5.5. Формування резерву на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банку

Формування резерву під кредитні ризики розглядається як один з найважливіших способів підвищення надійності комерційних банків. Діяльність зі створення резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків в Україні було розпочато в 1995 р. Існуюча до цього практика списання безнадійної кредитної заборгованості без визначення конкретних джерел покриття призводила до виникнення значних розбіжностей між реальним капіталом банків та величиною капіталу, відображеного у фінансовій звітності. За таких умов саме існування банківської системи перебуває під загрозою, а іноземні інвестори не можуть довіряти фінансовій звітності банків і тому зменшують свій ризик, обмежуючи кредитування та висуваючи вимоги щодо готівкового забезпечення акредитивів.

Порядок класифікації кредитів та формування резерву (на той час страхового фонду) вперше у вітчизняній практиці було визначено у Положенні НБУ «Про порядок формування і розмір страхового фонду комерційних банків» (Постанова Правління НБУ від 30.06.95 № 167). Цим документом передбачалося, що резерв створюватиметься за рахунок витрат банку, що за остаточним результатом відповідає формуванню резерву за рахунок прибутку до оподаткування, як це і прийнято в міжнародній практиці. Але така ініціатива НБУ на той час не мала законодав­чої підтримки. Тому протягом 1996—1997-х років комерційні банки мали формувати резерв за рахунок чистого прибутку (після виплати податків). Це відчутно загальмувало процес створення резерву, адекватного реальній величині кредитного ризику. Через значні втрати за кредитними операціями в попередні роки та за браком стимулів до створення резервів у повному обсязі українські банки так і не спромоглися остаточно розв’язати цю проблему.

Протягом останніх років методика оцінювання кредитного ризику та система класифікації кредитів постійно вдосконалюється. Критерії, за якими кредити слід відносити до певної групи, формулюються все чіткіше, поряд з якісними характеристиками вводяться кількісні, такі як строк погашення, кількість пролонгацій, вартість застави. Періодично переглядаються нормативи відрахувань за кожною групою кредитів (табл. 5.2), а також методика аналізу фінансового стану позичальника.

Таблиця 5.2

Коефіцієнти резервування за кредитними
операціями банків в Україні та США

Порівняння підходів до формування резерву під кредитні ризики в Україні і США дозволяє виявити багато спільного, і хоча економічний стан банків в країнах істотно відрізняється, нормативи відрахувань загалом ідентичні (за останніми трьома групами). Вирішуючи проблему створення адекватних резервів під кредитні ризики, кожна країна формує власні підходи, критерії оцінювання кредитного ризику, а також джерела формування резервів, орієнтуючись як на конкретні економічні умови, так і на запропоновані в міжнародній практиці методичні засади формування резерву.

Нині методика оцінки якості кредитного портфеля в комерційних банках України регламентується «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування мож­ливих втрат за кредитними операціями банків» (Постанова Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р. з наступними змінами та доповненнями [16]).

Оцінка кредитних ризиків здійснюється за всіма кредитними операціями та коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках в інших банках як у національній, так і в іноземній валюті. До заборгованості за кредитними операціями, які становлять кредитний портфель банку, належать:

строкові депозити, розміщені в інших банках, та сумнівна заборгованість за ними;

кредити, надані іншим банкам, та сумнівна заборгованість за ними;

рахунки суб’єктів господарської діяльності за овердрафтом та факторинговими операціями, а також прострочена заборгованість за ними;

кошти, надані суб’єктам господарської діяльності за операціями репо;

кредити, надані у формі врахування векселів, та сумнівна заборгованість за ними;

кредити, надані суб’єктам господарської діяльності, та сумнівна заборгованість за ними;

кредити, надані державним і місцевим органам управління, та сумнівна заборгованість за ними;

кредити в інвестиційну діяльність і на поточні потреби, надані фізичним особам, та сумнівна заборгованість за ними;

позабалансові операції кредитного характеру: гарантії, акцепти та авалі, надані банкам; сумнівна заборгованість
за виплаченими гарантіями, виданими іншим банкам; гарантії та авалі, надані клієнтам; сумнівні гарантії, надані банкам та клієнтам; зобов’язання з кредитування, надані банкам та клі-
єнтам.

