Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4. 3. Структура валютного ринку. Обсяги ринку та його розвиток

4.3. Структура валютного ринку. Обсяги ринку та його розвиток

 

Для кращого розуміння структури валютного ринку доцільно класифікувати його за такими основними ознаками:

1) за територією:

світовий ринок;

регіональний ринок;

національний (валютний) ринок;

2) за засобами регулювання (режимом) ринку:

ринки вільного курсоутворення;

ринки з валютними обмеженнями та валютним регулюванням;

3) за типами угод відповідно до строків:

ринок поточних (негайних) операцій;

ринок строкових операцій;

4) за функціями:

обслуговування міжнародної торгівлі;

суто фінансові трансфери (спекуляція, хеджування, інвестиції);

5) за застосуванням валютних курсів:

з одним режимом;

з кількома режимами.

Світовий ринок поєднує сукупність окремих регіональних ринків, виступає узагальнюючим індикатором розвитку глобальної валютної торгівлі. У «фізичному» розумінні поняття світового валютного ринку є дещо абстрактним, так само як і класифікація ринків за територіальною ознакою є умовною. З розвитком сучасних інформаційних технологій та засобів зв’язку ринок «вийшов» в офіційні кордони країн — укладення угод можливе за лічені секунди з будь-якою точкою земної кулі.

Слід зауважити, що детермінантою домінування валют окремих країн на світовому ринку є обсяги номінального ВВП, масштаби ринку акцій та облігацій цих країн. Так, згідно з дослідженням банку ВМР Раrіbаs [12, с. 10], США є світовим лідером за розміром номінального ВВП, обсягами фізичного та ф’ючерсного ринків акцій та облігацій.

Це, у свою чергу, зумовлює найбільший обсяг обігу долара США, який досі залишається основною резервною валютою у світі.

Фізична дія світового ринку тісно пов’язана з наявністю часових поясів. Глобальний рух ринку відбувається шляхом поступового пересування ділової активності зі Сходу на Захід. З одного боку, це означає неможливість здійснення операцій одночасно в усіх часових поясах землі, проте не дозволяє припинити функціонування валютних ринків ні на хвилину. З початком календарної доби на Сході свою роботу починає валютний ринок Нової Зеландії. Рухаючись у західному напрямку і минаючи часові зони, включаються ринки Сіднею, Токіо, Гонконгу, Сінгапура, Пекіна, за ними йдуть  ринки країн СНД, далі — ринки країн Східної та Західної Європи, і закінчується торговий день у Нью-Йорку та Лос-Анджелесі.

Зазвичай фінансові, у тому числі валютні ринки, в середньому працюють 8—9 год. на добу. У зв’язку з існуванням географічної відстані між центрами світової торгівлі вони по черзі залучаються до процесу торгівлі і передають часову естафету один одному, забезпечуючи перманентність руху валютних курсів, процентних ставок, котирувань акцій тощо. Так, найбільш активна робота азіатських ринків збігається за часом з припиненням ділової активності Веллінгтону та поступовим загасанням Токіо. Приблизно о цій самій порі стартують східно- та західноєвропейські ринки. Відкриття ринку у Нью-Йорку починається тоді, коли у Лондоні минув обід, а в Києві вечоріє.

Кожен із зазначених ринків займає певне географічне положення і відповідно впливає на розвиток світової кон’юнктури: в одному випадку ринок може продовжити розвиток певної тенденції, що виникла на Сході, а в іншому випадку сам започаткувати новий тренд і дати поштовх до змін на інших ринках. Територіальна близькість ринків, як правило, означає значну циркуляцію капіталів між ними, а через це відносну швидкість змін параметрів кон’юнктури одного ринку під впливом змін на територіально наближеному ринку.

Регіональні ринки становлять основу поняття світового ринку. Утворені протягом довгої історії й отримавши особливо динамічний розвиток з кінця 1950-х років, регіональні валютні ринки є осередками концентрації величезних капіталів. Регіональні валютні ринки формують напрями розвитку світового економічного середовища. За полюсами тяжіння фінансово-економічних інтересів виділяють такі ринки:

європейський;

північноамериканський;

азіатський.

