Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 5. Зовнішньополітичні аспекти українсько-російського напруження 1658—1659 pp.

Зовнішньополітичні аспекти українсько-російського напруження 1658—1659 pp.

Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних по­лках Гетьманщини, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримувала опозицію) змушують гетьман шукати шляхи до відновлення українсько-кримського військово-політичного сою­зу, адже до цього часу найбільше, чого вдалося досягти урядові Ви-говського в стосунках з Кримом, можна охарактеризувати як сто­сунки нейтралітету (і то, як видно з цитованого вище листа хана до польського короля, нейтралітету вельми нестійкого). Реальне того­часне військово-політичне становище в Центрально-Східному ре­гіоні Європи склалося таким чином, що саме військові сили Крим­ського ханату були найбільш вірогідним потенційним військовим союзником гетьмана Виговського. Але після 1654 р. шлях у Бахчи­сарай для украшського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз 1654 р. в цей час зберігав свою силу й отримати допомогу від хана, будучи в стані війни з ко­ролем, для Чигирина в 1658 р. було неможливо.

Саме така ситуація в регіоні спонукала гетьманський уряд Ви­говського до налагодження політичних зв'язків з Варшавою. Зокре­ма, на початку березня 1658 p., відправляючи з Павлом Тетерею до короля прелімінарні умови українсько-польських переговорів, Ви-говський вже другим пунктом ставить вимогу, аби Ян Казимир від­правив до Мехмеда IV Гірея листа, щоб той вирядив у поле свої ор­ди вже тепер, не очікуючи воєнної пори, як було попередньо ним обіцяно в листі до гетьмана196. І дійсно, отримавши з Варшави листа, хан негайно послав на допомогу Виговському татар, про що 14 травня інформував Яна Казимира, одночасно закликаючи того зробити те ж саме197.

Варто зазначити, що кримський чинник відіграє вирішальну роль і під час підписання угоди. Коли Виговський, зіткнувшись із непоступливістю польської сторони щодо принципових вимог ге­тьманського уряду, а також відчувши значну протидію унійним крокам українського керівництва з боку промосковської партії старшини та рядового козацтва, почав сумніватися в доцільності та своєчасності укладення угоди, саме тиск з боку союзника — крим­ського керівництва змусив його підписати Гадяцький трактат198.

Крім того, зацікавленість українського керівництва в легітима­ції стосунків з польським королем в умовах кризових взаємин з ца­рем, на наш погляд, випливала також з потреби стабілізації ситуації в країні, приборкання охлократичних настроїв у Війську Запорозь­кому. Статечне "кармазинове" козацтво та шляхетська нова україн­ська еліта (головна соціальна опора гетьманату Виговського), отримавши в результаті революції права повноцінного народу політич­ного", давно вже бажали ними вповні скористатися (пригадаймо де­путацію православної шляхти до В. В. Бутурліна в січні 1654 р. та пізніші заяви П. Тетері в Москві в серпні 1657 р.199)- Москва ж при досягненні своїх політичних цілей вже з середини 1657 р. (місія І. Желябузького) ситуативно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, підштовхуючи тим самим їхніх опонентів (козацьку старшину та шляхту) в бік Варшави200.

Не міг офіційний Чигирин легковажити й розвитком унійних процесів між Варшавою та Москвою. Російсько-польські перегово­ри, започатковані восени 1656 р. Віленськими перетрактаціями, продовжуються й наступного року, і остаточну ухвалу щодо схо­дження московського царя чи його наступника на польський трон мав винести сейм Речі Посполитої, запланований на літо 1658 р. Ідея особистої унії представника дому Романових і Речі Посполитої як альтернатива наступу московських військ у Литві мала чимало прибічників у Короні та ще більше в середовищі литовського по­літичного істеблішменту, який був готовий іти на поступки цареві в Україні заради припинення війни на своїй землі. За таких умов ле­гітимація стосунків з Річчю Посполитої для українського керівниц­тва виступала певною гарантією збереження здобутків революції.

