2.1. Перекладна література
Прийняття християнства на Русі спричинило інтенсивну перекладацьку працю (книги з Візантії, Болгарії). Зауважимо про особливості перекладів релігійних книг на Русі. Йдеться про вільне поводження книжників з оригіналами (нові редакції і списки), аби донести запозичений твір у доступній формі, подати чужий сюжет у рідній оболонці. Спочатку здійснювався переклад релігійних книг (окремих частин Біблії), апокрифів - творів на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але не входили до біблійного канону, агіографічних творів.
Світську літературу представляли переклади природничо-наукової та історичної літератури. Світські книги: візантійський збірник «Пчела» (антологія афоризмів, прислів’їв, вибраних із Біблії, античних письменників тощо (у тому числі з Плутарха, Демокріта, Сократа, Менандра, Евріпіда). Афоризми укладені за темами (про добродійне життя, правду, цнотливість, мужність тощо).
Природничо-наукова література
- «Шестодневи» Василія Великого, Георгія Пісіда, Іоанна Екзарха Болгарського (про природу Землі і Космосу);
- «Фізіолог» (про тварин, казкових істот, рослини, мінерали) Василія Великого, Іонна Златоустого, Амвросія, Ієроніма;
- «Християнська топографія» (переклад візантійського письменника ХІІ - початку ХШ ст. Козьми Індикоплава (географічна енциклопедія)).
Історична література
Це оповіді про історію Світу до ІХ ст. Хроніка Іоанна Малали (проповідника) складається з 18 книг-розділів (історія людства від Адама і Єви, всесвітній потоп, розселення людей). Ці сюжети ввійшли пізніше до «Повісті минулих літ». Далі - історія Ассиро-Вавилонії, Єгипту, Риму, Візантії. Хроніка Георгія Амартоли (грішника) відома у дев’яти списках. Використано хроніку Малали, а далі доповнено історичними фактами з Иосифа Флавія події з 813 до 842 р. н. е. Повісті (про Акира Премудрого та Індійське царство, про Варлаама та Иоасафата) та романи («Алек- сандрія», «Девгенієве діяння»).
Біблія - головний твір перекладної літератури Київської Русі
Сьогодні увесь цивілізований світ сприймає Біблію (Святе Письмо християн) не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й як одну з найдавніших пам’яток світової літератури. У колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою.
Біблію називають Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Вперше назвав ці книги Біблією Іоан Златоуст, константинопольський патріарх. Иого сучасник - Ієронім (перекладач Біблії латиною) вживав вислів «божественна бібліотека», бо складається Біблія з 50 книг Старого Заповіту і 27 - Нового. Біблійні книги виникли в різні часи, і творили її представники шістдесяти поколінь - більше 40 авторів із різних соціальних верств (Мойсей - вихований у знатній єгипетській сім’ї, Петро - рибалка,Соломон - цар, Матвій - митник, Павло - рабин). Є навіть версія («Відрод>№ння», 1993, № ١), що частина Старого Залові^ написана жінкою - сорокалітньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона. Створювалися Біблійні книги на трьох континентах - в Азії, Африці та Європі, трьома мовами: давньоєв^йською, арамейською, грецькою. Писалися книги Біблії у ХІІ ст. до н. е. - ІІ ст. н. е. (Мойсей своє «П’ятикнижжя» писав у пуделі, Єремія - у в’язниці, Лука - під час подорожей, Іоан - на о^рові Патмос, Давид написав частину книг під час військових походів).
Старий Заповіт
Писаний давньоєврейською і частково арамейською мовами. Визнається іудеями і хри^иянами. Старий Заповіт складають: П’ятикнижжя Мойсеєве, Бу^я, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). Книги історичні: Ісуса Навина, Суддів, Рут, І і ІІ Самуїлові, І і ІІ Царів, І і ІІ Хроніки, книги Ездри, Неемії, Товита, Юдити, Естер, І і ІІ Макавеїв. Книги навчальні поетичні: Іова, Псалмів, Приповістей Соломонових, Еклезіастова (або Проповідника), Пісня над піснями (або Пісня Пісень), Мудрості, Сираха. Книги пророцькі: пророків: І^айї, Єремії,
Єзекіїля; малих пророків: Даниїла, Осії, Иоіла, Амоса, Овдія, Иони, ^ихея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії.