У межах цих ринків виділяють міжнародні за значенням валютно-фінансові центри:

у Європі — Лондон, Франкфурт-на-Майні, Цюріх, Париж і т.д., у Північній Америці — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Торонто, в Азії — Токіо, Сінгапур, Гонконг. Окрім поняття європейського ринку, у суто територіальному аспекті існують так звані євроринки. Євроринок — це місце торгівлі або обігу європейських валют — коштів, які отримані банком як депозит (вклад) і які відрізняються від валюти країни, де розміщується цей банк, або кошти, позичені банком якомусь з його клієнтів у валюті, що відрізняється від офіційної валюти країни, де розміщується банк. За визначенням, ідеться лише про вільно конвертовані валюти, тобто валюти розвинутих країн. Так, долар США, зазначений у пасиві банку, що розташований у Німеччині, Франції, Великобританії, є євродоларом, так само як і фунт стерлінгів у пасиві банку, розташованого, наприклад, у Бельгії чи Нідерландах, є, відповідно, єврофунтом стерлінгів. Банки, що проводять операції у євровалютах називають євробанками.

Національні (локальні) валютні ринки — це ринки з проведення операцій у будь-якій валюті між банками-резидентами в межах однієї країни. Рух коштів за такими операціями буде відбуватися з відповідним дебетуванням (кредитуванням) валютних ностро-рахунків сторін — контрагентів угоди і не залишить меж національної банківської системи. Загалом національна банківська система не зазнає відпливу капіталу за кордон — певні суми валют лише міняють своїх власників або назавжди (за конверсійними операціями), або на певний проміжок часу (операції з міжбанківського кредитування).

Функціонування національних валютних ринків може перебувати під державним контролем. Це означає, що держава втручається в механізм ринкового ціноутворення через набрання чинності обов’язкових до виконання нормативних актів, які регла­ментують дії учасників валютного ринку і в такий спосіб обмежують останніх у засобах та формах роботи на цих ринках. Ступінь втручання держави в управління валютними відносинами залежно від її економічного становища та грошово-кредитної політики може варіювати від незначних валютних обмежень до  повного адміністративного контролю.

Режим валютного регулювання та контролю має на меті захист національних економічних інтересів країни та підтримання курсу національної грошової одиниці. Як правило, до таких засобів вдаються країни з централізованою перехідною економікою або ті, що розвиваються.

Найбільш типовим є адміністративне встановлення курсів обміну національної грошової одиниці до іноземних валют, а саме:

періодичне декларування валютних цінностей юридичними особами перед державними органами нагляду, а фізичними особами — під час перетинання державного кордону;

заборона чи обмеження здійснення грошових переказів за кордон;

заборона чи обмеження здійснення інвестицій за кордон;

суворе регламентування експортно-імпортних торговельних операцій в частині валютного кредитування та валютних розрахунків;

регламентування інструментами державного валютного контролю операцій на національному валютному ринку тощо.

Ці та інші регулятивні засоби передбачені чинним законодавством окремих країн. Валютні системи та валютні ринки таких країн характеризуються як системи з адміністративним регулюванням, а їхні грошові одиниці — як неконвертовані або обмежено конвертовані. Повна конвертованість валюти зазвичай властива країнам з розвинутою економікою та ліберальним законодавст­вом і означає, що резиденти та нерезиденти країни можуть купувати будь-яку суму іноземної валюти за національну валюту й використовувати її на власний розсуд без будь-яких обмежень. Тобто повна конвертованість передбачає як поточні, так і капітальні операції. Обмежена конвертованість має місце, коли валютним законодавством дозволяється проводити поточні валютообмінні операції, але забороняється вивозити чи робити трансфер валюти за кордон з метою інвестування. Трансфер валютних коштів за кордон передбачається лише за торговельними операціями. Поняття повної та обмеженої конвертованості валют втілюється у термінах твердої та м’якої валюти. Тверда валюта є валютою з повною конвертованістю, має відносно стабільну вартість і значно стійкіша за інші. Тверді валюти являють собою активи, які намагаються заощаджувати та накопичувати. До основних твердих валют належать долар США, євро та національні валюти зони євро, англійський фунт стерлінгів, японська єна, швейцарський франк, канадський та австралійський долар.

Поряд з адміністративними методами регулювання валютних ринків у світовій практиці широко застосовуються гнучкіші засоби. Вони притаманні саме ринкам з вільним курсоутворенням, але застосовуються і на ринках «з валютними обмеженнями» і являють собою набір монетарних інструментів управління грошовою масою та операції центральних банків на вільних ринках. Найбільш дієвими монетарними заходами є політика процентної ставки та норми резервування. Корекція рівнів зазначених інструментів, здійснювана центральним банком країни, дає змогу через вплив на попит та пропозицію національних грошей підтримувати курс національної валюти у певних межах, доцільних з погляду сприяння розвитку економіки країни. Операції центрального банку на вільному ринку санкціоновано Міжнародним валютним фондом нормою, вираженою у формі валютних інтервенцій, що пов’язані з купівлею/продажем національної валюти проти іноземної [6, с. 87]. Такі операції прямо впливають на зміну попиту та пропозиції національних грошей на ринку і ведуть до відповідних змін курсу в необхідному напрямі. Ефективність дії механізму валютної інтервенції цілком залежить від наявності у центрального банку значних валютних резервів. Підтримання курсу національної валюти відбувається шляхом продажу цент­ральним банком валютних запасів і збільшенням таким чином пропозиції іноземної валюти та скуповуванням національної валюти і скороченням їх пропозиції. Унаслідок таких дій підвищується попит на дефіцитні національні гроші і зростає їх обмінний курс. Здійснення валютних інтервенцій має побічні ефекти — втрати частини або повного обсягу валютних запасів, що може бути небезпечним для економічної стабільності країни надалі. Тому проведення повномасштабних інтервенцій, як правило, пов’язане з рівнем розвитку країни, розміром ліквідних резервів центрального (національного) банку.