За бюджетними кредитами, за кредитними операціями між установами в системі одного банку, а також за операціями фінансового лізингу, об’єктом яких є нерухоме майно, резерв не формується.

Резерв під кредитні ризики поділяється на дві частини: під стандартну і нестандартну заборгованість (рис. 5.3).

Рис. 5.3. Об’єкти резервування та нормативи
відрахувань до резерву під кредитні ризики

Розрахунок за обома частинами резерву банки зобов’язані здійснювати протягом місяця, в якому здійснено кредитну операцію або укладено угоду про її здійснення (наприклад, угода про надання гарантії). Резерв формується з огляду на обсяги фактичної кредитної заборгованості за групами ризику (станом на перше число місяця, наступного за звітним) щомісяця в повному обсязі і незалежно від розміру доходів за цими операціями.

Першим етапом формування резерву є класифікація всіх операцій, що входять до кредитного портфеля банку. Об’єкти резервування такі:

1) кредитні операції;

2) враховані векселі;

3) факторинг, надані зобов’язання (аваль), гарантії і поручитель­ства;

4) кошти на кореспондентських рахунках та депозити до запитання в інших банках;

5) прострочені доходи за кредитними операціями.

Класифікація операцій та розрахунок суми резерву за кожною з перелічених груп здійснюється за спеціально розробленими критеріями та методиками, в яких враховано особливості тих чи інших банківських операцій.

1. Рівень ризикованості кредитних операцій банку визначається за такими трьома параметрами:

оцінка фінансового стану позичальника (контрагента банку);

стан обслуговування позичальником кредитної заборгованос­ті за основним боргом та процентами (комісії чи інші платежі), а також спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг;

рівень та якість забезпечення кредитної операції.

Фінансовий стан позичальника визначається за результатами порівняння фактичних значень показників діяльності конкрет­ного клієнта з їх теоретичними чи середньогалузевими значеннями та подальшого коригування з огляду на суб’єктивні чинники. Оскільки таких показників може бути багато, то за допомогою агрегування переходять від багатовимірного простору до одновимірного (вектора), визначаючи належність кожного позичальника до одного з п’яти класів: А, Б, В, Г, Д.

Для позичальників — юридичних осіб (в тому числі банків) критерії класифікації такі:

А — фінансова діяльність добра, економічні показники перебувають в установлених межах, ділова репутація та кредитна історія бездоганні, банки-позичальники дотримуються економічних нормативів, є всі підстави для висновку, що фінансова діяльність і надалі буде проводитися на високому рівні;

Б — фінансова діяльність близька до класу «А», але ймовірність тривалого підтримування її на цьому ж рівні низька, виявлено потенційні (не наявні) недоліки, що ставить під загрозу достатність надходження коштів для обслуговування боргу та ста­більність одержання позитивного фінансового результату діяль­ності позичальника;

В — фінансова діяльність задовільна і потребує ретельного контролю, надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повному обсязі та в передбачені кредитним договором строки, проте є потенційна можливість покращання фінансового стану; забезпечення ліквідне, не викликає сумнівів справедливість оцінки його вартості, правильно оформлена документація щодо забезпечення;

Г — фінансова діяльність незадовільна: більшість економічних показників не відповідають мінімальним значенням, спостерігається нестабільність протягом року, високий ризик значних збитків, імовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків досить низька, проблеми можуть стосуватися стану забезпечення (документації щодо забезпечення чи рівня його ліквідності); до цього класу належать позичальники (контрагенти) банку, проти яких порушено справу про банкрутство;

Д — фінансова діяльність незадовільна, позичальник має збит­ки, показники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою, ймовірність погашення заборгованості практично дорівнює нулю; до цього класу належать позичальники (контрагенти) банку, які визнані банкрутами в установленому чинним законодавством порядку.

Якщо банк здійснює довгострокове кредитування інвестиційного проекту, ефективність якого забезпечує погашення кредиту і процентів відповідно до умов кредитної угоди, а також виконується бізнес-план реалізації цього проекту, то клас позичальника може бути підвищено на один рівень.

