Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 4. Спроби ревізії переяславсько-московських домовленостей 1654 р. їх суть і результати

Спроби ревізії переяславсько-московських домовленостей 1654 р. їх суть і результати

Незалежницька політика Богдана Хмельницького на зовнішньо­політичній арені викликає різко негативну реакцію Москви. Варто за­уважити, що уряд Олексія Михайловича розглядав договірні норми, зафіксовані Московським договором 1654 р. як відправні на шляху більш тісної інтеграції України до Московської держави в майбутньо­му. А тому протягом першої половини 1657 р. в Україні побувало п'ять московських посольств, які очолювали такі більш-менш впливо­ві царські сановники, як: думний дяк Аврам Лопухін, стольник Василь Кікін, окольничий Федір Бутурлін, стрілецький голова Артамон Мат-вєєв та царський дворянин Іван Желябужський. їхні накази та інші офіційні документи, дотичні до справи їхньої дипломатичної місії, пе­реконливо свідчили про зміну тональності політики офіційної Москви стосовно взаємин з Військом Запорозьким. Так, уже наказ стольникові Василю Кікіну, відрядженому в Україну в лютому 1657 p., на думку М. Грушевського, показав, що уряд Олексія Михайловича ще ніколи не брав такого "прикрого" тону у відносинах з гетьманом та його ад­міністрацією, коли закидав козацькій старшині порушення присяги, нелояльності щодо суверена та, відповідно, страхаючи карою Божою за неправду та відступництво від даного цареві слова137.

Концептуальні засади нового московського курсу щодо україн­ських справ знайшли своє відображення і в матеріалах посольства Федора Бутурліна, котрий відвідав Гетьманщину в травні-червні 1657 р. Варто зауважити, що в травні до Москви з Польщі прибув го­нець Кшиштоф Монтремович, який передав урядові Олексія Михай­ловича прохання Яна Казимира чинити тиск на Б. Хмельницького, щоб той відстав від шведського короля та трансільванського князя, які, згідно з чутками, що дійшли до поляків, уклали антипольську со­юзну угоду про передачу корони польського короля Д'єрдю II Рако-ці, підпорядкування Литви, Білорусі й України (до Бугу) козацькому гетьманові, а Пруссії і Жмуді — Карлу X Густаву138.

За умов, що склалися на весну 1657 p., висловлені царським око­льничим Ф. Бутурліним претензії на адресу гетьманського уряду переважно зводилися до зволікання із запровадженням в украшських містах інституту царських воєвод, невиконання зобов'язань щодо надходження податків з України до царської скарбниці, відмови в наданні земельних наділів у Києві московським стрільцям, непри-ведення до присяги цареві гетьманича Юрія тощо. Водночас з мате­ріалів посольства Ф. Бутурліна стає зрозумілим, що найбільше в по­ведінці гетьманської адміністрації Москву непокоїв її зовнішньопо­літичний курс, передовсім укладення союзницької угоди з Трансільванією та "...злее того [...] что гетман и все войско Запоро-жское соединились с неприятелем царского величества — Свейс-ким Карлом Густавом королем..."139.

На початку червня з Москви в Україну відбув ще один посла­нець уряду Олексія Михайловича — царський дворянин Іван Желя­бужський, який мав не лише зібрати інформацію про стан справ у Війську Запорозькому, з'ясувати настрої окремих станів і суспіль­них груп, а й провести антигетьманську агітацію, використовуючи міжстанові та соціальні суперечності, що набирали сили, та активно декларуючи третейські функції московської монархії у конфліктах, що набирали в цей час гостроти в Україні. До Москви царський емісар надсилав інформацію про зростання антигетьманських наст­роїв у козацькому війську, нарікання на дії козацької адміністрації з боку представників інших суспільних груп та, натомість, зростання на цьому ґрунті промосковських настроїв, особливо в лівобережній частині України. Зокрема, І. Желябужський повідомляв у Посоль­ський приказ, що в розмові з ним тогочасний війт Стародуба на­рікав на те, що вони, міщани, присягали московському цареві, а во­лодіють ними гетьман і старшина, "...і нині ми від їх панування в кінець гинемо [...] а очікуємо милості ми від воєвод государя..."140. Крім того, Желябужський описував невдоволення рядових козаків і міщан діями гетьманськго уряду на міжнародній арені, зокрема йо­го втручанням у трансільвансько-польську війну тощо. Про те, що місія царського дворянина в Україні не обмежувалася лише збором інформації, а й мала на меті проведення певних антигетьманських агітаційних акцій, свідчить категорична заява І. Виговського, що "...перші бунти почались у війську від посланця царської величнос­ті Івана Желябужського..."141.

