Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.1.1. Соціальна політика: політико-правові засади та особливості управління соціальними процесами

Розвиток, прогрес будь-якого суспільства немож­ливий без активізації діяльності людини — основного суб'єкта тако­го прогресу. Такій активізації сприяють багато факторів, однак вирі­шальним була і залишається соціальна політика, її визначеність, ступінь розвитку і ефективність реалізації.

Феномен "соціальна політика" не має в сучасній, в тому числі й вітчизняній науці більш-менш усталеного визначення. Часто її ото­тожнюють із "соціальною сферою", "гуманітарною політикою" і навіть "соціальною роботою", хоча вона має суттєві відмінності й особли­вості.

З багатьох відомих визначень найбільш поширеним і вдалим вва­жається таке: "Соціальна політика — це діяльність держави з управ­ління розвитком соціальної сфери суспільства, спрямована на задово­лення інтересів і потреб населення" [7, 41].

Поняття "соціальна сфера" було запроваджене у вжиток ще за радянських часів і базувалося на тому, що така сфера визначалася і нині досить часто визначається як сукупність суспільних відносин і

норм, які активно впливають на різнопланову діяльність людей. При­чому помилково вважається, що соціальна сфера об'єднує невироб­ничі галузі. Отож закономірно, що й фінансується соціальна сфера в Україні за залишковим принципом, що по суті неправильно. І ось чому. Не виробляючи матеріальних цінностей, соціальна сфера проте опосередковано і досить ефективно впливає на виробництво таких цінностей. Адже для продуктивної праці людині потрібні знання, про­фесійна підготовка, відповідні умови для охорони здоров'я, відновлен­ня сил, відпочинку.

В умовах тоталітаризму соціальна сфера здебільшого трактувала­ся як суто система комунального споживання, де власне й відбуваєть­ся перерозподіл усього виробленого. Тому пізніше ця сфера асоціюва­лася з "соціальним забезпеченням", "соціальним захистом". До речі, і в Конституції України (ст. 46) нині вживається саме термін "соці­альний захист" [4, 20].

Позитивно те, що в сучасній Україні соціальна політика дедалі більше розглядається і практикується як важливий елемент саме еко­номічної стратегії державотворення, що цілком відповідає міжнарод­ним стандартам. Це природно, бо вирішення корінних соціальних проб­лем — необхідна умова стратегії стабільного, сталого розвитку конк­ретної людини, суспільства загалом. У контексті викладеного в Україні нормативно-правова база, що обґрунтовує соціальну політику, також поступово вдосконалюється, наближається до міжнародних, зокрема європейських стандартів.

До основних завдань соціальної політики незалежно від суті, ха­рактеру і особливостей суспільства належать підвищення добробуту, поліпшення умов праці і життя людей; забезпечення в усіх сферах суспільних відносин принципу соціальної справедливості; зближення класів, соціальних груп і прошарків суспільства; поліпшення націо­нальних відносин та ін.

Соціальна політика як складне і багатопланове явище регулює насамперед відносини, що виникають між членами суспільства в про­цесі задоволення ними найрізноманітніших потреб. Вона охоплює всі сфери життєдіяльності людини — працю, побут, культуру, відпочинок.

Відносини між суспільством і особою соціальна політика регулює головним чином через упорядкування відносин між суспільством і соціальними групами. Важливим принципом соціальної політики було й залишається управління інтересами і через інтереси людей. Тому

часто як своєрідні, самостійні вживаються робочі поняття "соціальна політика стосовно молоді", "соціальна політика щодо дітей, жіноцтва, сім'ї" та ін.

Соціальна політика має свої елементи (складові), основні з них — соціальне забезпечення, соціальне управління, соціальна робота і соці­альний захист.

Серед напрямків функціонування і реалізації соціальної політики виокремлюють власне два головних — соціально-демократичний і ліберальний, кожен з яких має відповідний характер, мету, зміст, спе­цифіку й особливості практичної реалізації.

Суть соціально-демократичного напрямку в соціальній політиці визначається основною його метою — досягнути в суспільстві відпо­відної соціальної справедливості, усунути або хоча б пом'якшити нерівність у розподілі соціальних, економічних та інших ресурсів за рахунок зменшення відмінності у статусі і доходах.

