Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою

Цей взаємозв'язок передбачається з'ясувати через по­няття, сутність і види правової культури.

Поняття, сутність і види правової культури

Попередньо опосередковано було підготовлено теоретич­не підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як пра­вова культура. Щоб визначити правову культуру як понят­тя, потрібно умовно відмежувати її від інших видів куль­тури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і без­культур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).

Правова культура відрізняється від інших видів куль­тури предметом, оскільки вона функціонує у сфері право­вих явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова куль­тура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова куль­тура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.

Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як проти­правні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, сти­хійно.

Правова культура особистості — це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установ­ки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна
від одної формами прояву. Правосвідомість особи вияв­
ляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою
чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає,
що правова культура виявляється в різноманітних формах
правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість люди­
ни може існувати без такого прояву (інформація у свідо­
мості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах,
позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і
фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна роз­
глядати як чинники категорії "ментальність особи".           :

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у право­вій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з пра­вовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існу­вати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності мо­жуть бути різні.

На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.

Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонен­тів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

У системі формування правової культури можна виок­ремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, фор­ми, зміст, методи.

У педагогічному контексті щодо виховання всі ці ком­поненти можна назвати чинниками формування методо­логії і методики правового виховання.

1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування право­свідомості і правової культури, зокрема у сфері суспіль­них інформаційних правовідносин особистості громадян­ського суспільства, їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Напри­клад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть зав­дання сформувати ментальність (звички) щодо дотриман­ня правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні ком­п'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.

2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, по­слідовно, забезпечене певними засобами, а також підготов­леними кадрами.

3. Правове виховання здійснюється в певних формах, їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної соціально-активної діяльності.

Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає певну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, універ­ситетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації праців­ників різних категорій.

Правова пропаганда — це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.

Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим на­вчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших пи­тань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.

Правова агітація — це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором, її можна спостеріг гати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропа­ганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.

Правомірна соціально-активна діяльність, чи пове­дінка, — це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.

4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскіль­ки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, ро­бітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, со­ціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспіль­них відносин, у тому числі інформаційних.

Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:

• перший — знання із загальної теорії права ("азбуки права");

• другий — знання з окремих галузей права для спе­ціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо.

Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населен­ня, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.

5. Методи правового виховання застосовуються різни­ми суб'єктами, які здійснюють цей процес.

Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а та­кож формуються почуття поваги до права, закону і соціаль­них цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переко­нання, покарання, наочності, позитивного прикладу, роз­в'язання юридичних казусів, заохочення, критика і само­критика, метод навіювання, наслідування тощо.

Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після пра­вового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.

Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 трав­ня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліп­шення правового навчання і виховання населення.

Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформацій­них правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відпо­відно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне пра­во" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розгляда­ти як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.

Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад-них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техні­ка, технології, засоби електронної телекомунікації.

Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, понят­тя такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.

Поняття інформаційно-правової культури

Синтез інформаційної та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює таке со­ціальне явище, як інформаційно-правова культура — куль­туру інформаційних правовідносин.

Наукові засади інформаційно-правової культури мож­на вивести через низку традиційних постулатів теорії пра­ва, інформатики та правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук, юридичної когнітології тощо.

З погляду юридичної когнітології, правосвідомість фун­кціонує, головним чином, у психічній, інтелектуальній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, а й негативні компоненти, виявляючись також у протиправній діяльності й поведінці та інформації про неї. За названим чинником правову культуру можна розглядати як важливий складо­вий аспект інформаційної культури людини, групи людей, суспільства. Щодо цього можна навести такі аргументи.

Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани (у формі інформації), виявляється в них, а також у правомірній діяльності та поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілку­вання, про інтелектуальну культуру, про емоційно-право­ву культуру тощо. Зовнішньо вони виявляються через інформацію.

Щодо окремої особистості, у зв'язку з цим правову куль­туру можна поєднати з інформаційною культурою у кате­горії "інформаційно-правова культура". Для з'ясування сутності інформаційно-правової культури, її умовно можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культу­ри особистості. Внутрішня сторона інформаційно-правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності (аналітико-синтетичній чи евристичній діяльності): у про­цесі правового мислення, пошуку правової інформації для розв'язання юридичних казусів тощо. Зовнішня сторона правової культури особистості набуває втілення в пра­вомірній фізичній чи інформаційній діяльності, поведінці.