Зіткнувшись з жорсткою позицією московського керівництва стосовно зовнішньополітичної самостійності Чигирина, українсь­кий гетьман, незважаючи на критичний стан здоров'я, намагається послідовно відстоювати обраний курс. Так, під час переговорів з окольничим Ф. Бутурліним на початку літа 1657 р. Богдан рішуче відкинув претензії московських представників як такі, що не мають під собою реальних підстав, або втратили їх внаслідок сепаратних дій Москви, які завдали шкоди інтересам Війська Запорозького (передовсім малося на увазі російсько-польське примирення). На ви­могу московських послів розірвати стосунки зі Швецією гетьман ка­тегорично відповів: "...від Свейського де короля ніколи не буде від­лучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня [...] і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово да­ють...", натякаючи, очевидно, на недотримання московським царем слова стосовно допомоги Війську Запорозькому в боротьбі з Річчю Посполитою — "...а царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирив­шись з Поляками, хотів нас віддати полякам у руки..."142. Крім того, в розмові з послами гетьман піддав гострій критиці стратегію офіцій­ної Москви в проведенні зовнішньої політики — "...тільки де мені, гетьману, дивно, що йому, великому государю [...] бояри доброго нічого не порадять: коруною Польською ще не оволодів і миру до­вершеного ще не привели, а з іншим панством, зі Шведами, війну по­чали!"143.

Не менш різкими були відповіді Хмельницького і на вимогу росій­ської сторони про перебування царських воєвод в українських містах. Так, на переговорах 10 червня (с. с.) Богдан заявив окольничому Ф. Бутурліну, що "...судді де Самойлу і полковнику Тетері він, геть­ман, не приказував і в нього на думці не було, щоб царська величність у великих містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути своєї царської величності воєводам"144. Приблизно такими ж за тональністю були відповіді Хмельницького і на інші претензії російської сторони.

Проте літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації Чигирином незалежницьких устремлінь, а надто в стосунках з Моск­вою. Участь українських військ у поході князя Д'єрдя II Ракоці на зе­млі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські стосун­ки. З цього приводу варто звернути увагу на той факт, що трансіль­ванський правитель (васал Порти), перед тим, як підписати союзну угоду з шведським королем, звернувся за дозволом до султана. Пози­цію офіційного Стамбула щодо цього виклав новий великий візир Мехмед Кепрюлю і зводилася вона до того, що: князь міг виступити проти Польщі в складі допоміжних частин, але після того, як отримає від султана спеціальний дозвіл на похід — атнаме; сходження Ракоці на польське королівство могло відбутися лише за умови відповідного звернення поляків до Мегмеда IV і це не вписувалося в плани першо­го, котрий намагався діяти як самостійний правитель і саме так вів переговори з курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом Вільгель-мом145. Незалежницькі устремління Д'єрдя II дратували як Стамбул, так і Бахчисарай. Невдоволення кримської еліти значно посилювало­ся ще й тим, що її поєднувала з Польщею союзна угода. Крім того, ханський уряд безуспішно прагнув змусити трансільванського князя приносити Криму щорічні "дари", подібні до тих, що їх отримувала Порта. Тому наказ високого дивану про покарання занадто самостійно­го васала турецького султана в Придунав'ї зустрів у Криму неприхова­ний ентузіазм. В середині червня 1657 р. проти Ракоці виступило кілька десятків тисяч орди, а перед тим, 7/17 травня, брацлавський полковник М. Зеленський інформував гетьмана, що хан "...Днепр перешод, стоит под Конкой [...] Дедиш Акея имеет ипи под Каменец к Ляхом, чтоб со-вокупитись..."146. Досить тривожна інформація щодо можливого вторг­нення Орди на українські землі надходила і з інших джерел147.