Така модель не ставить істотних вимог власне до особистості, змен­шує роль особистісних стимулів самореалізації і боротьби людини за власне життя. Вона пов'язана зі своєрідною зрівнялівкою, соціаль­ною однорідністю і в остаточному підсумку веде до певної соціаль­ної однорідності, до зникнення або помітного зменшення активності людини в суспільно-економічному, політичному житті. За соціально-демократичного напрямку реалізації соціальної політики насамперед держава (вона зобов'язана) гарантує певний рівень доходів, соціаль­них послуг, який фактично не залежить від внеску конкретної люди­ни в загальнодержавний продукт. Величина, межі соціальних витрат при цьому визначаються реальними потребами населення.

Дещо інші особливості має ліберальний напрямок реалізації со­ціальної політики — держава намагається і практично надає кожному громадянину певну можливість для самостійного вирішення власних проблем. При цьому держава бере на себе лише ті функції, які не може вирішити самостійно сама людина або окремі соціальні групи. У цьому разі держава власне надає рівні можливості і шанси усім для досяг­нення певного соціального статусу, створюючи лише відповідні, образно кажучи, стартові умови — економічні, політичні, правові, культурні тощо.

Для України нині фактично характерне поєднання двох згаданих моделей соціальної політики, оскільки жодна з них яскраво вираже­них ознак в соціальному житті країни не має. Скажімо, реалізація ліберальної моделі передбачає відповідний рівень соціально-економіч­ного розвитку суспільства, чого в Україні ще немає і це є суттєвим

гальмом для соціального розвитку. Втім, ліберальний напрямок, лібе­ральна модель окреслюються дедалі помітніше. Можна цілком пого­дитися з точкою зору окремих науковців, що критеріями виправданої соціальної політики в умовах кризи може стати модель соціальної сфери, яка гарантує соціальну безпеку диференційованих суб'єктів життєдіяльності на рівні, що запобігає деградації їх як елементів цілісної системи. І тільки після виходу з кризи соціальна сфера по­винна гарантувати відродження і відкривати перспективи розвитку суспільства. Така точка зору за різних модифікацій домінує.

У минулому, в добу існування СРСР, соціальна політика значною мірою забезпечувала формування фактично шкідливих патерналістсь-ких очікувань і сподівань громадян, і насамперед — очікування со­ціальних допомог і гарантій від держави. Це й зрозуміло, оскільки не існувало певних умов і механізмів саморозвитку, самореалізації лю­дини, бракувало здорової конкуренції, досить примітивною була систе­ма соціального захисту людей і, нарешті, нанівець було зведено влас­ну відповідальність особи за своє життя внаслідок самозабезпечення та економічного самозахисту завдяки державним турботам.

Після розпаду СРСР, створення самостійних держав, зокрема й про­голошення самостійності України, ситуація в соціальній політиці, зро­зуміло, не могла і не може автоматично змінитися на краще. Бо до успадкованих соціальних проблем через розбалансованість економі­ки, втрату економічних зв'язків у соціальній сфері додалися нові негативні наслідки:

•       суттєве зниження загального рівня життя значної частини на­
селення і на цій основі глибоке розшарування й соціальна ди­
ференціація;

•       збільшення безробіття, особливо неконтрольованого, прихова­
ного;

•       велика поляризація доходів населення, а звідси надто різна
можливість задовольнити соціальні потреби насамперед у на­
вчанні, дозвіллі, духовному розвитку, медичному забезпеченні
тощо;

•       відсутність відповідності між результатами і реальною опла­
тою праці, і передусім між різними секторами економіки і сфе­
рами економічної діяльності;

•       посилення неформальних і суспільно неврегульованих методів
вирішення різноманітних соціально-економічних питань;

•       поява соціально нестабільних груп населення, що готові до будь-
яких антигромадських дій і проявів.

Тут перелічено основні негативні наслідки нестабільного еконо­мічного розвитку України, які найсильніше позначилися саме на соці­альній сфері.

Для сучасного українського суспільства характерні різноманітні досить складні соціальні патології, найпомітнішими серед яких остан­нім часом виявилися такі масові негаразди, як правопорушення, нар­команія, проституція, алкоголізм, націоналізм, фанатизм, СНІД та ін. Вітчизняні вчені сходяться на тому, що за всіх об'єктивних обставин викорінення цих патологій можливе лише тоді, коли суспільство по­збудеться колишньої традиційної монополії на матеріальні й духовні блага, на владу, коли не буде умов для появи таких почуттів, як без­силля, безправність, безперспективність, соціальна апатія. Потрібно постійно пам'ятати, що за будь-яких обставин саме людина є суб'єк­том, носієм і організатором відповідних суспільних відносин, а відтак, як зазначалося, і вся соціальна політика пов'язана і зорієнтована на людину, на розв'язання її насущних проблем.

