6. Перенесення київської освіти в Московщину
Представники київської освіти довершують перелом на Московщини 1 Степан Яворський, і Дмитро Тупталенко належали до низки тих київських діячів пера та слова, котрі, перейшовши на Московщину, почали нову добу в історії московської освіти. Вони працювали там не тільки на полі духовної літератури, але на замовлення царя або патріарха укладали й перекладали всякі освітні підручники й енциклопедичні збірники, географії, космографії, лексикони. Своїм побутом у Москві кияни здійснили переворот у переконаннях тамошніх властей і приватних людей, примиривши їх з західною наукою та своїм православ’ям. На пробудження наукового зацікавлення серед москвичів, наскільки воно тоді було їм доступне, вказує вже зміст перекладених і компілятивних збірників перших запрошених до Москви київських учених: Славинецького й Сатановського.
Приїзд Сатановського та Славинецького до Москви. У травні 1649 р. попросив московський цар письмово київського митрополита Косова прислати для перекладу Біблії Арсенія Сатановського й Дамаскина Птицького. Замість Птицького, що пізніше таки помандрував у Московщину, вислали з Києва Єпіфанія Славинецького. Обидва висланці були молодшими вчителями київської колегії. Походження Славинецького не знаємо. Нічим не доказаний і час його науки в Києві перед зреформуванням братської школи на колегію й за кордоном. У Москві жили обйдва кияни спочатку у великім посольськім дворі, а потім Славинецький перейшов до Чудового монастиря, де жив сливе без виїзду до своєї смерті 1675 р. І своїми книжками й усім характером своєї наукової- й освітньої діяльності київські ченці спрямовували московську думку на європейський Захід, запліднюючи її тамошньою наукою й її - висновками. Українські ченці стали на московськім грунті першими проповідниками західної науки.
Бібліографія Славинецького. Про національність Славинецького знаємо стільки, що в передмові до перекладів творів св. отців ієромонах Єпіфаній зв’язаний з Київщиною, а в „Оплавленій книгь, кто ихь сложиль“, походження Славинецького зазаначене як українське. А автором згаданої найдавнішої бібіліографії на східнослов’янському грунті правдоподібно є сам Славинецький, бо між авторами другої половини XVII ст. особливо докладна мова є тільки про одного Єпіфанія Славинецького й почерк „Оглавленія“ дуже близький .до почерку безсумнівних автографів Єпіфанія, що знаходяться в Синодальній Бібліотеці в Москві.
Діяльність Славинецького на московському грунти Вже такі книжки, як „Кирилова Книга“ та „Книга про віру“, обидві підготовлені на підставі українських писань, мали сильний вплив на Московщину. Відтепер почали розширювати цей вплив українські діячі на московськім грунті. Вже Славинецький дав Московській церкві й науці довгу низку знавців грецької мови, що перекладали на церковнослов'янську мову пам’ятники письменства св. отців. Число оригінальних і перекладених творів самого Славинецького доходить до 150. Запрошений до поправи Біблії, Славинецький почав не з неї, а з богослужебних книг. Багато книг він справив сам або це сталося під його безпосереднім впливом, крім того до цілої низки книг написав передмови або післяслова, а може й вплинув на їх редакцію. Періеклав або сам уложив цілі служби . або окремі частини служб низці святих, вірші до Богородиці й канти на Різдво Христа. З Біблії встиг перекласти тільки „Новий Завіт“ і „Мойсейове П’ятикнижжя“. У зв’язку з працями .Славинецького над Біблією треба поставити деякі його переклади, що* були вступом до поодиноких частин Біблії або вияснювали їх. Ще більше переклав чисто богословських творів св. отців. Крім того, дійшло не менше 60 його проповідей та писань і перекладів творів істо-рично-церковного, канонічного характеру тощо. Крім лати-но-слов’янського словника перекладеного з Калепіна ще в Києві й перегляненого в Москві разом з Арсенієм Сатанов-ським, треба згадати його греко-слов’яно-латинський лексикон, де є до сім тисяч слів, і філологічний словник, що тлумачить церковні слова їх уживанням в отців церкви. Єпіфаній відредагував „Буквар“ 1657 р. й написав інші педагогічні праці, хоч, будучи зразковим кабінетним ученим, сам учив тільки приватно.