Ситуація значно ускладнювалася ще й тим, що в Козацькому Ге­тьманаті з початком весни 1657 р. дедалі виразніше проступають об­риси глибокого внутрішнього конфлікту. Майнова диференціація су­спільства, стрімке зростання владних можливостей козацької стар­шини (на шкоду іншим верствам населення), ігнорування нею со­ціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни знаходять вияв у антигетьманських виступах на Запорожжі, а влітку перекидаються і на гетьманське військо. Критичний стан здоров'я Б. Хмельницького спричиняє посилення міжкланової бо­ротьби в середовищі козацької еліти148.

За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію в стосунках з Москвою, а також проводити виважену зовнішню політику. Саме тому, на наш погляд, гетьман, висловив­ши 10/20 червня рішучий протест проти претензій московського ке­рівництва, вже через день не лише значно пом'якшив свої заяви з цього приводу, а й доклав чимало зусиль до того, щоб дезавуювати попередні. Ще більш активно в цьому напрямі діяв генеральний пи­сар І. Виговський149, котрий, вочевидь, у такий спосіб розпочинав свою переделекційну боротьбу.

Ще на початку травня 1657 р. гетьман відправив до Москви сво­го посла Федора Коробку, аби той роз'яснив царським сановникам критичність ситуації, що склалася на кордонах Гетьманату. Протя­гом липня того ж року гетьманський уряд тричі звертається до бєл­городського воєводи, князя та окольничого Г. Г. Ромодановського з проханням негайно надати військову допомогу Україні. Листи по­дібного змісту відправляються й до Москви царю та його сановно­му оточенню — ближнім боярам Іллі Милославському та Борису-Морозову, думному дякові Алмазу Іванову150.

Посол шведського короля Густав Лільєкрон, що прибув в Укра­їну влітку 1657 р. передовсім для того, аби розірвати союз козаків з Москвою та укласти шведсько-український військово-політичний альянс, проаналізувавши ситуацію, яка склалася у Війську Запоро­зькому, та настрої його керівництва, — дійшов висновку про немож­ливість виконання покладеного на нього завдання151.

Зважаючи на критичний стан здоров'я гетьмана Б. Хмель­ницького, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української військової співпраці вже за його наступни­ка152. Але варто зауважити, що шведи не були вельми оригінальними в своїх сподіваннях. До цілком вірогідної зміни українського керів­ництва готувалася і Москва, сподіваючись нав'язати йому конкрет­ніші і жорсткіші зобов'язання щодо суверена, ніж ті, що їх мав Бог­дан. Так, ще в середині лютого 1657 p., одержавши інформацію про хворобу Хмельницького, уряд Олексія Михайловича доручив столь­нику Василю Кікіну, як буде в Україні, "...провідувати, кого військом Запорозьким хочуть вибрати на його, Богданове, місце гетьманом: чи писаря Івана Виговського чи іншого кого, чи про гетьмана хочуть послати бити чолом до великого государя, кого їм государ пожалує, повелить вчинити гетьманом (виділено нами. —В. Л)..."153. Згодом сподівання московських політиків на активну роль царських пред­ставників в елекційному процесі зросли, і в червні Ф. Бутурлін доно­сив Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради про передачу булави гетьманичу Юрію не слід приділяти надто серйозну увагу, оскільки "...після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над військом Запорозьким гетьманом, той і буде (виділено нами. —В. Г.)"154.

Такими були сподівання московських політиків. Вочевидь, не менш принадні перспективи вабили й представників інших зацікав­лених співпрацею з Україною держав. Згідно з інформацією царсько­го окольничого Ф. Бутурліна, в середині червня в Чигирині перебува­ли, крім посольства московського царя, також дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та вала-ського господарів. З інших повідомлень довідуємось, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув також і посланець турецького султа­на. У Варшаві завершувалася підготовка до повторної відправки в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Ка-зимира Бєнєвського155. Тобто все вказувало на те, що боротьба за Україну, а отже, і змагання всередині українського суспільства та йо­го політичної еліти — невдовзі мають розгорітися з новою, можливо, не баченою раніше силою.

Значно підсилили сподівання на успіх задіяних у боротьбу за Україну сторін повідомлення про смерть гетьмана Б.Хмельницького та міжгетьманство, що, природно, вело до послаблення центральної влади та загострення суспільних протиріч.