Звідси функціонально, з точки зору соціальної спрямованості, особ­ливостей сучасного розвитку України вимальовується й головне зав­дання соціальної політики — максимально сприяти дієвій адаптації громадян, усього суспільства до принципово нових соціально-економіч­них, політичних умов.

Відомий вчений-управлінець Г. Щокін до основних проблем соці­альної політики взагалі, безвідносно до конкретного суспільства, зара­ховує забезпечення соціальних гарантій, здоров'я і зайнятість населення, освіту, соціальне обслуговування, подолання антисоціальних явищ, соціальні проблеми молоді, жінок, пенсіонерів та інших статевовіко-вих груп, ефективне управління людськими ресурсами тощо [7, 42].

Кожна із зазначених проблем має свою специфіку, особливості і в конкретній державі визначається відповідно її пріоритетність.

У соціальному розвитку суспільства, а відтак і в соціальній політиці вирішальним був і залишається, як наголошувалося, людський фак­тор як історично сформована в цьому суспільстві сукупність основ­них соціальних якостей (характеристик) людей. Йдеться про ціннісні орієнтації (індивідуальні, групові, загальнонаціональні), відповідні мо­ральні принципи людей, їх норми поведінки, життєві плани, рівень знань і загального інтелектуального розвитку, характер і особливості трудових навичок тощо. По суті, соціальна політика має насамперед спрямовуватися на активізацію саме людського фактора, що можливо за умови демократизації суспільства, людських відносин; розширення

и розвитку самоврядування народу; створення відповідного господарсь­кого механізму, а також створення нових механізмів управління, за­охочення і стимулювання громадян.

Соціальна політика, її формування і практична реалізація мають особливо важливе значення для нестабільних суспільств так званого перехідного типу, яким, зокрема, є нині й Україна. І саме тому, що в таких суспільствах економічні перетворення супроводжуються відпо­відними суперечностями, неузгодженостями, а то й економічними і соціальними кризами, інфляцією, потрясіннями. В таких суспільствах соціальна політика має обумовлюватися, формуватися і реалізовува­тися — а це найголовніше — з урахуванням відповідних фінансових обмежень, дефіциту, інфляції.

Соціальна політика має також враховувати необхідність соціального захисту саме тих груп населення, які найбільше потребують цього. Це пенсіонери, ветерани, діти-інваліди, сироти та ін.

Нарешті, соціальна політика має залишатися політикою соціальної справедливості, бо цього прагнуть люди за будь-яких умов життя.

Соціальна політика може бути успішно реалізована в тому разі, якщо буде не тільки розроблена її стратегія, створені відповідні меха­нізми, а відповідне ресурсне забезпечення. Йдеться насамперед про відповідні фінансово-матеріальні умови для функціонування систем освіти, науки, культури, охорони здоров'я, соціального захисту насе­лення.

Ресурсне забезпечення згаданих сфер здійснюється з багатьох джерел: бюджетні фінансування (за рахунок податкової системи); діяльність різноманітних суспільно-політичних, громадських та інших утворень, фондів, об'єднань; реалізація загальнонаціональних і міжна­родних проектів і програм; спонсорська діяльність тощо.

Стосовно соціальної роботи, зокрема в механізмі соціального за­хисту населення, вирізняють такі основні аспекти [6, 103]:

•       визначення потреб у матеріальних (грошових та натуральних)
і трудових (професійні кадри і добровольці) ресурсах, які потрібні
для надання різних форм соціальної допомоги і підтримки на­
селення;

•       оцінка загального обсягу ресурсів у грошовому і натурально­
му вираженні на основі нормативів, які розробляються вищими
і територіальними органами управління і необхідні для забез­
печення різних соціальних програм для соціальної підтримки і
допомоги населенню;

•    визначення основних і додаткових джерел фінансування про­
грам соціального захисту населення.

Відповідно джерела фінансової підтримки соціальної роботи кла­сифікують:

•       на дотації з державного бюджету;

•       додаткові асигнування (доплати з місцевих бюджетів, видатки
фондів, спонсорство, інвестиції тощо).

Окрім грошової підтримки може існувати і натуральна допомога, соціальна підтримка продуктами, речами, медикаментами, послугами тощо.

