2.2. Бобові

Другою дуже цінною групою трав’яних рослин лук і пасовищ є родина бобових, або метеликових, яка об’єднує майже 12 тис видів. З них на території України, Росії, Білорусі, в Середній Азії, на Кав­казі росте 1700 видів

Бобові відрізняються від злакових добре розвиненими стрижне­вими коренями, які проникають у ґрунт на глибину 2,5 — 9 м. На них у верхній частині багато різноманітної форми і розмірів бульбо­чок, в яких живуть бульбочкові бактерії. Кожний різновид утворює бульбочки на коренях певної групи бобових. Насіння бобових доці­льно інокулювати безпосередньо перед сівбою або бактеризувати ґрунт відповідними штамами бульбочкових бактерій.

Листя у бобових багаторічних трав трійчасте, пальчасте, перисте, рідше суцільне, з прилистками. Квітки зигоморфні (тобто такі, че­рез які можна провести тільки одну площину симетрії). Оцвітина подвійна, квітки зібрані в головки, китиці, прості зонтики, є одини­чні квітки. Віночок складається з п’яти пелюсток. Верхній — парус (прапор), дві бічні — весла (крила), два нижніх зрослись, утворивши човник. Чашечка зрослолиста з п’ятьма зубцями. Десять тичинок зростаються в трубки, які охоплюють зав’язь. Інколи одна тичинка вільна, рідше всі десять вільні. Плід — біб одно-, дво- або багатона­сінний.

Бобові поширені на кормових угіддях лісової, лісостепової і ме­ншою мірою степової зон, поступаються перед злаковими, склад­ноцвітими й подекуди — перед осоками. У степових районах рос­туть на заплавах річок, схилах, лиманах, поливних землях, уз­довж заасфальтованих доріг Лісостепу й Степу, де вони піджив­люються дощовими водами за рахунок стікання їх з асфальту. Мі­сця вздовж доріг можуть бути використані для збирання насіння. Більшість бобових добре поїдають тварини. Серед бобових трав найцінніші на луках конюшина лучна, рожева, біла (повзуча), лю­церна синя (посівна), жовта, еспарцет, лядвенець рогатий, чина лучна, астрагали. Останні серед бобових поширені найбільше. То­муродину бобових можна було б назвати також родиною астрага- лових. Серед бобових є цінні лікарські, харчові, медоносні, декора­тивні рослини. Менш цінні з них, але ті, які дають велику вегета­тивну масу (багаторічні люпини, буркун), можна використовувати як сидерати. Бобові — дуже поживні рослини: 1 кг сіна, заготовленого із збереженням листочків, відповідає 0,5 — 0,6 корм. од. і містить 90 — 100 г перетравного протеїну. Трава бобових за поживною цінністю посідає перше місце серед кормових рослин. Штучне сушіння їх на початку цвітіння дає змогу одержувати цінні протеїнові концент­рати, особливо при відокремленні стебел від листків і використан­ні останніх з цією метою.

Більшість бобових добре поїдають тварини. У фазах бутонізації і цвітіння бобових суха речовина багаторічних трав містить 18 — 20 % протеїну, 3 — 4 % жиру, 26 — 28 % клітковини і 42 — 46 % безазотис- тих екстрактивних речовин.

Найбільш цінні в кормовиробництві люцерна посівна і жовта, а також хмелеподібна; конюшина — лучна (червона), рожева, біла; еспарцет посівний (виколистий), піщаний закавказький; лядвенець рогатий; буркун.

Горошок мишачий, вика мишача (Уісіа сгасса Ь.) — багато­річна (до 10 — 12 років у травостої) сіножатна, отавна рослина, яка стелеться. Стебла 60 — 120 см завдовжки і більше. Коренева система
глибоко проникає в ґрунт (від 1,6 до 3 м). Листя парноперисте з міц­ним гіллястим вусиком, листочків 7 — 12 пар.

Фіолетові, рідко білі квітки зібрані в багатоквіткові густі китиці Квітконоси довгі. Боби коричнювато-бурі. В них у середньому по 5 — 7 насінин. Маса 1000 насінин 7 — 11 г.

Поширена повсюди в Україні, в Нечорноземній зоні Росії, на лі­сових галявинах, біля доріг.

Пристосована до різних ґрунтово-кліматичних умов, високовро­жайна (60 — 80 ц/га і більше сіна з двох укосів), добре витримує за­топлення і малосніжні холодні зими.

