Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2.3. Західноєвропейська філософія про психічну активність

Історичний екскурс до джерел психології активності буде далеко неповним, якщо обійти мовчанням основні психологічні концепції, що складалися в надрах філософської думки Західної Європи. При цьому необхідно зазначити, що вона, як правило, не ставила за мету “психологічне забезпечення” повсякденної життєвої практики. Ця функція нерідко віддавалася на відкуп релігії. Філософська ж наука, в основному, намагалася знайти рішення корінних проблем буття: питань соціального устрою, морально етичних проблем. У тих же випадках, коли від відповідей на психологічні питання обійтись не вдавалося, філософи нерідко представляли психіку як обумовлену Богом сутність.

Такими були погляди німецького філософа-ідеаліста Г.В. Лейбніца (1646-1716 рр.). Різнобічний учений у багатьох областях науки він висловлював ряд положень про функціонування людської психіки, деякі з яких лише починають серйозно досліджуватися сучасною психологією. Г.В. Лейбніц одним з перших зайнявся вивченням несвідомого. “…Переконання в тому, що в душі маються лише такі сприйняття, що вона усвідомлює, є найбільшим джерелом оман”, – писав він, вважаючи, що і при відсутності свідомості безупинно продовжується непомітна, прихована діяльність психічних сил. Власне кажучи, Г.В. Лейбніц став одним з родоначальників навчання про психічну причинність, тому що саме він порушив питання про реальну динаміку психічних процесів.

Родоначальником німецького класичного ідеалізму є І. Кант (1724-1804 рр.). Серед його філософських досліджень немає робіт, що безпосередньо стосуються питання психічної активності. Велика частина його положень про можливості людської психіки, про форми її активності є в лекціях з педагогіки, у таких роботах як: “Антропологія”, “Пролегомени”. І. Кант надавав величезного значення вихованню як основному методу у справі удосконалення людської природи. “Два людських винаходи можна вважати найважчими, а саме: мистецтво управляти й мистецтво виховувати...” [10, с. 448]. Виховання і “розумність” знаходяться в залежності одне від одного, і тому рівень виховання в історичному плані може підвищуватися лише дуже поступово.

Серед основних завдань виховання, що включають прищеплювання людині дисциплінованості, трудових навичок, морально-етичних норм, І. Кант особливо виділяє такі як “навчити дітей думати”, а також “культуру душевних здібностей”. У світлі завдання виховання і самовиховання він виділяв таку властивість людини як твердість характеру – основа довіри до самого себе, до своїх рішень і дій. В іншому місці він зауважує, що рівний характер або радісний і веселий настрій властиві тим, кому немає в чому собі дорікати. Активність психологічних позицій І. Канта проявилася й в оцінці ролі розуму в розвитку людини. При цьому він підкреслював практичну спрямованість інтелектуальної пізнавальної здатності людини, що розглядалася як засіб сприяння практичному початку, тобто для досягнення мети.

Досліджуючи історичні етапи розвитку людської думки, що зробили значний вплив на психологічні погляди, не можна не зупинитися на думках Г. Гегеля, що він виклав у роботах “Філософія духу”, “Наука логіки”, “Філософія права” й ін. У своєму навчанні про душу, свідомість і особистість Г. Гегель спробував розкрити основні психологічні проблеми, виходячи з принципів діалектичного розвитку й історизму. Він показав внутрішній взаємозв'язок психічних явищ, розкрив діалектику психічних процесів. Діалектичний принцип трактування психіки став надалі одним з основних методологічних інструментів, використовуваних у сфері психології, побудованих на матеріалістичному фундаменті.

Власне психологічне вчення Г. Гегеля починається з особистості, що становить інтерес у силу свого активного початку. Саме в особистості дух усвідомлює себе як конкретну цілісність, тому що він визнає, що його предмет і мета розумні. Діяльність духу припускає творчість. Дух повинен реалізувати себе в двох формах – теоретичній і практичній. Перша заперечує однобічність свідомості, що знаходиться в залежності від зовнішніх об'єктів, друга – самосвідомості, що стосується суб'єкта. Іншими словами, теорія покликана виправляти однобічність практичної діяльності.

Своєрідні погляди на роль психічної активності були викладені в роботах І.Г. Фіхте, Л. Фейєрбаха, С. Кьеркегора й інших філософів. У цілому можна сказати, що в історичному плані психологічні погляди еволюціонували від категорії душі в стародавньому світі до категорій свідомості в ХVII-ХIХ століттях і поведінки в ХХ столітті. Акцент при цьому переноситься на орієнтацію людини в зовнішньому середовищі, на приховані від свідомості фактори регуляції поведінки. Значне поширення, особливо в США, одержує біхевіоризм, що зводить психіку до різних форм поведінки, що розуміється як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища.