Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.2.27. Українська автокефальна православна церква (уапц)

Автокефалія (гр. antos — сам, kephale — голова) — само­врядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

 

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у про­цесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумов­лено намаганням звільнитися від влади константино­польських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював об­рання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумов­лене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафед­ру князівському ставленику Климентов! Смолятичу. Од­нак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) за­войовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Ук­раїні православна церква набирає рис національної ук­раїнської церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршест­во, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська пра­вославна церква стала абсолютно залежною від самодер­жавства, складовою частиною державного бюрократично­го апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді ук­раїнський єпископат, який формувався здебільшого з ук­раїнського панства, виконуючи московські настанови, до­клався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі.

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духо­венства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У се­редині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодіївського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 pp., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духо­венства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тим­часового уряду і підтримав Центральну раду. До Цент­ральної ради з правом вирішального голосу були делего­вані протоієрей Н. Шараївський, священики А. Хоздицький, Г. Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за авто­кефалію православної церкви в Україні, — П. Погорілко. Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 p., більшість стано­вили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хлібо­робська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали заміни­ти священиків-росіян українцями, надати Україні церков­ну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидко­плинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 p., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скли­кання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись по­глиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з йо­го проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 p., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею авто­номії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що "богослужбовою мовою в право­славній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковно­слов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього поба­жають парафіяни. Багато учасників собору розцінили йо­го рішення як такі, що не відповідають національно-демо­кратичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком —- одним з майбутніх єпископів Ук­раїнської автокефальної православної церкви — вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (ав­токефалії)".

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православ­ної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з держав­ної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її си­нодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Все­російського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю тери­торію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митро­полит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести бого­служіння, церковне листування на російську мову та по­минати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, іі верховного вождя з градоправителями і христолюбиве

воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико­ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпо­рядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які висту­пали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церк­ва канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмо­ва від місцеблюстителя Константинопольського патріар­шого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єписко­па Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це постави­ло під загрозу канонічне оформлення автокефальної церк­ви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіаль­ний церковний собор, який став одним із етапів підготов­ки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагати­ся українізації парафій, ліквідації старорежимного церков­ного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву ка­нонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. ухрамі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський право­славний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені й екзарх України ми­трополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнсько­го православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодженння з ви­щою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному цер­ковному соборі В. Чехівський закликав звільнитися від за­лежності від Московської церкви, тому що вона веде ру­сифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському пат­ріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московсь­кого (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автоке­фалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголо­сив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" прави­ла церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підля­гання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Проголошення Української автокефальної православ­ної церкви викликало протидію традиціоналістського1923 p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїлавтокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними. на­пряму в Руській православній церкві, а обновленське кри­ло РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ звернувся до пра­вославного населення із закликом не піддаватися "омані

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су­часних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіро­воградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Черні­гівської, Харківської, Хмельницької областей.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обновленців РПЦ — "Жива церква" — виступала за створення умок для богослужіння рідною мовою, запровадження но­вого устрою церкви в дусі первісного християнства, засну­вання шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською

мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), чи­тання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 па­рафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демокра­тичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала роз­каяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх ка­нонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої "Спілки визволення України" у 1929 р. за ґрати потрапи­ли й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Все­український православний собор оголошує про самороз­пуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польсь­ка автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення авто­кефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де про­живали українці.

Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлен­ня УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор

УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автоке­фалію), і УАПЦ утворили Українську православну церк­ву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володи­мира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольсь­кий патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефаліям не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів. Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція, їх ще називають віру­ючими регулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і право­славною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

У даний час православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви — автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП); Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.