1.2. Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації

Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації

Українська революція, що розпочалась узимку 1648 р. козаць­ким повстанням на Запорозькій Січі, а невдовзі охопила всі соціальні прошарки тогочасного українського суспільства, закінчилася появою на політичній карті Європи нового державного утворення — Української козацької держави (Війська Запорозького). її стано­влення внесло принципові зміни в геополітичну обстановку в ре­гіоні. Україна, яка доти виступала здебільшого як об'єкт регіо­нальної міжнародної політики, стала її важливим суб'єктом.

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі По­сполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумов­люють досить активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував: "...здається, не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дип­ломатичних агентів, кур'єрів і посланців і не посилав своїх"20.

З перших же кроків повстань важливе місце в діяльності геть­манського уряду займають контакти з Москвою. Розвиток визво­льної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополіти-чної ситуації в регіоні істотно вплинули на характер московської політики Б.Хмельницького. Однак саме стосунки з царським уря­дом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації і саме вони певною мірою визначали напрями зов­нішньої політики Чигирина в цілому.

Українсько-російські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михай­ловича від 8(18) червня 1648 р. Названий документ не раз розглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування в істо­ріографії. Зокрема, М. Петровський висловив припущення, що лист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України до Росії 21. Теза вченого була розвинута радянськими істори­ками і стала одним із наріжних каменів концепції, свідченням прагнен­ня Хмельницького "возз'єднати" Україну з Росією в єдиній державі вже на початковому етапі повстання.

Чи не поодиноким винятком з цього правила була висловлена І. Крип'якевичем думка стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомо­ги українській армії та заохотити його до боротьби за польський трон, який після смерті короля Владислава IV залишився вакантним22. Влас­не І. Крип'якевич повторював думки Д. Іловайського та М. Кордуби23, які з початку 1990-х pp. почали знову завойовувати своїх прибічників в історіографії24.

Свідчення джерел та зіставлення хронології й логіки подій сере­дини 1648 р. переконують нас у правильності іншої точки зору. Дійс­но, влітку 1647 р. царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти татар. З початком визвольної війни та появою на українських землях союзника повстанців — Ногайської орди — польське керів­ництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання вій­ськової допомоги в боротьбі проти Хмельницького і татар 25.

Отримавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16 (26) лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися до відбиття можливо­го нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпоря­дження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву висту­пити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман по­черпнув з перехопленого листа князя О. М. Трубецького до брац-лавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведе­ної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький в листі до Олексія Михайлови­ча, переданому через гінця О. М. Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на полях битв, по­рушував питання про надання повстанцям військової допомоги (акцентуючи при цьому увагу на одновірності козаків і московсь­ких людей) та висловлював побажання бачити "православного християнського" монарха на вільному поки що польському пре­столі 2б.

Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Вій­ськом Запорозьким підданство Москви і в листі Богдана до сівсь-кого воєводи Леонтьєва від 8 (18) червня 1648 p., де йшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя27.

Приблизно через місяць, 11 (21) липня, в листі до путивльського воєво­ди Плєщеєва Хмельницький повторює побажання, щоб московський мо­нарх "...ляхом і нам паном і царем бил..."28.

Інакше й бути не могло. Адже в цей час політичні вимоги повстанців не виходили за рамки програми, визначеної В. Липинським як "політика козацького автономізму". Вони не мали наміру добиватися повного розри­ву з Річчю Посполитою, йшлося лише про забезпечення умов для автоном­ного функціонування Війська Запорозького на землях, які були традицій­ним ареалом розселення українського козацтва, та отримання гарантій віль­ного віросповідання "руського" народу під зверхністю Корони Польської.

Стосовно ж висловленої тези про готовність "всім Войском Запороз-ким услужить вашой царской велможности..."29, то тут, безперечно, мова може йти про звичну для козацтва—як певної виокремленої військово-по­літичної організації—практику шукання "рицарського хліба" в іноземних правителів. І в цьому зв'язку чи не найбільш промовистою ілюстрацією може слугувати укладення козацтвом ще наприкінці XVI ст. з представни­ком Священної Римської імперії квазідоговору про встановлення піддансь­ко-службових стосунків з імператором Рудольфом П, які в історіографії отримали назву спрощеного умовного підданства30.