Соціальна політика не може існувати як некерований процес, вона має бути відповідним чином визначена, інтегрована в усі сфери жит­тя суспільства, суспільні відносини. Йдеться про дві взаємозалежні складові — по-перше, про проголошення загальнодержавного (стра­тегічного) курсу в гуманітарній, соціальній сфері і, по-друге, про де­термінацію соціальної політики відповідними нормами, законами.

Соціальна політика в новій Україні як самостійній суверенній дер­жаві була започаткована з проголошенням Декларації про держав­ний суверенітет України. В Декларації зазначено, що людина, її честь, здоров'я — найвища цінність для суспільства, мета його розвитку. Це означає, що відповідну соціальну спрямованість повинна мати в новітній Україні економіка, політика, в державі мають бути створені відповідні умови для співробітництва всіх структур політичної систе­ми, всіх частин суспільства в їх єдності навіть за об'єктивних їх відмінностей. А відтак потрібна певна соціально спрямована діяльність органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, необхідно створити систему соціальних служб і соціального захисту та забезпе­чення, підтримки населення.

У Конституції України теж записано, що "громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годуваль­ника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за ра­хунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших державних, комунальних, приватних зак­ладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, вста­новленого законом" [4, 20].

Основну Концепцію соціального забезпечення населення України було схвалено постановою Верховної Ради України у грудні 1993 року, однак і сьогодні соціальна політика здійснюється за так званим за­лишковим принципом, а адресні допомоги залишаються надто малими і не забезпечують прожиткового мінімуму громадян, що є принципо­вим моментом в усій державній політиці.

Як ми вже зауважували, у ст. З Конституції України зазначається, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю у державі [4, 9—12], а в ст. 46 перед­бачено відповідне право громадян на соціальний захист [4, 20]. Інак­ше кажучи, держава, у широкому розумінні її сутності і призначення, відповідальна за свою діяльність насамперед перед людиною, особою, громадськістю.

Звідси випливає та суттєва особливість політико-правових засад соціальної політики, що її загальне призначення полягає в створенні належних умов, які гарантують гідне життя, вільний розвиток, саморе-алізацію і самовдосконалення людини.

Конституція України встановила перелік основних соціальних прав і свобод людини і громадянина згідно з сучасними світовими стандар­тами та підходами, а також реальними суспільно-політичними потре­бами власних громадян. Основні з них такі:

-        право громадян на працю, заробітну плату (ст. 43);

-        право на належний соціальний захист (ст. 46);

-        право на житло (ст. 47);

-        право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

-        право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне стра­
хування (ст. 49);

-        право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
на державне утримання і виховання (ст. 52);

-        право на освіту і соціальне забезпечення (ст. 53);

-        право на державний захист сім'ї (ст. 53).

У жовтні 1994 року соціальна політика в Україні дістала доклад­ніше визначення у спеціальній доповіді Президента України Л. Куч­ми на сесії Верховної Ради України "Шляхом радикальних економіч­них реформ", положення якої згодом були деталізовані Указом Пре­зидента України "Про основні напрямки діяльності органів державної

виконавчої влади України щодо реалізації підсумкових документів Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні в інтересах соціального роз­витку" (26 березня 1996 року). А 18 жовтня 1997 року Президент України видав Указ "Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки", де вперше в новій Україні було визначено пріо­ритети, головні напрямки здійснення соціальної політики відповідно до реального соціально-економічного стану держави, поступовість, поетапність реалізації соціальної політики залежно від перебігу еко­номічних та політичних реформ. При цьому наголошувалося на не­обхідності структурної перебудови усього народногосподарського ком­плексу, забезпечення умов для підвищення мотивації праці, її сти­мулювання, оскільки саме це є умовою забезпечення певного рівня життя, соціальної стабільності загалом. Такі питання можна назвати стратегічними напрямками щодо вдосконалення соціальної політики в Україні, оскільки практична реалізація соціальної політики не обме­жується суто соціальною сферою. її джерела, базис закладені саме в соціально-економічній сфері.

У щорічному посланні до Верховної Ради (лютий 2000 р.) "Укра­їна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної полі­тики на 2000-2004 pp." Президент України знов акцентував увагу на необхідності значно поліпшити соціальну реформу, спрямувати її на забезпечення відповідних умов та рівня життя громадян. Зазнача­лося, що такі дії не є якимось тактичним ходом, а безпосередньою метою економічних реформ. Важливо нагадати, що Президент Укра­їни так окреслив у посланні основні цілі соціальної політики:

-       забезпечити за п'ять років збільшення реальних доходів насе­
лення України в 1,3—1,4 рази;

-       створити мільйон нових робочих місць;

-       підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі про­
житкового мінімуму.

