Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 7. Розрив Війська Запорозького з царем на початку 1660-х pp. Аспекти військові та політичні

Розрив Війська Запорозького з царем на початку 1660-х pp. Аспекти військові та політичні

Зрив Гадяцької угоди 1658 р. між Військом Запорозьким і Річ­чю Посполитою та наступне за цим укладення українсько-російсь­кої угоди в Переяславі в жовтні 1659 р. зумовили ситуацію, за якої, незважаючи на доволі відчутну воєнну поразку Москви під Коното­пом влітку цього ж року, ініціатива в боротьбі за Україну знову пе­рейшла до рук царського уряду.

Перегрупуванню політичних сил у регіоні сприяла ще й та об­ставина, що від активних дій у Східній Європі на деякий час усуну­лося кримське керівництво. За наказом Високої Порти наприкінці літа — початку осені 1659 р. більша частина Орди під орудою кал-ги-султана Газі Гірея перебувала на землях придунайських кня­зівств, правителі яких, на думку офіційного Стамбула, значно пере­вищили свої прерогативи, передовсім у зовнішньополітичній сфері. За таких обставин український напрямок зовнішньополітичної дія­льності ханського уряду на деякий час втрачає значення пріоритет­ного. На момент приходу до влади Юрія Хмельницького в Мехмеда IV Гірея не було достатньо сил для того, щоб спробувати якимось чином істотно вплинути на ситуацію в козацькій Україні, а тому офіційний Бахчисарай у справі зміни керівництва Війська Запоро-зького зайняв очікувальну позицію    .

Вочевидь, не останню роль при цьому відігравав і характер тієї ситуації, яка склалася в Гетьманаті після проголошення Юрія новим володарем гетьманської булави, а також відсутність чітких заяв нового уряду про пріоритетні напрями його зовнішньо­політичної діяльності. Адже гетьманське оточення чи не бажало пе­редчасно розкривати своїх карт, чи тривалий час не могло визначи­тися зі своїми пріоритетами. Але, як би там не було, впродовж вере­сня — жовтня 1659 р. Військо Запорозьке проводить щодо Криму політику акцентованої дружелюбності. Так, тільки-но гетьманська булава потрапила до рук Ю. Хмельницького, як він зразу ж відпра­вив до Бахчисараю свого посланця — якогось сотника Уманського полку, доручивши йому переконати ханський двір у тому, що "Військо Запорозьке у вірнім підданстві (королеві польському. — В. Г.) хоче залишитися, з ханом [...] згідно присяги буде тримати приязнь, на кожного неприятеля [...] короля і хана [...], а особливо на москаля..."252. Принаймні саме таким чином змальовував ситуа­цію екс-гетьман І. Виговський. Опосередкованим підтвердженням цього слугує зміст листа Мехмеда IV Гірея до Ю. Хмельницького, в якому він схиляв новообраного гетьмана до "...миру з польським королем як своїм паном давнім..."253, водночас обіцяючи вплинути на турецького султана, аби той надав допомогу Війську Запорозь­кому в боротьбі з Москвою, а також добиватися військової допомо­ги козакам і від польського керівництва254.

Докорінних змін зазнає кримська політика в Україні після отри­мання звістки про умови українсько-російського примирення. Згідно з твердженням І. Виговського, після того, як кримський хан отримав від екс-гетьмана правдиву інформацію, зокрема, про "нову козацьку ребелію" супроти польського короля та повернення Війська Запоро­зького в підданство до московського царя, Мехмед IV Гірей негайно віддав наказ Орді про підготовку до нового походу в Україну та за­кликав до участі в ньому польське командування, наголошуючи на тому, що вирушати потрібно негайно: "...якщо зараз з тим неприяте-лем до зими не вчинимо розправи, труднощі великі [...] очікують з тим навесні..."255.

На щастя для української сторони, польське командування не зуміло оперативно відреагувати на заклики хана і восени 1659 р. на землі Козацького Гетьманату вторглися лише незначні загони орди та польських коронних військ. Вони, хоч і в черговий раз спустоши­ли Поділля та Волинь, але не вплинули на ситуацію загалом.

Позиції Москви в суперечці з Річчю Посполитою та Кримським ханством за домінування в регіоні на кінець 1659 — початок 1660 pp. суттєво зміцнювалися ще й завдяки тому, що саме російсь­ким, а не польським дипломатам вдалося першими вийти з війни зі Швецією і тим самим забезпечити своєму військовому командуван­ню сприятливі умови для перегрупування сил і зосередження їх на головному, і тепер єдиному, фронті — фронті боротьби за Україну.

За такого розкладу політичних сил у регіоні на засіданнях ро­сійсько-польської комісії, призначеної на квітень 1660 р. в Борисо­ві, позиція російської дипломатії була значно сильнішою, і вона мо­гла собі дозволити поставити перед польськими та литовськими ко­місарами далекосяжні вимоги щодо значних територіальних посту­пок, а саме: визнання за царем "...Малую Русь і Волинь і Поділ, а польському королю в ту Малую Русь і Волинь і Поділ, де великого государя Війська Запорозького люди, в міста і повіти не вступатися на вічні часи. А бути тій Малій Росії і Волині і Поділлю царської ве­личності до Московської держави по річку Буг на віки"256. Під звер­хність московського монарха повинні були перейти міста Кам'яне-ць-Подільський і Брест-Литовський. Причому як попередню вимо­гу царські уповноважені ставили питання про визнання за Олексієм Михайловичем титулів самодержця Білої і Малої Росії257.

Варто зазначити, що на початок 1660 p., незважаючи на перехо­плення Москвою стратегічної ініціативи в боротьбі за Україну, її перевага над супротивною стороною не була настільки очевидною, аби можна було з впевненістю прогнозувати кінцеві результати цієї боротьби. Ні керівництво Речі Посполитої, ні керівництво Кримсь­кого ханства не хотіли визнавати перевагу Москви, відчуваючи в собі ще достатньо сил для того, аби переломити хід протиборства на свою користь. Неабияку роль при цьому відігравала й та обста­вина, що і в середовищі української еліти на той час не було єдності щодо політичної орієнтації Війська Запорозького. Грубий диктат М. О. Трубецького восени 1659 р. змусив Ю. Хмельницького та йо­го оточення піти на значні поступки російській стороні шляхом втрати значної частини владних прерогатив, але, як і можна було прогнозувати, не сприяв стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні та зростанню в козацькому середовищі промосковських настроїв. Навпаки, згідно з твердженням Самійла Величка, Ю. Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питан­ні "...премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Мос­ковських статей 1654 р. — В. Г.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшини и полковников бьіл поносимьіи и стужаемьіи...      .

Наприкінці року оточення гетьмана спробувало виправити ста­новище, відправивши до Москви представницьке посольство на чо­лі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком259. По­сольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимо­гу про денонсацію цілої низки положень угоди 1659 p., які обмежу­вали владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли повинні були вимагати царського указу про виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винят­ком Києва і Переяслава; поновлення попередніх прерогатив геть­манської влади, в тому числі й права на ведення зовнішньополітичної діяльності; застереження обов'язкової участі української деле­гації на переговорах російських дипломатів з польськими комісара­ми; скасування положень про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідації судового імунітету, наданого "...проти давнього звичаю військового..." тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; натомість, проголошення ам­ністії Данилові Виговському, Іванові Нечаю, Григорію Лесницько-му, Григорію Гуляницькому, Самійлові Богдановичу (Зарудному), Федору Лободі, Антонові Ждановичу та іншим старшинам, які акти­вно співпрацювали з гетьманом Іваном Виговським, тощо260.

Проте Московські переговори 1660 р. для української сторони насправді завершилися провально: на більшість порушених геть­манським урядом апеляцій щодо перегляду зафіксованих у Переяс­лавському договорі 1659 р. норм було отримано негативні резолю­ції царя: "...бути так, як написано..."261.

Непоступливість уряду Олексія Михайловича, що, ймовірно, випливала з переоцінки власних позицій в Україні, провокувала за­гострення політичної боротьби серед козацької еліти. Адже незва­жаючи на досить щедрі винагороди прибічникам царя262, промос-ковські настрої не стали домінуючими в козацькому середовищі. Недаремно ж ще восени 1659 p., тільки-но князь М. О. Трубецькойпо завершенні переговорів у Переяславі збирався повертатися до Мос­кви, місцевий полковник, один з організаторів і активний учасник повстання проти І. Виговського Тиміш Цицюра звернувся до нього з проханням, щоб той розпорядився прислати до Переяслава, Чер­нігова та Ніжина додаткові контингенти ратних людей, оскільки тієї кількості, яка щойно була визначена умовами угоди 1659 p., на його думку, було явно замало для гарантування в краї спокою263. Трохи згодом, у грудні 1659 p., в листі до думного дяка Алмаза Івано­ва Т. Цицюра скаржився, що має багато ворогів серед козацької стар­шини з найближчого оточення Ю. Хмельницького і причиною цього є ніщо інше, як його вірна служба московському монархові264.

З інших відомостей стає зрозумілим, що антимосковську пар­тію при гетьманському дворі очолюють прибічники екс-гетьмана І. Виговського — колишній генеральний суддя Григорій Лесниць-кий та колишній полковник ніжинський Григорій Гуляницький. В той час, як на чолі промосковськи налаштованої старшини виступає соратник Б. Хмельницького — генеральний осавул Іван Ковалевсь-кий, котрий перед тим (ще за життя Богдана на початку літа 1657 p.), згідно з донесенням царських послів, виступав "развратно и шюмно" проти Москви265, а вже за гетьманства Виговського змінив свою політичну орієнтацію кардинальним чином, пов'язав­ши свою долю з Москвою266.

Керівництво Речі Посполитої, довідавшись про сильне невдо­волення козацької старшини умовами Переяславського договору з царем 1659 р. і відправку до Москви посольства на чолі з А. Один­цем і П. Дорошенком, вдається ще до одної спроби повернути Вій­сько Запорозьке в підданство королю політичними засобами. З цією метою в Україну відправляють волинського каштеляна С. К. Бєнєвського, аби він спробував повторити свій успіх дворічної давності.

Не наважуючись їхати до Чигирина особисто, Бєнєвський від­правив на зустріч з Ю. Хмельницьким спочатку свого посильного Сєлєцького. Реляція Сєлєцького про перебіг і результати подорожі в Україну (до Чигирина прибув 2 січня 1660 р.) містить чимало цікавого про суспільно-політичні настрої у Війську Запорозькому та прагнення козацьких еліт, а тому заслуговує на те, аби зупинити­ся на її розгляді детальніше. Зокрема, посильний інформував во­линського каштеляна про те, що полковники (уманський М. Ханенко і миргородський Г. Лесницький267), а також інша коза­цька старшина, яку він зустрів поблизу Бара, радо зустріли звістку про готовність польського короля укласти мир з Військом Запоро­зьким і супроводжували гінця до Чигирина, аби там скликати коза­цьку раду й розглянути надіслані С. К. Бєнєвським пропозиції268.

По прибутті Сєлєцького до гетьманської резиденції там відбу­лася старшинська рада, учасники якої нібито одностайно вислови­лися за переговори з королем і повернення Війська Запорозького під його зверхність. Лише один І. Ковалевський вперто тримався промосковської орієнтації. Але саме останній, як вдалося згодом з'я­сувати польському посланцеві на основі власних спостережень і заяв Ю. Хмельницького, на кінець 1659 — початок 1660 pp. мав найбіль­ший вплив на вирішення політичних справ у козацькій Україні. Так, під час таємної зустрічі Сєлєцького з гетьманом той з розпачем гово­рив: "... бачиш, що я нічим не керую, а той здрайця Ковалевський, він пише, він публікує, він дейнеків бунтує, до царя посилає..."269.

На зворотному шляху з Чигирина посланця С. К. Бєнєвського знову радо вітали на Правобережжі. Зокрема, в Умані на влаштова­ному в його честь Г. Лесницьким банкеті старшина не лише виголо­шувала тости за здоров'я короля та встановлення міцного миру з Річчю Посполитою, а й через нього засвідчувала перед волинським каштеляном свою зичливість королю та обіцяла в разі польського наступу негайно визнати себе його підданою. В адресованому ж С. К. Бєнєвському листі уманського полковника М. Ханенка по­відомлялось про незгоду, що панувала як серед самих козаків, так і між козаками та москалями. Зокрема, полковник вказував на "велику немилість, неприязнь і ворожнечу", яка встановилася між козаками "задніпровськими" та "цьогобічними". Крім того, серед самих задніпровців, за інформацією М. Ханенка, також шириться невдолення Переяславською радою 1659 p., багато з них нарікає на Т. Цицюру за те, що він їх "...не туди завів..."270.

Аналізуючи розклад сил, що склався на початок 1660 р. у Війсь­ку Запорозькому, полковник стверджував, що Москви наразі три­мається саме лише "гультяйство дейнецьке", більшість же козаків, у тому числі і він сам, бажають бути під владою свого "природного пана" — польського короля, а ще є чимало козаків, що прагнуть та­тарської приязні, яку збираються досягти через мультянського та волоського господарів. За підрахунками М. Ханенка, царських воя­ків на Правобережжі на той час було не більше трьох тисяч, причо­му "...голих, босих, роздягнутих, голодних...", вони "...на міста ґва­лтом напирають, але їх козаки ґвалтом пускати не хочуть..."271.

Отримавши від свого посланця такі доволі суперечливі, але за­галом обнадійливі для польської сторони новини, С.К. Бєнєвський особисто так і не наважився їхати в козацьку Україну272, а звернувся до гетьмана та старшини Війська Запорозького з листом, у якому палко переконував їх у неминучій потребі розриву з царем, акцен­туючи при цьому увагу на деспотизмі московської монархії та ілюс­труючи свою думку свіжим прикладом жорстокої розправи моска­лів з полковником Д. Виговським. Звертаючись особисто до І. Ковалевського, каштелян нагадував йому, що саме він, а не хто ін­ший, схиляв гетьмана Б. Хмельницького до миру з Короною (очеви­дно, під час першого візиту С. К. Бє- нєвського в гетьманську Украї­ну навесні 1657 p.). Розвіюючи сумніви козаків щодо воєнної спро­можності Речі Посполитої, польський дипломат наголошував на то­му, що Польща, яка навіть в оточенні ворогів успішно себе захища­ла в минулі роки, нині, коли (як стверджував С. К. Бєнєвський) зі шведами підписала мир і шведське військо до польського короля на службу перейшло, коли вся шляхта солідарна, коли кримський хан королеві на допомогу Орду присилає, — могутня як ніколи ра­ніше. А тому пропозиції стосовно укладення миру, з якими Ян Ка­зимир звернувся до Війська Запорозького, волинський каштелян просив трактувати не як свідчення слабкості короля та Речі Поспо­литої, а, навпаки, їхньої сили і доброї волі.

Проте, незважаючи на пишномовність звернення С. К. Бє- нєв­ського, щедро здобреного серед іншого і свідомими інсинуація-ми273, результативність акції волинського каштеляна виявилася мізерною. У доволі розлогому листі у відповідь, датованому 5 лю­того 1660 p., Юрій Хмельницький аргументовано і в досить катего­ричній формі спростовував звинувачення польської сторони в то­му, що провина за порушення миру між Річчю Посполитою і Війсь­ком Запорозьким лежить винятково на керівництві останнього. Зо­крема, гетьман наголошував на тому, що відсутність реальної військової допомоги Речі Посполитої в умовах масованого наступу цар­ських військ на Чернігів, Ніжин, Переяслав і змусила козаків порвати з королем. Торкаючись політичних аспектів зриву Гадяцької угоди 1658 p., Ю. Хмельницький стверджував, що при її ратифікації на валь­ному сеймі у Варшаві навесні 1659 р. були присутніми уповноважені представники не всього Війська Запорозького, а лише тогочасного ге­тьмана І. Виговського, які й вимагали для нього "...князівство, воєвод­ство і гетьманство до смерті, а Війську Запорозькому вільності якісь мальовані..."274. Саме у відсутності забезпечення козацьких вільнос-тей275 гетьман вбачав причину краху гадяцьких домовленостей. Адже король задовольнив своєю ласкою "...тих, котрі сторону Івана Вигов­ського тримали...", а не всього Війська Запорозького.

Як можна зробити висновок з уривка листа, особливо вразливим місцем угоди було ігнорування нею інтересів козаків Лівобережної України (тобто, в переважній більшості козаків-неофітів, або тих, що осіли там у роки революції в магнатських латифундіях чи шляхетсь­ких маєтностях); "...ми без тієї сторони Дніпра не є Військом Запоро­зьким, а та сторона — без нас". Крім того, Ю. Хмельницький звертав увагу і на той факт, що його попередник, обіймаючи гетьманство, "...задніпровським козакам немилість свою виявив і тим самим схилив їх до царської величності..."276. Завершувався ж лист пропозицією польській стороні провадити переговори з царем, а не з ними, "...оскільки ми цілком його царській милості [...] є зичливими і вірни­ми підданими. На чому його царська милість пан наш з вами милости­вим панством домовляться, тим задовольнимося...".

Не досягнувши успіху на дипломатичному поприщі, 24 травня 1660 р. у Варшаві король скликав представницьку воєнну нараду, на якій було розроблено стратегічний план ведення війни проти Росії як на теренах Великого князівства Литовського, куди спрямовувалися війська литовського гетьмана Павла Сапєги та воєводи руського Сте-фана Чарнецького, так і в Україні, де мав діяти коронний гетьман Станіслав Потоцький ("Ревера") спільно з кримськими ордами. По-льного гетьмана коронного Єжи Любомирського з частиною військ планувалося залишити в резерві.

Для керівництва Речі Посполитої досить потужним стимулом до активізації війни з Москвою і Військом Запорозьким виступали позиції офіційних Бахчисарая та Стамбула. Як зазначав з цього при­воду коронний гетьман С. Потоцький у листі до комісарів на пере­говорах у Борисові, кримський хан "...обіцяє прийти на допомогу з усіма силами і з турецькою допомогою...", але як тільки Варшава укладе мир з Москвою, "...всі фурії — і турецька, і татарська — не-відмінно на нас накинуться...". З чого гетьман робить цілком логіч­ний висновок: "Я бажав би цього миру [з Москвою], але якщо за ним турецька війна повинна виникнути, тоді необхідно добре об­міркувати..."277.

За таких умов, коли ідея війни як засобу розв'язання конфлікту стає домінуючою в громадській опінії Корони Польської, а міжна­родні умови вперше від середини 1650-х pp. дають змогу зосереди­ти всі мілітарні зусилля республіки для боротьби лише на одному східному фронті, 2 липня 1660 р. коронний канцлер М. Пражмовський надсилає польським комісарам до Борисова інст­рукцію, відповідно до якої вони повинні були негайно зірвати пере­говори з російською стороною, якщо та й надалі наполягатиме на визнанні за царем України та Білорусі278.

У липні 1660 р. в Україну вступає 40-тисячна татарська орда, а перед тим, ще 28 червня 1660 р. (тобто до того, як у Варшаві ухвали­ли остаточне рішення про зрив переговорів з Москвою), польсько-литовські війська під командою С. Чарнецького та П. Сапєги завда­ли нищівної поразки царським військам на чолі з воєводою князем І. Хованським під Ляховичами. Ляховицька перемога започаткува­ла стратегічний перелом у веденні війни на теренах Білорусі, давши можливість литовському командуванню перехопити стратегічну ініціативу до своїх рук. Для того, щоб взяти реванш за поразку, отриману від польсько-литовських військ на білоруських землях, російське командування вирішує провести широкомасштабний на­ступ в Україні. Український театр бойових дій знову стає пріорите­тним у російсько-польських змаганнях, а відтак перед козацькою елітою в черговий раз надзвичайно гостро постає питання зовніш­ньополітичної орієнтації — на боці Москви чи Варшави досягати задоволення своїх політичних і соціальних потреб.

План стратегічних дій, ухвалений на скликаній в середині лип­ня В. Б. Шереметєвим поблизу Василькова воєнній раді, передба­чав поділ козацького війська на дві великі частини. Одна з них, на чолі з наказним гетьманом переяславським полковником Тимошем Цицюрою спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків у західному напрямі, а друга під командою гетьмана Ю. Хмельницького повинна була захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар з коронною армією. Згідно з повідомленням Ю. Хмельницького цареві, разом з Т. Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командою київського воєводи було близько 60 тисяч ратників279. Ніжинський і Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Зо-лотаренком вирушили на північ і на білоруських землях вони мали об'єднатися з російськими військами на чолі з воєводою князем Ю. О. Долгоруковим. У тому випадку, коли до воєводи "...на сход пройти не можна...", В. Золотаренко мусив би йти "...на литовські міста — на Гомоль, на Річицю, а Березину переходити їм під Боб­руйськом..."280. Ще два козацькі полки (Канівський і Черкаський) відправлялися на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, у розпорядженні якого перебувало близько 10 тис. запорожців та 5 тис. "охотників" І. Сірка, за відповідним гетьманським наказом "...промисел чинити над татарами"281.

