Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.3.2. Семіотика в працях К.Твардовського

Розгляд семіотичної концепції Твардовського почнемо з питання про співвідношення мови і думки, якому засновник філософської школи надавав важливе значення. Так він вважав, що вивчення відношення думки до мови може допомогти в проясненні генезису останньої, а спостереження за розвитком мови у дитини підкаже метод вивчення цього відношення. Твардовський вважав, що між думками та їх словесним втіленням виникає такий тісний зв'язок, що мислення пізніше вже ніколи не відбувається без більш менш ясного усвідомлення відповідних знаків. Більш того, він вважає, що розвинуте мислення відбувається тільки з допомогою мовної артикуляції, хоча б тихої, внутрішньої. Мова сприяє спрощенню розумової діяльності, роблячи можливим т.зв. символічне мислення. Однак символічне мислення часто призводить до того, що це мислення втрачає всякий зв'язок з дійсністю, тобто символи виявляються позбавленими інтерпретації. До інших недоліків мови, які обтяжують мислення, Твардовський залічує її недосконалість і емоційну забарвленість. Варто зауважити, що в наведених вище міркуваннях ніде не уточнюється характер мови і, як здається, Твардовський має на увазі природну мову. Іншою особливістю аналізу мови є не диференційованість її виразів; далі ми побачимо, що єдиною розрізняючою ознакою знаків є їх відношення до предмету, що позначається, внаслідок чого знак може бути віднесений або до категорематичних, або до синкатегорематичних виразів. З приводу вказаних недоліків - символічного характеру одних виразів і емоційно забарвлених інших, а також їх впливу на стиль викладу - Твардовський висловлюється у ряді робіт. Розглянемо деякі з них.

В своїй педагогічній і науковій роботі Твардовський дав рішучий бій філософському сумбуру. Він вказував [1919], що невірним є погляд, ніби природа певних філософських проблем передбачає туманний стиль їх викладу. Переконання в можливості неясного філософського обговорення служить, на думку Твардовського, виправданням заплутаності дискусій і філософських праць, а також утвердженню думки, що чим більша філософська глибина, тим більшою повинна бути неясність філософського стилю. Твардовський не знаходить ніякого підтвердження такої думки вказуючи, що принаймні не всі філософи, хто писав про важкі проблеми, робили це заплутано. Звідси Твардовський робить висновок: «Виникає припущення, що неясність стилю деяких філософів не є неминучим наслідком причин, що містяться в предметі їх міркувань, але має своє джерело в сумбурі і неясності їх способу мислення. Тоді справа виглядала б так, що ясність думки і ясність стилю йшли б рука в руку настільки, що той, хто ясно мислить, той і писав би ясно, а про автора, котрий пише неясно, слід було б сказати, що він не уміє ясно мислити.» (S.347)  З'ясувавши причини заплутаності стилю викладу Твардовський дає практичні рекомендації: «Отже, якщо наведені зауваження вірні, то вони значною мірою звільняють нас від обов'язку ламати голову над тим, про що власне думає філософствуючий автор, що пише неясним стилем. Відгадування його думок тільки тоді заслуговуватиме зусиль, якщо звідки-небудь ми почерпнули упевненість, що він мислить ясно, а неясність стилю, як в даному випадку, виникає через спотворення тексту або через поспіх у викладі своїх думок." (S.347-348)[1]

Не дивлячись на те, що Твардовський був свідком зародження і розвитку логіки в Польщі, а його учні сталі визнаними в світі майстрами в цій дисципліні, сам він ніколи не піддався впливові логістики і його лекції з логіки, що проводились ще в двадцяті роки, були цілком традиційні. Йому було відоме прагнення Лукасевича і Лесьнєвського до ототожнення ясності стилю викладу з вживанням символічної мови. Засновник філософської школи не опирався "новій логіці" як науці, але застерігав від заняття певних позицій, які за його переконанням можуть бути генетично пов'язані з символічною логікою. Ці позиції Твардовський [1921] визначав як символоманію і прагматофобію. Розкриємо механізм цих визначень докладніше, представляючи аргументування автора.