Додатковим стимулом до українсько-польського зближення служила та обставина, що геополітичні реалії кінця 50-х pp. обу­мовлювали ситуацію, за якої зацікавленість в українсько-польсько­му порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причо­му в даному випадку вона диктувалася не лише приватними ін­тересами колишніх українських землевласників, чи фіскальними потребами королівського двору. На цей раз потреба у розв'язанні конфлікту з Військом Запорозьким була зумовлена ще низкою над­звичайно важливих для уряду Яна Казимира обставин як міжнарод­ного, так і внутрішньополітичного плану. Варто мати на увазі ще й той факт, що король, або точніше французька партія при його дворі, в цей час впритул наблизилася до вирішення надзвичайно важливої та водночас і важкої справи, а саме: проведення реформи державно­го устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення коро­лівської влади шляхом посилення позицій як монарха, так і сенату,

ч         901

та звуження прерогатив сейму    .

Для того, щоб змусити опозицію шляхти піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та йо­го прибічникам потрібно було використати нові, потужні та неспо­дівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль — потужного політичного, а при певних об­ставинах і військового союзника короля — й відводилася Війську Запорозькому. У Варшаві були ще досить свіжими спогади про те, як саме козацька присутність в районі Львова та Замостя наприкінці 1648 р. сприяла швидкому закінченню запеклої елекційної боротьби в Речі Посполитій, що точилася після смерті короля Владислава IV202.

Крім внутрішньополітичних, у Варшаві, безперечно, бралися до уваги й міжнародні аспекти. Поява Війська Запорозького серед союзників короля істотно зміцнювала позиції Речі Посполитої як у стосунках з Москвою, так і Стокгольмом, загроза з боку якого хоч і не була такою фатальною, як у 1655 чи навіть 1656 p., але й надалі залишалася істотною. Повернення України під зверхність польсь­кого короля зміцнювало також становище Речі Посполитої і у вза­єминах із своїми союзниками, насамперед Кримом, Австрією та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, не була альтруїстич­ною, а передбачала певні вигоди для них самих та поступки з боку польського керівництва. Вельми прикметним, на наш погляд, є той факт, що навесні 1658 р. (пора налагодження стосунків з Річчю По­сполитою) І. Виговський намагається реанімувати бранденбурзь-кий напрям зовнішньополітичної діяльності свого попередника, відправивши 11 березня на адресу курфюрста Фрідріха Вільгельма листа з відповідними пропозиціями203. Зрозуміло, що, зважаючи на геополітичні перегрупування, які відбулися в Центрально-Східній Європі впродовж другої половини 1657 р. після розпаду Раднотсь-кої коаліції та переходу Бранденбургу на бік Речі Посполитої, нала­годження українсько-бранденбурзьких стосунків відбувається вже не на анти-, а на пропольській платформі.

На липневому сеймі 1658 р. було сформовано комітет із сенато­рів і найбільш впливових земських послів, на який і було покладено завдання виробити інструкції і визначити повноваження для ко­місарів на переговорах з Москвою та Військом Запорозьким204. Ко­мітет розглянув також чимало різних умов, надісланих гетьмансь­ким урядом І. Виговського, і лише після цього відправив свої поста­нови С. К. Бєнєвському. Причому, опираючись на інформацію Лізо-ллі, А. Валевський стверджував, що в цей час в Україну вступили царські війська (імовірно, йдеться про бєлгородського воєводу Г. Ромодановського) і Варшава була змушена йти на поступки І. Виговському205. Рейд бєлгородського воєводи по Лівобережжі змусив Виговського приступити до якнайшвидшого завершення переговорів з поляками. 4 серпня (с. с.) він відправляє до Яна Кази-мира листа, в якому запевняє короля, що він "...як вірний підданий прагнутиме, щоб усю Русь під ноги ВКМості віддати, як і Військо Запорозьке до присяги привести..."206. Крім того, гетьман допо­відав, що він "...готовий на коня сідати проти ворогів ВКМості, осо­бливо Москви, проти якої виступить за першим же наказом коро­лівським. Має за поміччю Бога до війни все готове: кулі, запали, по­рох, гармати, і, якщо до того дійде, хоче аби ВКМость листи свої приватні як до старшини, так і до поспільства розіслав, відпустив­ши все в непам'ять, ласку свою королівську і протекцію кожному з них обіцяв, і так військо швидко на сторону ВКМості перейде..."207.