Цар-письменник Соломон
З іменем Соломона пов’язані такі частини Старого Заповів, як «Пісня Пісень» Соломона, «Книга Приповістей Соломонових». Цар Соломон - син Давида від його дружини Вірсавії. Його ім’я означає «мирний». Сам Бог повелів Давиду так назвати сина, бо Давид пролив багато крові. По землі поширилася слава про його (Соломона) мудрість, якою наділив на прохання Соломона Бог (сюж^ «Хто мати дитини?»). Дипломат (динас- тійний шлюб з дочкою фараона Єгип^), побудував торговий флот. Помер після сорокарічного царювання у 60 років (975 р. до н. е.), похований у Єрусалимі.
Книга Приповістей Соломонових писана задля мудрості і навчання, задля пізнання розсудливості. Мудрою вважається людина покірна, чесна, лагідна і любляча, що вміє будувати свої стосунки з іншими людьми на засадах любові і поваги. Книга апелює до розуму, упокорює власну сваволю («Якщо голодний ворог твій - нагодуй його хлібом, якщо спраглий - напої його водою»).
Пісня над Піснями
Сучасна літературознавча наука не вважає автором цієї книги Соломона, хоча жанр любовної лірики вперше прижився в Палестині саме при дворі царя Соломона. Більшість пісень складено між ІХ-ІІІ ст. до н. е. На думку деяких учених, це збірка пісень весільного обряду, що її виконували як дійство за участю молодої, молодого і весільних дружок. Християнська традиція бачить у текстах Пісень певну алегорію. В любові пастуха і пастушки, нареченої і нареченого оспівано палку щиру любов, даровану людині від Бога, і це є високим виразом Божої любові до людини. Мотиви різноманітні: жага любові, страх перед нею, заклики до кохання, сумніви і взаємні захоплення незайманим красивим тілом, любовні марення, сповнені бажання плотських насолод.
Давидові псалми (Псалтир)
Це збірка лірико-повчальних творів. Давид зібрав гурток підготовлених людей і доручив їм використовувати релігійні гімни під час служби Божої. Слово «псалом» - від грецької «псатеріон» - арфа. У єврейських текстах збірник - сифертегіллін (Книга хвали). До книги входять 159 псалмів, 73 з них написані самим Давидом, інші - різними авторами з ХІ ст. до н. е. до ІІ ст. н. е. Всі Давидові псалми можна поділити на такі тематичні групи:
1. Псалми, у яких пригнічений горем та тяжкою недугою автор скаржиться на заподіяну кривду, біль, страждання і просить у Бога захисту і підтримки.
2. Твори, у яких від імені народу автори звертаються до Бога із благанням у час лихоліття, війни, голоду, мору.
3. Псалми, у яких автори прагнуть розбудити віру в Бога, у його милість та опіку.
4. Твори, де висловлені почуття вдячності від окремих осіб та цілої громади.
5. Гімни, що прославляють Бога.
6. Псалми історично-повчального характеру.
7. Псалми філософсько-медитативного характеру, де оспівуються велич, гідність, даровані людині Богом.
8. Псалми, які прославляють космічну світобудову, де небеса - це оселя Бога, його вічні хороми.
Поетична мова псалмів - це мова давньосхідної поезії, якій властиві специфічні засоби у передачі думок і почуттів - своєрідна образність, фразеологія, метафори. Постійні повтори - звертання до Бога, похвала Иому, прохання про милість чи помсту. Для авторів псалмів Бог - не лише вища незбагненна сила, для них Він - живий, здатний сприймати світ, як людина, своїми почуттями - гніватися, ревнувати, вболівати. Намагаючись наблизити Бога до світу, порівнюють Иого зі скелею, вежею, твердинею, за яку може сховатися немічна людина.
Сам Ісус Христос співав пасхальні псалми, роз’яснював учням, про що в них ідеться. Використовував псалми й у суперечках з ворогами. Останніми словами Ісуса був псаломний рядок: «Отче, у руки Твої віддаю Свого Духа». Видатний діяч візантійської церкви Василій Великий зазначав про псалми: «Чого тільки не знайдеш у них! Прояв мужності, досконалість справедливості, поважність поміркованості, повнота мудрості, шлях до покути, міра терплячості, одне слово - вся сукупність блага!»