Прихід до влади в Україні восени 1657 р. колишнього генераль­ного писаря Івана Виговського та перші його кроки на зовнішньопо­літичній арені переконували в прагненні нового керівництва зберег­ти традиційний курс української зовнішньої політики. Так само, як і Хмельницький, Виговський одним зі своїх пріоритетів визнав раднотський курс, з приводу чого в середині серпня (ще як генеральний писар) підписав союзницьку декларацію з представником трансіль­ванського князя, а наприкінці жовтня (уже як повноправний гетьман) уклав угоду зі шведським королем.

Усіма наявними засобами намагається Виговський продовжити курс попередника і в стосунках з московським царем. Спочатку, як видно з власних заяв Виговського, він розраховував дістати булаву українського правителя не всупереч, а при допомозі царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Францу Шебеші. Зокрема, претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що московсь­кий цар обіцяв йому віддати Україну, щоб він нею розпоряджався156.

Такий же (традиційний) вигляд мають спроби Виговського при­мирити шведського та московського монархів, для чого він пропонує свої посередницькі послуги як Стокгольму, так і Москві. Досить ви­разно простежується наступництво уряду І. Виговського і в стосун­ках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попере­дника, в другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисарая лист, в якому обіцяє виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання (Лаврін Капуста вже 10 червня 1657 р. під час перебування в Стамбу­лі запевнював султанський уряд у відновленні українсько-кримської приязні; цю ж інформацію підтверджував і ханський представник), та водночас забороняє запорозьким козакам виходити на Чорне море, аби не провокувати конфлікт з турками та татарами157.

Абсолютно безпідставні твердження дослідників стосовно того, що вже з перших днів гетьманування Виговський стає на шлях поро­зуміння з Варшавою і тим самим ламає традиції попередника в цьому питанні. Насамперед варто зазначити, що українсько-польський діа­лог було започатковано ще за правління гетьмана Богдана Хмельни­цького. Так, уже наприкінці зими — початку весни 1657 р. до Чиги­рина прибуває спочатку посередник від австрійського цісаря — Пет­ро Парцевич, а слідом за ним — особистий представник польського короля луцький писар С. К. Бєнєвський. У ході переговорів українсь­кий правитель, згідно з реляцією Бєнєвського, обіцяє навіть надісла­ти польському королеві військову допомогу, щоправда, за умови ви­знання останнім правомочності успадкування гетьманичем Юрієм Хмельницьким влади в Україні після смерті батька158.

Реляції Бєнєвського, листи гетьмана та генерального писаря Вій­ська Запорозького до польського короля, оцінки результатів перего­ворів королівського посланця, а також чутки, що їх супроводжува­ли, — усе це викликає у Варшаві стан ейфорії стосовно можливості швидкого залагодження "української проблеми" політичними мето­дами159.

Суспільний резонанс від результатів подорожі луцького писаря до Чигирина та поява на його тлі планів королівського уряду щодо подальшого розвитку дипломатичних контактів з українським керів­ництвом160 дають підстави сучасним польським історикам розгляда­ти місію Бєнєвського як таку, що реально започаткувала Гадяцький процес. Так, згідно з твердженням Я. Качмарчика, Гадяцька угода бу­ла виконанням останньої волі Б. Хмельницького161.

Однак, на наш погляд, нечисленні документи, що відбивають хід чигиринських переговорів навесні 1657 p., при співставленні по­літичних процесів, що протікали в цей час як усередині України, так і за її межами, не дають підстав для переоцінки значення названих по­дій для розвитку українсько-польського політичного діалогу. Насам­перед звертає на себе увагу той незаперечний факт, що поштовхом до початку перегляду справ польського керівництва з Хмельницьким стала нова геополітична реальність, породжена раднотськими домо­вленостями 1656 р. Розбити раднотську коаліцію та нейтралізувати плани територіального розчленування Речі Посполитої — пріоритет­не завдання тогочасної польської політики.

Налагодження ж дипломатичних контактів з Варшавою перебу­вало в генетичному зв'язку з утвердженням в Україні монархічної форми правління та успадкуванням гетьманської влади молодим Хмельниченком. Богдан, як видно з інформації Бєнєвського, пов'язу­вав з польським двором міжнародне визнання правомочності елекції Юрія. Проте реальні кроки гетьманського уряду навесні — влітку 1657 р. аж ніяк не засвідчують його намірів щодо примирення з Річ­чю Посполитою. Зокрема, переконливим доказом цього слугував по­хід українських військ на чолі з А. Ждановичем у Польщу та його там спільні з трансільванськими військами воєнні акції162.