Відповідно до вимог, змісту послання Кабінет Міністрів України розробив спеціальну програму "Реформи заради добробуту". Цією програмою було визначено економічне зростання і досить сильну соціальну політику. Уряд у згаданому документі спробував розв'яза­ти найважливіші економічні проблеми громадян за рахунок розши­рення їх власних економічних свобод, підвищення ефективності дій усіх суб'єктів підприємницької, економічної діяльності, забезпечення більшої самостійності суб'єктів господарювання та окремих регіонів

України. Такий шлях підвищення ефективності соціальної політики можна вважати об'єктивним.

Ставилося завдання насамперед реформувати усю систему оплати праці відповідно до ринкових умов і механізмів господарювання, підви­щити авторитет, захистити власного національного виробника та ринку.

Треба звернути увагу і на ту особливість, що соціальну політику в Україні нині державні органи будують на основі певних соціальних стандартів. Однак законодавчо поки що встановлено лише прожитко­вий мінімум.

Основними напрямками соціальної політики в Україні з часу про­голошення незалежності визначено:

•       доходи, рівень життя громадян;

•       зайнятість громадян і стан ринку праці;

•       організацію й оплату праці;

•       охорону праці;

•       загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

•       житлове забезпечення громадян та ін.

Окремо було визначено основні складові системи соціального за­хисту громадян, це зокрема:

•       соціальне страхування, пов'язане з трудовою діяльністю, окремі
грошові виплати та пенсії;

•       допомога сім'ям з дітьми;

•       адресна соціальна допомога окремим малозабезпеченим вер­
ствам населення;

•       надання житлових субсидій;

•       компенсації та пільги тим, хто постраждав від техногенно-еко­
логічних і природних катастроф.

Перераховані напрямки та складові в основному були і залиши­лися незмінними.

Суть, характер, особливості та механізми реалізації соціальної полі­тики, окремих її складових детермінують такі основні закони Укра­їни: "Про освіту", "Про сприяння соціальному становленню та роз­витку молоді в Україні", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про запобігання захворювання на СНІД та соці­альний захист населення" та ін.

Важливим соціальним правом громадян, як зазначалося, є право на соціальний захист. В Україні нині воно конкретизоване в спеці­альних законах — "Про пенсійне забезпечення", "Про зайнятість

населення", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про основи соці­альної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро­фи" та ін.

Упродовж 90-х років в Україні з питань соціальної роботи було прийнято понад сотню різних законів і підзаконних актів, серед яких найважливіші загальносоціальні нормативно-правові акти й "адресні" правові акти, спрямовані на конкретні, "слабші" прошарки населення.

До загальносоціальних, наприклад, належить Закон України "Про радіаційну безпеку населення" (1995), до "адресних" — "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи" (1998), Постанова Кабінету Міністрів України № 1878 від 27.11.98, Закон України "Про межу малозабезпеченості" (1994), Указ Президента України "Про соціальний захист малозабезпечених громадян в умовах переходу на повну оплату вартості житлово-ко­мунальних послуг" (1999), Закон України "Про порядок надання біжен­цям грошової допомоги та пенсії" (1991) та ін.

В Україні діє понад 60 нормативних актів щодо соціального захисту інвалідів, людей похилого віку, пенсіонерів.

При розробці соціальної політики в сучасній Україні, з одного боку, дотримувалися міжнародних стандартів і нормативних актів, а з другого — враховувалися суто національні аспекти — існуюча тради­ція, досвід, практика.

Так, було максимально враховано вимоги і стратегії таких важли­вих нормативно-правових актів і документів міжнародного значення, як Всесвітня декларація ООН "Про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей" (1990), Резолюція ООН "Принципи медичної етики" (1992), Європейський кодекс соціального забезпечення (1990), Хартія основних соціальних прав трудящих (1989) та інші, які містять пе­релік основних соціальних прав громадян, принципи, особливості та механізм їх забезпечення.

Міжнародне соціальне законодавство потрібно й надалі сповна використовувати в роботі над вдосконаленням національного зако­нодавства в Україні. Європейський кодекс соціального забезпечення (1990), Хартію основних соціальних прав трудящих (1989) та ін.

Законами України соціальна політика диференціюється відповідно до статевовікових категорій громадян. Так, вирізняють соціальну по­літику щодо дітей, сім'ї, молоді, жіноцтва.