Класифікація позичальників — фізичних осіб за результатами аналізу їхньої кредитоспроможності (фінансового стану) здійснюється з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. Для позичальників — фізичних осіб критерії класифікації такі:

А — сукупний чистий дохід значно перевищує внески на погашення кредиту і відсотків за ним, висока ймовірність збереження такого співвідношення протягом дії кредитної угоди; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і ліквідність забезпечення достатні або позичальник має високу особисту кредитоспроможність і заслуговує на безперечну довіру; немає жодних свідчень про можливість затримки з поверненням кредиту і процентів за ним відповідно до умов кредитної угоди;

Б — основні характеристики близькі до класу «А», однак імовірність тривалого підтримування їх на цьому самому рівні низька або виявлено тенденцію до можливого погіршання; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і лік­відність забезпечення достатні для погашення кредиту та процен­тів за ним у повному обсязі;

В — сукупні обсяги доходів і витрат позичальника свідчать про досягнення граничної межі щодо можливостей погашення боргу, зміна місця роботи (з погіршенням умов), зростання обсягу зобов’язань позичальника, що свідчить про підвищення ймовір­ності несвоєчасного та (або) неповного погашення кредиту й процентів за ним; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і ліквідність забезпечення достатні для погашення кредиту та процентів за ним у повному обсязі;

Г — фінансовий стан позичальника нестабільний, періодично виникають проблеми із своєчасною сплатою основної суми боргу та процентів за ним через нестабільність доходів позичальника або зростання витрат чи (та) зобов’язань; сукупний чистий дохід позичальника в окремі періоди недостатній для погашення кредиту та процентів за ним; є проблеми щодо забезпечення кредиту (низький рівень ліквідності або недостатній обсяг);

Д — фінансовий стан позичальника незадовільний, доходи недостатні для сплати основної суми боргу та процентів за ним, кредит не забезпечений ліквідною заставою, практично немає можливості повернути борг та проценти за ним, у тому числі за рахунок забезпечення кредиту.

Якщо банк не має достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника — юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки кредитоспроможності позичальника — фізичної особи, а також належним чином оформленої документації про кредитну операцію, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу «Г».

Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента) банк здійснює під час укладання договору про надання кредиту, а надалі з урахуванням поточного стану обслуговування кредитної заборгованості: для банків — не рідше ніж один раз на місяць; для інших юридичних осіб — не рідше ніж один раз на три місяці; для фізичних осіб періодичність оцінювання їх фінансового стану визначається банками самостійно, але не рідше ніж один раз у рік. Якщо обслуговування кредитної заборгованості відбувається із простроченням або пролонгацією, то банку слід оцінювати фінансовий стан позичальника — фізичної особи постійно (щомісяця або щокварталу) протягом періоду несвоєчасного погашення боргу (крім випадків, пов’язаних з поважними причинами).

Стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості оцінюється за такими критеріями, як строк простроченої заборгованості та строк затримки платежів. Оцінку стану обслуговування боргу банки зобов’язані здійснювати щомісяця. За цією ознакою виокремлюють три групи: добре, слабке і незадовільне обслуговування боргу.

Обслуговування боргу позичальником — юридичною особою (у тому числі за операціями репо) вважається:

добрим, якщо заборгованість за кредитом і проценти за ним сплачуються в установлені строки або із затримкою до семи календарних днів; або кредит пролонговано (без пониження класу позичальника строк пролонгації не враховується, а з пониженням класу позичальника — на строк до 90 днів), але проценти сплачуються вчасно або із максимальною затримкою до семи календарних днів;

слабким, якщо термін простроченої заборгованості за кредитом становить від восьми до 90 днів, при цьому проценти сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів; або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, але проценти сплачуються вчасно чи із максимальною затримкою до 30 днів;

незадовільним, якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів; або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк понад 180 днів.

