства, що зайняті виробництвом, заготівлею і переробкою картоплі на крохмаль і спирт. Картоплярство -це дуже важлива галузь сільськогосподарського виробництва, що вирощує картоплю для продовольчих, кормових і промислових цілей. Картопля є цінною сировиною для харчової, крохмальної, спиртової промисловості. Продукція картоплярства та відходи переробки використовуються як корм у тваринництві. Щорічно на промислову переробку надходить до 600- 800 тис. т. картоплі.
Впродовж останнього періоду виробництво картоплі в Україні зростає. З 19990р. по 2000 р. воно зросло з 14 до 15 млн. т., а в розрахунку на 1 жителя з 322 до 401 кг. Його виробництво зростає як за рахунок збільшення посівної площі, так і за рахунок підвищення врожайності.
Промислову ланку комплексу становлять картоплекрохмальні, спиртові та овочесушильні заводи (тобто ті, які сушать картоплю для харчових цілей). В Україні функціонують 14 картоплекрохмальних підприємств. До числа найбільших з яких можна віднести Ковельський (Волинська обл.) і Радомишський (Житомирська). На виробництві спирту з картоплі спеціалізуються 27 підприємств. Найбільшими можна назвати Чудновський та Коростишівський в Житомирській області. Наукові проблеми комплексу забезпечує Український науково-дослідний інститут картоплярства.
В перспективі виробництво картоплі намічено значно збільшити. Для цього передбачено у 2010 році довести її посівну площу до 1,5 млн. га, середню врожайність до 156, а валовий збір - до 16,5 млн. т., що дозволить забезпечити потребу в харчовій картоплі в обсязі 8,5 млн. т., на насіння - 5, для промислової переробки - 6 і для кормових цілей - З млн. т.
Для забезпечення виробництва картоплі передбачається впровадження інтенсивних енергозберігаючих технологій, збільшення виробництва і внесення у ґрунт органічних добрив, збільшення посівної площі найкращих попередників посіву картоплі тобто грунтовідновлюваних і азотовідновлюваних культур (сидератів, люпину, гороху, багаторічних трав), поліпшення сортового складу насіння, організація виробництва і використання малогабаритної техніки; відновлення роботи заготівельних організацій Укоопспілки, та оптово-роздрібних овочевих ринків із заготівлі картоплі в населення з подальшою реалізацією на ринку; створення виробничих кооперативів та інші заходи.
Плодовоовочевопромисловий комплекс - овочі, плоди, ягоди відіграють важливу роль в харчуванні населення. Це найбільш дієтичні, вітамінозні і цінні продукти харчування. На їх виробництві спеціалізуються багато господарств України. Однак протягом останнього часу посівна площа овочів збільшується, однак врожайність і валовий збір зменшується. Так з 1990 р. по 2000 р. посівна площа овочів зросла з 447,2 до 518,6 тис. га, проте врожайність зменшилася з 149 до 112,3 ц/г, а валовий збір скоротився з 6,7 до 5,8 млн. ц. В розрахунку на одного жителя виробництво овочів на зменшилося з 128 до 118 кг. Площа плодоягідних насаджень зменшилася з 679,8 до 378 тис. га, їх валовий збір з 2,9 до 1,5 млн. т., в розрахунку на 1 жителя з 56 до 29 кг.
Плодоовочевопромисловий комплекс охоплює сільськогосподарські та промислові підприємства, діяльність яких пов'язана з вирощуванням і переробкою городини, плодів і ягід. Стрижневою основою комплексу є консервна промисловість, яка в однаковій мірі може консервувати городину, плоди і ягоди. Виникнення і розвиток комплексу зумовлені тісними інтеграційними ланками виробництва і переробки плодоовочевої і ягідної продукції.
Сільськогосподарську ланку комплексу становлять городництво, плодоовочівництво і ягідництво. Городництво набуло широкого розвитку у всіх природноекономічних зонах України, а найбільше у приміських: м. Києва, Харкова, Одеси, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Львова та інших містах. Тут крім овочівництва відкритого типу широкого розвитку набуло овочівництво закритого типу. Криті тепличні комбінати, овочеві фабрики виробляли велику кількість городини для міського і навіть сільського населення.
