Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.1. Українсько-російські контакти початку раннього Нового часу

Українсько-російські контакти початку раннього Нового часу

XVII і XVIII ст., тобто доба, що традиційно класифікується в науковій літературі як ранній Новий час, в історії України та Росії позначені багатьма драматичними внутрішніми та зовнішніми ко­лізіями, важливими нововведеннями та змінами. Як для України, так і для Росії — це час власного самоусвідомлення та пошуку сво­го місця серед інших народів тогочасної Європи. Це, здебільшого, час жорстких конфліктів і кровопролитних війн. Але, разом з тим, для Європи це час народження національних держав, подолання середньовічних забобонів і мракобісся, утвердження ідеалів гума­нізму й Просвітництва.

Доволі динамічною тоді була й історія розвитку українсько-російських стосунків, а точніше — їх ґенези та становлення. Так, якщо на початку XVII ст. між українцями та росіянами' існували лише епізодичні та дрібномасштабні контакти, переважно сфор­мовані на релігійній основі, то на середину — другу половину XVIII ст. українське суспільство становило певну соціальну оди­ницю, досить тісно інтегровану в загальноімперські структури. Таку одиницю, яка активно взаємодіяла з російським етносом в сфері політики, культури, соціальних відносин, і при цьому не ли­ше зазнаючи певних впливів з боку російського суспільства, а й активно впливаючи на розвиток цього самого суспільства.

Перші ж регулярні контакти української людності з російською, за спостереженнями дослідників, були пов'язані з активізацією дія­льності запорозького козацтва на початку XVI ст., коли стихія коза­цької вольниці масово спрямовувалася, серед іншого, в межиріччя Сіверського Дінця та Дону, де в цей час формувалося донське козацт­во, яке перебувало під протекторатом російського царя 2. Швидке зростання чисельності та, відповідно, стрімка активізація зовнішньо­політичної активності українського козацтва, передовсім у так звано­му Дикому полі, де проходив цивілізаційний кордон між християнсь­кою та мусульманською, осілою і кочовою цивілізаціями, значно розширили й поглибили характер українсько-російських взаємин, що мали чітко виражений амбівалентний характер. Амбівалентність цих стосунків проявлялася насамперед в участі українського козацтва як в антимосковських акціях у союзі з татарами, так і в зворот­них процесах (військова співпраця з московською правлячою дина­стією тут реалізовувалася опосередковано — через координацію дій з донським козацтвом). Антимосковські дії українського козац­тва були більш характерними для першої половини XVI ст. (напр., спільні з кримчаками походи козаків під проводом О. Дашкевича 1515 чи 1521 p.), а співзвучні з московськими інтересами антита-тарські заходи — для 50—80-х pp. XVI ст.

Приблизно такою ж амбівалентністю характеризувався й інший спектр етнополітичних колізій Центрально-Східної Європи почат­ку раннього Нового часу — козацько-польсько-московський. У цьому контексті найбільш знаковими, з одного боку, були історичні події, пов'язані з участю українського козацтва у війнах Речі По­сполитої з Московською державою другої половини XVI ст., похо­дах самозванців на Москву в так звані Смутні часи початку XVII ст. та згодом — у змаганнях польського королевича Владислава за мо­сковський трон. З іншого — спроби керівництва повсталих (ще в роки розгортання на українських землях козацьких війн кінця XVI ст.) налагодити контакти з офіційною Москвою, з наданням їй своїх військових послуг3.3 подібними ж пропозиціями в 1620 р. ко­зацтво, очолюване гетьманом П. Сагайдачним, звертається до уря­ду першого російського царя з династії Романових — Михайла Фе­доровича 4.

Щоправда, говорячи про готовність козацтва "... ему, великому государю, служить головами своими попрежнему, как оне служили прежним великим российским государем..." 5, не варто перебіль­шувати політичну вагу подібних заяв, привносячи в них зміст, ана­логічний тому, що їм приписували в часи урочистого святкування 300-ліття "возз'єднання України з Росією". Адже, наприклад, К. Косинський, пропонуючи від імені козацтва свою службу мос­ковському цареві Борису Годунову, одночасно застерігав його, що з козаків, готових виконувати цю службу, "...одні хочуть йти до царя християнського до землі угорської, а інші до короля шведсько­го..."6. А П. Сагайдачний, перебуваючи незадовго перед тим на слу­жбі в польського короля, здійснив свій гучний військовий похід на Москву7. Крім того, як переконливо доводять дослідники політич­ної біографії гетьмана Сагайдачного, відправка останнім посольст­ва до Москви мала на меті не стільки далекосяжну військово-по­літичну співпрацю з царем, скільки здобуття нагальних політичних дивідендів у стосунках з польським королем, коли Військо Запоро­зьке після укладання Роставицької угоди втратило ініціативу. Саме намагання Сагайдачного зміцнити політичний авторитет Війська Запорозького в тих конкретно-історичних умовах, що склалися на початок 1620-х pp., було вирішальним аргументом на користь зав'язування стосунків козацтва з царем8. Прикметним у даному ви­падку є те, що і в часи К. Косинського московський напрямок не був безальтернативним в зовнішній політиці Війська Запорозького — під час відправки козацького посольства до Москви гетьмана Са­гайдачного відвідали посланці німецького імператора, закликаючи його до надання військових послуг Священній Римській імперії9.

Втім очевидним є те, що з кінця XVI ст. українсько-російські взаємини поволі набувають якісно нової динаміки. І в цьому сенсі, поза всяким сумнівом, визначальними віхами на шляху інтенси­фікації українсько-російських контактів стали Люблінська унія 1569 р. та, що особливо, Берестейська церковна унія 1596 р. Перша з них проголосила в Любліні об'єднання Корони Польської та Ве­ликого князівства Литовського і поклала початок існуванню Речі Посполитої, до складу якої як інтегральна частина Корони Польсь­кої увійшла, крім здавна належних польським королям Галичини та Західного Поділля, й решта українських земель, що перед тим пере­бували в складі Великого князівства Литовського. А друга задекла­рувала об'єднання греко-православної та римо-католицької церков, а також підпорядкування першої (папської) римській курії.

Польсько-Литовська держава (Річ Посполита) в XVI ст. теоре­тично була "республікою шляхти", без будь-якого розрізнення її ет­нічного походження чи релігійної приналежності — римсько-като­лицької, протестантської чи православної. Шляхта, як повноправ­ний політичний народ Речі Посполитої, користувалася своїми виня­тковими правами політичного представництва на території всієї держави. А тому ідентифікація української знаті за формулою gente Ruthenus, natione Polonus (руського племені, польської нації) була цілком природною і містила в собі перспективи для розвитку. Втім утворення Польсько-Литовської держави перетворювало українсь­кі землі в прикордонну периферію Корони Польської, позбавляючи значну частину напівпривілейованих соціальних верств і прошар­ків українського (в тогочасній лексиці — руського) суспільства пе­вних, здавна закріплених за ними де-факто, прав і вільностей, що несло в собі потенційні передумови серйозної системної кризи но­вого державного утворення.

Не менш серйозними були й наслідки проголошення в Бересті в 1596 р. церковної унії. їй передувало невпинне наростання впро­довж другої половини XVI ст., за визначенням Зенона Когута, інте­лектуальної загрози православному суспільству українських зе­мель як з боку католицької контрреформації, так і з боку протестан­тизму 10. Адже, за пануючим у середовищі польської правлячої еліти переконанням, озвученим єзуїтським ідеологом Петром Скар­гою, конфесійна єдність була необхідною умовою політичної єдно­сті, а східне православ'я було не лише хибним, а й таким, що підривало державу п. Зростаючий політичний тиск, що супроводжувався піднесенням польської культури, призводив до відмови частини православної шляхти з українських земель від віри батьків, пе­реймання ними польської культури та мови, навернення до католи­цизму. Саме як спробу гальмування цих негативних, з точки зору українського суспільства, процесів варто й розцінювати церковну унію, яка мала виробити таке визначення руської ідентичності, що було б цілком прийнятним для політичної, соціальної та культурної структури Речі Посполитої12.