Тим часом бурхливий розвиток визвольної боротьби привів до наповнення ідей "козацького автономізму" новим змістом. Улітку 1648 р. козаки домагаються автономії не лише для Подніпров'я, а й для Правобережної України — по річку Горинь і місто Володи­мир. У вересні цього самого року джерела вперше фіксують на­міри Богдана Хмельницького "...відняти польські володіння до Вісли..."31. Переможний для козацької зброї розвиток протистоян­ня з військами Речі Посполитої в 1648 p., урочистий в'їзд гетьмана до давньої княжої столиці — Києва, його розмови з вищим право­славним духовенством, київською інтелігенцією, єрусалимським патріархом Паїсієм — усе це створює умови для переосмислення Хмельницьким результатів і завдань визвольної боротьби. Зде­більшого цей процес завершився уже в лютому 1649 р. вироблен­ням нових для української суспільно-політичної думки програм­них вимог щодо розбудови незалежної від Речі Посполитої Укра­їнської козацької держави.

Очевидно, що саме під впливом патріарха Паїсія, який загалом підтримував тісні контакти з московськими духовними та світсь­кими властями, у Богдана та його оточення вперше й зароджується ідея широкомасштабного використання московської допомоги в бо­ротьбі з Річчю Посполитою. Адже вже після розмов з вселенським патріархом, який надзвичайно високо цінував заслуги Богдана в справі захисту православної віри, титулував його "князем Русі", мо­жливо, навіть коронував його на Руське князівство32, але водночас не симпатизував союзницьким взаєминам України з Кримом, гетьман вирішує відрядити до Москви свого посла полковника Силуяна Му-жиловського*. (Джерела, на жаль, не дають достовірної інформації стосовно мети посольства Мужиловського.)

Наприкінці січня 1649 р. Паїсій під час розмов з московським мо­нархом так сформулював пропозиції Хмельницького: "...И он де, Хмельнитцкой, велел ему бити челом царскому величеству, чтоб го-сударь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорож-ское приняти под свою государскую високую руку..."33.

Згідно з нормами придворного етикету Московської держави, Му-жиловський не міг вести переговори безпосередньо з Олексієм Ми­хайловичем, йому пощастило лише передати цареві записку, в якій стисло повідомлялося про причини й перші кроки визвольної бороть­би, а також порушувалося клопотання про надання військової допомо­ги в боротьбі з Польщею . Про прийняття Війська Запорозького в підданство в записці мова не йшла34.

Не можна погодитися з твердженням М. Петровського про те, що Мужиловський не наважився у письмовій формі викласти цю вкрай делікатну справу, побоюючись її розголосу, а, отже, негативних наслідків для украінсько-польських взаємин — адже прохання про надання військової допомоги для боротьби з Польщею було до­сить "крамольним" своєю суттю. Проте дана обставина не завади­ла послові його порушити. Можливо, причина відсутності прохання про підданство цареві полягала в тому, що Хмельниць­кий не доручав своєму послові ставити питання таким чином.

На користь даного припущення свідчить і той факт, що в суча­сних дослідників немає аргументів, які б доводили факт існування на кінець грудня 1648 р. (від'їзд Паїсія та Мужиловського до Мос­кви) в українського керівництва планів цілковитого розриву з Вар­шавою. Навпаки, є всі підстави вважати, що гетьманський уряд все ще плекав надії на можливість такого реформування державного устрою Речі Посполитої, яке б гарантувало автономію Війська За­порозького. Зокрема, С. Мужиловський заявляв, що новий польсь­кий король Ян Казимир у листі до гетьмана обіцяв "...бити русс-ким [королем] і що през шаблю узяли, абитое моцно держали..."35.

Крім того, українське керівництво не полишало намірів поса­дити на польський трон короля — не-католика (трансільванського князя або московського царя), оскільки Військо Запорозьке прися­ги Янові Казимиру не складало.

Перші місяці 1649 р. стали переломними в історії розвитку української державної ідеї. На переговорах з польськими комісарами, що проходили в лютому 1649 р. в Переяславі, Хмельницький вперше оприлюднив плани визволити "...з лядської неволі [...] народ всієї Русі..." та, "...відірвавши від ляхів Русь і Україну...", створити удільну державу. Виступаючи в похід проти польської армії в травні 1649 p., гетьман ставив перед козацькими по­лками завдання розгромити ворога, щоб потім добиватися незалежності Руської (Української) держави, територія якої простягалася б від Перемиш­ля до московського кордонуЗб.