В умовах кризової ситуації багато підприємств скоротили своє виробництво, а окремі із них перестали існувати.
Виноградарсько-виноробний комплекс - включає вирощування і переробку винограду. Виноградарство - це одна із важливих галузей сільськогосподарського виробництва в Криму, в Одеській, в Херсонській, Миколаївській, Запорізькій і в Закарпатській областях. Господарства цих областей спеціалізуються на виробництві столових, винних та ізюмних (родзинкових) сортів винограду. Свіжий виноград, вино, виноградний сік, ізюм - дуже цінні продукти харчування. З 1990 р. по 2000 р. площа виноградників в Україні зменшилася з 143 до 99,4 тис. га, їхня врожайність знизилася з 42,7 до 32,4, а валовий збір з 835,7 до 513,8 тис. ц.
Більша частина виноградників в Україні зайняті під винними (технічними) сортами, які є сировиною для виноробної промисловості. Основну кількість (майже 90%) зірваного винограду переробляють підприємства виноробної і консервної промисловості України. В минулому їх переробкою займалось на Україні більше як 120 вин заводів і радгоспів більшість яких була зосереджена в зонах товарного виробництва винограду. На заводах первинного виноробства щорічно вироблялось понад 50 млн. декалітрів виноматеріалів. Загальні потужності вин заводів в Україні мають можливість переробляти щорічно понад 910 тис. т винограду. Підприємств вторинного виноробства в Україні - 24, з яких 12 розміщені виключно у виноградарських областях. Вони виробляють марочні та ординарні вина, шампанське, коньяки, виноградні соки. На виробництві виноградних вин спеціалізується 189 заводів, 9 держгоспзаводів, 7 заводів первинного виноробства. Виробництвом коньяків зайнято 2 спеціалізовані підприємства (в Одесі і Ужгороді), 2- держгоспи -заводи (в Херсонській області і в Криму), шампанське вино виготовляють 5 спеціалізованих заводи і один вин завод, з них 3-розміщені в Одеській області і в Криму.
Найбільшими підприємствами виноробної промисловості є і комбінати "Масандра" (Ялта) і Таврія (херсонська область), заводи шампанських вин в Артемівську (Донецька область), Одесі, Харкові, Києві, Дніпропетровську і Сімферополі.
В останні роки в результаті кризової ситуації та необдуманих реформ відбувається руйнація виноградарсько-промислового комплексу. Скорочується площа виноградників, погіршується їх сортовий склад, скорочується валовий збір винограду, зменшується виробництво коньяку, вина, шампанського та інших видів продукції, знижуються економічні показники виноградарське промислового комплексу. Тому основним в перспективі має бути відновлення площі виноградників, поліпшення їх сортового складу, підвищення їх продуктивності і збільшення валового збору винограду.
Льоно-промисловий комплекс здійснює виробництво, заготівлю та переробку льону-довгунця з метою одержання різних видів текстильних виробів для задоволення в них потреб населення. Виготовлені з ляного полотна тканини виділяються своєю міцністю, елегантністю, гігієнічністю, якістю. Льоноволокно - великий предмет експорту. З насіння льону виробляють також олію. Ефективно використовуються і відходи переробки; макуху - на корм худобі, кострицю - для виробництва будівельних плит і паливного брикету. Однак головне значення льонарства полягає в забезпеченні сировиною текстильної промисловості. Основними товаровиробниками льону-довгунця є господарства Полісся (Волинська, Рівненська, Київська, Чернігівська і Сумська області) і райони Прикарпаття. Слід підкреслити, що протягом останніх років відбувається постійне зменшення посівної площі льону і його валового збору. Якщо, наприклад, в 1990 р. посівна площа льону становила 108,1 тис. га, то в 2000р. - 83 тис. га. Його урожайність знизилася з 6,4 до 4,2 ц..га, а валовий збір -108,1 до 83 тис. т.
Заготівлю продукції льонарства здійснювали льонозаготівельні пункти і льонозаводи. Промислову ланку комплексу становлять первинна обробка льону, тобто льонозаводи і льняна промисловість (льонокомбінати), спеціалізовані на виробництві прядива і тканин). На Україні діяло 45 заводів, у тому числі 11 підприємств в Житомирській області і решта - у Волинській та Чернігівській областях. В Україні найбільші льонокомбінати в Європі Житомирський і Рівненський, найбільші льонозаводи в Україні Калузький (Івано-Франківська область), Киселівський (Чернігівська), Емільченський (Житомирська) та Камінь-Каширський (Волинська).