Через деякий час, 28 серпня (с. а), І. Виговський відправив ко­ролеві Людовиці Марії Ґонзазі, а наступного дня королю Яну Кази­миру листи, в яких запевняв, що вжив усіх заходів до того, щоб Україна "...до дідичества польського монарха перейшла"208. У той же час гетьман розіслав по Україні універсали, якими наказував ко­закам готуватися до походу, оскільки "вороги його" закликали на допомогу Ромодановського та інших царських воєвод, що стояли на прикордонні з Україною209.

Таким чином, на середину літа 1658 р. Виговський насамперед під впливом "агітації" Ромодановського, остаточно "дозрів" до кар­динального повороту зовнішньополітичного курсу. Проте в середо­вищі української старшини і на кінець літа — початок осені 1658 р. бракувало єдності щодо напрямів зовнішньої політики. Аналізую­чи перебіг липневого 1658 р. сейму у Варшаві, не можна не зверну­ти уваги на виступ у палаті представників посла від Війська Запоро­зького генерального обозного Тимофія Носача. У ньому українсь­кий старшина вимагав, аби Річ Посполита дотримувалася взятих на себе перед царем зобов'язань, визнала за ним право на польську ко­рону, а права України забезпечила особливим договором. Як зазна­чали очевидці з польського боку, Носач говорив із запалом, подеко­ли навіть грубо. Польські історики пояснюють поведінку генераль­ного обозного на сеймі конспірацією, маскуванням справжніх на­мірів українського керівництва, адже в палаті під час його виступу були присутніми представники царя210. На наш погляд, виступ Но­сача міг стати також і віддзеркаленням тієї гострої політичної боро­тьби, що точилася в цей час у Війську Запорозькому щодо напрямів зовнішньополітичної орієнтації України. Саме таке припущення дає змогу пояснити відсутність прізвища генерального обозного се­ред старшини, щедро обдарованої польським королем після рати­фікації Гадяцької угоди на сеймі 1659 p., хоч він за своїм службо­вим становищем посідав другу, тобто наступну після гетьмана по­зицію у службовій ієрархії Війська Запорозького.

Саме гостра політична боротьба в середовищі козацької еліти стала причиною того, що, коли вранці 9 вересня (н. с.) в табір до Ви-говського прибули уповноважені комісари польського короля, їм довелося чекати на аудієнцію аж до вечора 11 вересня. А перед тим гетьман мав зустріч з послом царя В. Кікіним. Трохи згодом, 28 вересня, по дорозі до Варшави комісари, переповідаючи перипе­тії переговорів, які передували укладенню угоди в Гадячі, пригаду­вали, що по прибутті до Виговського стольника Кікіна 10 вересня і після проведеної ним агітації у Війську Запорозькому справа підпи­сання польсько-української угоди (незважаючи на прихильність ге­тьмана і винахідливість Ю. Немирича) "...була під значним сумнівом". Більше того, ситуація розвивалася таким чином, що вже з боку українських козаків почали лунати погрози на адресу коміса­рів, яким збиралися голови відсікти, а з Москвою угоду скласти, і після цього "...двома шляхами з ордою на Польщу й Литву йти..."211.