Правова база соціальної політики щодо дітей та молоді була запо­чаткована ще в 1991 році, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні" і Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні". В цих документах політику щодо молоді визначено як пріоритетний і специфічний напрямок діяльності дер­жави. Вони стали базовими для розробки молодіжного законодавства та вирішення молодіжних проблем. Прийнято і введено в дію кілька суто молодіжних законів стосовно служби в Збройних силах, фізич­ної культури і спорту, туризму, створення і діяльності органів і служб у справах неповнолітніх, про освіту, у першому читанні — про профе­сійно-технічну освіту. До розгляду у Верховній Раді України підго­товлено законопроекти про антидопінговий контроль та деякі зміни й доповнення до чинного законодавства стосовно діяльності національ­них спортивних федерацій, ліцензування оздоровчої та фізкультурно-спортивної діяльності. Доопрацьовуються проекти законів "Про пси­хологічну допомогу", "Про соціальну роботу з неповнолітніми та мо­лоддю", "Про молодіжні, дитячі громадські об'єднання", Національну комплексну програму "Молодь України".

Окремо розглянемо соціальну роботу як специфічну діяльність із соціалізації молоді, важливий процес становлення особистості гро­мадянина загалом.

Більшість науковців дають таке визначення поняттю "соціальна робота": це специфічна діяльність соціальних інститутів, спрямована на здійснення соціальної профілактики та реабілітації, надання соці­альної допомоги й послуг дітям, молоді, іншим спеціальним групам з метою реалізації їх політичних, соціально-економічних, екологічних прав, культурних та духовних запитів в інтересах як особистості, суспільства, так і міжнародного співтовариства.

Враховуючи викладене, спробуємо визначити головну мету со­ціальної роботи щодо всіх соціальних груп, а саме — створити умови для позитивно орієнтованої соціалізації особистості, що сприятиме соціальній адаптації та самореалізації особистості як у її власних інтересах, так і в інтересах суспільства. Отже, соціальна робота пе­редбачає взаємодію двох пріоритетних аспектів діяльності держави: з одного боку — це надання будь-яких видів соціальної допомоги різним категоріям громадян, а з іншого — діяльність соціальних інсти­туцій, спрямована на розкриття творчого потенціалу особистості, ство­рення умов для стабілізації життя вразливих груп населення.

Суб'єктами соціальної роботи є насамперед такі категорії громадян:

•       працююча молодь;

•       безробітна молодь;

•       діти і молодь, які навчаються;

•       молоді сім'ї (у тому числі неблагополучні сім'ї та сім'ї групи
ризику);

•       діти і молодь, які мають відхилення в здоров'ї (діти-інваліди, мо­
лоді інваліди; діти і молодь, хворі на наркоманію, алкоголізм, СНІД);

•       діти і молодь, які мають відхилення і поведінці; неповнолітні і
молодь, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, а
також ті, хто звільнився з установ після відбуття покарання;

•       молодіжні та дитячі організації, об'єднання;

•       обдаровані діти і молодь;

•       сироти і діти, батьки яких позбавлені батьківських прав;

•       біженці, переселенці;

•       пенсіонери, люди похилого віку.

Відповідно до ієрархії соціальних цінностей виокремлюють такі основні норми соціальної роботи з дітьми і молоддю, іншими со­ціальними групами:

•       що регулюють діяльність суспільства щодо певних соціальних
груп;

•       які визначають обов'язки громадян перед державою, сім'єю, сус­
пільством, самими собою;

•       які є ідеалами життєдіяльності громадян;

•       норми-заборони, що коригують взаємовідносини людини із
суспільством на різних рівнях: соціальному, міжособистісному
та особистісному тощо.

Існують також певні, вироблені принципи соціальної роботи з дітьми і молоддю, іншими соціальними групами в Україні. Вони визначені Законом України "Про сприяння соціальному становленню та роз­витку молоді в Україні", іншими законами і, відповідно, гарантують розвиток законодавчої діяльності держави із забезпечення різних видів соціальної роботи, що ефективно впливають на розв'язання різноманіт­них соціальних питань громадян.