Для прикладу, у першому псалмі на контрасті подано характеристику праведної людини і злої. Вказується на основи - які будуть досягнення і кінець кожної з них. Шевченко до цього псалма звертається у поемі «Холодний Яр» та у посланні «І мертвим, і живим...». У 1845 р. Т. Шевченко переспівав Псалми Давидові.
Книги пророків
Зазначимо, що для давніх євреїв пророк - це той, хто промовляє від імені Бога, це людина, обдарована здатністю передбачати майбутнє. Через нього смертним звіщується воля безсмертного Творця. У Біблії вміщено книги пророків - великих і малих (із великих пророків: Ісайї, Єремії, Єзекіїля; 13 - малих: Даниїла, Осії, Иоіля, Амоса, Овдія, Иони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахія). Звернімося до деяких книг пророків, які згадуються у творчості Т. Шевченка.
Книга пророка Осії (784-744 рр. до н. е.) передає думку, що визнавати Бога треба не лише формою обряду, а й духом істини. Осія вважав, що за язичницький блуд Бог покарає ізраїльтян.
Пророк Єремія (нар. бл. 650 р. до н. е.) провіщав долю своєї землі, остерігав князів, священиків, простих людей від гріхів. Він закликав Юдею віддатися вавилонському цареві Навуходосорові, бо вважав це лихо законною Божою карою, що впала на грішний народ.
Біблійний пророк Єзекіїль (пророкував у УІ ст. до н. е.) поклав на можновладців вину за те, що ізраїльський народ попав у неволю. Він акцентував особисту відповідальність людини за переступи Божих Заповідей.
Книга пророка Ісайї. У той час Ізраїль був провінцією Ассірійської імперії, й іудеї сплачували легку данину. Ісайя (ІІ пол. УІІ ст. - поч. УІІІ ст. до н. е.) - з аристократів, мав блискучу освіту і талант оратора, поета. Вольовий, сильний, щедро обдарований, Ісайя переконував царя Ахаза, аби той вірив у Бога, а не шукав підтримки в ассірійського володаря. Той не слухав, Ісайя проголосив, щоб Господь покарав царя, і це здійснилося (гл. 35. «Блаженство Божого народу по муках».
Новий Заповіт
Складається з Чотириєвангелія (від святого Матвія, Марка, Луки, Іоана); Книг історичних: Дії святих апостолів; Послання апостола Павла: до римлян, І і ІІ до коринтян, до галатів, до єфесян, до филипян, до колосян, І і ІІ до солунян, І і ІІ до Тимофія, до Тита, до Филимона, до євреїв; Соборних послань: святого апостола Якова, І і ІІ святого апостола Петра, І і ІІ і
ІІІ святого апостола Івана (Іоана), святого апостола Юди. Є тут і Книга пророцька: Об’явлення (Одкровення) Іоана Богослова (Апокаліпсис).
До наших днів не дійшли оригінали книг Біблії. Найдавніші списки єврейських рукописів датуються ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е. їх було знайдено на узбережжі Мертвого моря та в Єгипетській пустелі. Від УІІІ ст. н. е. до нас дійшов один з повних текстів Єврейської Біблії - рукопис масорецький (копія Х ст. зберігається в Санкт-Петербурзі).
У книгах Старого Заповіту - багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образотворчому мистецтві (Відродження - Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрант, Веласкес, Ботічеллі, Тиціан, Тінторетто, Веронезе, Дюрер, серія малюнків Т. Шевченка «Притча про блудного сина»; в українській літературі - це творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Барки і поетів «Розстріляного Відродження»).
Книги Нового Заповіту оформилися остаточно в єдине ціле у ІІ ст. н. е. їх канонізував (остаточно ствердив) Лаодинійський церковний собор 364 року. Дослідник Біблії Генрі Гелей вважає, що євангеліст Матвій відтворює образ Ісуса-Месії, Марко - показує Ісуса Чудесного, Лука - Ісуса-Сина Людського, Іоан - Ісуса-Сина Божого. Послання святих апостолів Павла, Петра, Якова роз’яснюють головні положення вчення Ісуса Христа: про добрі справи, любов до ближнього, про спасіння Благодаттю, а не Законом. Заключна частина - Об’явлення (Одкровення) Іоана Богослова - змальовує картину другого пришестя й остаточної перемоги Христа.