Наявні документальні матеріали не дають підстав для того, аби хоч би гіпотетично стверджувати наміри гетьмана І. Виговського кар­динально змінювати курс свого попередника в стосунках з варшавсь­ким двором. Так, уже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель "...хоче залиши­тися царським підданим [...] хоче завоювати для царя Польщу..."163.

За таких умов повторна місія польського посла Бєнєвського до Чигирина в серпні—жовтні 1657 р. з метою відриву України від Мос­кви — завершується безрезультатно. Оповідаючи про перипетії своєї подорожі в Україну папському нунцію Антонію Відоні, посол, зо­крема, відзначав той факт, що серед козаків він "...наражався на вели­ку небезпеку, опинившись посеред розбрату, який панує там у них..."164. Сучасник подій, українсько-польський літописець Йоахим Єрлич також зазначав, що "...дуже погано пана волинського [каште­ляна. —В. Г. ] приймали і поводилися з ним; з десяток тижнів, не мен­ше, був він як у полоні, постійно чекаючи смерті від безбожних тира­нів"165. Єдиним реальним наслідком поїздки Бєнєвського в Україну стало продовження перемир'я до Великодня (який в тому році випа­дав на 21 квітня).

Перший сигнал про необхідність пошуку українським керівниц­твом нових зовнішньополітичних комбінацій надійшов з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня до Чигирина один за одним прибувають декілька царських посольств, вимагаючи обмеження гетьманських повноважень на користь московського мо­нарха як прелімінарної умови для визнання сюзереном правомочнос­ті гетьманської елекції166.

Варто підкреслити, що на формування нового курсу Москви що­до козацької України значний вплив мало донесення путивльського воєводи М. О. Зюзіна, надіслане зразу ж по отриманні ним звістки про смерть Б. Хмельницького. У ньому зокрема йшлося про неста­більність на українських землях та бунти в козацькому війську167. Повідомлення М. О. Зюзіна певною мірою підтверджувало інформа­цію, надіслану до Москви І. Желябужським. І вже тоді (ще за життя гетьмана Б. Хмельницького) дяки Посольського приказу виношува­ли плани використання розладу в українському суспільстві, аби че­рез безпосереднє звернення до козацьких низів вчинити тиск на геть­мана та козацьку старшину. Під час переговорів у приказі з посольст­вом П. Тетері 7/17 серпня 1657 р. дяки з'ясовували можливу реакцію Війська Запорозького на безпосереднє звернення до нього царя, оми­наючи старшинський провід. І глава української делегації, варто на­голосити, виявився не на висоті, заявивши: "...хотя де гетману то бу-дет и нелюбо, только де войску всему то будет годно, и царського ве-личества ту милость учнут виславлять.. ."168.

За результатами переговорів і після ознайомлення з донесенням путивльського воєводи 10/20 серпня Посольський приказ повідомив Тетерю про наміри уряду надіслати в Україну представницьку деле­гацію на чолі з казанським намісником О.М.Трубецьким. Про мету й завдання посольства українським послам було повідомлено під час прощальної аудієнції в Посольському приказі 14/24 серпня: ".. .чтоб их (Військо Запорозьке. — Авт.) обнадежить царского величества милостью и разсмотреть и, собрав раду в войске, статьи, которьіе по указу царского величества, в прошлом во 162 году (тобто 1654 р. — Авт.) даньі им же посланником Самойлу и ему Павлу о числе войска запорожского и на войско о заплате и о иньіх делех обьявить.. ."169.

Для підготовки до успішного виконання покладеної на князя Трубецького місії 10/20 серпня в Україну було відправлено (вже втретє протягом цього року) стольника В. Кікіна, котрий мав при нагоді поставити перед Військом Запорозьким питання про запровадження ін­ституту царських воєвод не лише в Києві, а й у інших українських міс­тах, аби "им, тутошним жилцам, от полковников и от иньк людей обид и налог не бьшо...", впорядкування кількісного та особового складу ко­зацького реєстру, налагодження податкової служби, виплати грошової винагороди козакам за несення ними військової служби царю тощо170.

