Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Християнство - найпоширеніша світова релігія. Послідовники християнства є практично в кожному регіоні Земної кулі. Найчисельніші громади існують в Європі, Америці, Африці та на Близькому Сході. Чисельність християн усіх сповідань - близько 1,5 млрд. чол.

Християнство виникло в І ст. н.е. в східних провінціях Римській імперії (Палестина, провінція Іудея).

У 27 р. до н. е. (13 січня), ще до появи Спасителя, Римська республіка перетворилося на імперію. Імператори та їхні представники в провінціях володіли деспотичною владою. У державі розпочався період, який мав привести до її повного занепаду, викликаного кризою рабовласницького ладу, політичною неспроможністю влади ефективно управляти величезними обширами імперії, жадобою збагачення та моральною розбещеністю римських громадян. Становище бідноти (колонів) та численних рабів (res vocales -річ, що вміє говорити) було особливо тяжким, що викликало численні повстання. Найбільшим повстанням рабів у другому Римі (так називали м. Капуя) ще в період Республіки (74-71 рр. до н.е.) було повстання під керівництвом гладіатора Спартака, уродженця Фракії, захопленого римлянами в полон і проданого в рабство. Із того часу становище рабів мало чим змінилося, а малоземельні колони потерпали від жорстокої експлуатації своїх патронів.

У “Сатириконі” Петронія, написаному в І ст. н.е., подано найглибший на ті часи аналіз дійсного стану стародавнього суспільства: зростаючий відрив життя від освіти; влада грошей та породжені ними цінності зруйнували мистецтво та науку.

Збідніле населення Риму вимагало “хліба та видовищ”, які влада намагалася їм дати, щоб вгамувати натовп. Гладіаторські бої, запозичені як вистава з Етрурії, корінням сягають погребального ритуалу. Із одного боку вони сигналізують про деморалізацію народу, з другого, - про нагальну потребу спокутувальних чи заступних жертв. Імперія, позбавляючи людину усілякої політичної та культурної ініціативи, водночас прирекла її на споглядання кривавого Цирку. Імператор Тертулліан пригадує, як усі реготали під час полудневої інтермедії, коли Меркурій (бог війни) випробовував мертвого розпеченим залізом. Марціал згадує про людину на хресті, якого шматував ведмідь.

Місце високохудожньої драми зайняла містерія з її символічністю та обрядовістю. Проте і вона йде до занепаду, оскільки до оргастичних дійств почали залучати сікофантів та куртизанок.

Замість висміювання вад влади, найпоширенішим сюжетом комедій стало перелюбство, а Геліогабал звелів показувати злягання на сцені.

Геліогабал, або Елагабал - римський імператор, що правив з 06. 218 р. до

3. 222 р.; він же був жрецем сирійського сонячного бога Эл(а)-Габала, культ якого запровадив у Римі. Похвалявся, що жодна продажна жінка не мала стільки коханців, скількох коханок мав він.

На той час грецька філософія та нагальна потреба централізації держави, що значно розширила свої обриси після низки завоювань, значно змінили римський пантеон: до нього були включені божества завойованих провінцій. Це спричинило зухвале ставлення римлян до релігії, привело до зневіри. Едуард Шуре влучно висловився, що “Рим поклонявся тільки своїй вовчиці” з оскаленою щелепою жадібності до крові. Найпоширеніші філософські школи епікурейство, стоїцизм, неоплатонізм не могли замінити релігії. Філософія була доступною тільки освіченій частині населення, а маси, в основному неписемні, її не знали, кидаючись у іншу крайність - забобони, гадання, чаклунство. Разом з падінням релігії впала й моральність. Деспотизм імператорів, наплив до Риму багатств із усього світу, що приніс небувалу розкіш і зухвальство римлян над неримлянами, філософія, що проповідувала насолоду, - все це сприяло падінню моральності. Покласти край безчинствам (перелюбству та кривавій бойні Цирку) могла тільки містерійна релігія.

Падіння Республіки й утвердження Імперії за Октавіана Августа було надзвичайно значущою зміною в політичному житті, проте підсвідомо населення чекало чогось суттєвішого, значно масштабнішого. Найяскравіше цей стан очікування виразив сучасник подій поет Вергілій. Він пророкував пришестя на землю Діви-Справедливості, народження чудесного малюка та настання “золотого віку”:

Останнє коло віків розпочало свій хід, як і пророчила Кумська Сивіла,

Знову починається часу стрій величавий:

Діва прийде знову,.. а з нею з високих небес відправиться плем’я нове.

Будь прихильною до новонародженого, бо з ним, на зміну

Роду залізному рід золотий розселиться по землі...