Символіку Твардовський розглядає як засіб для досягнення поставленої мети. Цей засіб полягає в заміні конвенціональних знаків символами. Небезпека вживання символіки полягає на тому, що забувши про інтерпретацію отриманих символічних результатів, символи і здійснювані на них операції, будучи спочатку засобом досягнення мети, стають "самі в собі метою". Це перетворення чогось, що спочатку є засобом, в мету, скоюється тим легше і непомітніше, чим більш тісний зв'язок виникає між засобом і метою. Але саме так, вважає Твардовський, і виглядає справа з символом і поняттям або предметом, які він символізує. А оскільки ціль-в-собі і ті маніпуляції, що призводять до неї, часто стають "улюбленим заняттям і джерелом великої інтелектуальної насолоди", тобто посідають ті ж риси, що і графоманія, еротоманія і т.п., то Твардовський, по аналогії з названими маніями, запитує: чому не можна говорити також і про символоманію? У вигляді негативного доповнення до символоманії Твардовський виділяє прагматофобію, позначаючи цим виразом так "знаменне для символоманів неприйняття речей, тобто того, що символи, будучи знаками речей в загальному значенні цього слова, символізують. Символи і способи їх комбінування є чимось, що вигадане людиною; тому, вважає Твардовський, тут простір для свавілля, що далеко заходить, і для вільних конвенцій, тоді як речі, позначені символами, спільно з існуючими між іменами відношеннями взагалі-то є чимось незалежним від людської думки, унаслідок чого вони не допускають ніякого свавілля і не схильні до ніяких конвенцій.» (S.396)

Благодатним ґрунтом для розвитку символоманії і прагматофобії є математика. Її використовування в логіці далеке від досконалості, що на думку Твардовського, підтверджує той факт, ніби не існує єдиної повсюдно прийнятої логістичної символіки, але цих символік декілька - як і систем логістики - з вельми різними ступенями зручності. Небезпека, що виникає від математикоідального характеру логічної символіки, полягає головно в переоцінці зроблених винаходів і точності всього апарату, а її «творці схильні вважати, що відкрили в ній спосіб рішення всіх проблем, яких в даній області донині не вдавалося вирішити раніше існуючими засобами.» (S.404) Тенденція до піднесення символів над речами, застерігає Твардовський, може призвести до того, що «речі нахиляться до символів, а це значить, про речі стверджується те, що виникає з символічних припущень і дій, незважаючи на те, що говорять самі про себе речі, або навіть всупереч тому, що говорять самі про себе речі.» (S.404) До сказаного Твардовський додає: «Очевидно, не слід приписувати символоманію і прагматофобію самій символіці; ці надмірні надужиття з'являються тільки там, де існують відповідні психічні умови. Не відноситься до самої символіки, яка є прекрасним і необхідним засобом наукових досліджень, і все те, що ще негативного можна сказати про символоманію і прагматофобію. А тому вищенаведені висновки націлені не проти символіки.» (S.405) Таким чином, Твардовський виступає не проти символіки, а проти зловживання символікою.[2]

В цілому Львівсько-Варшавська школа була проти символоманії і виказувала вельми глибоку пошану до речі; їй не можна також приписувати і прагматофобію. Теза, що символ представляє річ, а не заміщає її став одним з канонів школи. Кінець кінцем інакше і не могло бути, якщо філософи Львівсько-Варшавської школи приймали, услід за Твардовським, тезу про інтенціональну значущість знаків і їх семантичну прозорість.

Тепер ми звернемося до емоційної забарвленості виразів природної мови. Цієї теми Твардовський торкнувся, можливо, тому, що основою формування багатьох критеріїв, наприклад, етичного або естетичного, в традиціях брентанізму служить судження; з другого боку, судження є категорематичнм виразом, в якому дано предмет, до якого і скеровані почуття. Розглянемо на прикладі невеликої замітки «До питання про класифікацію почуттів» [1906b] паралелізм почуттів переконання і суджень, що їх виражають. Твардовський пише, що ці почуття Мейнонг підрозділяє на два класи: логічні почуття і почуття оцінки. Ознакою перших є незалежність, ознакою других - залежність якості почуття від якості судження, яке створює основу почуття. Наприклад, історик, прагнучи прийти до переконання, чи є деякий документ автентичним або підробленим, відчуває почуття задоволення, якщо вирішить цю задачу. Таким чином, в ньому виникне приємне почуття внаслідок появи судження, причому це почуття буде приємним безвідносно до того, чи є результатом дослідження історика визнання або ж заперечення автентичності документу. Історик просто радіє з'ясуванню цього питання. Справа виглядає інакше, якщо хтось буде задоволений визнанням, яким його наділяє оточення. Тут задоволення обумовлено стверджувальним судженням, що констатує існування цього визнання; негативне судження з цим же змістом, яке говорить, що цього визнання немає, підміняє почуття задоволення почуттям гіркоти.