Поживність горошку добра. Цвіте і плодоносить з травня по чер­вень.

Добре росте у змішаних посівах з іншими культурами — багато­річним житом, кормовими рослинами інших родин. При висіванні на корм слід ураховувати відсоток (до 70 — 80 %) твердого насіння (перед сівбою його треба скарифікувати). У культуру горошок поки що не введений, оскільки не налагоджено його насінництво, крім того, немає єдиної думки щодо доцільності використання горошку на зелений корм. Недостатньо вивчені хімічний склад горошку, йо­го фармакологія.

Буркун білий (Меіііоіий albus Desr., рис. 14) — цінна дворічна озима, рідше однорічна яра, високоврожайна кормова і медоносна рослина. Стебла від 80 см до 2 м заввишки, зелені, внизу червону­ваті.

Листки трійчасті, зазублені по всій довжині, середній листочок, як і в люцерни, на черешку, біч­ні — сидячі, прилистки невеликі вузькі (ниткоподібно-шилоподібні).

Корені буркуну добре розвине­ні, проникають у ґрунт на глиби­ну 4 — 5, а в однорічного — до 3 м.

Залишає до 120 ц/га сухої маси коріння і надземних решток, у яких міститься 200 — 250 кг/га азоту. В будь-якій фазі рослина має характерний для білого бур­куну запах. Суцвіття — багато­квіткова пазушна китиця. Квітки білі. Боби — одно- або двонасінні, з коротким загостреним носиком, рідше голі, частіше сітчасто-
зморшкуваті. Насіння кутасто-округло-яйцеподібне, світло-жовте. Маса 1000 бобів 2,6 — 3 г, 1000 насінин 1,9 — 2 г. В окремих екотипів

1 сортів шкірка під час обмолоту бобів залишається на насінні, у де­яких легко відокремлюється. Дуже пластична рослина, росте по­всюди в усіх зонах, за винятком тундри, практично на всіх ґрунтах. В Європу і США буркун завезений із Сибіру, тому його ще назива­ють сибірською травою. Буркун — добрий фітомеліорант, усуває за­соленість, поліпшує водопроникність ґрунту, є цінним попередни­ком озимої пшениці.

За поживністю у фазі цвітіння буркун близький до люцерни. Вміст кумарину обмежує застосування буркуну в зеленому конвеєрі. Його слід згодовувати разом з іншими культурами не більш як 20 —

25 кг на одну голову великої рогатої худоби, краще в прив’яленому вигляді. З буркуну виготовляють цінний сінаж, а в суміші із злака­ми (овес, райграс однорічний) — високопоживний силос і добре сіно.

Як пасовищну рослину буркун використовують переважно в Ка­захстані, Західному Сибіру. Добрий медонос, особливо однорічний, період цвітіння якого досить тривалий (30 — 35 днів). Цінні сорти з одночасним дозріванням насіння, ті, що менше обсипаються, більш облистнені, з мінімальним вмістом кумарину.

Буркун — продуктивна рослина. Урожайність зеленої маси з од­ного укосу сягає 400 — 450 ц/га, насіння — від 6 до 12 ц/га. Проте в період обмолоту бувають великі втрати (40 — 50 % урожаю) внаслі­док обсипання насіння.

Менше поширений у культурі і більше — на природних луках буркун жовтий, лікарський (М. officinalis (L.) Desr.). Дуже схожий на білий, відрізняється від нього яскраво-жовтим забарвленням кві­ток.

За кормовою цінністю і продуктивністю дещо поступається перед білим буркуном, більше уражується хворобами. Характеризується великим вмістом кумарину. Поширений у тих самих районах, що й буркун білий. Росте як бур’ян на степових луках, перелогах, берегах ариків і каналів. Внаслідок різкого кумаринового запаху в травостої тварини його не поїдають. У сіні поїдається добре, особливо кіньми.

Перспективний для залужування схилів як компонент сіножат­них травосумішей, особливо на солончаках і солончакових ґрунтах.

Конюшина біла, повзуча (ТгіМшт repens L., рис. 15) — стри­жнево-коренева, повзуча, багаторічна з бічними пагонами, що вко­рінюються, типово пасовищна, яра, від 10 до 22 см заввишки росли­на. Основна маса дуже розгалужених коренів розміщується на гли­бині 30 — 40 (до 60) см, окремі стрижневі корені проникають на 1,5 —

2 м. Від основного вкороченого стебла відходять бічні повзучі паго­ни або такі, що трохи піднімаються. Листя на довгих черешках вла­
сне і є травостоєм. Біля основи черешків листя є прилистки.