Звичайно, що образність стану очікування, так яскраво передана римським поетом, - це не передбачення, а втілення у високохудожньому слові колективного людсько стану. Вергілій не міг знати, що в Палестині народиться малюк Ісус Христос, з появою якого розпочнеться нова історична епоха, і наступні покоління будуть іменувати її “нашою ерою”, розділивши історію на до та після Різдва Христова.

Іудея опинилася у складі Римської держави напередодні імператорських часів. До цього часу вона була відносно самостійним державним утворенням, розташованим на півдні Палестини. Правлячою династією в Іудеї була династія

Маккавеїв (167-63 р. до Р. Хр.). Іудея перебувала у дружніх відносинах з Римом. Але за 64 роки до Р. Хр. відбувся розбрат у династії Маккавеїв між братами Гірканом II та Арістовулом II. Вони звернулися зі скаргами один на одного до римського полководця Помпея, який тоді перебував на сході. Помпей, після тримісячної кровопролитної боротьби, в 63 р. зайняв Іудею з її столицею Єрусалимом, наклавши данину на користь Риму. У такий спосіб іудейський народ позбувся своєї незалежності.

Помпей надав Гіркану сан першосвященника й титул народоначальника. Але реально влада знаходилася в руках відданого римлянам іудея Антіпатра, синами якого були Фасаіл та Ірод. У 37 р., правлячи після батька, Ірод за сприяння тріумвіра Антонія одержав титул царя іудейського. Із вступом Ірода на престол царська влада в Іудеї відійшла від коліна Іуди (одного із дванадцяти синів Іакова): останній Маккавей, Антігон, син Арістовула, був відправлений у Рим і підданий приниженню як злочинець.

Ірод, прозваний Великим, розширив кордони Іудеї, відновив зруйновану державу, прикрасив Ієрусалимський храм (варто нагадати, що євреї мали тільки один храм в м. Єрусалим та велику кількість молитовних будинків - синагог). Але народ не любив Ірода за жорстокість, введення в Іудеї язичеських звичаїв і римських видовищ. Після смерті Ірода в перші роки після Р. Хр., в Іудеї почалися масові заворушення, спрямовані проти римського панування. Найбільші заворушення відбувалися в Єрихоні, де з’явилися царі-самозванці.

Римський імператор Август передав Іудеєю в управління синові Ірода, але той мав тільки номінальну владу. Внутрішніми справами Іудеї керував спеціальний орган, - Синедріон, - що складався з єврейських священників, старійшин та вчених фарисеїв.

Фарисеї (обрані, відділені) - це іудейська секта найвідданіших Законові, що був даний єврейському народу єдиним Богом через пророка Мойсея.

Загальне керівництво провінцією здійснював управляючий, призначений римським імператором - прокуратор.

Політична централізація Римської імперії полегшувала комунікацію між народами, що також сприяло поширенню Церкви.

Таким чином, ідеологічними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії. Економічні, соціальні, політичні, культурні фактори визначили виникнення християнства.

Відкритим для науковців залишається питання про привід до виникнення протохристиянського руху.

Близько 88 р. до н.е. в Іудеї придушено повстання перушим: 800 бунтівників розіп’ято на хресті, а дружин і дітей вбито на їх очах. У ті часи написано “книгу мудрості”, в якій розповідалося про неправедних правителів, які катували праведників. За сюжетом, праведники помирають, проте зрештою тріумфують:

Вони судитимуть народи і владарюватимуть над людьми,

І Господь пануватиме над ними довіку.

В одному Сивілловому оракулі, записаному приблизно 80 р. н.е., проголошується:

Тоді хтось прийде з неба, досконалий герой,

Той, хто руки простяг на дереві з чарівними плодами,

Найкращий з євреїв, що сонце колись на своєму шляху зупинив.

У цьому оракулі визволитель ототожнюється з легендарним героєм Єшуа, який зупинив Сонце. Меш’я Єшуа перекладається грецькою Ісус Христос.

Відомо, що за Тіберія було повстання, ватажка якого розіп’яли на хресті.

Спартанський цар Клеомен, який спробував відродити общинний спосіб життя, був вигнаний македонцями і знайшов притулок в Олександрії. Він спробував організувати повстання, зазнав поразки і наклав на себе руки. За Плутархом, напередодні він востаннє вечеряв з дванадцятьма своїми товаришами. Після смерті Клеомен був розіпнутий. Відбулося чудо творення. Олександрівці назвали його героєм і Сином Богів.

У “Євангеліє від Луки” є цікаве місце: напередодні трагедії Ісус загадує учням продати свій гіматій та придбати меч. В усіх чотирьох євангелістів, які розповідають про життя Ісуса Христа (Марко, Лука, Іоанн, Матвій) стверджується про

1) його в’їзд до Єрусалиму як месіанського царя за кілька днів до смерті;

2) його вітають викликом бунтарів “осанна” (збав нас);

3) напис на хресті: “Це Цар Юдейський”.