Два протилежні світогляди: київський і московський. Чим далі, тим більше закорінювалася на Московщині українська освіта й література й нарешті стала поворотним пунктом у розвитку давньої московської літератури та підготувала поле для реформ Петра Великого. Одначе рівночасно почала вироблятися й деяка протилежність світогляду між московськими книжниками й українськими вченими, що її ось як характеризує Пипін: „Московські книжники були самоуки, більше начитані в такім обсязі, який був можливий по московських книгах, уперті прихильники традиції й букви; кияне й білоруси були менше знайомі з давньою східнослов’янською книжною традицією, що її перервала історична доля їх краю; вони були ревні оборонці православ’я й уже опанували хоч односторонню, але твердо присвоєну шкільну освіту й силою обох тих обставин не могли мати тої вузької пристрасті до букви, котрою відзначалися москвичі; вони не боялися вносити в книжку те, що набували зі світського знання, говорили про астрономію, історію, користувалися давньою міфологією й їм не приходило в голову, що згадки про астронохмію можна прийняти за грецьке чарівництво й поганство, про що на від воріт московські люди не сумнівалися“. Київська вченість мала довершити на Московщині діла, що на них не були здатні сучасні москвичі.
Життєписні дані про Симеона Полоцького. Першим, хто дав у Московщині проби світської науки та світської літератури, був Симеон Петровський-Ситнянович Полоцький. Він був родом білорус і належав до білоруської й московської літератури, але й історик української літератури мусить згадати про нього як про представника київської освіти на Московщині, вихованця київської колегії, де вчився близько 1640 р. Богословський курс закінчив у якійсь католицькій академії. Родився 1629 р. Вже з 1648 р. походить його віршований акафіст Божій Матері, який написав або переклав по-польськи. Вісім літ пізніше постригся в Богоявленськім монастирі в Полоцьку, а 1663 р., спонуканий обставинами життя, перейшов із власної волі у Московщину, переносячи на московський грунт київську шкільну поезію з її характером, джерелами й основними мотивами.
Мова Полоцького. Тому, що книжна мова українського письменства була чужа москвичам, Полоцький постановив виробити свою літературну мову й піднести її до чистоти мови давніх церковних книг, як про це говорить^ у передмові до свого Ритмологіона:
Писахъ въ началЪ по языку тому,
иже свойственный бЪ моему дому.
Таже увидЬвъ многу пользу быти
славенску ся чистому учити,
взяхъ грамматику, пршгЬжахъ читати;
Богъ же удобно даде ю ми знати...
Тако славенскимъ рЪчемъ приложихся;
елико далъ Богь знати, научихся;
сочиненіе возмогохъ познати
и образная вь славенскомь держати.
Так причинився Полоцький до тріумфу граматичної теорії Мелетія Смотрицького.
Полоцький переносить київську схоластику на московський грунт. В Москві почав Полоцький від педагогічної діяльності між іншим вихователем дітей царя Олексія — зразу Олексія, потім Федора, а почасти й Софії, але швидко віддався й літературній діяльності та став у дійсності придворним поетом, хоч не мав такого титулу. Кожне церковне свято, кожна врочистість у царській сім’ї давали Полоцькому привід написати більший або менший вірш, починаючи від чотиривірша й кінчаючи багатьма сторінками. Він пішов назустріч іще одній тодішній потребі — театрові й для нього написав дві „комедії“, а саме „Про царя Навуходоносора, про золоте тіло та про трьох хлопців, неспалених у печі“, й „Притчу про блудного сина“.
Для морального повчання служили проповіді; їх видав у двох збірниках: „Душевний обід“ з 1681 р. приніс 111 проповідей на неділі, а „Душевна вечеря“ 1683 р. містила 73 повчання на свята й 29 на різні потреби. Брав голос у справі розколу, суду над Никоном, заявив про себе як догматист і педагог, відіграв деяку роль у виправленні богослужебних книг тощо.