Суцвіття — кулеподібна голів­ка на довгій ніжці, без приквіт­кових листків. Квітки білі, рі­дше блідо-жовті або зеленува­ті. Біб дво-, три-, рідше чоти- ринасінний. Насіння дрібне, овальне, стиснуте, блискуче або червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим від­тінками, з корінцями під шкі­ркою, які чітко виділяються.

Маса 1000 насінин 0,7 — 0,9 г.

Поширена повсюди. За не­великим винятком (степові, со­лонцюваті, солонцеві і надмір­но кислі ґрунти) росте майже на всіх ґрунтах.

Вологолюбна рослина. Зимостійкість добра, витримує затоплен­ня. Оптимальний рівень ґрунтових вод для неї 60 — 80 см. Цвіте протягом вегетативного періоду, починаючи з травня до осені. На­сіння дозріває в липні — серпні. Подібно до злакових трав розмно­жується насінням і вегетативно (пагонами, які вкорінюються), тому дуже стійка і конкурентоздатна у травостої. Не витісняється злако­вими травами, а навпаки, сама може витісняти або обмежувати їхнє кущіння, особливо на бідних супіщаних ґрунтах. Добре нагрома­джує азот (у травосумішах, за даними А.В. Сау, 1967, до 120 кг/га). У зв’язку з двояким способом розмноження період використання в травостої дуже тривалий. Кормова цінність і поїдання добрі.

Застосування високопродуктивних сортів, таких як Гігант білий, Бітунай, Гомельський та інших, дає змогу за 4 — 5 циклів випасання використовувати 350 — 400 ц/га зеленої маси. Добрий медонос. Ви­рощують у травосумішах.

Конюшина сунична (Т. ambiguum М. В.) — високопродуктив­на, укісно-пасовищна, цінна кормова рослина. Поки що не набула поширення. Головки білі, злегка рожевуваті, боби одно- або двона­сінні. Самозапильна рослина, розмножується самосівом і вегетатив­но — вкоріненням стебел, переважно на Кавказі Період викорис­тання в посівах 3 — 4 роки. Після розв’язання проблем насінництва може бути використана як пасовищно-сіножатна культура на зро­шуваних сіножатях і пасовищах південних районів, а також в інших регіонах. Пластична рослина, росте на різних ґрунтах. Кормова
цінність висока, поїдання добре. Як і біла, сунична конюшина — добрий медонос.

Конюшина червона, лучна (Т. ргаіеше Оготе, рис. 16) — цін­на бобова багаторічна трава. В північних нечорноземних районах, у Білорусі, на Поліссі, в центральному і північному Лісостепу і захід­них районах України конюшина лучна — основне джерело якіс­них кормів — сіна, сінажу, кор­мівштучного сушіння, цінний компонент зеленого конвеєра, тобто це рослина, яка багато в чому визначає стан кормовироб­ництва загалом.

Листки трійчасті, ніжні, ниж­ні на довгих, верхні — на корот­ких черешках. Листочки сидячі. Суцвіття — головка, оточена верхівковими листками з широ­кими прилистками. Квітки пур­пурні, боби однонасінні. Насіння серцеподібне овальне, жовто- фіолетове, блискуче, при збері­ганні протягом 2 - 3 років темніє. Маса 1000 насінин 1,9 — 2,0 г У культурі поширені два під­види: ранньостиглий двоукісний та пізньостиглий одноукісний. Перший ярого типу, в травостоях росте в середньому 3 роки, максимальна продуктивність — на дру­гий рік вегетації. Потім поступово зріджується і на другому третьо­му році використання випадає з травостою повністю Другий підвид озимого типу, дає один укіс, поширений переважно в Нечорнозем­ній зоні. Рослини ярого типу мають 5 — 7 міжвузлів, широкі прилис­тки, озимого — 7 — 12 міжвузлів і довгі прилистки. Обидва підви­ди — рослини довгого дня. Одноукісна конюшина має вищий траво­стій. При запізненні із збиранням (у фазі цвітіння) відростає пога­но. Максимальна продуктивність спостерігається на першому- другому роках використання, потім випадає. Конюшина в культурі давно.