У стародавньому творі “Апокаліпсис” висловлюється гнів проти Риму, якому приписується знак дикого звіра (вовчиці):

Впав, впав Вавилон (Рим - другий Вавилон), місто велике,

Бо вином шаленої розпусти він напоїв усі народи.

Нажаль, події, що точилися в Іудеї, видавалися хроністам за надто незначні. Вони не привертали їхньої уваги, а отже, залишилося зовсім мало історичних згадок.

Тацит, описуючи переслідування за Нерона, згадує про страждання Христа за римського прокуратора Понтія Пілата.

Светоній невиразно переповідає про якогось Хреста, призвідника повстання в Римі за Нерона.

Корнелій Уельс у II ст. називає Ісуса ватажком заколотників.

Йосип згадує про нього як про організатора антиримського повстання. Вставка в “Юдейській війні” йде за описом демонстрацій та боротьби з Понтієм Пілатом, - можливо, саме до цього часу й відноситься єдина автентична оповідь про Ісуса, автор якої - історик-нехристиянин.

Виходячи зі сказаного, стає зрозумілим, чому у відповідь на встановлене Римом політичне безправ’я, в Іудеї вибухнуло повстання під проводом Іуди Галілеянина, яке було придушене римськими легіонами. Горді своїм походженням від Авраама, а також тим, що Бог відкрив істинне віровчення тільки євреям (обраним), народ очікував Месію тільки для себе. З’являлися навіть лжепророки, які говорили про настання часу звільнення від чужоземного ярма. Іншого Месії євреї знати не хотіли. Тим часом народ охоче йшов за бунтівниками, що оголошували себе месіями, які прийшли звільнити його від ярма. Таким був і Іуда Галілеянин.

У єврейського народу існували релігійні партії (секти) фарисеїв, саддукеїв, ессеїв і ферапевтів. Поява двох перших партій пов’язана з поширення на сході грецької освіченості (2 ст. до Р. Хр.), якою захоплювалися окремі іудеї з вищого класу. Разом з грецькою філософією вони намагалися запозичити язичницькі звичаї. Фарисеї виступили ревнителями народної віри, з часом перетворилися на релігійну партію з політичним відтінком. У догматичному відношенні фарисеї, за словами єврейського історика Йосипа Флавія, який примкнув до цієї секти, хоч і виріс у сім’ї саддукеїв, “все що відбувається ставлять у залежність від Бога й долі, й повчають, що, хоч людині надана свобода вибору між чесними й безчесними вчинками, але в цьому бере участь також провидіння”. У цьому відношенні вони займали середину між ессеями, які всі приписували долі, і саддукеями, які визнавали абсолютну свободу волі людини.

Вони ревно оберігали не тільки Мойсеїв закон, але й усіляку єврейську старовину, всі усні перекази. Зрештою вони стали опікуватися не стільки збереженням і підтримкою істотного в релігії, скільки другорядного. Уся увага фарисеїв спрямовувалася на дріб’язкове - зовнішню сторону релігії. Вони добровільно накладали на себе пости, часто молилися, часто здійснювали омовіння з переконанням, що таке строге виконання приписів закону особливо угодне Богові й становить єдиний шлях до спасіння. Закони ритуальної чистоти, виконання яких було під силу лише вищій аристократії, були головною причиною презирливого відношення вищих класів до бідної й приниженої маси. Звідси - фарисейська гордість і презирство до всякому, хто не належить до їхньої партії. Зовнішня святість життя фарисеїв привертала до них народ. Заслугою фарисеїв в історії єврейської релігійної свідомості була охорона Мойсеєвої релігії від поглинання парсизмом (дуалізм Зороастра за своєю духовною сутністю набагато ближче підходить до монотеїзму євреїв, аніж семітські культи Ваала й Астарти, а отже більшою була небезпека злиття іудаїзму з зороастризмом (парсизмом) або еллінізмом.

Саддукеї - іудейська партія-секта, члени якої відрізнялися грецькою освіченістю, сприймали все з філософської точки зору, зокрема й релігію. Вони прагнули до раціоналістичного розуміння закону Мойсеєва, тому заперечували усні перекази, не надавали великого значення обрядам. Саддукеї дійшли до заперечення безсмертя душі, воскресіння мертвих, буття світу духовних сутностей та Божественного Провидіння. Секта, у порівнянні з фарисеями, не була чисельною (до неї входила знать, яка обіймала вищі державні посади). Після втрати політичної незалежності Іудеї партія саддукеїв фактично припинила своє існування. Проте, серед саддукеїв було навіть чимало первосвящеників.

