Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

8.3. Прийняття рішень щодо проведення дивідендної політики

8.3. Прийняття рішень щодо проведення дивідендної політики

Процедура дивідендних виплат

Кожна корпорація розробляє процедуру дивідендних виплат, яка зводиться до визначення:

дати декларації (declaration date);

дати реєстрації власників акцій (holder-of-record date);

дати початку продажу акцій без дивідендів (ex-dividend date);

дати виплати дивідендів (payment date).

Рада директорів корпорації визначає день декларації, тобто повідомляє дату виплат і суму регулярних дивідендів. Наприклад, корпорація «Кока-Кола» звичайно виплачує дивіденди 1 квітня, 1 липня, 1 жовтня і 15 грудня. У лютому 2001 р. на Раді директорів квартальні дивіденди були збільшені на 18 % на одну акцію, що еквівалентно щорічному дивіденду в розмірі 72 центи. У своєму звіті корпорація повідомила, що за останні 39 років дивіденди зростали щорічно.

Корпорація виплачує дивіденди всім акціонерам, які зареєстровані на встановлену дату. У тому разі, якщо акція продана іншій особі до дати реєстрації, дивіденди будуть виплачені першому власнику.

Дату початку продажу акцій без дивідендів визначають брокерські компанії і фондові біржі. Вона встановлюється за чотири робочих дні до дати реєстрації. Установлення дати забезпечує порядок під час виплати дивідендів. Особи, котрі купили акції на вторинному ринку за чотири робочі дні до реєстрації, одержують право на дивіденд. Якщо особа купує акцію після цієї дати, вона не одержує дивіденду, тому що акція придбана без нього (ex-dividend). Чотири робочі дні в цьому разі визначені для переміщення платіжних документів із продажу акцій.

У день виплати корпорація телеграфом або в інший спосіб розсилає дивідендні чеки акціонерам.

Методи проведення дивідендної політики

Дивідендна політика, що називається «залишковою» (residual), широко застосовується на практиці. Вона передбачає чотири послідовні кроки в прийнятті рішень з приводу коефіцієнта виплати дивідендів.

Перший — складання оптимального бюджету інвестицій.

Другий — визначення суми оплаченого капіталу, яку необхідно включити в бюджет капітальних вкладень.

Третій — максимальне використання для фінансування нерозподіленого прибутку.

Четвертий — виплата дивідендів тільки в тому разі, якщо прибуток одержаний у такому розмірі, який вимагається для забезпечення оптимального бюджету.

Слово «залишковий» (residual) означає «залишений понад» (якоїсь певної суми), тому залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачуються із «залишку» прибутку, після формування фондів, необхідних для розширення виробництва.

Деякі корпорації проводять політику виплат дивідендів у постійних розмірах або політику постійного їх збільшення. Сформульовано правило, що наголошує: «Намагайтесь уникати становища, коли вам доведеться скоротити щорічні виплати дивідендів». З розвитком інфляції, коли обсяги одержуваних прибутків значно зростають, американські корпорації переходять до політики «stable growth rate», тобто стійких темпів зростання дивідендів. Корпорація визначає певний темп зростання дивідендів, наприклад 6 % за рік, і прагне щороку збільшувати дивіденди на цю суму в доларах. Така політика обумовлена:

по-перше, негативним впливом коливань у величині дивіден­дів на підвищення ks — очікуваної ставки доходу на акціонерний капітал; ринкова ціна, відповідно, є нижчою, ніж за стабільної політики;

по-друге, акціонери, особливо та їх частина, котра витрачає одержані дивіденди на споживчі потреби, повинні мати можливість постійно враховувати свої доходи, тому нерегулярна виплата дивідендів може знизити попит на акції й призвести до зменшення їхньої ринкової ціни. Політика стійких темпів зростання може суперечити «залишковій» політиці, тому в окремі роки розмір інвестицій та їхні джерела переглядаються.

Необхідно зазначити, що за політики стійких темпів зростання виплат дивідендів коефіцієнт дивідендних виплат може бути нестабільним. У літературі наводиться приклад, коли американська залізнична компанія «Пенн Централ» здійснювала стабільну політику щодо коефіцієнта дивідендних виплат за принципом: «Долар для акціонерів, долар для компанії». Подібна політика, як стверджу­ють західні автори, підведе будь-яку компанію до банкрутства[1].

На практиці широко застосовується відомий варіант дивідендної політики, коли фірма регулярно виплачує низькі дивіденди плюс додаткові у сприятливі фінансові роки.



[1] Brigham E. F., Gapenski L. C. Financial Management: Theory and Practice. — P. 471.