2. 6. Захист права на інформацію

Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчи­ненні порушень, визначених ст. 47 Закону «Про інформацію», серед них: необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; не­своєчасне надання інформації, навмисне приховування інфор­мації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, уста­новам, організаціям, та державі матеріальної або моральної шкоди, особи, винні у цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначає суд (ст. 49 Зако­ну). Захист службової та комерційної таємниці від непра­вомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права.

Основним цивільно-правовим способом захисту ЦК Ук­раїни визначає відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої правопорушенням суб'єкту відносин у сфері інфор­мації. Норми адміністративного права застосовують, якщо

права володільця комерційної таємниці порушили посадові особи органів державного управління (податкових, контро­люючих, правоохоронних органів тощо), які мають доступ до такої інформації у встановлених законом випадках.

Порядок використання інформації та захисту прав на неї встановлюються Законом України «Про інформацію».

Важливим є положення статті 277 ЦК України, яка при­свячена праву на відповідь, а також праву на спростування недостовірної інформації. Згідно з ч. І даної статті, такі пра­ва має фізична особа, особисті не майнові права якої поруше­но внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї такої недостовірної інформації.

Під недостовірною інформацією слід розуміти таку, що не відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спросту­вання має конституційно-правове закріплення. Частина 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спросту­вання недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Особливість цього способу захисту полягає у спе­цифічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх не-майновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особис­тих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.

Під поняттям спростування розуміють доведення непра­вильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх твер­джень, переконань, заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування має відбуватися, як правило, в ідентичній до порушення формі, а якщо це неможливо чи не­доцільно — в адекватній чи іншій формі, з урахуванням то­го, що воно має бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має проводити або підписати особа, яка пошири­ла неправдиву інформацію і порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку йдеться скоріше про інші способи захисту (відповідь, вислов­лювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації, як спеціальний захист особистих немайнових прав фізичної особи, відповідно до ч. 6 ст. 277 ЦК України, слід застосувати незалежно від того, чи була в діях за­подіювана вина, чи ні.

Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав, поширен­ня про неї та (або) членів її сім'і недостовірної інформації є право на відповідь. Між поняттями «спростування» та «відповідь» є істотна відмінність. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту порушення таких прав. В цьому разі фізична особа, права якої порушено, дістає право вимагати відшкодування збитків та компенсації мо­ральної шкоди.

Подібним до права на відповідь є право на власне тлума­чення обставин справи, що є виявом реалізації консти­туційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак, право на власне тлумачення обставин спра­ви передбачає суто тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у разі, якщо по­ширена інформація є цілком правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізня­ють ще право на коментар та репліку.

Право на відповідь, а також на спростування недосто­вірної інформації щодо особи, яка померла, належить, відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК, членам її сім'ї, близьким родичам та іншим зацікавленим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією за­хисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.

Оціночні судження не підлягають спростуванню та дове­денню їх правдивості.

У пункті 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та ос­новних свобод зазначено: «Кожен має право на свободу вира­ження своїх поглядів. Це право включає свободу дотримува­тися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів».

Свобода виражати свій погляд є «правом людини», визна­ним у світі, мабуть, найбільш широко. У своїй основі ст. 10 зазначеної Конвенції має за зразок ст. 19 Загальної декла­рації прав людини і забезпечує загальний захист «виражен­ня поглядів».

Аргументи, які висувають як обгрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, іноді поділяють на дві групи. За аргументами першої групи, свобо­да слова визначається цінною, оскільки публічні обговорен­ня є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей; другої — вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом, благом пошуку істини, досягнення спра­ведливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві та взаємовідносинах між людьми.

Тією мірою, якою свободу слова розцінюють як соціаль­ний інструмент, вона співвідноситься з двома спорідненими цілями. В найбільш широкому значенні свободу слова обґрунтовують як найкращий засіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджують, що безперешкодне зіткнен­ня і, як результат цього, перевірка думок і ідей, є найкращим способом поповнення знань.

Друга група аргументів, якими обґрунтовується не­обхідність вільного вираження поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником ровного розвитку людської особистості в суспільстві. Так само і здатність людини сприймати запере­чення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені інши­ми людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.

Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з ос­новних підвалин демократичного суспільства і одну з прин­ципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).

За статтею 34 Конституції України, «кожному гаран­тується право на свободу думки і слова, на вільне виражен­ня своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збира­ти, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». В Основ­ному Законі ніде не йдеться про винятки щодо «негативної» інформації.

Принципи, викладені у ст. 10 Конвенції, мають особливе значення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати ме­жі, встановлені, зокрема, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї в різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх.

Все вищевикладене можна підтвердити положеннями За­кону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., в якому визначе­но, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань, відповідно до Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та по­ширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей Закон встановив заборону цензури масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та індивідуальну твор­чу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інфор­маційної діяльності з боку посадових осіб тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Отже, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвітлювати не тільки позитивні сторони життєдіяль­ності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викорінен­ня певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відо­мо. В ряді випадків перешкоджання у поширенні інформації, поганої з погляду певних осіб — «негативної», можна навіть розглядати як цензуру, що заборонено в Україні.

Так звана «негативна» інформація у певному розумінні мо­же стати результатом дій журналіста, який діяв добросовісно, здійснював її перевірку і має не лише права, а й обов'язки інформувати про будь-які прояви у суспільстві, не замовчува­ти інформацію заради суспільної та особистої безпеки членів суспільства, наприклад, якщо це стосується екологічної безпе­ки, корупції тощо. Подібні підходи існують на сьогодні в низці чинних законів України, зокрема, «Про друковані засоби ма­сової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення» «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо.

Важливо дотримуватись основних принципів інфор­маційних відносин, які викладено у статті 5 Закону України «Про інформацію», а саме:

-   гарантованість права на інформацію;

-   відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

-   об'єктивність, вірогідність інформації;

-   повнота і точність інформації;

-   законність одержання,  використання,  поширення та
зберігання інформації.

Логічним є те, що відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК України, спростування недостовірної інформації здійснюється безпо­середньо тією особою, яка поширила інформацію. Юридична особа вважається поширювачем інформації, що її подає поса­дова чи службова особа, яка у неї працює, при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків. У разі поширення недостовірної інформації невідомою особою, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спро­стування. Така заява подається до суду за правилами, вста­новленими Цивільно-процесуальним кодексом України що­до окремого впровадження.

Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла (видала) юридична особа. Такий документ має бути відкликаний. До документів, про які йдеться у ст. 277, можуть належати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, ви­робничі характеристики, рекомендаційні листи тощо.

Особливу увагу в ЦК приділено питанням порушення осо­бистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інфор­мації у зв'язку з його відсутністю, таку відповідь, а також спростування має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недо­стовірну інформацію. Спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилася інформація, яку спрос­товують. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуван­ням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавче вирішено питання обсягу спростування пошире­ної неправдивої інформації, що ганьбить честь, гідність та репутацію осіб. Наприклад, щодо спростування такої інфор­мації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верх­ню та нижню межу обсягу тексту спростування. У статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що «об­сяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідо­млення або матеріалу». Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін у тексті спро­стування заявника без його згоди. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі Інтернет в Україні практично не регламентовано. Проведений аналіз не вичерпує, а лише відкриває дослі­дження комплексу проблемних питань, врегульованих Цивільним кодексом України, набуття чинності яким, безпе­речно, стане новою віхою у розвитку інформаційних відно­син в Україні.