Однак об'єднання східної та західної церков, покликане, за заду­мом ідеологів вищого православного кліру, повністю ліквідувати міжконфесійні суперечності в Україні та Речі Посполитій, лише сут­тєво поглибило їх, загострило конфронтацію та серйозно послабило позиції православ'я. В умовах же розгортання в суспільстві конфрон­таційних настроїв Річ Посполита з початку XVII ст. все більше пере­творювалася на спільність римсько-католицької шляхти польської культурної приналежності. Політична шляхетська нація мала бути католицькою за віросповіданням і польською за культурою13.

За таких умов саме представники вищих церковних кіл України першими звернули свої погляди на Москву, сподіваючись отрима­ти від православного царя моральну та політичну підтримку в сто­сунках з польською елітою. Найвідомішим щодо цього безперечно є лист київського митрополита Иова Борецького до царя Михайла Федоровича від 3 вересня (н.с.) 1624 p., який містив прохання про допомогу в боротьбі з унією та католицизмом. Шукаючи зовніш­ньої опори в справі захисту своєї віри, київський митрополит об­ґрунтував ідею релігійної та кровної (спорідненої) єдності обох час­тин Русі. За спостереженням С. Плохія, саме Борецький вперше на­звав українців-малоросіян молодшими братами, а московитів-вели-коросів — старшими, котрі, втім, створюють одну сім'ю м.

Як і східні православні ієрархи, що мешкали на підвладних ту­рецькому султанові землях, українське духовенство з підвладних польському королеві земель звертається до російського царя за до­помогою в справі поліпшення свого матеріального становища, підірваного в протистоянні з греко-католиками (уніатами), і за кош­тами, необхідними для побудови й утримання шкіл і колегій15.

Розвиток освіти на українських землях, наукові контакти освіченого українського духовенства з провідними європейськи­ми науковими центрами, добре знання київськими монахами грецької і латинської грамоти започатковують ще один вид україн­сько-російських контактів — поїздки в Москву українських уче-них-монахів для виправлення тамтешніх богослужбових книг, заснування при російських монастирях шкіл і училищ 16. Одним із перших переїхав до Москви на запрошення Михайла Федо­ровича та патріарха Філарета ще в 1624 р. ієромонах Памво Берин-да. В наступні десятиліття подібна практика стає звичною і сприяє культурній інтеграції двох народів.

Як слушно зазначають дослідники, процес нав'язування укра­їнським духовенством контактів з російською правлячою елітою (а саме так і сприймається згадана культурна інтеграція 17) був жорстко детермінований політико-культурними передумовами, а саме — потребою українського духовенства відповісти на виклик католицької контрреформації в Речі Посполитій. Адже на початку XVII ст. православне відродження могло опертися лише на мос­ковську династію, котра правила хоч і доволі відсталою в культур­ному, проте найпотужнішою з-поміж православних країн у війсь­ково-політичному відношенні державою. Плекаючи ідею відро­дження православного слов'янського світу (Slavia Ortodoxa), пра­вославні церковні діячі України, як, наприклад, Мелетій Смотри-цький, хотіли принести в Російську державу виплекану в протидії з католицизмом та протестантизмом православну вченість, аби створити тим самим базу для відродження православ'я у всьому слов'янському світі та православній Молдавії18.

З другої половини 1620—30-х pp., відколи козацтво починає усвідомлювати себе окремою соціальної верствою, покликаною захищати релігійні та національні інтереси українського населен­ня, принципових змін зазнає і його ставлення до Москви та прав­лячої московської династії. Суттєвого пожвавлення українсько-російські контакти набувають у часи збройного протистояння ко­зацтва та Речі Посполитої, прикладів яких було чимало впродовж 20—30-х pp. XVII ст. Рятуючись від переслідувань та репресій з боку польських каральних військ після поразок козацьких повс­тань в Україні, а також під час істотних скорочень козацького ре­єстрового війська, певна частина так званих виписчиків (служи­лих людей, яким було відмовлено в праві перебування на військо­вій службі в короля) шукає лицарського хліба в сусідніх правите­лів, а насамперед у православного московського государя. Як пра­вило, в таких випадках шляхи втікачів пролягали або на Дон, на зе­млі Вільностей Війська Донського, або на прикордонні з Диким полем малозаселені провінції Російської держави, що потребува­ли козацької допомоги в захисті від нападів татарських орд 19.