Будуючи плани унезалежнення Української держави, Хмельницький розраховував на допомогу православного російського царя. У розмові з царським послом Григорієм Унковським, який прибув до Чигирина в квітні 1649 p., гетьман наголошував на тому, що "...от Владимира святаго крещения одна наша благочестивая християнская вера с Московским го-сударством и имели єдину власть"37. А в травні направляє до Москви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено прохання про покровитель-ство московського монарха. Вирази, в яких сформульована дана пропози­ція, свідчать про бажання Війська Запорозького прийняти протекторат монарха: "...под милость и оборону свою [...] возьми..."38. Причому роз­виток державної ідеї, відхід від програми автономії для козацького стану зумовлюють появу в тексті вкрай важливого уточнюючого моменту "під оборону" взяти і "всю Русь"39, тобто не лише власне Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й територію, на­селену православним народом.

Варто зауважити, що "московська карта" була важливою, але не єдиною в тогочасній дипломатичній грі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з трансільванським двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід. Зокрема, під час лютне­вих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули трансільванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки князя Д'єрдя II Ракоці стосовно того, що разом з українсь­кими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претендента на корону Речі Посполитої вступляться литовські війська Януша Радзивілла та всі дисиденти (тобто — протестанти)40.

Однак плани Хмельницького щодо використання Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі тоді так і не були втілені в життя. Влітку 1649 р. в боротьбі за звільнення з-під влади польсь­кого короля Військо Запорозьке могло використати лише Кримсь­ке ханство. А наскільки ненадійною була його допомога — засвід­чили результати Зборівської битви.

Після Зборова українсько-російські відносини значно погірши­лися. Пригнічений невдачею, Богдан вбачав одну з її головних причин у небажанні Москви надати Україні необхідну військову допомогу. Зростання напруження в стосунках з царем у цей час виявляється не лише у відвертих висловлюваннях гетьманом свого невдоволення по­зицією російського уряду, а й численних погрозах, як написано в доне­сеннях російських вістунів, іти "...войною тотчас на [...] государево Московское государство..." 41. Причому погрози лунають не лише з уст Богдана, а й "...во всех де [...] черкаских городах [...] те же речи че-ркасьі все говорят не тайно, что идти им з гетманом однолично на [...] государева Московское государство войною..." 42.

На політичний курс Хмельницького в стосунках з царем значний вплив справляє й позиція кримського хана, який напо­легливо схиляв гетьмана до спільного походу на московське по-рубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські плани не могла не непокоїти Москву.

Звичайно, видається малоймовірним припущення стосовно того, що після невдалої літньої кампанії та розпуску в 20-х чис­лах серпня 1649 р. в Паволочі козацького війська Хмельниць­кий реально планував організацію походу на Москву. На думку В. Смолія та В. Степанкова, гетьманські погрози були своєрід­ним проявом душевного надлому, кризи, спричиненої зборівсь-кими ексцесами 43. Разом з тим, можливо, в стосунках з царем українська дипломатія освоювала тоді нову тактику — прагну­чи схилити російський уряд до підтримки України, гетьман та його оточення, поряд з наголосом на етнічну близькість і ре­лігійну спорідненість, а також обопільну зацікавленість в осла­бленні Речі Посполитої, вдавалися до різких дипломатичних де­маршів. З огляду на дану політику варто розглядати й перебування в Україні з початку 1650 р. самозванця Тимофія Акудінова, який ви­давав себе за сина російського царя Василя Шуйського та відпо­відно декларував свої претензії на московський трон, шукаючи до­помоги в іноземних правителів. Подібні заяви вельми дратували царя та його оточення. Але, незважаючи на численні вимоги росій­ської сторони видати їй самозванця, Хмельницький не поспішав цього робити, даючи змогу останньому плести політичні інтриги проти Олексія Михайловича44. Не допомогло московському керів­ництву і втручання в цю делікатну справу польського короля, з приводу чого його турбував Олексій Михайлович через свого по­сла Г. Пушкіна. І в такій лінії поведінки Богдана важко не поміти­ти тактики дипломатичного тиску на свого опонента.

