3.12.2. Державний бюджет.
2. Державний бюджет
Центральне місце як у фінансовій системі країни в цілому, гак і в системі державних фінансів займас державний бюджет. Бюджетна система - це достатньо складний механізм, що відображає специфіку країни, особливості її соціально-економічного розвитку, державного устрою, тобто ця система формується на основі сукупності соціально-економічних, правових та інших особливостей тієї чи іншої держави.
Структура бюджету країни залежить, перш за все, від державного устрою. В країнах, що мають унітарний устрій, бюджетна система має дворівневу побудову: державний і місцеві бюджети. В країнах з федеральним державним устроєм (США, Німеччина, Росія) є проміжна ланка - бюджети штатів, земель і відповідних їм адміністративних утворень.
Державний бюджет - це централізований фонд грошових ресурсів, що знаходиться в розпорядженні уряду для фінансування державного апарату, збройних сил, виконання соціально-економічних функцій. Бюджет служить також одним з найсуттєвіший важелів державного регулювання економіки, впливу на господарську кон'юнктуру, вжиття антикризових заходів.
Бюджет сучасної держави - це складний, багатоплановий документ, який відображає всю різноманітність її (держави) функцій. Це річний план державних видатків і джерел їх фінансового покриття. Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом - парламентом країни, радами всіх рівнів (обласна, міська, районна). Після завершення фінансового року повноважні представники виконавчої влади звітують про свою діяльність з мобілізації доходів і здійснення витрат згідно з прийнятим у попередньому році правовим актом про бюджет.
Державний бюджет - це завжди певний компроміс, який відображає співвідношення сил основних груп - носіїв різних соціально-економічних інтересів у країні. Це компроміс між власниками і працюючими по найму з питань оподаткування власності, доходів, заробітної плати, з приводу напрямків і розмірів бюджетних витрат. Це також і компроміс між інтересами держави в цілому і регіональними, місцевими інтересами в розподілі податків і бюджетних дотацій. Кожен такий компроміс супроводжується лобіюванням чиїхось інтересів, гострою політичною боротьбою.
Між бюджетом центрального уряду і місцевими бюджетами існують достатньо складні відносини, пов'язані з розподілом джерел бюджетних доходів, фінансуванням місцевих бюджетів з боку центрального уряду шляхом перерозподілу коштів в масштабі країни тощо. Державний бюджет, таким чином, - це не тільки бюджет уряду, але і сукупність бюджетів усіх рівнів державних адміністративно-територіальних владних структур.
До бюджету тісно примикають позабюджетні фонди - грошові засоби держави, що мають цільове призначення і не включені безпосередньо в державний бюджет. Позабюджетні кошти знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих органів влади і концентруються у спеціальних фондах, кожен з яких призначений для певних потреб.
Таким прикладом в Україні можуть служити Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонд національного захисту інвалідів. Позабюджетні фонди створюються за рахунок спеціальних (цільових) податків, позик, субсидій з бюджету. Позабюджетні фонди розширюють можливість втручання уряду в економіку, обминувши бюджет, і отже, парламентський контроль. Крім того, створюється уявлення зменшення дефіцитності бюджету. Число позабюджетних фондів постійно зростає. Прикладом може бути федеральний бюджет США, в рамках якого налічується більше 800 подібних фондів.
У бюджеті відображається структура видатків і доходів держави. Видатки показують напрямки і цілі бюджетних асигнувань і визначаються характером досить різноманітних функцій держави, які узагальнено об'єднують, як правило, у три великі групи: політичні, економічні та соціальні функції. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування, їх, як правило, класифікують за джерелами надходження коштів у бюджет. Цим політична, економічна і соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність. Розглянемо більш конкретно, куди спрямовуються фінансові ресурси держави і за рахунок яких джерел формуються доходи бюджету.
До складу видатків, пов'язаних з політичними функціями держави, входять: утримання армії, закупівля військової техніки та обладнання, зброї; витрати на утримання державного апарату управління і влади; витрати на утримання посольств, консульств, представництв за кордоном, система внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять 3-10% ВВП і 10-25% загальної суми державних видатків розвинутих країн.
До складу видатків, пов'язаних з економічнішії функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічній інфраструктури, субсидії приватному капіталу і державним підприємствам, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та інші. Держава в сучасних умовах перетворилась на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. Вона через власні капіталовкладення досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значно сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання. Досить велике значення мають видатки на економіку для регулювання ринкових відносин. У цілому, в розвинутих країнах видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять 10-15% ВВП і 20-35% загальної суми державних видатків.
Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби - освіту, науку, культуру, охорону здоров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування і забезпечення тощо. Соціальні функції сучасної держави значно розширились, що пов'язано з об'єктивними вимогами НТР, зокрема, економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава розвиває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систему професійної підготовки. Соціальні видатки називають „інвестиціями в людину", і сьогодні вони, як правило, займають провідне місце, становлять у розвинутих країнах 15-20% ВВП і 30-50% загального обсягу державних видатків.
Істотних змін у сучасних умовах зазнали і державні доходи. Від залучення економічних ресурсів суспільства в натуральній і частково ірошовій формі, як це було характерно для нерозвинутого ринкового господарства, держава перейшла з його розвитком до залучення ресурсів тільки в грошовій формі. За правовим принципом доходи держбюджету поділяються на приватноправові і публічноправові. Приватноправові доходи держава одержує на основі приватного права, тобто як власник засобів виробництва - це орендна плата за державне майно, доходи від державних піОприсмств тощо. Публічноправові доходи держава одержує на підставі публічного або державного права (як верховна влада), згідно з яким у примусовому порядку вилучається певна частина доходів чи капіталу. До них належать податки, емісійний дохи).
Джерела доходів держави можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Внутрішні - ВВП і національне багатство своєї країни зовнішні - відповідні економічні ресурси інших країн. Сучасні розвинуті держави зазвичай користуються внутрішніми джерелами і вдаються до залучення зовнішніх у відносно обмежених масштабах. Крім того, для покриття видатків використовується, як правило, поточний ВВП країни, але відомо, що під час тривалих воєн, які виснажують матеріальні ресурси, держава може використовувати і частину нагромадженого національного багатства.
У країнах з розвинутою ринковою економікою доходи держбюджету становлять значну частину ВВП і справляють величезний вплив як на його перерозподіл, так і на розширене відтворення та економічне зростання в цілому. В середньому по країнах ОЕСР вони дорівнюють від 30 до 50 % ВВП, що свідчить про дуже важливу роль і вагоме місце держави в економіці. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних економічних суб'єктів до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення є видатком. Доходи держбюджету на 80-90% формуються за рахунок податків, неподаткові доходи (переважно доходи від державних підприємств та майна) становлять 3-10% і державний кредит - від 0,5 до 4% їхнього загального обсягу.
Вважається, що ідеальне виконання державного бюджету - це повне покриття видатків доходами і створення залишку коштів, тобто перевищення доходів над видатками. А залишок уряд може використати при непередбачених обставинах, для довгострокових виплат, або перевести його в доход бюджету наступного року.
Перевищення витрат над доходами призводить до створення бюджетного дефіциту, який, як правило, покривається державними позиками - внутрішніми та зовнішніми. Вони здійснюються у вигляді продажу державних цінних паперів, позик у позабюджетних фондів і в порядку отримання кредитів у банків, у т.ч. і у Центрального банку країни.
Державні позики (тобто державний кредит - одне з джерел доходів держави) - не єдиний шлях покриття дефіциту бюджету. У більшості країн з розвинутою ринковою економікою з часу переходу від золоіого до паперово-грошового обігу накопичено значний досвід покриття бюджетного дефіциту шляхом додаткової емісії грошей (емісійний дохід є ще одним джерелом державних доходів). Уряди осооливо часто застосовують це джерело в критичних ситуаціях під час війни, тривалої кризи. Наслідки такої емісії загальновідомі -розвивасіься неконтрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, знецінюються заощадження населення.
З метою збереження економічної і соціальної стабільності уряди розвинутих країн всебічно уникають невиправданої емісії грошей. Для цього в більшості країн існує конституційно закріплена незалежність Центрального (емісійного) банку від виконавчої влади.
Головний банк країни, її емісійний центр не зобов'язаний фінансувати уряд, а отже, так ставиться заслін інфляційному вибуху, що міг би статися, якби гроші друкувались за бажанням уряду.
Державні позики менш шкідливі ніж емісія, але вони також здійснюють певний негативний вплив на економіку країни. По-перше, в певних ситуаціях уряд застосовує примусове розміщення державних цінних паперів і порушує цим ринкову мотивацію діяльності приватних фінансових інститутів. По-друге, якщо навіть уряд створює достатні стимули для купівлі державних цінних паперів, то державні внутрішні позики, мобілізуючи вільні кошти на ринку позичкових капіталів, звужують можливості отримання кредиту приватними фірмами.