На думку Твардовського представлений вище розподіл почуттів переконання на логічні почуття і почуття оцінки вимагає корекції. Якщо стверджується, що для якості логічних почуттів якість думки байдужа, якщо як стверджувальне, так і заперечувальне судження можуть служити підставою приємного (задовільного) логічного почуття, то виникає питання: коли і за яких умов з'являється неприємне логічне відчуття. Звичайно відповідають, що тоді, коли неможливо виказати яке-небудь судження, коли, використовуючи наведений вище приклад, історик не може розв'язати поставлену проблему, не може прийти ні до стверджувального, ні до негативного судження про автентичність документу. Проте таке пояснення появи неприємних логічних почуттів знаходиться в суперечності з їх основною характеристикою, відповідно до якої логічні почуття є почуттями переконання, а тому і вимагають судження, як своєї необхідної підстави. Тому, вважає Твардовський, логічні почуття також слід вважати почуттями оцінки, відмінними від інших оцінювальних почуттів тільки тим, що предметом оцінювального почуття у разі логічних почуттів є судження, знання. Тоді справа виглядає таким чином, що судження А, стверджуюче існування судження В (знання) про деякий предмет, стає підставою приємного (почуття), а судження А¢, що заперечує існування судження В¢ (знання) про якийсь предмет, стає підставою неприємного оцінювального почуття. Тим самим знову якість почуття оцінки залежить від того, чи є підставою оцінки стверджувальне судження, або ж негативне судження про існування - в цьому випадку – іншого судження.

Твардовський вважає запропонований Мейнонгом розподіл оцінювальних почуттів правильним, який виражає той факт, що «само висловлювання суджень, або сам акт судження, тобто ствердження або заперечення пов'язано з почуттям приємного. З цієї точки зору - продовжує Твардовський - психічний акт судження стоїть на одному рівні зі всіма іншими психічними і фізичними актами, оскільки здійснення якої-небудь дії, до якої ми здатні, забезпечує приємне почуття. Звідси виникає – робить висновок Твардовський - що розподіл почуттів відповідно до їх основи на почуття уявлення і переконання вимагає доповнення за допомогою співставлення йому іншого розподілу, який базується на наведеному вище факті.» (S.413)

Представлений вище підхід до судження як до психічного акту був успадкований Твардовським від Брентано і притаманний тому періоду, коли автор ще сам себе відносив до психологістів. Стисло суть цього підходу полягає на тому, що судження, виражаючи деяке почуття, виражає інтенцію до предмету судження, бо до цього ж предмету скеровано і почуття суб'єкта, що виносить судження. Ми не будемо окремо аналізувати психологічний аспект теорії суджень, а одразу перейдемо до викладу теорії суджень, яку Твардовський успадковував від Брентано, та зроблених ним уточнень.

Твардовський розрізняв аллогенічні та ідіогенічні теорії суджень. Аллогенічна теорія походить від Аристотеля і панувала майже до кінця XIX в. Відповідно до аллогенічної теорії судження є просто комбінацією представлень (понять). Ідіогенічна теорія, проголошувана в старожитності стоїками, була відновлена Брентано і його учнями.[3] Відповідно до цієї теорією судження - це психічне явище sui generis. Брентано приходить до висновку, що різниця, яка виникає між поняттями, або ж їх поєднанням та судженням є принциповою і її жодним чином не вдається ні ліквідовувати, ні затушувати. Уявлення і поняття з одного, а судження з другого боку - це два абсолютно різні типи психічних явищ.[4] Такий погляд на сутність суджень, з використанням грецької мови, був названий ідіогенічною теорією суджень, оскільки саме в судженнях Брентано і його послідовники вбачали різний тип (idion genos) психічних явищ.

В кожному судженні Твардовський розпізнає акт, зміст і предмет судження. Актом судження є ствердження або відкидання певного змісту, змістом судження є існування або неіснування чого-небудь, а предмет - це то, існування чого стверджується або відкидається. Оскільки безпредметних представлень не буває, а ці останні є необхідною умовою висловлення судження, то в центрі судження, що висловлюється, в ідіогенічний теорії опиняється предмет, а точніше питання його існування або неіснування. Існування, будучи процесом, достатньо зручно формулюється в термінах дії, зокрема психічного акту, яким є судження. Цей підхід до судження в рамках ідіогенічної теорії був властивий Твардовському в його психологічному періоді творчості. Уточнення цієї точки зору на судження відбулося у зв'язку з уточненням понятійного апарату, що використовується в аналізі природи судження. А саме, Твардовський вводить поняття результату і процесу, пропонуючи подвійне трактування судження як результату, і як процесу. Природно, судження як процес, тобто як психічний акт він відносить до психології, а як результат - до логіки. Розрізнення процесів і результатів Твардовський [1912] провадить в одній із своїх найважливіших робіт "Про процеси і результати. Декілька зауваг з пограниччя психології, граматики і логіки". Підзаголовок надзвичайно примітний, оскільки вказує на відношення психологічного аспекту існування предмету судження до логіки за допомогою граматики. Далі це відношення буде розкрито більш детально, а зараз ми зупинимося на понятті значення в згаданій роботі, яке також не позбавлене нальоту психологізму.

Розрізнення процесів і результатів Твардовський починає вказівкою на те, що певні вирази зв'язані в характерні пари. Пара - це, як правило, присудок-підмет; перший вираз такої пари є дієсловом, наприклад, співати, бігати, наказувати, або віддієслівний іменник (спів, біганина, наказування), а друге - відповідний іменник, наприклад, пісня, біг, наказ. Перший вираз пари відноситься до якого-небудь процесу, а другий - до результату цього процесу. Результати можуть бути нетривалими, тобто закінчувати своє існування з моментом припинення процесу, наприклад, біг, а також тривалими, тобто такими, які завершують свою дію після закінчення відповідного процесу, наприклад, статуя. Нетривалі результати можна розділити на фізичні (наприклад, біг), психічні (думка) і психофізичні, тобто ті, що виникають внаслідок фізичних процесів, обумовлених процесами психічними (наприклад, спів). Тривалі ж результати можуть бути як фізичними, так і психофізичними, але психічні результати не можуть бути тривалими. Особливу увагу Твардовський приділяє психофізичним результатам. Ці результати визначають вираз психічних результатів в тому значенні, що, по-перше, психічні результати спільно з відповідним процесом є частковою причиною виникнення психофізичного результату і, по-друге, психофізичні результати споглядаємі в думках, а психічні - ні, і по-третє, психофізичні результати самі у свою чергу стають причиною виникнення психічних результатів, аналогічних результатам психічним, які є частковою причиною даного психофізичного результату.

Після розрізнення результатів вказаних типів Твардовський будує концепцію значення. Якщо психофізичний результат виражає який-небудь психічний результат, то він стає знаком тих психічних результатів, які виражає, а ті психічні результати, що виражаються, слід вважати значеннями даних знаків. Очевидно, що одному знаку може відповідати багато різних значень.

Представлене формулювання значення знаку не виходить за рамки теорії, яку Твардовський сформулював в своєму габілітаційному дослідженні, поклавши значенням імені представлення, а отже - індивідуальний психічний зміст. В «Процесах і результатах» [1912] він йде далі. Тут знак може виражати певні результати тоді і тільки тоді, коли вони сильно не відрізняються один від одного, а отже, коли в кожному випадку сукупність характерних рис повторюється. Ця характерна і повторювана сукупність рис є змістом знаку і саме таким чином певний зміст утворює значення знаку.[5]

Питання про те, чи подолав Твардовський в своїй теорії значення психологізм, є спірним.[6] Перш за все слід зазначити, що значення в розумінні Твардовського не повністю автономне з огляду на індивідуальні психічні переживання. У зв'язку з цим не зовсім зрозумілим є онтологічний статус значення. З цього приводу Домбська [1969] зауважує: «...якщо цей предмет (тобто сукупність рис - Б.Д.) сам у свою чергу є результатом певних процесів, зокрема, процесу абстрагування, то його прийняття не звільняє нас від неприємностей психологізму, якщо ж - як вважає Твардовський - він є чимось відмінним від психічного і фізичного результату, то eo ipso він не поміщається в початковій класифікації явищ і є предметом іншого роду, виникнення і існування якого вимагає більш докладної характеристики.» (S.257)

Як би не було вирішено Твардовським питання про природу значення — з психологічної позиції на початковому етапі, або пізніше з апсихологічної позиції в результаті розділення процесу судження і результату судження - в кожному з цих періодів творчості противагою психологізму була онтологія. У зв'язку із зробленим зауваженням розглянемо невелику роботу [1894], присвячену аналізу слова «ніщо».[7] Цей аналіз Твардовський зробив у зв'язку з обґрунтуванням тези, що стверджує неіснування безпредметних представлень. Відповідно до традиційного погляду слова «ніщо» і «небуття» утворені в результаті процедури т.зв. інфінітації, тобто випереджувані імені часткою "не", наприклад, нефілософ. На думку Твардовського, інфінітація тоді має сенс, коли вираз, отриманий в результаті операції інфінітації зберігає характер імені. Так буде тільки тоді, коли пара, складена з імені і результату інфінітації, належить розташованому вище роду. Але щодо таких виразів як «буття» або «щось» не існує імен більш високого роду, інакше ми прийшли б до суперечності. Те, що повинне було б бути розташованим вище родом для «щось», також було б «чимось», а тому імена «щось» і «над-щось», з одного боку, були б рядопокладеними, а з іншою - «над-щось» за визначенням є вищим відносно «щось». Це неможливо, оскільки два імена не можуть одночасно бути рядопокладеними і знаходитись у відношенні, коли одне з них вище розташоване. Чим у такому разі є слово «ніщо»?  Твардовський стверджує, що воно є складовою суперечливих речень і є не категорематичним виразом, а синкатегорематичним. Тому слово «ніщо» не є ім'ям і у зв'язку з цим немає смислу обговорювати, до чого воно відноситься.»[8]



[1] Постулат ясності викладу був повсюдно прийнятий в Львівсько-варшавській школі, хоча не завжди в такій радикальній формі, як у Твардовського. Польські філософи особливо не ухилялися, як це рекомендував Твардовський, від "відгадування" сенсу поглядів, які часто сприймаються як неясні. Прикладом може служити аналіз неокантіанства Айдукевичем [1937]. Хіба що тільки логіки - Лукасевич і Лесьнєвський були схильні поділяти радикальну позицію свого вчителя. Але у них ясність була пов'язана з вживанням символічної мови, область якої, очевидно, обмежена.

[2] В польській літературі можна зустріти думку, що зауваження Твардовського про символоманію були скеровані проти Лукасевича. Проти такого погляду протестує Воленський [1985], вважаючи його абсолютно безпідставним через ту обставину, що в роботі Твардовського не згадується ім'я Лукасевича. Воленського не бентежить намір Лукасевича перебудувати всю філософію за допомогою аксіоматичного методу, хоча він і признає, що «переконання, ніби філософію не вдається поліпшити, оскільки не вдається її формалізувати, звичайно, помилкове, але з символоманією воно не має нічого» спільного. (S.44)

[3] Вчення стоїків і брентаністів - це крайні віхи на довгому шляху номіналістичного підходу до створення теорії суджень, згідно з яким в суджені перш за все вбачають предмет, який судиться. В цьому сенсі в Новий час попередниками Брентано були Гоббс і Лейбніц.

[4] Уявлення і поняття є необхідною умовою суджень на тій підставі, що інші психічні явища - судження, відчуття (до цього розподілу Брентано Твардовський додає волевиявлення) проявляють полярність, а названі вище - ні. Уявлення і поняття, вважає Твардовський [1898], "поставляють мисленню матеріал, забезпечують його змістом, тоді як судження, відчуття і волевиявлення є різними способами, якими мислення маніпулює цим змістом, приймаючи його або відкидаючи." (S.41).

[5] В трактуванні значення знака як змісту Твардовський наближається до поняття ідеального значення у Гуссерля, котрий, за свідченням автора «Процесів і результатів», сприяв формуванню апсихологічної позиції при написанні роботи, зокрема, в питанні про значення знака. В підході Твардовського до об'єктивації значення виразно помітний також вплив больцанівського «судження-в-собі».

[6] Більш детально про це пишуть Dambska [1975] і Woleński [1985], [1997].

[7] Ця аналітична процедура є перефразовуванням і часто використовувалася Твардовським та його учнями для прояснення вихідного формулювання проблеми. Особливо часто методом парафрази користувався К.Айдукевич. Див. розділ, присвячений його творчості.

[8] Воленський [1985] вважає, що функція слова "ніщо" схожа з роллю кванторів в логіці. Він аргументує свою позицію наступним чином: "Розглянемо речення "Ніщо не вічно". Воно значить то саме, що і речення "Немає чогось, що було б вічним". "Ніщо", використовуючи сучасну термінологію, виражає заперечення екзистенціального квантифікатора, а визнання того, що "ніщо" є ім'ям – це плутанина синтаксичних категорій". (S. 47) Відмінну думку висловлює Домбська [1969], котра вважає "ніщо" функтором заперечення, яке утворює речення.