Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4.1. Практична ідеологія соціальної роботи

Соціальна робота залежить від світогляду і пе­реконань безпосередніх виконавців. Як відправну точку формування специфічної ідеології соціального менеджменту, метою якого є розбу­дова відкритого громадянського суспільства, пропонуємо розглянути кілька теоретичних положень на користь соціальної толерантності. Адже ми відчуваємо себе вільними людьми лише в межах толерант­ного ставлення до будь-якої людини або суспільного явища без втра­ти почуття власної гідності. Наші свободи — слова, пересування, совісті — залежать від толерантності оточуючих, зокрема державних інститутів, які керуються чинним законодавством і прийнятими в нашому суспільстві неформальними правилами. У суспільствах з низь­ким рівнем соціальної толерантності панують байдужість, підозрілість та упереджене ставлення до вразливих прошарків населення. Нетер­пимість набирає крайніх форм націоналізму і групового егоїзму, зок­рема економічного та політичного. Отже, можна вважати толерантність основною умовою реалізації свободи в межах закону, тобто необхід­ною умовою співжиття в демократичному суспільстві і невіддільною складовою соціальної роботи.

Людина відчуває себе як соціальним елементом громади, так і автономною істотою. З цієї двоїстості випливає два полярних шляхи до осмислення життя:

1)    конформізм — підкорення зовнішньому авторитету і приду­
шення особистої автономії задля підкорення колективній організації
суспільства. У цьому разі відбувається абсолютизація усталених форм
соціальної структури та самообмеження особистості. Окремі еле­
менти суспільства зливаються в безлику масу, якою легко керувати.
З цієї точки зору функція менеджменту зводиться до придушення
автономії особистості заради "підтримання єдності" та "соціальної
гармонії", які розуміються як ієрархічність. Унікальні особливості
та багатогранність суспільного буття нівелюються, суспільство стає
убогим за змістом і не вільним за формою;

2)    нонконформізм — заперечення наявної соціально-політичної
структури задля автономії. Структура суспільства заперечується як
нерелевантна, а особистість самостверджується у протистоянні тра­
диційним колективним нормам. Результат — девіантність або само­
ізоляція окремих елементів (ескапізм1) і розпорошення соціальної
структури, безформність, ворожість, зниження рівня соціальної толе­
рантності, хаос індивідуальних бажань, панування егоїстичних інте­
ресів та голої сили. Переважання в суспільстві егоїстичних інте­
ресів призводить до анархії та байдужості, тому що кожний егоїст
схильний сприймати елементи, які він підпорядкував особистим інте­
ресам, як універсум. У результаті такий індивід найчастіше схиляєть­
ся до соліпсизму, коли соціальна дійсність не має об'єктивної цінності
і розглядається як комплекс його відчуттів.

В обох випадках припускається помилка — абсолютизація або окремого (індивід), або умовного (суспільство). Іншими словами, те, що може бути і гарним, і поганим — чи то автономна особистість, чи існуючі форми колективної організації (установа, фірма, держава), — сприймається як абсолютне Благо або як абсолютне Зло. Обидві кон­цепції праві в тому, що вони стверджують — самостійність і само­діяльність особистості, але не праві в тому, що заперечують — не­обхідність тісного зв'язку між людьми, без якого суспільство немож­ливе. Тільки взаємне доповнення цих першооснов — общинності (колективізму) та індивідуалізму (егоїзму) — створює підґрунтя для нормального толерантного суспільства, в якому "індивідуальне" по­винно максимально зближатися з "суспільним". Саме через поняття толерантності вирішується суперечність між "індивідуалістами", які постулюють самодостатність окремої особистості і вважають зв'язки

з суспільством зайвими, і колективістами , які принижують осо­бистість і ладні принести її в жертву "суспільним інтересам". Слід визнати, що суспільство, яке складається з моральних нулів — "стан­дартизованих особистостей" — неможливе, а окрема особистість, по­збавлена зв'язків з суспільством, деградує.

Від того, яку з цих точок зору підтримує особистість, залежить вибір нею певної політичної організації, а отже, і соціальної політики, яка реалізується засобами соціальної роботи. У нашому суспільстві нині легко помітити дві крайні точки зору — ортодоксальної буржу­азної політекономії і не менш ортодоксального марксизму. Перша відокремлює господарську сферу від моральної та абсолютизує цінність приватної власності, конкуренцію і поділ праці. Всі ці чинники мо­рально нейтральні, але на практиці призводять до експлуатації, зубо­жіння переважної більшості населення та нещадної економічної бо­ротьби, тобто до аморальних результатів. У свою чергу, ліві партії змішують господарську і моральну сфери до їх повного ототожнення; вони справедливо заперечують аморальні результати реформ, спря­мованих на розвиток ринкових відносин, але при цьому заперечують і вихідні чинники, вважаючи, наприклад, саму власність аморальною.