Отже, вимоги московської сторони переважно залишалися в ме­жах договірних норм 1654 р. А впровадження інституту царських воєвод в українські міста засвідчувало помітну радикалізацію урядо­вого курсу, спрямованого на тісніше залучення Гетьманату до ад­міністративного управління Російської держави.

З приводу утвердження нової політики викристалізувалося й принципово відмінне від норм договору 1654 р. ставлення російсько­го керівництва до порядку гетьманської елекції в Україні. Так, якщо в договорі було закріплено положення про те, що "Войску Запорожс-кому обирати гетмана по прежним их обьічаем самим меж себя. А кого гетманом оберут, и о том писати к ним, великому госуда­рю..."171, то вже статейний список Ф. Бутурліна за червень 1657 р. свідчив про наміри офіційної Москви активно втручатися в цей про­цес172. У посольському ж наказі В. Кікіна увага акцентувалася на ви­знанні царем елекції як необхідної умови законності обрання гетьма­на. До моменту ж оприлюднення такої санкції посол отримував пов­новаження на переговорах визнавати своїм контрагентом не якусь окрему особу, а все Військо Запорозьке — ".. .а прислан он царского величества з грамотою ко всему Войску Запорожскому.. ."173.

А тому повідомлення Кікіна про Чигиринську раду, на якій коза­цька старшина передала гетьманську булаву Івану Виговському, не­зважаючи на загалом доволі прихильне ставлення російського керів­ництва до особи колишнього генерального писаря в уряді Б. Хмельницького174, викликає в Москві значне роздратування і спричиняє відправку в Україну чергового посольства, цього разу на чолі з главою московських стрільців, особою, наближеною до Олек­сія Михайловича, Артамоном Матвєєвим. Крім висловлення невдо­волення свого уряду "самовільним" обранням на гетьманство Вигов-ського, як свідчать збережені шматки статейного списку царського посла та деякі пізніші згадки, під час розмов з вищою козацькою старшиною та невизнаним Москвою новообраним гетьманом175 Ма-твєєв оприлюднив "царські статті", які містили вимоги про запрова­дження російських залог на чолі з воєводами в Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках та утримання їх за рахунок місцевого населення. Ще одна вимога стосувалася приведення до присяги на вірність цареві жителів Старого Бихова, котрі, як зазнача­лося вище, були заприсяжені гетьманові та Війську Запорозькому.

Вкрай неприємну для Москви колізію, пов'язану з гетьманською елекцією, а також недотриманням українською стороною договору 1654 p., планувалося розв'язати шляхом проведення в Києві загаль-

••176    ■'         '

ноі ради , участь в якій мав узяти повноважний представник царя боярин О. М. Трубецькой177.

Новий політичний курс Москви щодо України, як зазначалося вище, здебільшого ґрунтувався на оцінці ситуації у Війську Запоро­зькому, складеної з донесень Желябужського та Зюзіна. Однак вони, вочевидь, у своїх звітах видали бажане для російських політиків за дійсне, бо інформація, що надходила з інших джерел, передовсім українського походження, подавала розвиток подій в іншому ракур­сі. Так, батько тоді ще генерального писаря І. Виговського Остап Ви-говський у листі до Москви, адресованому П. Тетері, говорячи про ситуацію в Україні після смерті Б. Хмельницького, жодним словом не обмовився про загострення конфліктів у Війську Запорозькому. Тому-то на прощальній аудієнції в Посольському приказі українсь­кий посол висловлював сумнів щодо необхідності направлення в Україну царських ратних людей на чолі з боярином Трубецьким, оскільки їхня поява могла викликати негативну реакцію козацтва. Зо­крема, Тетеря зауважував, що у Війську Запорозькому є чимало "неразумньїх людей", котрі "...учнут мислить то, что те царского ве-личества ближние бояре с товарищи, люди великие, идут с войском на то, чтоб войско запорожское чем потеснить.. ."178.

