Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.1. 1. Соціально-економічні та історичні умови виникнення

У Північній Індії в VI—IV ст. до н.е. відбувалися складні історичні процеси. У виробництві почали застосо­вувати залізо, що зумовило розвиток землеробства та ре­месел, активізувало торговельні зв'язки між общинами, племенами, містами-державами. В середині VI ст. до н.е. тут існувало 16 махаджананад ("великих держав"), багато дрібних (за деякими даними — 175), які утворювали різні об'єднання. Центром їх була держава Магадха, в її історії особливу роль відіграла династія Маурья. Тому цей період (друга половина І тис. до н.е.) в історії Давньої Індії отри­мав назву Магадахсько-Маурійського. На цей час припа­дає і виникнення першої світової релігії — буддизму.

У середині І тис. до н.е. в Індії відбувся остаточний розпад сільської общини. Брахманізм, що освячував родо­племінні та певною мірою рабовласницькі відносини, се­бе вичерпав. Розпочалися пошуки нової релігії на засадах вчення брахманізму. В їх епіцентрі були численні проповідники-скитники, які прислужилися виникненню буд­дизму: вони заперечували авторитет Вед, соціальних, мо­ральних норм, що базувалися на них, активно зверталися до проблем етики.

Тоді ж сформувалася релігійно-філософська течія санкхья ("та, що перелічує істинні принципи"), її при­хильники твердили, що основу світу становить матерія (пракриті), існування якої має матеріальні і психологічні   стадії. Разом з пракриті існує незалежне духовне начало -— пурушу. Воно функціонує в етичній сфері, в душі людини разом з нею бере участь у могутньому процесі існування сансарі, зазнаючи там страждань. Зіткнення пурушу з криті збуджує в людини прагнення вийти із сансари, бути абсолютної свободи — мокші. Отже, вища мета людини, в якої існує душа, вийти із сансари.

На відміну від брахманізму, який уже не задовольняв духовних потреб народу, вчення санкхья проголошувало новий шлях спасіння душі — цілковиту відмову від чуттєвого світу і заглиблення її в істину завдяки самоспо­гляданню, самозаглибленню. Усе це доступне всім, бо лю­ди рівні в стражданні. Однакові можливості у них щодо спасіння. Отже, варни втрачають своє значення, раб зрівнюється з вільною людиною, а заміна рабовласництва \ феодальними відносинами — не кінець світу, а його вдос­коналення.

Санкхья як оригінальна філософська течія, в якій по­єднуються матеріалістичні та ідеалістичні тенденції, існу­вала до XV ст. н.е. Згодом її філософські аспекти злива­ються з ведантою. Санкхья, будучи важливим ідейно-філо­софським провісником буддизму, вплинула на нього зосе­редившись на філософських проблемах, хоч низку ідей буддизм трактує по-своєму.

Сформувавшись унаслідок релігійних пошуків у І тис. до н.е., буддизм став першою світовою релігією. Заснов­ник її — Сіддхартха Гаутама, який згодом набув ім'я Буд­да — "просвітлений" (людина, боголюдина, яка досягла найвищої святості).

Щодо реальності існування Будди побутують різні думки. Критики буддизму вважають, що ніякого Будди не було. Але такі міркування теж уразливі для критики, бо жодна ідея неможлива без автора. Дослідник релігії Індії А. Бар не без підстав стверджував, що буддизм є справою Будди  як християнство є справою Христовою, іслам — справок Магомета. Французький дослідник буддизму Л.Фер у праці "Будда  і буддизм"  (перекладеній українською  мовою І.Франком) рішуче опонує тим, хто не визнає Будду реальною історичною особою.  Його біографія містить батат міфологічного. Мабуть, він не був автором усіх теоретичних положень і практичних настанов. Але те, що він — автор "Чотирьох істин", сумніву не підлягає.

Його життя і діяльність, за різними даними, тривали між 550 і 480 pp. до н.е. або 563 (566) — 483 (486) pp. Батько його був царем невеликого племені Шакья у Північній Індії поблизу кордону з Непалом. Звідси ще одне ім'я Буд­ди — Шакья-Муні ("пустельник з роду Шакья"). Мати бу­ла старшою дружиною царя. Пізніші міфи розповідають, що він народився від непорочної цариці Майї надприрод­ним чином, а його народження передбачали мудреці. Ма­ти померла, коли він був дитиною, виховувала його тітка, яка згодом стала черницею. Вирісши, Будда одружився із царівною Ясодхарі, з якою мав сина Рахулу. До 29 років Будда жив у палаці свого батька, але одного разу захотів побачити життя поза ним. Незважаючи на те що за нака­зом царя царевич не мусив бачити людського горя, він усе-таки зустрів злидня, скаліченого старістю. Згодом на прогулянці побачив хворого, який страждав у пилюці при дорозі, а ще через якийсь час — похорон (так він дізнався про смерть). Це настільки вразило царевича, що він крадь­кома покинув палац і пішов рятувати світ від страждань. Шість років мандрував, був пустельником, віддавався роз­думам про світ, вів аскетичне життя. Бувало, за день спо­живав тільки одну зернину рису, надовго затримував ди­хання тощо. За ці роки страшенно схуд і ослаб. Та одного разу зрозумів: умертвління тіла не дає звільнення. А в день травневого повного місяця раптом прозрів, став "просвіт­леним" — Буддою (І.Франко переклав термін "Будда" — "збуджений", "прояснений", "такий, що дійшов зро­зуміння"). Будда — дієприкметник від дієслова "пробуд­жуватися", "будити". Сам Сіддхартха просив не називати його особовим ім'ям, а саме так — Будда.