Чи у „Вінці вірьі“, де виложив основні правди християнської релігії, чи в своїх проповідях, чи в полемічних писаннях, як „Жезль“, що вийшов у світ наприкінці 1667 р. або на початку 1668 р., чи у віршах — скрізь Полоцький пересаджував київську схоластику Тна московський грунт.
Вірші Полоцького. Зокрема, він дуже любив віршувати, насамперед, на всякі нагоди. Принагідні вірші дали великий збірник п. н. „Рифмолргіонь“, а інші увійшли у „Вертоградъ Многоцветный“. Головним предметом віршів Вертограда було вияснення релігійних справ і духовно-моральне повчання, а одному й другому товаришили численні приклади з житій святих і' з прологів, із давньої й нової історії, оповідання про різні життєві пригоди, запозичені з „Римських Історій“, „Великого Дзеркала“ й інших подібних збірників західноєвропейських оповідань, які так залюбки читалися в середніх віках в усій Європі. Не чужа Полоцькому також гумористична струна, помітна в однім віршованім оповіданні, що нагадує народні оповідання про ходіння Христа по землі. Взагалі, „Вертоград“ Полоцького це збірник енциклопедичного характеру, де релігійне повчання в’яжеться з задоволенням чисто літературних інтересів і розв’язкою наукових питань, таким чином це одночасно свідоцтво начитаності Полоцького поза предметами богослов’я.
Погляд Полоцького на жінку. В жіночому питанні Полоцький не віддалився від поглядів старого українського книжника про жіночу злобу, перенесених із Візантії на східнослов’янський грунт. На думку Полоцького, хто хоче зберегти чистоту, повинен не жити з другою статтю, бо таке співжиття викликає похоті й позбавляє непорочності. Він описує дуже невідрадними рисами хиби жінок і наводить багато прикладів, як спокуса жінки довела до упадку чоловічу чесноту. Вченому не радить женитися,
ибо не будеть мощно съ книгами сЬдЬти;
удалить отъ нихъ жена, удалять и дЪти...
Жінка любить наряджатися й оточувати себе численною прислугою. Вона
утружденну мужу не даетъ обнощь спати,
въ ложи обыче ему о нуждахъ стужати;
ту жалостнЪ глаголетъ, мужа укоряетъ,
аки о ней недобрЪ въ нуждахъ помышляегь.
ИнЪхъ мужей во образь супруги приводить:
„Се она краснЪй мене одЪянна ходить,
ову же вси людіе зЪло почитають, а мене за тобою сущыя не знають.”
Къ симъ ревнивая жена обыче стужати:
„Что ты на ону жену любиши смотряти
и что со рабынею ты глаголалъ еси?
ГдЪ быль еси въ гостинЪ, то ми да повЪси."
Изъ торжища грядуща гнЪвно вопрошаетъ:
„Что принеслъ еси?“ Аще ни, то люгЬ лаетъ.
Въ гости аще пустити, то обыкнетъ пити;
аще же не пустиши, то не хощетъ и жити:
„Увы ми, — возопіеть, — коль есмь не блаженна
за злымъ мужемъ, отъ добрыхъ другинь отлученна.”
На щастя подружнього життя впливає матеріальний добробут: хто ожениться з бідною, тому жити тяжко, а хто візьме багату жінку, той сам підпаде під її владу, вона зненавидить чоловіка й уресь дім наповнить сварками. Змалювавши „праву вдову“, описує автор і іншу вдову, що, повдовівши в молодості, не може помиритися з утратою чоловіка й, коли знайдеться наречений, вона
повержетъ вдовство, волить быти мати,
неже едина въ ложи почивати.
„Псалтир“ Полоцького. Крім відомих уже з давнього періоду української літератури поглядів на жінку, споріднює Полоцького з ним і захоплення „Псалтиром“, одною з найпопулярнішнх книжок на. Україні у всі часи її літературного розвитку. В рік смерті (1680) видав свою' „Рифмо-* творную Псалтырю“, наслідуючи польську перекладену „Псалтир“ Яна Кохановського.