Представники полярних позицій припускаються однакової помил­ки — це підміна типу базисних стосунків в суспільстві: на місце моральних стосунків ставляться економічні або ж економічним відно­синам приписуються моральні функції. Водночас праві реформатори та їх ліві опоненти ставлять на чільне місце економічну структуру, вважаючи, що капіталістична або соціалістична економічна організа­ція виробництва та оподаткування вже містить у собі моральні або аморальні засади. І ті й інші засліплені максималізмом, бо занадто раціонально підходять до проблеми людини — виключно з позиції її економічної ефективності. Зокрема, обидва напрями розглядають ре­лігію (моральні принципи) як намордник для зубожілого населення. Наприклад, у той час, як багато людей похилого віку одержують мізерні пенсії, державні чиновники фінансують будівництво розкішних цер­ков за рахунок бюджету, а успішні бізнесмени з таким самим енту­зіазмом жертвують храмам величезні суми, хоча і ті й інші є переко­наними атеїстами. Роль абсолютного блага приписується видимому матеріальному багатству. У результаті економічна функція з службо­вої перетворюється на верховну, а моральні принципи та соціальні інтереси приносяться їй у жертву. Тим часом, наприклад, в Європі все відбувається навпаки: економічна структура суспільства визна-

чається його моральною структурою, а до економічної сфери висува­ють такі основні моральні вимоги:

•       виробництво та нагромадження капіталу не повинні здійснюва­
тися за рахунок людської гідності громадян; громадяни не по­
винні бути тільки знаряддям виробництва — кожен повинен
мати засоби для гідного існування;

•       економічна діяльність не повинна відокремлюватися (виходити
з-під суспільного контролю) і функціонувати як самодостатня.

Сучасна соціальна політика в державі має сприяти зниженню основних ризиків сучасності, а толерантність — це насамперед уваж­не ставлення до актуальних соціальних проблем, аналіз та синтез но­вої інформації. Громадяни сплачують податки до бюджету саме для зниження таких ризиків:

•       економічного (бідність — соціальне страхування та забез­
печення);

•       екологічного (забруднення навколишнього середовища, ка­
тастрофи);

•       політичного (війни, зокрема інформаційна та економічна);

•       соціального (злочинність, освіта, доступ до соціально важ­
ливої інформації, ЗМІ);

•       психологічного (моральні засади суспільства).

Коли йдеться про відкрите суспільство, завжди маємо на увазі сус­пільство, яке водночас є і раціональним (передбачуваним, прогнозова­ним), і моральним. Іншими словами, йдеться про суспільство толеран­тне. Розширена раціональність безумовно містить етичні аспекти — моральність раціональну (ґрунтується на логічних засадах) і раціо­нальність етичну (визнає свою обмеженість й існування морального та ірраціонального вимірів дійсності). Такий толерантний підхід сприяє зміцненню соціальної солідарності суспільства, і роль соціальної ро­боти у цьому процесі надзвичайно важлива. Саме від соціальних пра­цівників і менеджерів соціальної роботи залежить ефективність ба­гатьох соціальних проектів, гідність громадян та їх гордість за власну країну. Соціальний працівник, який з презирством ставиться до своїх клієнтів, не може зрозуміти причин, попередити наслідки, а отже, допо­могти. Соціальна робота часто базується на примусових засадах "м'я­кого" соціального контролю. Завдання менеджера соціальної роботи полягають не в тому, щоб перетворити світ на якийсь ідеальний рай і клієнта на ангела, а сприяти, нехай навіть і примусово, здійсненню того мінімуму толерантності, без якого неможливе функціонування

суспільства. Необхідно, щоб засади примусу не перевищували необ­хідного мінімуму. Іншими словами, втручання в життя клієнта повин­но бути толерантним. Якщо без примусового закону суспільству за­грожує байдужість, руйнація солідарності й анархія, то примус, що перевищує необхідний мінімум, переростає в наругу над особистістю і деспотизм. Виконуючи соціальне замовлення суспільства, соціаль­ний працівник має дотримуватися імперативу толерантності — уни­кати вчинків, які призводять до непоправних наслідків.

Працюючи у суспільній сфері, розвиваючи свою організацію, співпра­цюючи з різними людьми та установами, менеджери мають знати "за­кон олігархії", встановлений німецьким соціологом Робертом Міхель-сом (1876-1936) на початку минулого століття1. Закон стверджує, що в будь-якій добровільній організації з часом утворюється олігар­хія. Олігархія захоплює владу в організації і влаштовується (зали­шається) у ній довічно. Олігархія опікується тільки особистими інте­ресами, а організацію використовує для задоволення саме цих інте­ресів. Зміцненню олігархії в соціальній організації завжди передує виникнення певного типу стосунків усередині організації, прийняття окремих ідей і заохочення соціальної орієнтації співробітників і клієнтів згідно з вигідною для керівництва позицією. Якщо якесь припущення приймається керівництвом, то з практичної точки зору воно стає абсолютною істиною, захист якої для них є безумовною цінністю. У цьому разі альтернативи часто відкидаються, тому що абсолютна істина не сумісна з іншими варіантами. Це призводить до втрати реальних шансів і можливостей — порушується інформацій­ний обмін і зворотний зв'язок. Будь-які, навіть добре обґрунтовані аргументи не сприймаються. У результаті страждають співробітники, клієнти і партнери організації. Така ситуація згодом призводить до конфлікту світоглядів, а іноді і до відверто ворожих акцій саботажу. Діяльність поступово "заформалізовується", робота перестає надиха­ти персонал, а організація в цілому стає анемічною.

Вибір стратегії досягнення суспільного добробуту особливо важли­вий у сфері соціального управління. Пропонуємо розглянути досвід толерантного ставлення до клієнта в умовах ринкової економіки, набу­тий британськими соціальними службами. Знайомство з зарубіжним досвідом, можливо, допоможе глибше зрозуміти вітчизняні проблеми.