Він заснував першу чернечу общину (сангху), в якій спочатку було п'ять його учнів. Очоливши її, обрав собі долю мандрівного проповідника, почав творити дива. Так обійшов він усі села, міста, долини середнього Гангу. Пер­шу проповідь виголосив у місті Бенаресі. Його релігійне вчення отримало назву "вчення Будди", "буддихадаршана", "буддхагама", "дхарми" (дхарма — "праведний за­кон"). Проповіді мали неабиякий успіх, ширилися ряди учнів. Звали їх "буддхамі" ("прибічники Будди"), "шакьями". Крім Будди виступало тоді чимало проповідників, але він їх усіх перевершив. Мав співчутливий, людинолюбний, м'який характер.

Помер Будда в місті Кушінарі. Перед смертю за­повідав: "Всі складові буття минулі; ретельно працюйте для вашого спасіння". Щодо причин його смерті існують різні версії. Один з біографів зазначав, що Будда, усе життя остерігаючись м'ясної страви, на 80-му році з'їв "нездо­рове м'ясо" як спокуту, але за що — невідомо.

Будду поховали з особливими почестями. Його тіло за­горнули в п'ятсот нових саванів, поклали у два залізні ящики і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі — лише самі кістки. На їх залишки як на реліквії претендувало чимало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин, захоронити у буддійських каплицях (ступах), збудованих царем Ашокою, який вславився як завзятий послідовник Будди.

Учення Будди відразу знайшло прихильників у індійському суспільстві, оскільки було запереченням брахманістського освячення кастового ладу. Ідея рівності всіх людей, незалежно від касти, і можливість спасіння для всіх зробили буддизм прийнятним для найширших мас — він одразу став народною релігією. Раби і нижчі касти вбача­ли в ньому шлях до спасіння, хай і в неземному житті, в наступних перевтіленнях (буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті). Водночас буддійська проповідь соціальної пасив­ності, відмови від боротьби, підкорення долі, цілковите нехтування дійсністю забезпечили йому підтримку пере­дусім вищих верств суспільства.

Поширення буддизму після смерті Будди відбувалос за сприятливих для нього умов. Економічний розвиток Зі часів рабовласництва стимулював товарно-грошові відносини,  зростала продуктивність праці. Для утриманню рівноваги в суспільстві потрібна була могутня держава. Та­кою стала рабовласницька деспотія, яка набула особливо­го розвитку на сході Індії.

В цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. В 330—325 pp. до н.е. Олександр Македонський здійснив похід до Північної Індії й повернувся річкою Інд назад до узбережжя Аравійського моря. Але вже приблизно 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317—293 до н.е.), засновник ди­настії Маурья, повернув землі, а цар Ашока (268—232 до н.е.) під своєю владою тримав уже всю Індію і навіть час­тину нинішнього Афганістану. Він був ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії, усвідомивши, що ця релігія допоможе подолати племінну роздрібленість, сприятиме утвердженню державної єд­ності. За нього буддизм став державною релігією.

Протягом VI ст. до н.е. — V ст. н.е. буддизм зазнав переможного розквіту і стрімкого падіння у боротьбі з брах­манізмом, джайнізмом, а потім — з індуїзмом, який усу­нув буддизм із суспільної арени Індії. Це було спричинене тим, що буддизм виявився неадекватним індійському національному мисленню, яке вимагало глибшої духов­ності й ширшого простору для уяви. Індійцям потрібні бу­ли етичні принципи, які б обґрунтовували феодальне роз­шарування й одночасно усували б проблеми, породжені багатоетнічністю народу, розгалуженістю вірувань.

Натомість неабияку активність виявили буддійські місіонери. До середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії, в Індокитаї, на початку н.е. — у Китаї та Тибеті, у IV—VI ст. — у Кореї та Японії, в XVI— XVII ст. — в Монголії, у XVIII ст. — в Бурятії, спричинив­ши значний вплив його на політичну історію, культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку народів цих країн.

Однак у Китаї він був помітно потіснений конфуціан­ством, в Японії — синтоїзмом. В Індії буддизм з початку І тис. н.е. втрачає вплив і до XII ст. н.е. зливається з індуїзмом. Ортодоксальних буддистів в сучасній Індії приблизно 1,7 % всього населення.