Вирізняють такі основні принципи, на яких базується соціальна робота:

•    надання соціальної допомоги людині незалежно від її віку, на­
ціональності, походження, соціального статусу, сфери зайнятості,
місця проживання, релігійної незалежності;

•       принцип гуманності, який означає орієнтацію на пріоритет за­
гальнолюдських цінностей, що передбачають погляд на люди­
ну в її взаємодії з природою, суспільством, глобальними проб­
лемами, продиктованими особливостями та реаліями ядерного
віку, загальнолюдською культурою, а також такими загально­
людськими цінностями, що сягають корінням у родинне середо­
вище і фундаментальні основи моральності; поєднання інте­
ресів суспільства і потреб особистості в отриманні соціаль­
них послуг;

•       поєднання допомоги із самодопомогою, суть якого — опора на
позитивний потенціал особистості та її прагнення сприйняти
соціальний вплив;

•       диференціації та індивідуалізації в соціальній роботі, які перед­
бачають врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психіч­
ного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку дітей і
молоді, стимулювання їх активності, розкриття творчої індивіду­
альності кожного;

•       інтеграції, який передбачає взаємодію зусиль усіх соціальних
інститутів, зацікавлених у продуктивному процесі соціалізації
особистості;

•       адаптації, що визначає особливості залучення різних категорій
молоді до соціально значущої діяльності;

•       узгодженості короткотривалих і довготривалих перспектив
соціалізації особистості. Це взаємодія заходів державної та осо-
бистісної програми фізичного, культурного, освітнього та психіч­
ного розвитку;

•       комплексного підходу, тобто використання широкого спектра
прийомів і засобів розв'язання проблем соціалізації кожної
особистості державними, громадськими, приватними установа­
ми та організаціями;

•       етичності, що відображає характер діяльності, спрямований на
обробку інформації та збереження конфіденційності;

•       поваги до особистості, її власної точки зору;

•       партнерства і взаємної довіри як основи продуктивної взаємодії
в соціальному становленні дітей і молоді;

•       безкоштовності обслуговування і платності послуг. Він визначає
види та способи розрахунку за надані послуги залежно від соці­
ального статусу особистості, її фізичного і психічного стану.

До основних форм організації соціальної роботи належать:

•       індивідуальна, суть якої полягає у здійсненні соціальної допо­
моги, соціальних послуг та соціальної реабілітації відповідно до
потреб особистості й характеру самих проблем;

•       групова, призначення якої — організація соціально значущих
ініціатив, участі особистості в соціально спрямованій діяль­
ності громадських об'єднань та організацій;

•       соціально значуща діяльність, у тому числі громадський дитя­
чий та молодіжний рух;

•       соціальне навчання, що здійснюється у різних типах державних,
приватних освітніх закладах і пов'язана з отриманням певного
рівня соціальної освіти;

•       соціально-психолого-педагогічна та юридична підтримка, призна­
ченням якої є надання професійної допомоги та посередницька
діяльність професіоналів із соціальної роботи у розв'язанні
різноманітних проблем;

•       консультування, у процесі якого виявляються і накреслюються
основні напрями виходу з проблеми, що хвилює особистість;

•       науково-обгрунтовані й своєчасно застосовані дії держави, со­
ціальних інституцій, зокрема й Центрів соціальних служб для
молоді, спеціальних установ, професіоналів та волонтерів, спря­
мовані на запобігання можливим фізичним, психологічним та
соціокультурним колізіям у розвитку окремих індивідів і груп
ризику; збереження, підтримання і захист нормального рівня
життя та здоров'я дітей і молоді; сприяння молодим людям у
досягненні поставлених цілей і розкритті їх внутрішнього по­
тенціалу та ін.

Соціальна сфера, як і будь-яка інша, потребує відповідного управ­ління, тобто вона може існувати самостійно, довільно, без певного уп­равлінського втручання. При цьому треба виходити із загальних прин­ципів, що обумовлюють суть і зміст соціального управління взагалі. Вони, зокрема, детально розроблені і обгрунтовані в працях відомого українського вченого Г. Щокіна, і насамперед у великій монографії "Соціальна теорія і кадрова політика" (К., 2000). "Змістом науки соціального управління, — пише автор, — є визначення законів, зако­номірностей, розробка принципів, функцій, форм і методів цілеспря­мованої діяльності людей у процесі управління суспільством [8, 362]. Тому, справедливо вважає Г. Щокін, в основі науки управління мають бути певні соціальні та економічні закони, в тому числі й специфічні.