Як і передбачав Тетеря, незграбні політичні кроки офіційної Моск­ви викликали негативну реакцію значної частини українського козацт­ва. У Війську Запорозькому почали ширитися чутки, нібито Трубець­кой іде з ратними людьми царя, аби ".. .на государя сей край обирать и властей государских поставить... , кульмінаційним моментом почат­кового етапу гетьманування Виговського стає "бунт Лесницького", що в середині осені розгортається на Миргородщині. На думку М. Грушевського, антимосковському виступу старшини, очолюваного миргородським полковником Григорієм Лесницьким, передували стар­шинські наради в Чигирині, скликані гетьманом Виговським у зв'язку з появою шформації про плани та наміри уряду Олексія Михайловича посилити контроль над Україною. Інформація з цього приводу, як уже зазначалося вище, надійшла від Кікіна та Матвєєва. А крім того, про па­нуючі в Москві настрої міг повідомити й П. Тетеря, котрий напередодні скликаної гетьманом ради повернувся в Україну180.

По завершенні старшинської ради в південних полках Лівобе­режжя пішли чутки про зміст "царських статей", привезених в Украї­ну послами Олексія Михайловича. Записані російськими інформато­рами на Лівобережжі поголоси про плани свого уряду мали відверто гіперболізований вигляд. Очевидно, для посилення емоційного впливу від московських планів стверджувалось, що цар має намір обме­жити козацький реєстр лише 10 тисячами, перевівши решту товарис­тва в міщани та селяни; відібрати колишні королівщини в теперішніх власників — козаків, що володіли ними по праву козацької займан-щини та внести їх у земельний фонд московського монарха; вивезти сина покійного гетьмана Юрія з усім "награбованим" батьком май-

*•         '           181

ном до царської столиці тощо    .

Різко негативну реакцію козацтва й поспольства викликали по­відомлення про наміри російського керівництва впорядкувати фінан­сову службу Гетьманату, оскільки всі побоювалися реставрації доре­волюційних порядків. Поповзли чутки, що податки, які раніше ".. .имали на короля и на панов со всяких их пожитков и с бьідла...", а також збори з млинів ".. .и те подати брать [...] на государя"182. На­лагодження фінансової системи Гетьманату тісно перепліталося з впорядкуванням козацького компуту. Під час візиту в Україну В. Кікін мав змогу переконатися, що навіть ревізування компуту з метою наближення його до визначеного в договорі 1654 р. кількісно­го складу в 60 тис. осіб таїть у собі загрозу серйозного соціального вибуху. Коли в розмові з рядовими козаками в Чигирині посол, до­тримуючись даного йому в Посольському приказі наказу, вирішив підбадьорити своїх співрозмовників царською турботою щодо ви­рішення цього питання, останні йому відповіли таке: "А нас де каза-ков в войску Запорожском и ньше єсть с триста тисечь"183.

Менш одностайним і переважно негативним було в цей час став­лення до намірів Москви запровадити царських воєвод до українсь­ких міст — «.. .а знатно, что убогим людем то годно, чтоб бьіли у них по городам царского величества воеводьі, а иньіе того и не хотят"184.

Вірно вловивши пануючі в суспільстві настрої, 11/21 жовтня 1657 р. Іван Виговський вдається до відвертого антимосковського кроку — скликає в Корсуні генеральну раду, на якій зрікається геть­манської булави, заявляючи, що під царським гнітом правити він не бажає. За повідомленням російського лазутчика капітана Чернишо-ва, на Корсунській раді пролунало немало й інших "непристойних слів" на адресу московського царя, а завершилася вона поверненням Виговському булави та запевненням старшини та козаків у повній підтримці курсу нового гетьмана, спрямованого на захист "старих козацьких вольностей"185.

Під впливом інформації, що надходила з України, особливо що­до настроїв, які панували на Корсунській раді, російський уряд від­мовляється від намірів відрядити до Києва О. М. Трубецького з війсь­ками та в царській грамоті від 18/28 жовтня 1657 р. за Виговським вперше визнається право на титул гетьмана Війська Запорозького186. Крім того, 30 жовтня (с.с.) Олексій Михайлович разом зі своїми до­радниками    в    українських    справах    (О.    М.    Трубецьким і Ф. М. Ртіщевим) обговорює зміст звернення до всього Війська Запо­розького, яким намагається спростувати інформацію про відправку в Україну нових статей договору, які б порушували козацькі права, а також висунення на переговорах з П.Тетерею будь-яких вимог, які б виходили за рамки договору 1654 р.ш

Таким чином, на середину осені 1657 р. гетьманському урядові вдалося втримати Москву від ревізії характеру взаємин Війська За­порозького з царем. Однак досягнута на цей час рівновага не була надто стійкою, і в будь-який момент могла порушитися. Досить при­кметно, що уряд Олексія Михайловича, виряджаючи до Чигирина посланців Рогозіна з повідомленням про визнання правомочності елекції Виговського, не полишав намірів про відправку в недалекому майбутньому в Україну запланованої раніше місії О. М. Трубецького, для підготовки проведення якої російським офіцерам наказувалося збирати відповідну інформацію188.