Рослина вологолюбна, добре росте на родючих аерованих ґрун­тах, погано — на засолених і дуже кислих ґрунтах. Поїдання добре, поживність трави, сіна, сінажу висока: 1 кг якісного сіна відповідає 0,62 корм. од. і містить 80 — 90 г перетравного протеїну Слід зазна­
чити, що поживність сіна залежить від якості заготівлі — чим біль­ше в ньому збереглося листя, тим вищі поживність і вміст протеїну. Двоукісна конюшина цвіте в середині червня, дозріває в серпні, од- ноукісна — на 12 — 16 днів пізніше.

Кількість отав у обох підвидів залежить від строку збирання першого укосу і умов зволоження. За достатнього зволоження ко­нюшина дає три укоси. Добре реагує на органічні й фосфорно-ка­лійні добрива, а на кислих ґрунтах — і на вапнування.

Урожайність за один укіс — від 200 до 400 ц/га, а за доброго зво­ложення за 2 - 3 укоси — від 400 до 600 ц/га.

Конюшина рожева, гібридна (Т. gibridum Ь., рис. 17) — при­родний гібрид білої (повзучої) і червоної конюшини Поширена по­всюди, в культурі — менше, що несправедливо, оскільки в суміші із злаковими дає цінний корм.

Напівверхова пасовищно-укісна

озимо-яра рослина 30 — 40, в культу­рі — до 100 см заввишки. Після випа­сання відростає добре, після скошу­вання — незадовільно. В травостої тримається 3 — 4 роки. На пасовищах не випадає довго завдяки самопідсі- ванню і вегетативному відновленню аналогічно білій конюшині. Дає пожи­вний корм, але поїдається в чистому вигляді гірше, ніж конюшина лучна або біла, оскільки має гіркуватий смак, але в суміші із злаковими травами по­їдається добре.

Більш зимостійка, ніж конюшина лучна, дуже рідко вимерзає. Добре ро­сте на родючих суглинкових, глинис­тих і супіщаних ґрунтах. Поширена повсюди, крім тундри.

Урожайність зеленої маси нижча, ніж червоної конюшини, але за уро­жайністю насіння перевищує її.

Корені проникають у ґрунт на гли­бину до 3 — 4 м, але основна маса їх розміщується на глибині 40 — 60 см. Стебла порожнисті, дещо піді­ймаються. Так само, як і в конюшині, на нижніх листках черешки довгі, на верхніх — коротші. Листочки без білої плями посередині, з паралельними жилками, які видаються, прилистки шкірясті, світлі, яйцеподібно-ланцетні або яйцеподібні. Суцвіття — кулеподібні, па­
зушні голівки. Насіння темно-зелене, темно-коричневе, інколи крапчасте мармурове, дрібне, овально-яйцеподібне або трикутно- кругле. Маса 1000 насінин 0,7 — 0,8 г. Менше, ніж лучна конюшина, чутлива до кислотності ґрунтів. Середня врожайність сіна 37 — 40 ц/га. Добрий медонос. Фаза цвітіння настає в червні, цвіте до жовтня.

Козлятник східний, галега східна (Оа^а огіепіаіій Ь.) — ба­гаторічна рослина (в чистих посівах росте до 14 років, у травостоях

із злаковими — 7 — 8). Росте на Кавказі, інколи на полях Криму. Культуру можна висівати повсюди в Степу, Лісостепу, Поліссі, в Нечорноземній зоні на силос, сіно, сінаж і зелений корм з бобовими і злаковими.

Висота рослин 80 — 100 см і більше. Листя непарноперисте, з 5 — 6 великими листками на вкорочених черешках. Квітки білі або фіоле­тові в рідких китиця. Боби шилоподібно загострені, лінійні. Насіння за формою і кольором нагадує люцернове, але більше — 2,5 — 3,0 мм. Урожайність 6 — 8 ц/га. Чашечки квіток, квітконіжки вкриті залози­стими волосками.

Добрий медонос. Укісна стиглість настає рано — в кінці трав­ня — на початку червня, в південних районах — ще раніше, збира­ють 2 — 3 укоси. У чистому вигляді молочні тварини поїдають пога­но, в суміші із злаковими — добре.

Урожайність висока — на рівні еспарцету і люцерни.