Українсько-польське зближення середини 1658 р. безпосеред­ньо зачіпало інтереси всіх без винятку суб'єктів міжнародної вза­ємодії Центрально-Східної Європи. Така ситуація вимагала зваже­них, обережних, але водночас оперативних і ефективних кроків як з боку офіційного Чигирина, так і Варшави. При аналізі зовнішньо­політичної моделі уряду І. Виговського в період його переорієнта­ції з Москви на Бахчисарай і Варшаву звертають на себе увагу спро­би проведення багатовекторної політичної гри. Ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман одночасно намагається зберегти приязні стосунки з його супротивником — шведським королем. Більше того, Чигирин впродовж усього перего­ворного процесу з Короною Польською докладає значних зусиль для польсько-шведського замирення, аби тим самим не дати можливос­ті московському керівництву вийти з Північної війни і зосередити свої військові сили проти нової українсько-польсько-кримської ко­аліції. Усвідомлюючи скінченість польсько-шведського примирен­ня як запоруки успіху українсько-польської унії, Чигирин впро­довж весни 1658 — літа 1659 pp. не раз переконує Варшаву в необ­хідності підписання миру зі Стокгольмом, навіть ціною певних поступок Карлу X Густаву212.

Зрозуміло, що на особливу увагу при аналізі зовнішньополітич­ної діяльності Чигирина в час його зближення з Варшавою заслуго­вує московський напрямок. Адже об'єктивно склалося так, що най­більший інтерес до угоди 1658 p., крім України та Польщі, виявляла саме Москва. Насамперед варто зауважити, що з формально-право­вого боку Гадяцька угода не була спрямована проти Москви. Укра­їнська сторона, ймовірно під тиском промосковськи налаштованої лівобережної старшини та козаків, наполягла на тому, аби до тексту угоди було внесено положення, яке передбачало звільнення козаць­кого війська від обов'язкової участі в польсько-російській війні, як­що така буде213. Крім того, Виговський не раз висловлювався за мо­жливість приєднання до конфедерації східноєвропейських держав (а саме так у даному випадку можна трактувати союз Польщі, Лит­ви та України) й Московського царства214.

Інша справа, що, зважаючи на наявність гострого конфлікту між Москвою та Чигирином, а також серйозних суперечностей між першою та Варшавою, саме антимосковська платформа була голов­ним геополітичним стимулом для українсько-польського зближення та що саме ефективні спільні політичні та військові дії сторін су­проти Москви могли засвідчити життєспроможність союзу Війська Запорозького і Речі Посполитої. 11 грудня 1657 р. польський ко­роль у листі до нового австрійського цісаря Леопольда І зазначав, що, розчарувавшись у протекції московського монарха, "мало не всі козаки хочуть повернутися до послушенства, якщо лише військо проти Москви вишлемо (виділено нами. —В. і~!)"215. Кілька місяців по тому, у березні 1658 p., через посла Павла Тетерю Виговський передає Яну Казимиру повідомлення про свою готовність об'єдна­ти Україну з Польщею, але висуває при цьому низку умов, одна з яких виділяє мілітарний бік справи як важливий пріоритет. Гетьман прямо говорить про те, щоб посполите рушення було готове до бо­ротьби з царським військом, аби король видав один за другим універсали, "...а коли до третього дійде, аби на коней сідали, оскіль­ки переконані, що без того не обійдеться..."216.

Ще більш відверто про антимосковську спрямованість політи­ки Виговського свідчить його декларація, отримана Яном Казими­ром ЗО серпня 1658 p., в якій гетьман зокрема повідомляв про свої тверді наміри розпочати війну з Москвою та щиро допомагати польському королеві в його конфлікті з царем217.

Ще одним, надзвичайно важливим зовнішньополітичним чин­ником, який потрібно було брати до уваги при укладенні угоди з Річчю Посполитою, була Швеція. Об'єктивно склалося так, що за­гальний успіх чи, навпаки, крах Гадяцької системи значною мірою залежали від позиції Стокгольма. Адже Шведське королівство вело тоді надзвичайно активну зовнішню політику й виявляє пильний ін­терес до справ Центрально- та Східноєвропейського регіону. Варто принагідно пригадати, що свого часу саме військові успіхи царсь­ких та гетьманських військ на території Литви та Білорусі 1654-1655 pp. спонукали шведське керівництво відмовитися від давно планованого спільного з поляками виступу проти Москви та розпочати інтервенцію в Північну Польщу218. У свою чергу, ус­піхи Швеції у війні проти Польщі обумовлюють принципову зміну зовнішньополітичного курсу Московського царства, наслідком якої було згортання бойових операцій на польському фронті, пошук шляхів політичного розв'язання спірних з Річчю Посполитою проб­лем та оголошення царем у 1656 р. війни Швеції.