У II ст. до н.е. на початковому етапі боротьби між фарисеями та саддукеями виникли партії ессеїв та терапевтів (ферапевтів), які створили щось на зразок ордену і повністю присвятили себе служінню Богові. Ессеї спочатку жили в містах, потім пішли за Мертве море й там оселилися окремою громадою, що нараховувала близько 4 тис. чол. Назва ессеїв походить від сірійського слова Asaya, що означає лікарі, грецькою терапевти, тому що їхня відкрита діяльність серед народу зосереджувалася на лікуванні фізичних і моральних недуг. Другий центр есеїв знаходився в Єгипті, де вони були відомі під назвою терапевтів (ферапевтів). До громади ессеїв приймали тільки ретельно випробуваних протягом трьох років претендентів, які дали обітницю вшановувати Бога, зберігати імена ангелів, любити істину, не відкривати нікому таємниць громади. Шлюбів члени секти не укладали, проте приймали й виховували по своєму розумінню чужих дітей. Члени громад не розкошували (усі члени займалися землеробством, мали спільне майно), вели розмірений спосіб життя (збиралися на загальні збори, особливо в суботу; на зборах читали священне Писання, співали гімни). Молитовні зібрання відзначалися строгістю, дотриманням порядку та урочистої тиші. Усі прагнення членів обох громад, на противагу фарисеям, спрямовувалися на внутрішню сторону релігії - вдосконалення людини. Зовнішній вираз релігії пов'язаний з частими омовіннями. Особливістю є таємниче, містичне тлумачення і розуміння Моисеєвого закону, особливо у ферапевтів.

Поза межами Іудеї на території Палестини проживав народ, який також чекав пришестя Месії. Цей народ називали самарянами. Їхня земля знаходилася між Іудеєю та Галілеєю - північною частиною Палестини. Самаряни сформувалися в результаті поєднання іудейської культури та культури язичників, переселених на їхню територію завойовниками-асирійцями після падіння Ізраїльського царства 722 р. до н.е. Вони приймали тільки П’ятикнижжя Мойсея, як єдину книгу закону, мали певний час свій храм, здійснювали богослужіння по настановленню Мойсея. Євреї зневажали самарян, проте їхнє розуміння Закону було ближчим до вчення Христа: самаряни бачили в Месії пророка, який повинен пояснити їм Закон і навчити усьому, до того ж вони були позбавлені пихатості та зневаги до інших народів.

Палестинські євреї негативно ставилися до язичників, оскільки з позиції Закону кожен язичник розглядається як джерело ритуальної нечистоти. Єврей не міг не тільки обідати разом з язичником або із самаритянином, але навіть випити в них ковток води. Проілюструємо сказане розповіддю євангеліста Іоанна про зустріч Ісуса Христа із самаритянкою біля криниці. На прохання Христа дати йому напитися, вона відповіла: “Як Ти, будучи Іудей, просиш пити в мене, самарянки?” (Ін. IV, 9).

Євреї проживали не тільки в Палестині, але й за її межами на теренах Римської імперії. Вперше до Риму іудеї потрапили як полоняники полководця Помпея. Євреї принесли з собою віру в одного Бога (Єгову), яка суперечила римському пантеону. Євреї розселення з огляду на історичні обставини толерантно ставилися до язичників, вивчали грецьку філософію, були далекі від ідеї про всесвітнє політичне панування іудейського народу. Месія сприймався ними як Спаситель, посланий на землю для викуплення людських гріхів. Євреї Олександрії - тогочасного центру світової торгівлі і науки - переклали найпоширенішою на той час грецькою мовою Св. Писання (Септуагінта). Таким чином, серед язичників Римської імперії почала поширюватися іудейська віра. До початку нашої ери вже зустрічаємо досить велику кількість язичників, що прийняли іудаїзм. Їх називали прибульцями врат, якщо вони приймали іудейство без обрізання, і прибульцями правди, якщо приймали і Закон, і обрізання.

У самій Римській імперії мислителі вважали, що загальне падіння релігійності та моралі небезпечне для суспільства. Проте, ніхто з них не міг дати відповіді на питання про те, як розв’язати проблему. Іудейська думка про Месію якнайкраще накладалася на філософські ідеї про безсилля людини в подоланні фатуму (долі). Необхідна Божественна допомога - стверджували філософи. Ідея про Месію, як Спасителя від усіляких напастей, особливо приваблювала пригноблених. Чекання приходу Месії стало всезагальним. Коли Ісус Христос, якого визнали за Месію, заснував першу Церкву, іудеї та язичники, змінили очікування на дію, стали першими християнами.

Таким чином, безвідрадний стан політичного й релігійно-морального життя народів дохристиянського часу прислужився на користь Церкви. Він спонукав багатьох шукати релігійне знання й заспокоєння від усіх нещасть у християнстві