Обслуговування боргу позичальником — фізичною особою вважається:

добрим, якщо заборгованість за кредитом і проценти за ним сплачуються в установлені строки або із максимальною затримкою до семи календарних днів (у разі документально підтверджених фактів хвороби, відрядження і т. ін. максимальний строк затримки платежів може становити до 30 днів);

слабким, якщо термін простроченої заборгованості за кредитом становить від восьми до 90 днів та проценти сплачуються із затримкою від 8 до 30 днів (або з максимальною затримкою від 31 до 120 днів у разі документально підтверджених фактів хвороби, відрядження тощо); або кредит пролонговано на строк від 91 до 180 днів, але проценти сплачуються вчасно чи із максималь­ною затримкою до семи календарних днів (або з максимальною затримкою до 30 днів у разі документально підтверджених фактів хвороби, відрядження тощо);

незадовільним, якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів (або з максимальною затримкою до 120 днів у разі документально підтверджених фактів хвороби, відрядження тощо); або кредит пролонговано на строк понад 180 днів.

Якщо одна з вимог для кожної групи обслуговування боргу позичальниками (юридичними та фізичними особами) не виконується, то така кредитна операція зараховується до групи на один рівень нижче. Обслуговування боргу не може вважатися добрим, якщо заборгованість за кредитною операцією включає залишок рефінансованої заборгованості, тобто якщо відбувається погашення старої заборгованості за рахунок видачі нового кредиту.

Рис. 5.4. Структурна схема оцінювання кредитного ризику

Після проведеного в такий спосіб аналізу кожна кредитна операція має дві характеристики:

1) оцінку фінансового стану (клас А, Б, В, Г, Д);

2) оцінку стану обслуговування боргу (групи: добре, слабке, незадовільне).

За цими двома ознаками визначається категорія кредитної операції. Таких категорій виокремлено п’ять: стандартні, під кон­тролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні. Категорія кредитної операції визначається на перетині двох параметрів — класу та групи — за відповідною шкалою (рис. 5.4).

Рівень та якість забезпечення кредитної операції є третім параметром оцінювання кредитного ризику, для чого вводяться такі два показники:

валовий кредитний ризик;

чистий кредитний ризик.

Для обчислення чистого кредитного ризику сума валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією зменшується на вартість прийнятого забезпечення. У свою чергу, виокремлюють два види забезпечення — гарантії та предмети застави. До безумовних гарантій, що враховуються для розрахунку резерву під кредитні ризики, належать гарантії, надані Кабінетом Міністрів України, банками з офіційним кредитним рейтингом, не нижчим за «Інвестиційний клас», урядами країн категорії «А», міжнародними багатосторонніми банками, такими як Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку, а також забезпечені гарантії банків України.

Предметами застави можуть бути майно або майнові права позичальника чи майнових поручителів (третіх осіб). Зокрема, предметом застави служать: майнові права на грошові депозити, розміщені в банку з офіційним кредитним рейтингом, не нижчим за «Інвестиційний клас»; майнові права на грошові депозити, розміщені в банку-кредиторі за умови можливості доступу і контролю за цими коштами у разі порушення позичальником умов кредитної угоди; дорогоцінні метали, які належать позичальнику і знаходяться на зберіганні в банку-кредиторі; державні цінні папери; недержавні цінні папери (акції, облігації підприємств, ощадні та інвестиційні сертифікати); зареєстроване рухоме і нерухоме майно та інші майнові права. Разом з тим не враховується застава, предметом якої є акції, випущені банком-кредитором. У розрахунках береться до уваги ринкова вартість предмета застави (а не собівартість, балансова вартість чи інша основа виміру).

Залежно від категорії кредиту та якості забезпечення (гарантії чи предмета застави) для розрахунку чистого кредитного ризику може братися як повна вартість забезпечення, так і частина вартості, визначена у відсотковому відношенні за шкалою (додаток 11). За результатами класифікації валового кредитного ризику та врахування вартості прийнятого забезпечення визначають чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважують його на встановлений коефіцієнт резервування залежно від категорії кредиту: стандартні — 1 %, під контролем — 5 %, субстандартні — 20 %, сумнівні — 50 %, безнадійні — 100 %.

Під час формування резервів за кредитними операціями, здійсненими на міжнародному ринку, банки мають ураховувати ризик країни, який виникає у зв’язку з кредитуванням позичальників інших країн і залежить від нестабільності політичної ситуації, економічної кризи, обмежувальної політики уряду щодо іноземних кредитів, інвестицій, переказів. У такому разі чистий кредитний ризик зважується на більший з таких двох коефіцієнтів резервування:

коефіцієнт резервування за ступенем ризику залежно від категорії кредитної операції: стандартні — 1 %, під контролем — 5 %, субстандартні — 20 %, сумнівні — 50 %, безнадійні — 100 %;

коефіцієнт резервування за ступенем ризику країни позичаль­ника: 1 група — 0 %, 2 група — 2 %, 3 група — 10 %, 4 група — 20 %, 5 група — 30 %, 6 група — 40 %, 7 група — 50 %, 8 гру-
па — 100 % (див. рис. 5.3) .

Якщо гарантом повернення боргу за такою кредитною операцією є резидент країни з ризиком вищої групи, ніж ризик країни позичальника, то для порівняння береться коефіцієнт ризику, встановлений для країни цього гаранта.

2. Під час класифікації операцій за врахованими векселями, крім оцінки фінансового стану позичальника (платника за векселем), ураховується строк погашення заборгованості та визначаються три категорії:

стандартна заборгованість, якщо строк погашення векселя ще не настав;

сумнівна заборгованість, якщо строк прострочення за векселем не перевищує 30 днів;

безнадійна заборгованість, якщо вексель прострочено на строк понад 30 днів.

Сума відрахувань до резерву за врахованими векселями обчислюється з огляду на встановлені коефіцієнти резервування за кожною з названих категорій — 1 %, 50 %, 100 % — та урахованої вартості векселя, незалежно від його виду (дисконтний чи процентний).

3. Класифікація операцій за факторингом, наданими зобов’язаннями (аваль), виконаними гарантіями та поруками здійснюється з огляду на клас позичальника та терміни прострочення з дня виконання зобов’язань. За наданими зобов’язаннями (гарантіями, поруками, авалями) категорія операції визначається відповідно до класу позичальника (для класу «Б» і нижче), а стан обслуговування боргу вважається «добрим» до настання строку виконання. Отже, ці операції класифікуються як:

стандартні, якщо строк погашення, повернення чи виконання зобов’язання ще не настав;

сумнівні, коли строк заборгованості не перевищує 90 днів з дня виконання зобов’язань, передбачених договірними умовами;

безнадійні, якщо строк заборгованості становить понад 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами.

Для обчислення суми резерву використовуються загальні коефіцієнти резервування за названими групами (1 %, 50 %, 100 %).

4. Кошти, розміщені на кореспондентських рахунках та депозитах до запитання в інших банках є об’єктом резервування, якщо:

вони розміщені в банках-нерезидентах;

банк-кореспондент зареєстрований в офшорній зоні;

банки-кореспонденти (резиденти і нерезиденти) визнано банкрутами або вони перебувають в стані ліквідації за рішенням уповноважених органів.

У першому випадку резерви формуються з урахуванням ризику країни, а у двох інших — на всю суму розміщених коштів. Процедура розрахунку резерву під кредитні ризики, що супровод­жують названі банківські операції, починається зі встановлення групи ризику банку, в якому розміщено кошти. Таких груп виокремлено вісім і за кожною з них встановлено коефіцієнт резервування. Належність банку-кореспондента до тієї чи іншої групи визначається за рейтингом його країни, що подається в бюлетенях провідних світових рейтингових компаній. При цьому резерв за першою і другою групами (коефіцієнт резервування 0 і 2 % відповідно) належить до стандартної заборгованості, а за 3—8 групами — до нестандартної (див. рис. 5.3). Банки, зареєстровані в офшорній зоні, та банки (резиденти і нерезиденти), котрі визнано банкрутами або ліквідовуються, слід відносити до восьмої, найбільш ризикованої, групи, за якою коефіцієнт резервування становить 100 %. Таким чином, якщо кошти розміщено в банках, які належать до восьмої групи, то резервуванню підлягає вся сума. За іншими групами відрахування в резерв визначаються множенням суми коштів, розміщених на рахунку в іншому банку, на відповідний коефіцієнт резервування.