Восени 1658 р. для України утримання Москви від інтервенцій на її землі чи успішна протидія їм були можливими лише за умови успіш­ного розиграшу саме шведської карти. За умови швидкого примирен­ня Польщі та Швеції і водночас утримання останньої від мирного діа­логу з Москвою можна було сподіватися на нейтралізацію воєнного потенціалу царя. Добре усвідомлюючи скінченність цього завдання, українське керівництво в згаданому вище листі до польського коро­ля, переданому Тетерею, пріоритетною вимогою для успішної реа­лізації ідеї українсько-польського союзу називає саме необхідність підписання Варшавою миру зі Стокгольмом, причому навіть ціною певних поступок Карлу X219.

Прагнучи створити сприятливі умови для реалізації нового зов­нішньополітичного курсу (примирення з Річчю Посполитою та протистояння спільно з нею Москві), Виговський, як видно з листа С. К. Бєнєвського до сенату від 7 червня 1658 p., ймовірно, вже в другій половині травня через Варшаву висилає свого посла для над­звичайних повноважень грека Теодозего (Федосія) до Карла X, щоб схилити того до примирення з королем польським220.

За джерелами, влітку 1658 р. визначення нових зовнішньопо­літичних пріоритетів було першочерговим завданням поточної по­літики польського керівництва, причому думки найбільш впливових польських діячів з цього приводу різко контрастували.

Так, арцибіскуп гнєзненський Анджей Лєщинський закликав короля якнайшвидше укласти угоду з Військом Запорозьким, оскільки, на його думку, "...ця справа, а, відповідно, і наша безпека залежить від швидкості...". Владика переконував Яна Казимира в тому, що "...Москва хоче миру і трактувати з шведами, щоб повер­нути всі сили свої на нас [...], а тому треба вжити всіх заходів для найшвидшого початку трактатів з шведами, щоб ми могли завдяки тому вільніше діяти проти Москви"221.

Аналогічної схеми дотримувався і маршалок коронний, поль-ний гетьман Єжи Любомирський, котрий в листі до посла С. К. Бєнєвського від 16 травня 1658 р. також наголошував на тому, що "...невідкладно слід укласти мир зі шведами і всі сили, більша частина яких відірвана [нині] і направлена проти шведів, ...об'єдна­ти, для захисту тутешнього краю (тобто України. —В. Г.)..."222. Ге­тьман був упевнений, що двір зловживає "...щасливим початком..." перегляду справ з козаками, "...так сильно переконаний в справж­ності миру з козаками, що зменшує кількість військ, які тут перебу­вають, відриваючи частину їх для відправки в Пруссію"223. На його думку, варто було, навпаки, швидше завершити бойові операції в Пруссії, всі війська повернути в Україну, а це "...немало надало б допомоги..." Виговському, щоб "...схилити нерішучих на наш бік...". "Коли ж залишимо ці краї такими беззахисними і з такою ма­лою кількістю військ, — продовжував Любомирський, — то я сум­ніваюсь, що захоче Виговський так необережно і безрозсудливо ри­зикувати своїм щастям і своєю безпекою, поклавшись на таку слаб­ку опору...". На думку гетьмана польного, Виговський радить поля­кам миритися зі шведами і з московітами, зберігати хоча б примар­ний союз з татарами тому, що "...не надто сподівається на свою і на-

,,994

шу силу...      .

Тим часом сейм Речі Посполитої після дебатів з проблем сто­сунків з Москвою ухвалив рішення погодитися на обрання москов­ського царя на польський трон (стосовно чого принципова розмова велася вже з осені 1656 р. в рамках Віленського діалогу), але за умо­ви прийняття ним певних кондицій, затверджених попередньою присягою. Конкретизуючи дане рішення, 25 липня 1658 р. депутати сейму від імені всіх станів Корони Польської та Великого князівст­ва Литовського ухвалили інструкцію комісарам, призначеним для продовження переговорів з царськими послами. Щодо України ін­струкція передбачала передачу її земель до складу Речі Посполитої

та виведення звідти усіх царських військ і залог.