Водночас українське керівництво не хоче допустити повного розриву чи значного загострення українсько-російських відносин. Так, взимку 1650 р. Хмельницький докладає максимум зусиль до того, аби унеможливити участь українських полків у каральній ак­ції Іслам-Гірея проти донських козаків 45, а в середині березня іг­норує накази польського короля про підготовку до комбінованого польсько-кримського походу проти Росії, плани якого розробля­лися з осені 1649 р. 46

Початок 50-х pp. в історії української дипломатії позначений активізацією її контактів з керівництвом Османської імперії. Як відомо, уже восени 1648 р. гетьманський уряд звернувся до султа­на з проханням прийняти під свою зверхність "...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віс-лу..."47. У зв'язку з можливістю створення в Європі антитурецької коаліції, що після закінчення Тридцятилітньої війни стала цілком реальною, пропозиції Хмельницького були вельми своєчасними й корисними для Порти. Тому, незважаючи на скрутне становище, султанський уряд обіцяв надати Україні необхідну військову до­помогу48.

Проте, як уже зазначалося вище, під впливом київських зу­стрічей з вищим українським духовенством, інтелігенцією, патріар­хом Паїсієм гетьман скоригував зовнішньополітичні плани, зробив­ши ставку на військову допомогу Москви. Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке змушує ге­тьмана на початку 1650 р. знову активізувати контакти зі Стамбулом. Влітку та восени 1650 р. Чигирин відві- дує турецький посол Осман-ага, а Стамбул — А. Жданович і П. Яненко-Хмельницький. У листі від 23 липня до великого візира султанського уряду Магомета IV та названого батька султана Бек таш-аги український правитель підт­верджує свої наміри прийняти заступництво Порти 49. Наступного року українсько-турецькі контакти тривають, і в середині вересня до Хмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьмана про готовність турецького уряду взяти під свій захист Україну50.

Щоправда, наприкінці 1650 — початку 1651 pp. поліпшують­ся українсько-російські відносини. Саме тому, на наш погляд, Бог­дан не поспішав з прийняттям зверхності Порти.

Певні надії стосовно можливості в майбутньому залучити Ро­сійську державу до боротьби з Польщею українському керівницт­ву вселяли рішення Земського собору, що розпочав роботу в Мос­кві 19 лютого 1651 р. Зокрема, московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов "вічного миру" дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке51. Щоправда, наявні джерела не дають змоги з'ясувати форму цього підданства. Дещо раніше, в березні 1652 p., коли Хмельницький через свого посланця І. Іскру запропонував не­гайно прийняти під свою опіку Військо Запорозьке, уряд царя по­годився взяти лише соціальну структуру, без території, на якій во­но базувалося, передбачаючи в подальшому надати під його роз­міщення безлюдні землі в межиріччі Дону та Медведиці52.

Поразка козацького війська під Берестечком завершує період вис­хідного розвитку визвольної боротьби. Укладений за її результатами Білоцерківський мирний договір зводить нанівець автономію козацької України, спричиняє значне загострення соціальних суперечностей на Наддніпрянщині, породжує реальну загрозу спалаху тут громадянської війни. Незважаючи на блискучу перемогу під Батогом, внутрішньопо­літичне становище України та геополітична ситуація в регіоні не лише не поліпшилися, а й, з огляду на різні обставини, значно ускладнилися. Перед Хмельницьким постала дилема: визнати владу польського коро­ля, відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення, або ж за­ручитися військовою підтримкою чужоземних правителів, поступив­шись власним суверенітетом. Оскільки на середину 1653 р. шанси на політичне розв'язання конфлікту з Річчю Посполитою шляхом задово­лення королем і сеймами вимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної волі українського народу були вельми мізер­ними. Переконливим свідченням того, що польський уряд на чолі з ве­ликим коронним канцлером Стефаном Корицінським не бажав іти на політичний компроміс з керівництвом Війська Запорозького, стали ре­зультати дипломатичної місії до Речі Посполитої посольства російсько­го на чолі з Б. А. Рєпніним-Оболенським влітку 1653 р.