Люцерна голуба (Мedicago соегиіеа Ь.). Цей вид люцерни знач­но поширений у південно-східних районах. Рослина більше, ніж інші види люцерни, пристосована до степових умов вирощування, що дуже важливо для використання в селекції. Люцерна голуба швидко грубіє, має малу облистненість, що слід усувати селекцією. Для цього треба використовувати велику різноманітність її диких форм.

Це багаторічна рослина кореневищного типу з міцною, глибокою кореневою системою. Китиці багатоквіткові (до 30 квіток), боби щільно спірально закручені два-три рази, з сітчасто розміщеними жилками.

Урожайність досить висока — 30 — 40 ц/га сіна. Кормова цінність і поживність високі, поїдається тваринами добре. Рослина перспек­тивна для висівання в укісно-пасовищних травосумішах, зокрема з житняком, стоколосом прямим та іншими травами.

Люцерна жовта, серпоподібна (М. Гаїсаіа Ь., рис. 18) — бага­торічна, напівверхова, пізньостигла, укісно-пасовищна яра рослина. Коренева система розгалужена, із значною кількістю бічних коре­нів, міцна, проникає углиб ґрунту до 4 — 6 м. Стебла 40 — 90 см за­вдовжки. Листя трійчасте. Листочки біля основи завжди звужені,

від середини і вище зубчасті, за формою обернено-яйцеподібні до продовгуватих. Пластинка листка знизу опушена. Китиця густа, яйцеподібна або округла, 25 — 30-квіткова. Віночки квіток жовті, боби серпоподібні або прямі, багатонасінні, темно-коричневі, навіть чорні, слабковолосисті або неопушені. Насіння переважно брунько- подібно-видовжене, жовто-коричневе, 1,8 — 2,3 мм завдовжки. Маса 1000 насінин 1,75 - 2,1 г.

Поширена в Лісостепу і Степу, на Кавказі, в Західному Сибіру в природних травостоях, на різних ґрунтах, включаючи засолені — солончаки і солонці. Порівняно із люцерною синьогібридною і ко­нюшиною більш стійка проти посухи, а також зимостійка. У зв’язку з різними умовами поширення має екотипи.

Цвіте в кінці травня — на початку червня, насіння дозріває в Лісо­степу в серпні, в Степу — в кінці липня. Дуже цінна кормова рослина, урожайність висока — 40 — 60 і навіть до 100 ц/га сіна. Добре витримує випасання. Поїдається тваринами добре. Поживність зеленої маси і сіна висока. Зелена маса і сіно люцерни жовтої дещо грубіше, ніж лю­церни посівної і конюшини, в ній трохи більше клітковини.

Люцерна синя, посівна, звичайна (М. йаііуа К, рис. 19) — ос­новна бобова кормова культура в системі кормового конвеєра лісо­степових, степових і південно-східних районів. Крім згодовування у свіжому вигляді й сіна з люцерни виготовляють поживний сінаж, а також корми штучного сушіння — борошно, гранули і брикети, трав’яну січку, з листкової маси, відокремленої від рослин спеціаль­ними агрегатами, — протеїн вищої якості, який мають в результаті коагуляції соку рослин. Листя — цінний протеїновий концентрат.

Висока кормова цінність люцерни поєднується з її високою про­дуктивністю. В богарних умовах із 3 укосів люцерни в Лісостепу збирають 450 — 500 ц/га зеленої маси, 80 — 90 ц/га сіна, на зрошува­них ділянках — відповідно 700 — 800 і до 160 ц/га. У Криму можна мати 4 — 5 укосів. Вихід перетравного протеїну при урожайності 500 ц/га становить 1700 — 2200 кг/га.

У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. За даними Ф.Д. Кобурна (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена пер­сами в 490 р. до н.е. під час нашестя царя Ксеркса у Грецію. У Римі вже в 146 р. до н. е. культура люцерни стала звичайним явищем. Вважають, що в Європу вона завезена також маврами через Іспанію в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими сол­датами. Проте іспанська назва люцерни АКаКа (альфальфа) є суто арабською. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку. У Росії люцерну називали буркунець, червоний буркун, в’язіль, степовий в’язіль, лучний в’язіль. В Україну люцерна потрапила на початку

XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз граф Бобринський із Європи і вперше посіяв у Смілянському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапили­лася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посів­на — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона потрапила також із Середньої Азії.

Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на черешку 2 — 4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені, центральна жилка виступає за межі листка. Китиця подовжено- овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові. Боби багатонасінні, спірально закручені в 2 — 4 оберти. Насіння брунькоподібне, світло-коричневе, матове. Маса 1000 насінин у се­редньому 2 г.

Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлення ві­ночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіо­летово-жовті й жовті. Вегетує до 8 — 10 років. Висока продуктивність протягом 3 — 5 років. Очевидно, основна причина — технологія і від­сутність сортів. У Давній Греції вона на одному місці росла до 20 ро­ків. У Мексиці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересі­вання давала укоси подібно до злакових трав на луках понад 100 ро­ків. У Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. були поля, де

люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вва­жали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25 років. Були поля, де вона росла майже 60 років (Ф.Д. Кобурн, 1908). За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости на тому самому місці.

Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, у сте­пу, долинах рік.

Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах.

Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшують­ся при глибокому (на 20 — 30 см і більше) розпушуванні ґрунту. До­пустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище 120 — 150 см. До­сить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи, яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280 — 360). На другий-третій рік життя добре витримує витолочування. Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати на чистих посівах люцерни, уранці, по росі це неприпустимо, оскі­льки можливе захворювання тварин на тимпанію.

Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор. За якістю кор­му люцерна більш цінна, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та інші трави. У період цвітіння 1 кг її містить 38 — 44 г перетравного протеїну, 22 — 23 % сухої речовини і відповідає 0,20 — 0,22 корм. од.

Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить

14 — 20 кг/га, при широкорядній на насіння — 1 — 3 кг/га. У насін­ному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад люцерни щороку пе­реглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються самі, наприклад Ярославна, що дає змогу займатися насінництвом люцерни у більш північних областях (на Поліссі).

Лядвенець рогатий (Ьоіи согтсиЫий Ь., рис. 20). Дуже по­ширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте на луках, уздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова, яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних траво­стоях 30 — 40, у посівах — 60 — 80 см заввишки. Корені проникають на глибину до 2,5 м, але основна маса їх розміщена в шарі 0 — 40 см.

У культурі поширений ще мало, переважно через відсутність на­сіння.

Відповідно до умов тієї місцевості, де росте лядвенець, можна ви­ділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються

за облистненістю, ростом, консистен­цією зеленої маси Так, у лісового і лісостепового екотипів лядвенцю зе­лена маса типово трав’яних рослин, у північного вона більше схожа на зе­лену масу гороху, чини лучної, бо­бів — більш обводнена. Цим особливо відрізняється лядвенець болотний, який виділяють в окремий підвид.

Лядвенець слід вирощувати разом

з іншими бобовими — люцерною, ес­парцетом, конюшиною і злаковими — грястицею збірною, стоколосом безос­тим та ін.

Будова листя у лядвенцю рогатого трактується по-різному. За П.П. Вави- ловим та ін., листки у лядвенцю трій­часті, з добре розвиненими прилист­ками; за С.І. Дмитрієвою, В.Г. Ігло- виковим, Н.С. Конюшковим, В.М. Ра- менською, — п’ятірні (три листочки на черешку, два нижні біля основи замінюють прилистки). Суцвіття типу простого зонтика по 5 — 7 шт. вихо­дять із пазух листків на довгих квіт­коніжках. Віночок квіток жовтий, прапорець інколи оранжевий. Бо­би прямі, тонкі, бурі, 2,5 — 3 см завдовжки. Насіння дрібне, овальне, злегка сплющене, темно-коричневе, рідше темно-мармурово- плямисте, блискуче. Маса 1000 насінин — від 1,4 до 2 г залежно від екотипу

Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухос­тійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші бобові, і формує зелену масу до пізньої осені.

У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня врожайність сіна від 20 - 30 до 40 - 50 ц/га, зеленої маси — 180 - 250 ц/га. Сіно ніжне, його охоче поїдають усі види тварин. Слід за­значити, що в лядвенцю, на відміну від інших бобових (конюшини, еспарцету, люцерни), листя у період просихання у валках не відо­кремлюється, не обсипається так, як у цих трав. Зелену масу добре поїдають тварини до цвітіння, в період цвітіння — погано, оскільки в квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини поїдають добре. Отавність лядвенцю дуже добра. Поживність зеленої маси і сіна на рівні інших бобових (гороху, еспарцету) і дещо нижча,

ніж люцерни і конюшини. Лядвенець слід ширше вводити в культу­ру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва.