Нині достовірно відомо, що всі чотири Євангелії були написані в І ст. н. е., тобто тоді, коли євангельські події відбувалися на землі. Чорнобильську катастрофу пов’язують із пророцтвом Апокаліпсиса, де Іоан передвіщав кінець світу, який мав статитися через занепад віри, падіння моралі. Після аварії в Чорнобилі людям пригадалися рядки з останньої книги новозавітних писань: «І засурмив третій ангел, - і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок і на водні джерела. А імення зорі тій - Полин. І стала третина води, як полин, і багато людей помирали з води, бо згіркла вона...». Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх творів на чорнобильську тематику: В. Яворівський, «Марія з Полином у кінці століття»; І. Драч, «Чорнобильська Мадонна»; Є. Гуцало, «Креморій нації». Образ дикого звіра, що «мав два роги», а говорив як «дракон», постає в романі В. Барки «Жовтий князь». (До речі, В. Барка здійснив один з перекладів Апокаліпсиса українською мовою). В часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як Кирило-Мефодіївський переклад.
Найдавніші Біблії в Україні: Остромирове Євангеліє (1056-1057 рр.) - найдавніша писана кирилицею книга Новозавітна; Реймське Євангеліє (І частина ХІ ст.), що його вивезла дочка Ярослава Мудрого Анна до Франції; українською мовою Євангеліє було переписане у місті Пересоп- ниця (поблизу Рівного) - 1561 р. (Пересопницьке Євангеліє); Острозька Біблія (1581 р.).
Перший переклад повної Біблії українською мовою здійснили П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй (1903 р., Відень). У 1962 р. - митрополит Огієнко Іван. В Україні особливим авторитетом користувався Псалтир, за яким учили дітей читати. Переспіви Псалтиря знаходимо у П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, Ліни Костенко та інших письменників.
Апокрифи
Твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе письмо, але з різних причин не були канонізовані церквою, називаються апокрифами. У Київську Русь вони надходили у перекладах з болгарських оригіналів. Але треба зазначити, що перекладачі так змінювали ці апокрифи, що ті ставали фактом літературного процесу Київської Русі. Розрізняються старозавітні і новозавітні апокрифи. До старозавітних відносяться, наприклад, «Како сотвори Бог Адама», «Про Соломона та Китовраса». До новозавітніх - «Хождєніє Богородиці по муках», «Хождєніє Апостола Андрія» (згодом внесене в «ПМЛ»).
У «Хождєнії Богородиці по муках» розповідається, як Богоматір у супроводі архангела Михаїла обходить пекло і бачить різноманітні муки грішників (шахраїв, брехунів, ледарів, розпусників, злодіїв), які киплять у смоляних річках, висять на розпечених залізних гаках, а навколо - черви, гадюки, страшна задуха і сморід. Висловлюється думка про те, що після смерті люди розплачуються за свої гріхи і злочини (згадаймо картини пекла в «Енеїді» (1798 р.) І. Котляревського). Богородиця - дуже земна, людяна. Це - любляча мати, яка глибоко співчуває людським стражданням і прагне полегшити муки грішникам.
В одному з офольклоризованих апокрифів розповідається, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю та сіяти хліб. А Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла.
І. Франко писав, що апокрифи були своєрідним «містком» від книг церковних до світських. У них ми знаходимо багато казкових сюжетів, розрахованих на зацікавлення читача. Докладніше про І. Франка як дослідника апокрифів можна дізнатися у книзі В. Микитася «І. Франко як дослідник давньої української літератури» (К., 1988. - С. 123-151).
Апокрифічні сюжети використали мандрівні дяки, І. Котляревський («Енеїда»), М. Гоголь («Ніч перед Різдвом»), Т. Шевченко («Марія»), С. Руданський («Байки світові»), І. Франко («Мойсей»).