Перевіршовуючи „Псалтир“, йшов Симеон Полоцький второваним уже на Україні шляхом. З часу близько 1635 р. збереглася віршована парафраза сорок другого псалма на українську мову, записана латинкою. Ця знахідка наштовхує на здогад, що на Україні існував віршований переклад або цілої „Псалтирі“ або хоч вибраних псалмів, завершений у другій половині XVI, найдалі на початку XVII ст. Цей переклад був настільки популярним, що сучасні грамотії знали багато псалмів напам’ять, бо записом із пам’яті є й згадана нахідка в актовій книзі городського житомирського суду.
Значення Полоцького для Московщини. Не відзначаючись європейською вченістю, навпаки, стоячи дуже далеко від тодішнього європейського наукового руху, „Симеон Полоцький в істоті свого літературного характеру, — говорить Пипін про значення Полоцького для Московщини, — не уявляв би з себе нічого виключного в Києві: вся його діяльність була тільки виконанням київської програми — і богослов’є, і проповідь, і віршарство й театр; це була людина з розумом, із знанням, хоч у віршуванні не виявив ніякого поетичного таланту й мова його зоставалася грубою мішаниною, и\о у віршах була досить засіяна полонізмами. Його особливе історичне значення міститься в тому, що він став ученим літературним діячем у Москві. В давньому часі тут знали київську вченість тільки здалека, мали діло тільки з її чисто церковною стороною; Симеон поставив свою київську програму віч-на-віч із московською книжною рутиною, був у виконанні цієї програми дуже плідний і викликав проти себе недовір’я й ворожнечу з одного боку, а з другого — зустрів немало читачів, що їх новина його зацікавила. Дотепер книжка, що походила сливе виключно від церковних людей, знала тільки церковні справи; в руках Симеона вона перший раз зачіпала життя не тільки з того виключного погляду, — поруч проповіді йшло просте практичне повчання, цікаве оповідання, сатира, жарт, драматична сцена, — це все було нове та принадне; подобалися навіть тяжкі вірші тому, що в них усе-таки відчули дбалість про дещо прикрашену форму.“
Грецька й латинська течії серед представників київської освіти. До того Полоцький виступав як оборонець освіти, свобідних наук і їх потреби не тільки для доброго розуміння віри, але й для моральності та державної користі, а крім того, в обороні світської книжності. Одначе як у Києві недолюблювали москвичів за їх неуцтво, так у Москві не довіряли чистоті українського православ’я й московські прихильники старовини підняли завзяту ворожнечу проти Полоцького. До того й самі представники київської науки доводили москвичів до такого недовір’я, бо серед * них витворилися дві протилежні течії: грецька під проводом Славинецького й латинська з Полоцьким на чолі. Не тільки в релігійних справах, наприклад про час переістотнення св. Дарів, але й на шкільнім полі настала між цими двома течіями вперта боротьба. Причиною останньої була думка московського уряду відкрити в Москві вищу школу. Користаючись своїм впливом на царськім дворі, Полоцький узяв у свої руки справу проектованої академії й виробив план, беручи на зразок західноєвропейські вищі школи й київську колегію. Після різних перипетій справи слов’яно-греко-латинська академія в Москві почала свою діяльність восени 1687 р.
Гаврило Домецький. Немаловажну роль в догматичних і церковних суперечках у Москві наприкінці XVII ст. відіграв Гаврило Домецький. Його підозрівали в різних єресях і заслали в монастир, де він, одначе, швидко став ігуменом, але 1708 р. позбавили його цієї гідності за недбалість. Нецікавий для історика української літератури своїми писаннями на московському грунті, з яких деякі друкувалися в XVIII ст., Домецький може бути згаданий за твори, писані тодішньою українською літературною мовою. Вони різко відрізняються від пізніших його творів, писаних на Московщині твердою церковщиною з мос-калізмами. До українського періоду діяльності Домецького належить: „Цвьіченє всегдашнее монастырское, яко закон-никъ маєть цвичитися въ святомъ стану иноческомъ, и теченіє своє отправовати въ справахъ законныхъ, выбрано изъ розныхъ цвиченій духовныхъ поважныхъ монашескихъ учителей“ з 1683 р. й ще два подібні аскетичні писання з того ж року, а саме „О возваню до закону и о досконало-сти вшедших в него“ й „Киновюнъ“.