Солодка гола, звичайна (Glycyrrhira glabra L.) — багаторічна трав’яна, переважно сіножатна, силосна, рідше пасовищна корене­паросткова рослина із сильною кореневою системою, прямими стеб­лами від 40 до 100 см заввишки. Облистненість добра. Листя опу­шене, непарноперисте з 3 — 8 парами листочків. Суцвіття — рідка подовжена китиця з білими, жовтуватим з фіолетовим і ліловим відтінками. Боби бурі, шкірясті, насіння — від дрібного (2 — 3 мм) до великого (6 — 8 мм), злегка сплющене з боків, округле або неправи­льної форми, гладеньке, матове або слабкоблискуче. Колір насіння зеленувато-коричневий або коричневий.

В Україні поширена переважно в Степу, рідше — в Лісостепу, в напівпустелі, пустелі, на Кавказі, в Сибіру — на заливних луках, обривах, схилах, степових подах і западинах, лиманах і чистих за­ростях. Крім солодки голої трапляється і менш поширений під­вид — солодка уральська.

Поїдання великою рогатою худобою і кіньми незадовільне, верб­людами і вівцями — середнє, у вигляді сіна поїдається тваринами краще.

Середня урожайність сіна становить 15 — 30 ц/га, зеленої маси — 80 - 100 ц/га, отавність добра.

Зелена маса багата на жири (7 — 9 %). Використовують як лікар­ську (корені) і харчову культуру. В Америці солодкою здобрюють жувальний тютюн.

Горошок лучний (Lathyrus pratensis L.) — багаторічна корене­вищна, лучна і сіножатна рослина з гіллястими чотиригранними стеблами. Основна маса коренів міститься в шарі 0 — 20 см. Листя парне, довгасто-ланцетне, на жолобчастих черешках розміщена па­ра листочків, які закінчуються вусиком. Суцвіття — китиця з 3 — 4 світло- або темно-коричневими квітками, інколи більше. Листочки ланцетні, гострі з дуже короткою колючечкою на кінці. Боби закін­чуються носиком, в них 6 — 9 (до 12) кулеподібних, інколи кутастих гладеньких насінин. Насіння світло- або темно-коричневе. Маса 1000 насінин 5 — 10 г. Твердонасінність висока — до 70 — 80 %, тому навесні період схожості розтягнутий.

Це вологолюбна рослина, поширена повсюди в лісовій зоні, на річкових заплавах і западинах степової зони. Рідше трапляється на сухих, бідних, кислих ґрунтах. Витримує тривале затоплення — до 36 — 38 днів.

Дає добре облистнену надземну масу, в якій 52 — 56 % листя. Урожайність сіна досить висока — 30 — 40 ц/га. Рослина переважно сіножатна, на випасання реагує негативно, що поряд з поганою ті­ньовитривалістю є причиною малої участі в травостої. Худоба поїдає погано (коні й вівці — краще). Поживна цінність досить висока: 1 кг зеленої маси відповідає 0,24 — 0,32 корм. од. і містить 40 — 50 г про­теїну, вітаміни, каротин.

Еспарцет закавказький, середньоазіатський (Onobrychis transcaucasica Grossh.) — верхова, нещільнокущова, стрижнево- коренева багаторічна яра рослина короткого дня. Стебла до 60 — 70 см заввишки і більше, добре облистнені, гіллясті, з парноперистими листками знизу, на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках. На одному листку до 12 пар довгастих загострених листочків. Прилист­ки яйцеподібні, війчасті, яскраво- або блідо-рожеві, майже білі, з тем­ними смугами, інколи яскраво-пурпурні. Квітки зібрані в досить щільні китиці. Боби напівокруглі, опушені. Насіння яйцеподібне або кутасте, бурого, коричневого або зелено-сірого кольору. Маса 1000 насінин 18 — 20 г.

Поширений на природних угіддях південних, східних і західних районів Кавказу на сухих карбонатних схилах і лучних степах серед- ньогірської смуги. Значно поширений у польовому і лучному кормо­виробництві на Кавказі, в Ставропольському і Краснодарському краях, у Воронезькій області Росії, частково в Україні — в кормових сівозмінах і на схилах. Менш, ніж посівний і піщаний, вибагливий до ґрунтів, але краще росте на карбонатних чорноземах, особливо на схилах із вираженими процесами реградації — з неглибоким заля­ганням карбонатів. Посухостійкий, добрий медонос. Більш пізньо­стиглий, ніж посівний і піщаний еспарцет. Цвіте в травні, достигає в липні — на початку серпня. Врожайність насіння з першого укосу 6 — 8 до 12 — 14 ц/га, рідше більше; з другого — 3 — 4 до 6 — 7 ц/га. У рік сівби може давати насіння.