5. Резерв під прострочені та сумнівні щодо отримання нараховані доходи за активними операціями банків створюється на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо отримання доходів. Нараховані доходи за активними операціями банків уважаються сумнівними до отримання, якщо платіж за основним боргом прострочений понад 90 днів або проценти за ним прострочені на строк понад 60 днів. Такий резерв відноситься до нестандартної частини резерву під кредитні ризики (див. рис. 5.3) і банки зобов’язані формувати його незалежно від їхнього фінансового стану (прибуткової чи збиткової діяльності).

Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банку обчислюється як сума складових, розрахованих за кожним із об’єктів резервування. Такий резерв відображає величину загального кредитного ризику банку, пов’язаного з проведенням тих активних операцій, що є об’єктами резервування.

Для отримання адекватної оцінки ризику власне кредитного портфеля розрахункову величину резерву необхідно скоригувати. Тому, оцінюючи ризик кредитного портфеля банку, слід ураховувати лише резерв під нестандартну заборгованість в частині, розрахованій за кредитними операціями. Диференціація резерву під кредитні ризики та виокремлення тієї його частини, яка відображає реальний ризик кредитного портфеля, дозволить банку точніше оцінити ефективність кредитної діяльності.

Створення системи резервування за кредитами в банківській практиці є важливим механізмом стабілізації банківської системи в цілому, але для оцінки сукупного ризику банку абсолютних даних ще недостатньо. Якість кредитного портфеля оцінюють за допомогою відносних показників, таких як співвідношення величини резерву і загального обсягу виданих кредитів або робочих активів банку.

У багатьох країнах якість кредитного портфеля, або кредитний ризик банку, є індикатором якості всіх сукупних активів. Такий підхід виправданий, оскільки кредити — найбільш ризикована час­тина активів банку, і саме кредитний портфель визначає загальний рівень ризикованості активів. Це дає підстави за розмірами резерву під кредити ризики судити про якість активів банку.

У міжнародній практиці для оцінювання якості активів банку застосовується коефіцієнт (k), обчислений як відношення середньозваженої суми класифікованих активів до капіталу банку і виражений у відсотках. Середньозважена сума класифікованих активів — це сукупний розмір можливих втрат за активними операціями і, насамперед, за кредитами, який вимірюється величиною резерву:

            (5.5)

де КА — середньозважена сума класифікованих активів; К — капітал банку.

Наприклад, за методикою, прийнятою у США, чисельник цього показника дорівнює сумі 20 % субстандартних, 50 % сумнівних і 100 % безнадійних кредитів, тобто фактично є величиною резерву на відшкодування втрат за кредитними операціями банку.

Рівень можливих втрат за кредитними операціями порівнюється з капіталом банку, а не з іншими показниками, тому що ці втрати мають компенсуватися за рахунок власних коштів банку. Банки зі значним капіталом мають і вищий ступінь захисту своїх вкладників. Для коефіцієнта k запроваджено шкалу значень, за якою банку присвоюється певний рейтинг якості активів. Ця шкала не є уніфікованою чи стандартною, — конкретні межі зміни коефіцієнта визначаються для кожної країни з урахуванням існуючих економічних умов і стану банківської системи (додаток 12).

Науково обґрунтована система оцінки якості активів має базуватися на даних статистичних досліджень. Для всіх банків, які діють у даній країні, розраховується коефіцієнт k, і залежно від його значень банки поділяються на п’ять груп. Діапазон зміни коефіцієнта k для банків, що увійшли до групи найбільш надійних і стабільних, береться за основу для встановлення допустимих меж оцінки активів з рейтингом «добре». Аналогічні розрахунки проводяться за кожною групою банків, у результаті чого і формується шкала оцінки якості активів. Отже, якість кредитного портфеля банку оцінюється за співвідношенням можливих втрат за кредитними операціями, визначених за обсягом резерву під кредитні ризики, та власного капіталу банку.