Згідно з постановами сейму Ян Казимир виряджає своїх коміса­рів на переговори з представниками Олексія Михайловича, при цьому королівська канцелярія дає їм чітку установку не форсувати ходу переговорів, а чекати результатів місії Бєнєвського в Україні. Причому варто наголосити, що розвиток подій в Україні, відновлен­ня союзницьких стосунків Виговського з кримським ханом, поголос­ки про українсько-польські контакти — усе це послаблювало пози­цію московської сторони на переговорах. Крім того, для Москви си­туація ускладнювалася й тим, що калмицькі орди, об'єднавшись з кримськими татарами, розбили значний підрозділ царських військ. А тому комісари з радістю доповідали, що московська сторона го­това уступити полякам землі аж по Смоленськ включно226. Король висловлював радість з приводу приємних новин і в листі до коміса­рів наказав і надалі шукати вигоди для Речі Посполитої, визначив­ши головним їхнім завданням не допустити російсько-шведського зближення та отримати військову допомогу від царя227.

У боротьбі з опозицією та протидії наступу Москви Виговсько-му марно було сподіватися на ефективну польську допомогу. Оскільки, незважаючи на голоси в польському керівництві стосовно необхідності якнайшвидшого замирення зі Швецією та повернення всіх сил на боротьбу з царем, у Варшаві все ще сподівалися на мож­ливість примирення з Москвою, навіть за умови переходу України з-під зверхності царя до короля. А тому, незважаючи на заклики Ви­говського, що містилися, зокрема, в його листі до Яна Казимира від ЗО серпня, де він повідомляв про наміри українського керівництва розпочати війну з царем та пропонував у разі зриву польсько-росій­ських переговорів надати Польщі військову допомогу (силами Біло­руського полку Івана Нечая вдарити по московських тилах у Білорусі та Литві)228, а також звернення Карла Густава, переданого через гол­ландського посла в Берліні (на цей раз попередньою умовою шведсь­ко-польських мирних переговорів виступала вимога щодо зобов'я­зань Варшави не допускати в число претендентів на польську коро­ну будь-кого з дому Габсбургів чи Романових)229, польське керівництво й надалі вважає Швецію ворогом номер один і своє майбутнє бачить лише у спільному з Москвою виступі проти неї.

У крайньому разі, коли не вдасться домовитися з Москвою, польське керівництво не виключало можливості ведення війни з Ро­сією, але планувало робити це насамперед силами, що є в розпоря­дженні Виговського. Зокрема, канцлер литовський Кшиштоф Пац 10 вересня в листі до комісарів писав: "Спершу воювати в Україні через Виговського [...] у Литві зараз війна може розпочатися через Нечая, який ЙКМості 20 тис. війська запропонував..."230. Але знову ж таки, як можна зробити висновок з наступних рядків листа канц­лера, метою воєнної акції в Литві (яка мала носити короткочасний характер) було змусити Москву до поступливості на переговорах, щоб після їх завершення звернути спільні сили проти Швеції.

Невизначеність позиції польського керівництва та наявність сильної промосковської партії на Литві спричинюють ситуацію, за якої комісари на переговорах з царськими послами погоджуються на елекцію царя231. Отримавши 8 жовтня повідомлення від Виговсь­кого про завершення переговорів і підписання в Гадячі угоди, ко­роль був обурений поспішністю комісарів, вважаючи, що після ус­пішного завершення переговорів з козаками немає будь-якої потре­би форсувати хід розмов з царем. Більше того, на думку Яна Кази-мира, поспішність, по-перше, може відштовхнути від Польщі коза­ків і татар, "...яких можемо з приятелів наших перетворити на воро­гів...", а по-друге — надані Москві гарантії перемир'я дадуть їй змогу прискорити замирення зі Швецією232.

