15. Останні послання Вишенського
Послання до ставропігійського братства,. Повернувшись на Афон, Вишенський далі посилав послання на Україну. Одначе його писання відтепер далеко слабші, бо ослабло й його переконання про те, що ідеї і змагання у нього та його земляків спільні. Це переконання вливало давніше в його послання вогонь і жар, чого не бачимо в його посланнях після повернення на Афон. Живучи в Зографсь-кому монастирі, написав він послання до львівського братства та всіх православних християн України й передав його через ченців Ксенового монастиря. Своє авторство зазначив як Іван, українець Вишенський. Упоминав, щоб українці трималися православ’я, щоб не ласилися на мудрість латинників, щоб краще лишилися дурними, простими, нехитрими й немудрими, але щоб витривали при православній вірі.
Послання до Княгиницького. Друге послання вислане з того самого Зографського монастиря, адресоване Княги-ницькому й творить цінний документ приятельських відносин обох визначних діячів тодішньої України на полі православної віри. А що на Україну воно вислане з тої самої нагоди, що попереднє, можна при його допомозі означити бодай приблизно час їх написання. Свій лист починає Вишенський заявою, що бажав у часі його написання знову відвідати рідний край, а бодай Йова в Скиті Манявськім, але спинили його якісь випадки й хвороба. Тому, що тяжко вірити, щоб у таку далеку й тяжку дорогу вибирався Вишенський, тим більше по непорозумінні з львів’янами, незабаром після свого повернення на Афон, можна шукати дати написання обох послань близько 1610 р., швидше навіть пізніше. Послання до Княгиницького додає дещо й до біографії Вишенського. Він посилає тут доземний уклін „пану Петрові“, себто жупникові Маркові Петрові Ляховичеві. Описуючи тодішній стан Святої гори, пише про себе, що живе почасти рукоділлям, почасти тим, що приніс із собою з України згідно з приповідкою про Святу гору: хто хоче на Святій горі жити спокійно й без клопотів, той мусить бути або залізний або срібний, себто або мати силу та здоров’я до важкої праці, або гроші. Вишенському не до смаку було
вільне життя та скитання від келії до келії й від монастиря до монастиря. Бажав знову відвідати рідний край і просив Княгиницького сповістити його, як йому живеться й чи жаданий був би його прихід. Просив також Йова^ щоб з послами прислав свого сестрінця Дмитра й піддавав думку, щоб і сам Йов прийшов на Афон умирати.
Туга Вииіенського за Україною в поемі Франка. Старіючись і слабіючи, Вишенський гаряче бажав ще раз побачити Україну. У своїй поемі про Івана Вишенського ось як поетично малює Франко тугу Вишенського за Україною:
Чую, чую рідний запах,
і моє стареє серце
грає в груди! Боже милий,
та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна,
цей квітчастий рай веселий,
це важке, криваве пекло,
ще для мене не чужа?
Не для мене ті далекі
спомини про Україну, -
я давно для неї вмер.
Вмер? А чом же серце скаче,
чом же кров живіше б’ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сел?
Пігі! пігі! Цвіти, трави...
Вишні молоком облиті...
Верби мов зелені копи...
Дим зо стріх угору в’єсь...
Соловейко на калині
так лящить, аж серцю любо..
Діти бігають... дівчата
десь співають у садку...
„Позорище мисленноє“. Останнє відоме писання Вишенського п. н. „Позорище мисленноє“, написане близько 1615 р., бо викликане перекладом книги св.івана Золото-устого „Про священство“, виданим 1614 р. у Львові накладом винницького старости Олександра Балабана. Цей твір Вишенського присвячений князеві Михайлові Вишне-вецькому, мужеві Раїни Могилянки, добродійки Скиту Манявського. В присвяті Вишенський просить переписати рукопис і послати до' Львова, а звідти хай вишлють в підгірську сторону. Його власноручний рукопис має стати власністю перемиської церкви.
Зміст „Позорища“ з’ясовує і дальше розвиває думки з послания Вишенського до Домнікії. Обурений, що перекладач книги ЗолотЪустого варив і пролив, себто повкладав від себе в текст Золотоустого слова, противні пустинництву й аскетизмові, Вишенський, очевидно не знаючи грецької мови або слабо її розуміючи, не порівнює перекладу з грецьким оригіналом, але довгою низкою цитат Золотоустого й аскетичних письменників доказує, що Золотоустий не міг написати слів, приписаних йому у львівському перекладі, й що пустинне життя корисне для цілої суспільності, бо аскети стягають божу ласку й поміч на неї. Тоді Вишенський дійшов уже до найвищого ідеалу афонського аскетизму, до життя в печері.