У радянській історіографії панувала думка про те, що московсь­ке керівництво уже після Земського собору 1651 р. розпочало актив­ну підготовку до прийняття Війська Запорозького під зверхність ца­ря та збройного протиборства з Річчю Посполитою через це. Проте, як свідчать результати новітніх наукових досліджень, усвідомлення неминучості війни з Польщею прийшло до Олексія Михайловича та його оточення значно пізніше53. Навіть навесні 1653 p., тобто уже після ухвал Земського собору стосовно необхідності надання вій­ськової допомоги Війську Запорозькому, в Москві виношували плани політичного залагодження конфлікту в Україні. Причому ідею щодо російської медіації в стосунках Чигирина з Варшавою, швидше за все, подала українська сторона і досягнення компро­місу планувалося на основі Зборівського договору 1649 р.54 Про це йшлося в ході переговорів у Москві українського посольства на чолі з С. Богдановичем (Зарудним) наприкінці 1652 — початку 1653 pp. Дане питання було в центрі уваги чигиринських перего­ворів Б. Хмельницького з царським посланцем Я. Ліхарьовим і піддячим І. Фоміним, відправлених в Україну по завершенні місії С. Богдановича55.

Посольський наказ Б. А. Рєпніна-Оболенського (остаточну концепцію якого було ухвалено на початку травня 1653 p., уже після проведення в Москві переговорів з послами Війська Запорозького К. Бурляєм і С. Мужиловським) як програму максимум передбачав ви­рішення "українського питання" на основі Зборівської угоди 1649 р. В разі неприйняття польською стороною такого варіанту розв'язання конфлікту, великий посол отримував повноваження на продовження консультацій з цього приводу між представниками Речі Посполитої та Гетьманату або ж на трьохсторонньому з'їзді56. Але, як засвідчив пе­ребіг російсько-польських переговорів, що проходили у Львові на по­чатку серпня 1653 p., керівництво Речі Посполитої було налаштоване вельми рішуче і на будь-які компроміси йти не бажало.

Непримиримість позиції польської сторони вочевидь диктувалася як опором втручанню російської сторони у виключно внутрішню (за польськими політиками) проблему Речі Посполитої, так і тим загрозли­вим становищем, що склалося для Б. Хмельницького після допущених прорахунків у Придунайському регіоні та утворення там антиукраїнсь­кої коаліції. Одруження гетьманича Тимофія на доньці молдавського господаря В. Лупула Розанді викликало занепокоєння у Високої Порти та керівництва Кримського ханства, які були проти існування династич­ного зв'язку між Україною та Молдавією, а також найближчих сусідів останньої — Валахії та Трансільванії, оскільки молдавський правитель уже давно висловлював претензії на Валахію. Чергове втручання Війсь­ка Запорозького в молдавські справи навесні 1653 p., коли 8-тисячне військо на чолі з Т. Хмельницьким, відновивши на господарстві скину­того з престолу Стефаном Георгіцою В. Лупула, вторглося в межі Вала­хії, остаточно збурило антиукраїнські настрої в середовищі правлячої еліти Придунайських князівств. Протягом червня-липня 1653 р. ство­рюється антиукрашська коаліція в складі Речі Посполитої, Трансільванії та Валахії, до якої невдовзі (після чергового усунення від влади В. Лупула) приєднується й Молдавія57.

Складність становища гетьманського уряду значно посилюва­лася й тим, що затяжна війна з Річчю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцеве населення, значна частина якого не могла бути залученою до війська через мате­ріальні нестатки. Крім того, у настроях переважної більшості на­селення України почало з'являтися відчуття емоційно-психоло­гічної втоми, розчарування та зневіри. Невдоволення рядового ко­зацтва політикою гетьманського уряду, неспроможного заверши­ти війну і тим самим припинити спустошення краю та насильства над місцевим населенням своїх союзників — татар, зриває насту­пальну операцію козацького війська під Городком і змушує його керівництво шукати шляхи примирення з польським королем, хоч би на умовах Зборівського договору 1649 р. Однак усвідомлення польським командуванням своєї переваги над противником дає можливість відкинути передані через посольство А. Ждановича пропозиції Війська Запорозького і висунути натомість ультимати­вні вимоги: Б. Хмельницький має зректися гетьманської булави; козацька старшина — капітулює; козацький реєстр скорочується до шести тисяч; козаки-реєстровці поселяються на тих територіях, які були визначені польською владою до 1648 p., a "виписчики" повертаються до своїх панів "землю орати"58.