Завдання московських політиків значною мірою полегшила так давно очікувана ними суспільна криза в Україні, що гучно заявила про себе з кінця 1657 p., коли в жорстку опозицію до гетьманського уряду І. Виговського стала Запорозька Січ. Принагідно варто заува­жити, що першим провісником майбутнього конфлікту "гетьманський уряд — січове товариство" став антигетьманський ви­ступ на Запорожжі ще взимку 1650 р. на чолі з козаком Домонтівсь-кої сотні Черкаського полку Яковом Худолієм. Тоді гетьман Б. Хмельницький стратив самопроголошеного претендента на геть­манство та рішучими діями придушив заколот. Однак, природно, цим конфлікт не було вичерпано. І, як уже мовилося вище, під час чергового послаблення гетьманської влади (викликаного хворобою Хмельницького) навесні 1657 р. Запорожжя знову стає центром ан-тигетьманських заворушень і звідти лунають погрози "...йти на геть­мана и на писаря и на [пол]ковников и на иньіх начальних де..."189.

Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насам­перед в площині соціальних протиріч: "...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самьім они [бога]теют, а им козакам ничего не дают"190. А тому намагання гетьмана І. Виговського забезпечити собі підпору в сус­пільстві, покладаючись на лише на привілейовані верстви, неминуче поглиблюють конфлікт, дають йому можливість набрати загальноук­раїнських масштабів.

Проте, крім соціальних протиріч, в процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом І. Виговським не останню роль відігра­вали й політичні мотиви, а саме: прагнення січової старшини повер­нути Кошу роль політичного лідера українського етносу, поширити його вплив на гетьманську Україну. Спроби Виговського перебрати до своїх рук гетьманську булаву спочатку на вузько-старшинській, "кулуарній", а згодом хоч і на розширеній раді, але знову ж таки без участі запорожців, збурюють політичні амбіції січової старшини, ко­тра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в "городовій" Україні, зважується на відверту конфронтацію з геть­манським урядом.

Політична програма опонентів Виговського, як видно з матеріа­лів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 p., не виходила за межі "козацького автономізму", вирішення якого геть­манський уряд облишив уже наприкінці 1648 — початку 1649 pp. Зо­крема, під час переговорів в Посольському приказі 23 листопада (с. с.) 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заяв­ляв: "При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иньіх государств не принимали. Также де и ньше, как они учинились под царского величества висо­кою рукою, и им де бьіло послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать [...] не годилося"191. Крім того, запорожці висловлювалися на користь того, щоб "...цар­ського величества воеводьі у них в городех бьши...", погоджувалися також на контроль з боку царського уряду за гетьманською елек-цією — "...а без воли великого государя [...] самим нам гетманов не пременят..," в разі ж смерті українського регіментаря, "...обрав гетма-на, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о под-твержденье на гетманство..."192.

Політична поступливість Коша, його готовність іти у фарватері московської політики, дає змогу січовим лідерам заручитися підтри­мкою царського уряду і з його допомогою перетворитися на одну з найвпливовіших в Україні політичних сил. За результатами перего­ворів у Москві уряд Олексія Михайловича, незважаючи на неоднора­зові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам193, надсилає на Січ кошовому Якову Барабашу царську грамоту, яка була хоч і до­сить стриманою, проте виразно засвідчила визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських відносин194. По­дальші події переконливо довели згубність подібної практики для стабільності козацької України. М. Грушевський був упевнений, що саме ця царська грамота разом з коментарями та доповненнями до неї запорожців М. Стринжі та І. Донця викликала нове зростання напруженості у Війську Запорозькому, епіцентр якого перемістився із Січі (котра під тиском гетьманського уряду формально визнала владу гетьмана Виговського та змістила кошового Я. Барабаша) на Полтавщину, де на чолі руху було поставлено авторитетного полков­ника, сподвижника Б. Хмельницького Мартина Пушкаря195.