Корисність валютного контролю полягає не тільки у прямому «механічному» впливі на валютно-фінансові потоки між країною та навколишнім зовнішнім середовищем, а й у так званому психологічному ефекті. З одного боку, введення або посилення валютного контролю сприяє відновленню рівноваги платіжного балансу, забезпечує збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку. З іншого боку, такий контроль запобігає немотивованим зловживанням, пов’язаним з вивезенням іноземної валюти за кордон, хоча й не усуває можливості таких дій. При цьому поряд з перевагами валютне регулювання має свої недоліки. По-перше, будь-які заборони стикаються з протидією у вигляді порушень — пошуком шляхів уникнення дії валютних регламентацій, що автоматично означає втрати держави від зростання тіньового сектору. По-друге, валютні обмеження руйнують міжнародний бізнес і в кінцевому підсумку призводять до протекціонізму й автономізації країни.

Обмеження доступу до світових ринків може означати їх втрату, унеможливлює конкурентоспроможність товарів, веде до економічної і політичної ізоляції.

Отже, для країн, що обрали шлях поступового інтегрування до  світової економіки, але не мають для цього достатньої потужності, валютний контроль може розглядатися лише як перехідний засіб, що дозволяє упорядкувати кризові явища в країні до того часу, коли засоби, необхідні для економічного оздоровлення, не дадуть своїх результатів.

Процес виникнення та формування валютного ринку відбував­ся на ґрунті об’єктивних передумов — поширення міжнародного поділу праці, спеціалізації виробництва, розвитку міжнародної торгівлі, процесів суспільно-політичної інтеграції народів. Кожна країна світу протягом своєї історії створювала власний універсальний еквівалент вартості, що на певному етапі набув форми грошей. Гроші, окрім суто прагматичної функції забезпечення обміну, ставали атрибутом державності, тобто були призначені обслуговувати економічні процеси в межах окремо взятої країни. Глобальний економічний розвиток суспільства та потреба в міждержавному обміні зумовлює виникнення перших ознак валютної системи. Обмеженість функції національних грошей як певного стандарту міжнародної вартості поступово долається з появою перших обмінних операцій.

Міжнародна валютна система у своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) та паперово-валютного стандартів. Еволюція валютної системи триває, а разом з нею триває й еволюція валютних ринків. Останні події об’єднання групи європейських країн у зоні колективної валюти євро — яскравий тому приклад. Проте багато в чому світовий валютний устрій базується на традиціях, започаткованих саме з середини 80-х років.

Особлива специфіка сучасного моменту полягає в тому, що саме міжнародні валютні ринки набули таких розмірів і такого технічного оснащення, що контроль за ними значно ускладнився. Так, кінець 1950-х років знаменує відродження валютних ринків і їх поступове зростання. Це, насамперед, зумовлено поверненням до зовнішньої конвертованості основних валют, хоча і виключно за поточними операціями. А вже з середини 1960-х років їх розвиток не переривався. Міжнародні валютні ринки виникли як середовище торгівлі валютами (гроші за гроші) для забезпечення потреб передусім зовнішньої торгівлі. Лібералізація внутрішніх законів та сприятливі зовнішні умови є каталізатором невпинного розвитку валютних ринків протягом 1970—1980-х та в подальші роки. Сьогодні валютні ринки вже розвиваються незалежно від міжнародної торгівлі. Віднині обсяг операцій на них незіставний з обсягом світового обміну товарами та послугами [1, с. 51].

Таблиця 4.3

ДЕННИЙ ОБОРОТ СВІТОВОГО ФОРЕКСНОГО РИНКУ
1977—1998 рр., млрд дол. США

Рік

Денний оборот

1977

18,3

1980

82,5

1983

119,0

1986

270,01

1989

590,0

1992

820,0

1995

1190,0

1998

1490,0