Долаючи спротив опозиції та плекаючи надії на можливість спільного з царем виступу проти Швеції, польське керівництво втрачало час, необхідний для зав'язування мирних переговорів зі Стокгольмом, робило марними сподівання уряду Виговського що­до отримання дійової військової допомоги з боку Польщі. А це, в свою чергу, позбавляло Гадяцьку угоду зовнішньополітичної під­тримки ззовні, що, врешті-решт, ставило під сумнів саму можли­вість успішної реалізації її положень.

Неадекватність оцінки зовнішньополітичної ситуації в регіоні, відсутність єдності в політичному керівництві Речі Посполитої та протидія союзників, насамперед Австрії, заважали зосередити сили на головному на той час дипломатичному напрямі, а саме: врегулю­ванні взаємин зі Стокгольмом та спрямуванні сил на підтримку га-дяцьких домовленостей.

Значно енергійніше й послідовніше в боротьбі за Україну в цей час діє царський уряд. Московське керівництво вже 25 серпня (с. а), отримавши повідомлення про перебіг дебатів на липневому сеймі у Варшаві, а також поголоски про польсько-українські контакти, від­правило послів до Швеції, розпочинаючи тим самим пошук шляхів замирення з урядом Карла X Густава. Довідавшись про укладення Гадяцької угоди, цар розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі "зрадником Івашкою", та відправив в Україну війська під коман­дою воєводи Г. Г. Ромодановського. Під прикриттям військ бєлго­родського воєводи проходять "вибори" гетьмана, в результаті яких новим українським регіментарем (щоправда, наказним) проголо­шується Іван Безпалий233. Укладення перемир'я зі Швецією, якого московській стороні вдалося досягти 20 грудня 1658 р. у Вальєсса-рі, значно випередивши в цьому відношенні поляків, дало змогу відправити в Україну досить значні сили, які в середині березня 1659 р. під командою князя О. М. Трубецького залишили Путивль і вирушили в напрямі Конотопа.

Тим часом Ян Казимир під тиском литовської партії Нарушке-вичів та австрійського двору наприкінці березня 1659 р. призначив нову комісію для продовження переговорів з Москвою. Тому для відбиття вторгнення в Україну царських військ під командою О. М. Трубецького (за одними джерелами, у розпорядженні князя сумарно було 150 тис, за іншими — 200 тис, ще іншими — 320 тис. осіб) Виговський міг опертися лише на сили кримського хана, який навесні 1659 р. вислав в Україну 80-тисячну орду. Варто наголоси­ти, що хан у цей час відправив листа до польського короля, в якому, продемонструвавши добре знання внутрішньополітичної обстанов­ки в Україні, схиляв Яна Казимира негайно надіслати Виговському піхоту та артилерію. Оскільки чимало козаків і досі тримається Мо­скви, перетягти їх на свій бік можна лише за умови надання гетьма­нові якнайшвидшої допомоги, вважав він. З такою ж пропозицією до великого коронного канцлера звернувся 15 березня 1659 р. й ве­ликий візир Кримського правителя, запитуючи одночасно про пла­ни Корони щодо ведення війни за Україну234.

У розпорядженні Виговського, згідно з підрахунками польсько­го історика Л. Кубалі, було всього-на-всього 16 тис. вірних коза­ків235. Після обопільної присяги з ханом про братерство, яку склали сторони 24 квітня 1659 р. на Крупичполі236, військове становище українського гетьмана істотно поліпшилося, але все ж сил було не­достатньо для гарантування безпеки в умовах вторгнення в Україну царських військ на чолі з Трубецьким та військових виступів опози­ції. Тому 9 квітня з Чигирина гетьман відправляє до коронного під-канцлера А. Тщебінського листа, в якому змальовує внутрішню не­стабільність в Україні, боязнь черні щойно підписаної угоди, а та­кож просить, аби король віднайшов способи для скорішого завер­шення роботи сейму та вирушав з військами в Україну "...як раніше те обіцяв зробити"237. Але від Яна Казимира, крім корпусу під ко­мандуванням обозного коронного Анджея Потоцького (всього бли­зько 5 тис. жовнірів), свіжих сил не надходило. І гетьманський уряд, імовірно, не тішив себе ілюзіями щодо отримання допомоги від Ре­чі Посполитої, оскільки звідти до Чигирина просочувалися чутки про внутрішні заворушення на теренах Корони та зав'язування там військової конфедерації238.