Прояв зовнішньої сторони інформаційно-правової куль­тури може мати різні форми. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони інформаційно-правової культури дуже тісно взаємопов'язані, тобто об'єктивно утворюють єдине ціле, не можуть існувати одна без одної.

Інформаційно-правова культура відрізняється від пра­вового безкультур'я у сфері інформаційних правовідносин і його крайніх форм — правового нігілізму, протиправної діяльності та поведінки (правопорушень, злочинів). Особ­ливу увагу слід звернути на таке соціальне явище, як пра­вовий нігілізм.

Правовий нігілізм — це заперечення або ігнорування загальновизначених у суспільстві права, інших юридичних норм, негативне ставлення до них. Тобто через правовий нігілізм виявляється ігнорування одним суб'єктом суспіль­них відносин суб'єктивних прав і законних інтересів інших суб'єктів правовідносин, у тому числі держави і суспіль­ства.

Правовий нігілізм можливий у двох формах:

• "чиновницький" — відомчо-адміністративний або на державному рівні (серед працівників органів державної влади, державних діячів, політиків, державних служ--бовців);

• масовий соціальний нігілізм на побутовому рівні.

На державному рівні правовий нігілізм виявляється, коли приймаються такі, що суперечать один одному, чи взагалі протиправні закони, укази, декрети, постанови, а також підзаконні нормативно-правові акти. Такі акти мо­жуть ігнорувати суб'єктивні права, свободи й інтереси гро­мадян та інших суб'єктів суспільних відносин тощо.

На побутовому рівні правовий нігілізм виявляється, коли самі громадяни, керівники підприємств і організацій ігнорують прийняті органами державної влади закони і підзаконні нормативні акти. Причиною може бути гонит­ва "державних мужів" за кількістю прийнятих норматив­но-правових актів як демонстрацією своєї чиновницької активності. Слід зазначити, що сьогодні в Україні прийня­то стільки публічно-правових нормативних актів, що якщо поставити за мету їх всі тільки прочитати (навіть і юрис­ту), то навряд чи вистачить для цього всього працездатно­го віку для людини.

Все це виявляється в протиправній діяльності та по­ведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністратив­но-правових, цивільно-правових, трудових (дисциплінар­них), кримінальних. Всі ці явища не можуть належати до правової культури, хоча можуть розглядатись як чинники антикультури чи ментальності окремих індивідів, організа­ційних структур, поганих звичаїв суспільного життя, які є чинниками для визначення правової ментальності окремих суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином, відмежувавши інформаційно-правову культуру від правосвідомості, безкультур'я і правового нігілізму, можна дати її визначення.

Інформаційно-правова культура особистості — це відпо­відним чином історично сформована і закріплена в нор­мах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці.

Вужчим за змістом щодо поняття "інформаційно-пра­вова культура" можна вважати поняття "правова культу­ра в умовах формування кіберцивілізації" (правової е-куль-тури) особистості. Умовно визначимо такий зміст останньої категорії.

Правова е-культура особистості — це відповідним чи­ном історично сформована і закріплена в нормах при­ватного та публічного права множина знань, які вияв­ляються в інформації, правомірній діяльності чи по­ведінці суб'єкта суспільних відносин, об'єктом яких є комп'ютерні техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.

З погляду юридичної когнітології, інформаційно-право­ва культура набуває втілення у відповідній рефлексії суб'єк­та суспільних правовідносин, у тому числі щодо інформації як об'єкта (предмета) правовідносин.

Сьогодні інформаційно-правова культура особистості — це позитивна частина правосвідомості та її прояв у пра­вомірній діяльності, висловлюваннях і поведінці у глобаль­ному кіберпросторі.

Без сумніву, інші дослідники можуть дати й інші ви­значення інформаційно-правової культури особистості, ос­кільки (повторімося спеціально) це складне соціальне яви­ще. Наше завдання — визначити для політиків, науковців, практиків проблему, яку слід вирішити, у тому числі на рівні законодавства.

Інформаційно-правова культура суспільства також над­звичайно складний феномен. Вона пов'язана із суспільною правосвідомістю, з формами реалізації і застосування пра­вових норм, зі станом законності та правопорядку, з пра-вотворчою діяльністю, її інформаційним забезпеченням, з демократією, суспільною ментальністю тощо.

На суспільному рівні до структури інформаційно-пра­вової культури входять всі позитивні правові явища, що набувають прояву у правовій інформації, в тому числі знан­ня основ теорії права, системи права і системи законодав­ства, кращих здобутків теорії правотворення.