Поживна цінність висока і дуже висока: на початку цвітіння міс­тить 22 — 23 % сухої речовини, 1 кг відповідає 0,21 — 0,22 корм. од. і містить 36 — 40 г перетравного протеїну; у фазі цвітіння — відповід­но 24 — 26; 23 — 24; 38 — 42.

Зелену масу добре поїдають усі види тварин і птиці. Урожайність висока — до 400 — 450 ц/га зеленої маси і 60 — 80 ц/га сіна (при заго­тівлі з досушуванням активним вентилюванням). Добре реагує на добрива — органічні (під попередник) і мінеральні, які вносять у підживлення. Дає 2 — 3 укоси.

Еспарцет піщаний (Dnobruchis arenaria (Kit.) D.C.) — значно поширений у природних травостоях і культурі. Яра багаторічна із стрижневою кореневою системою, нещільнокущова, верхова в куль­турі, напівверхова в природних умовах рослина короткого дня. Має сильну, яка глибоко проникає у ґрунт (3 — 4 м), кореневу систему, прямостоячі або гіллясті біля основи стебла, що підіймаються. Ниж­
ні листки на довгих, верхні — на коротких черешках, складаються з

6 — 12 пар голих, знизу вкритих волосками листочків. Прилистки яйцеподібно-загострені, коричневого кольору. Китиця багатоквітко­ва, густа, довга, квітки яскраво-рожеві з більш темними смугами. Біб однонасінний із сіточкою з товстих жилок, що виступає, по килю і жилках шипуватий, має невеликі загострення. Насіння овальне, яйцеподібне, кутасте, буре, коричневе або зеленувато-сіре, діаметр бобів 4 — 5 мм. Маса 1000 бобів 14 — 16 г, насінин 10 — 11 г.

Поширений повсюди в середній смузі Європейської частини на карбонатних ґрунтах. Добре росте на схилах балок. У посівах поши­рений у Степу і Лісостепу. Витримує засолення, але заплавних і кислих ґрунтів, затоплення і підтоплення не переносить.

Як яра рослина може давати насіння у рік сівби. Період продук­тивного використання 3 — 4 роки. Дає два укоси й отаву. Урожай­ність зеленої маси в Лісостепу — до 450 ц/га, Степу — 250 — 300 ц/га. Кормова цінність і поживність високі. Добрий медонос. Добре поїдається усі видами тварин і птицею.

Еспарцет посівний, виколистий (О. viciafolia Scop., рис. 21) — озима, верхова, нещільнокущова, стрижнево-коренева росли­на 60 — 70 см заввншкн. Корені проникають на глибину 3 — 4 м і більше. Стебла добре облистнені, гіллясті. Листки 6 — 14-парні, ни­жні — на довгих черешках яйце­подібно-продовгуваті (виколисті) листочки, верхні листки на корот­ких черешках із ланцетними листочками. Китиці квіток щільні, до 10 — 12 см завдовжки, квітки яскраво-рожеві з більш темними смугами. Біб більший, ніж у піщаного і закавказького еспарцету, 6 — 8 мм завдовжки, овальний, зубчастий. Насіння яйцеподібне, кутасте, колір аналогічний кольору піщаного еспарцету. Маса 1000 насінин 18 - 22 Походить ця рослина з Приба­лтики. У природних травостоях в Україні та інших країнах не тра­пляється. В культурі поширений на Поліссі, в Лісостепу і Степу. Добре росте на чорноземних супіща­них, легкосуглинкових карбонатних ґрунтах. Період використан­
ня — до 5 років. Одноукісний, менш посухостійкий, ніж піщаний еспарцет. З одного укосу зеленої маси мають 150 — 300 ц/га, сіна — до 60 ц/га, сінажу — від 80 до 150 ц/га. Після скошування на його посівах можна розріджено випасати тварин. Трапляються і двоукіс- ні біотипи. Кормова цінність висока. Поїдається добре.