Укладена в Гадячі українсько-польська унія викликала актив­ний спротив антикоролівської опозиції в Короні, переважної біль­шості правлячої еліти Великого князівства Литовського та офіцій­них кіл Ватикану й вищого польського духовенства, що, врешті-решт, призвело до ревізії найпринциповіших положень угоди в бік звуження прерогатив Князівства Руського та нехтування українсь­ких вимог щодо такого вирішення конфесійних проблем, яке б за­довольняло православне духовенство. У кінцевому результаті все це позбавляло шансів на успішну реалізацію планів уряду І. Виговського. У той час, коли Варшава наполегливо добивається перегляду Гадяцьких статей на свою користь, у зовнішньополітич­них діях Чигирина також простежуються принципово нові тенден­ції. Зокрема, опираючись на "братерство" з кримським ханом і ор­дою, гетьман відправляє Антона Ждановича до Стамбула "...к турс-кому султану, говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві і просити у нього велів людей на допомогу . 1 рохи згодом, уже під час роботи Варшавського сейму, канцлер новоствореного Князівст­ва Руського Юрій Немирич та брат гетьмана Костянтин Виговський конфіденційно зустрічаються з представником австрійського цісаря бароном Ф. Лізоллею, порушуючи питання про прийняття цісарем Ле-опольдом І України під свою протекцію та переконуючи дипломата в обопільній вигоді від налагодження доброзичливих українсько-авст­рійських взаємин240. Паралельно з цими діями українські дипломати намагаються надати нового наповнення стосункам з Бранденбургом. Зокрема, український канцлер запевняв представника курфюрста бранденбурзького у Варшаві, що козаки будуть підтримувати зусилля його правителя щодо забезпечення польської корони кандидату з габс-бурзької династичної лінії (стосовно чого існувала спеціальна домов­леність між Бранденбургом і Австрійським цісарством)241.

Таким чином, аналіз політичного курсу Гетьманату в стосунках з Москвою в другій половині 50-х pp. XVII ст. дає змогу зробити ви­сновок про його залежність як від внутрішніх, так і зовнішніх фак­торів. Переорієнтація гетьмана І. Виговського з Москви на Варша­ву обумовлювалася не його особистими політичними симпатіями чи майновими інтересами, а цілим комплексом об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких виділялися насамперед зовніш­ні, але значну роль відігравали й тісно пов'язані з ними внутрішні фактори. Найвагомішими серед зовнішньополітичних складових гадяцького процесу та, відповідно, згортання політичних взаємин з російським царем були прагнення нейтралізації політичних претензій московського керівництва, відновлення союзницьких стосунків з Кримським ханством, а також недопущення польсько-російського примирення на шкоду українським інтересам.

Як і в період укладення Московського договору (середина 1650-х pp.), так і в роки становлення українсько-польської унії, модель зовнішньополітичної діяльності Чигирина базувалась на засадах багатовекторності та поліваріантності. Безперечно, це по­силювало її життєздатність, але водночас свідчило про те, що геть­манський уряд не вповні покладався на успішну реалізацію уній-ної концепції з Річчю Посполитою, а тому провадив пошук запас­них варіантів.

Стосовно ж можливостей уникнення збройного конфлікту України з російською династією під час виходу гетьманського уряду з переяславсько-московської системи 1654 р. варто відзна­чити, що вони могли бути реальними лише за умови сприятливого розвитку міжнародних процесів у Центрально-Східній Європі. Найголовнішим його компонентом мало бути укладення Річчю Посполитою миру з Шведським королівством та недопущення до нього в шведсько-російських стосунках. Прорахунок польського керівництва в оцінці міжнародної ситуації зробив неминучим збройне зіткнення України та Росії, причому за реальної підтрим­ки першої лише з боку Кримського ханства.