Російські шпигуни в Стамбулі (зокрема якийсь грек Фома Іва­нов) у першій половині 1653 р. інформували уряд Олексія Михайло­вича про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана59. Підтвердженням цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б. Хмельницького, в якій повідомлялось про те, що султан, милостиво реагуючи на прислану йому останню чоло­битну про прийняття гетьмана і Військо Запорозьке "в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно них свою високу ласку60. Щоправда, захист свого нового васала Порта планувала здій­снювати силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження кримському ханові Іслам Гірею61.

В середині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага із султансь­кою грамотою й атрибутами влади васально залежного від Порти правите­ля: булавою, бунчуком, кафтаном, знаменом. За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропоновано протекторат на умовах навіть значно кращих порівняно з становищем кримського хана — "...гетману будет в братстве не так, как крьімскойхан, не будеттеснотьіникакие чинить..."62.

Скрутне політичне становище Української держави та відсут­ність власних засобів для нейтралізації військового потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького пристати на загалом приваб­ливі пропозиції Стамбула. Разом з тим, релігійне протистояння хрис­тиянського та мусульманського світів, ненадійність турецького васа­ла — Кримського ханства ставили під сумнів доцільність спілки з султаном. Саме мілітарна слабкість османів, які вели затяжну і вкрай виснажливу війну з Венеціанською республікою, а тому на­справді не могли серйозно втрутитися в конфлікт у Центрально-Східній Європі, на наш погляд, і стала головною причиною затягу­вання гетьманом остаточного позитивного вирішення цього питання.

Тому, пославшись на несприятливий для переговорів час, Хме­льницький просить посла поки що зачекати. А сам тим часом намага­ється успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, йому це блискуче вдається.

Так, 22 (с.с.) квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли К. Бурляй і С. Мужиловський уже вкотре безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького в підданство Москви та надання йому військової допомоги для боротьби проти Польщі63.

З червня І.Виговський повідомляє посланцям путивльських воєвод про наміри Порти прийняти під свій захист Україну. До Моск­ви інформація про це надходить 20 (30) червня, викликає там велику тривогу в сановних колах, і вже 22 (с.с.) червня Олексій Михайлович звернувся до Хмельницького з грамотою, в якій міститься повідомлен­ня про рішення "...вас принять под нашу царского величества високую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поноше-ніе..." м. А 28 (с.с.) червня за дорученням царя думний дяк оголосив війську про можливість близького виникнення воєнних дій65. Склика­ний на Покрову (1 (11) жовтня) Земський собор ухвалив: ".. .Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крьімскому хану..., гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с города­ми и землями принять..."бб.

Спроба Б. Хмельницького восени 1653 р. (шляхом проведення ма­сової мобілізації козаків і міщан до війська та підтвердження чинності військово-політичного союзу з Кримським ханством) переломити роз­виток протистояння на свою користь — успіхом не увінчалася. Жване-цька кампанія 1653 p., попри катастрофічність становища коронної ар­мії, через сепаратні дії кримського керівництва завершилася укладен­ням Кам'янецької угоди, яка лише в деяких положеннях відбивала зміст Зборівського договору 1649 p., ігноруючи при цьому збереження ад­міністративно-територіальної автономії Війська Запорозького, заборо­ну на перебування коронних військ на Подніпров'ї, задоволення потреб православної церкви тощо. З великим поспіхом сенатори, які перебува­ли при коронному війську, створили спеціальну комісію, що мала на­глядати за розквартируванням жовнірів на постій в Україні, а також сприяти поверненню шляхти до своїх добр, пильнувати, аби козаки то­го, що "...їм не належить, собі не привласнювали...", а селяни і міщани виконували повинності на користь своїх панівб7.

Таким чином, за умов, що склалися на кінець 1653 p., прийняття протекції російського царя ставало одним із небагатьох (якщо не єдиним) відносно прийнятних для керівництва Гетьмана­ту шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними процесами в козацькій Україні. А тому немає достатніх підстав для того, аби заперечити думку І. Крип'якевича про те, що союз з Москвою 1654 р. постав з тверезих міркувань тогочасної української політики 68. Так само, як і спростувати твердження О. Апанович, що договір 1654 р. не був для України ані трагедією, ані ганьбою69.