Зведення до мінімуму посівної площі льону-довгунця, скорочення його валового збору і виробництва полотна дуже негативно позначилося на економіці агропромислового комплексу.
Льоно промисловий комплекс, який колись був найбільш прибутковим перетворився у збитковий. Тому головне завдання полягає у тому, щоб відновити розміри посівної площі льону-довгунця, забезпечити підвищення його врожайності і збільшення валового збору з тим, щоб повністю завантажити потужності вітчизняних заводів , повністю забезпечити країну текстильними виробами.
Інші рослинницько-спеціалізовані комплекси.
Агропромисловий комплекс представляє собою досить велику структуризовану систему, в якій об'єднуються не тільки крупні, але і невеликі агроформування. До них можна віднести ефіроолійний, хмелепромисловий, тютюнопромисловий, коноплепромисловий та інші комплекси.
Ефіроолійний комплекс функціонує як стала сукупність взаємозв'язаних сільськогосподарських і промислових підприємств, що зайняті вирощуванням і переробкою ефіроолійнихх культур з метою одержання олій та їх екстрактів,
які використовуються у парфумерній промисловості та ідуть на експорт.
Спеціалізовані господарства та великі ефіроолійні комбінати (Симферопольський, Судакський, Кримрозовський, Алуштинський та інші) в Криму, Прилуцький комбінат в Чернігівській області, Кілійський - в Одеській і Роменській - у Сумській областях разом з ефіровирощувальними господарствами утворюють ефіроолійний комплекс України.
Хмелепромисловий комплекс охоплює господарства і підприємства, що займаються вирощуванням хмелю, його переробкою транспортуванням та зберіганням. Основа комплексу - хмелярство, яке найбільшого розвитку набуло на Поліссі і, зокрема, в Житомирській області. В межах зони хмелярства діють хмелесушильні заводи, які виконують роль інтеграторів в елементарних виробничих системах. Продукція комплексу використовується для виробництва пива, дріжджів, ліків, косметичних ті інших виробів.
Коноплепромисловий комплекс - виробничо-територіальне утворення господарств і підприємств які зайняті вирощуванням і переробкою конопель. Середньоросійські коноплі вирощують господарства лівобережного Лісостепу (Полтавська, Сумська області), у східних районах Дніпропетровської області. Конопледжутова промисловість представлена Харківським конопляним заводом, Кіровоградським - шпагатним, Одеською і Коростенською текстильними фабриками. У зв'язку із зростанням хімічної сировини посіви коноплі в Україні зменшуються.
Тютюнопромисловий комплекс об'єднує господарства і підприємства, що займаються виробництвом і переробкою тютюну і одержання цигарок, нікотинових препаратів, лимонної і яблучної кислот. Сільськогосподарську ланку комплексу становлять тютюнництво, промислову - тютюново - махоркова промисловість. Основні виробники тютюну - Автономна Республіка Крим, Тернопільська , Закарпатська, Івано-Франківська та Одеська області, махорку - окремі господарства Полтавської, сумської та Чернігівської областей. Тютюново-махоркова промисловість виробляє сигарети, цигарки, тютюн і махорку. До їх складу входить тютюново - ферментаційні заводи та фабрики виробництва тютюново-махоркових виробів. В Україні працює 6 тютюново-ферментаційних заводів на яких здійснюється ферментація тютюну , та 11 тютюнових фабрик. Найбільші підприємства - Жмеринський (Вінницька область), Симферопольський (Крим), Берегівський Закарпатська), Борщівський (Тернопільська), тютюново-ферментаційні заводи, Київська, Харківська, Прилуцька, Чернігівська тютюнові фабрики. Протягом останнього часу відбувається великий занепад тютюново-промислового комплексу країн, погіршення економічних умов для розвитку тютюнництва в Україні, реформування колгоспів і радгоспів зумовило скорочення посівів тютюну в Україні і зменшення виробництва тютюнових виробів.