Чимало вчених-фахівців з проблем управління, соціальної полі­тики зазначають, що є наука і є мистецтво соціального управління. Адже в управлінні загалом виокремлюють суб'єктивне, індивідуаль­не (те, що стосується особливостей особи, людини, яка здійснює управ­ління) і об'єктивне (що мало залежить від особи, а то й не залежить зовсім). Основна відмінність соціального управління від інших його видів, — на думку Г. Щокіна, — полягає у свідомому визначенні мети діяльності [8, 362]. Ступінь впорядкованості соціальних відносин і стабільності усієї соціальної системи, — зазначає він, — характери­зується структурою, що має стабільність і жорсткість. Свідомий поча­ток — соціальне управління — спроможне поєднувати об'єктивні і суб'єктивні аспекти суспільного розвитку, сприяти впливу на необхідні соціальні зміни. Фактор свідомості є специфічною рисою соціальної системи, не властивою будь-якому класу систем.

Управління соціальними процесами загалом, як і реалізація соці­альної політики зокрема насамперед залежить від загального стану державного управління. Цю проблему всебічно розглядає Г. В. Ата-манчук у навчальному посібнику "Государственное управление" (М., 2000) та курсі лекцій "Теория государственного управления" (М., 1997) [1; 2].

Криза у соціальній політиці сучасної України зумовлена багатьма факторами. Виокремимо кілька найсуттєвіших, найпомітніших з на­шого погляду.

Насамперед це відсутність стратегії і тактики дій держави у цій сфері та прогнозу соціальних наслідків прийняття управлінських рішень органами державної влади. Додамо до цього ще й нерозви­неність форм участі народу у соціальному управлінні і відсутність законодавчо закріпленої відповідальності органів державної влади за нинішній стан життя народу та ін.

Духовна сфера значною мірою відрізняється від інших тим, що її основу становить духовне виробництво, а точніше — творчість як складне і багатогранне явище. "Духовне виробництво, — пише Б. Га-євський, — використовує таку "сировину", як інтелектуальна здібність до певних видів духовної діяльності, існуючий досвід, соціальні й при­родні явища" [3, 58].

Оскільки соціальна політика значною мірою "належить" саме до духовної сфери, важливо зважати на те, що об'єктом управління в духовному виробництві є відносини між управлінцями та учасниками такого виробництва. В освіті — це, той, хто вчить і той, хто вчиться, в

культурі — той, хто керує цим процесом, і той, хто створює продукт мистецтва, літератури, культури, в соціальній роботі — той, хто її органі­зує, і той, на кого вона безпосередньо спрямована, тощо.

Соціальна політика передбачає як вирішальний елемент соціальне управління, тобто управління відповідними соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Соціальне управління — один з видів управління, функція якого полягає у забезпеченні реалізації потреб прогресивного розвитку сус­пільства і його підсистем [7, 85].

Основною функцією соціального управління є розробка і здійснення соціальної політики, спрямованої на забезпечення соціально-економіч­ного розвитку країни, підвищення рівня життя, поліпшення умов праці і побуту людей, подальший розвиток демократії.

Суб'єктами соціального управління є спеціалізовані державні і недержавні органи й служби, зокрема й соціальної сфери, сфери праці тощо. Координатором в управлінні процесом реалізації соціальної політики безумовно є уряд, урядові установи — міністерства, відом­ства, їх підрозділи. В найширшому розумінні суб'єктом соціального управління є все населення країни.

У соціальній політиці, як і в будь-якій іншій, в управлінні вико­ристовують різноманітні метод й засоби — економічні, адміністра­тивні, соціально-психологічні та ін.

Як у жодній іншій сфері, в соціальній політиці, особливо на етапі демократизації українського суспільства, проблема гуманізації управ­лінської діяльності особливо актуальна. Інакше кажучи, пріоритету в управлінській діяльності взагалі і в соціальній сфері, соціальній по­літиці зокрема набуває людський фактор, суттєва орієнтація на роз­криття і використання творчого потенціалу управлінців. Це особливо важливо у соціальній сфері, бо вона була і залишається гуманістично спрямованою своєю суттю, змістом, особливостями функціонування, до того ж на ній найпомітніше позначається негативний вплив різно­манітних фінансових, соціальних криз і негараздів.

Пріоритет людського фактора в управлінській діяльності в ду­ховній, соціальній сфері, а відтак і в соціальні політиці активно роз­робляють, аналізують такі відомі фахівці, як В. Андрущенко, А. Ба-гурін, І. Бичко, Г. Дмитренко, І. Ільїн, А. Кравченко, М. Лукашевич, М. Михальченко, В. Пазенок, М. Туленков, А. Чернявський, Д. Хел-брун, Г. Щокін та ін.

Зрозуміло, що гуманізація процесу управління як у соціальні полі­тиці, так і в політиці держави загалом можлива лише за відповідних соціально-економічних та політичних умов розвитку суспільства, сус­пільних відносин у країні.