Таким чином стратегічний задум російсько-українського ко­мандування, ухвалений влітку 1660 p., був покликаний уберегти си­туацію від будь-яких несподіванок як з південного напряму — від можливого вторгнення союзних Речі Посполитій татарських орд, так і з північного — від литовського війська та дивізії коронного війська руського воєводи С. Чарнецького. Водночас надмірне дроб­лення Війська Запорозького послаблювало головне угруповання на чолі з В. Б. Шереметєвим та Т. Цицюрою, а також не гарантувало успіх армії Ю. Хмельницького на випадок зіткнення зі значними си­лами кримського хана. Не даремно ж український гетьман порушу­вав перед царем клопотання з приводу присилання в Україну "...замість Шереметєва іншого боярина з раттю, оскільки Василь Борисович Шереметєв пішов проти ляхів, а тут потрібно, щоб було з нами кому проти кримського хана стояти..."282.

Крім того, дослідники звертають увагу на обраний командуван­ням принцип поділу Війська Запорозького, який, вочевидь, став на­слідком певних негативних політичних процесів, що мали на той час місце в козацькому середовищі та взаєминах з російською сто­роною283. Адже розподіл полків за регіональною ознакою, по-пер­ше, міг відбивати факт політичного протистояння між правобереж­ними й лівобережними старшинами, а по-друге, вказував на недо­віру московського командування до правобережного козацтва.

Варто також звернути увагу і на той факт, що призначення го­ловнокомандуючим царськими військами боярина Шереметєва не сприяло зміцненню довіри між українським і російським команду­ванням. Останній був добре відомим козакам ще з часів збройного українсько-російського протистояння на білоруських землях, коли за його наказом, на той час воєводи борисовського, царські ратни­ки "...з арматою на місця і села, де козаки своє помешкання мали [...] наїжджали, козаків хапали і деяких в ув'язненні тримали, а інших невідомо куди дівали...      .

Але, на наш погляд, очевидним є те, що охолодження українсь­ко-російських взаємин не фокусувалося лише на особі одного В. Б. Шереметєва. Керівництво Війська Запорозького було ображе­не на уряд Олексія Михайловича за його непоступливість у справі пом'якшення умов Переяславських статей 1659 р. Крім того, ото­чення царя не вважало за доцільне демонструвати хоч би позірну приязнь і повагу до молодого козацького зверхника. З кінця 1659 р. Юрій кілька разів письмово звертається до дяків Посольського при-казу та особисто Олексія Михайловича з проханням про звільнення колишнього білоруського полковника Івана Нечая, його брата Юрія, а також деяких інших козацьких старшин, взятих за різних обставин у полон і утримуваних в ув'язненні на території Російсь­кої держави, обіцяючи при цьому взяти їх "...на сумнене и шлюбу­єм, же до конца житія своего посполу зо мною неотмінньїми будут зоставати подданьїми вашему царскому пресвітлому величест-ву..."285. Але кожного разу офіційна Москва зберігає олімпійський спокій і не реагує на клопотання гетьмана.

Вирушаючи в похід проти татар і поляків, Ю. Хмельницький 15 липня (с. с.) 1660 р. відправляє до Москви чергове прохання про звільнення бранців. Причому, на відміну від попередніх, цього разу звернення гетьмана було сформульоване в досить рішучому тоні: "...так многождьі о Йване Нечае [...] до вашего царского пресветло-го величества писал, а никогда не могу счастливьім бьіти, чтоб по-лучить желаемое; чаю, то писанье моє до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верньїми и желательньїми услу-гами моими на особную милость [...] заслужити не могу..."286. Від­повідь Олексія Михайловича також була доволі відвертою й різ­кою. В грамоті від 31 серпня (с. с.) 1660 р. московський монарх, пе­рерахувавши всі вчинені І. Нечаєм "провини і злочини", в тому чис­лі й "найголовнішу" з них — "...нам, великому государю [...], изме-нил и полскому Яну Казимеру королю присягнул...", відмовлявся випустити на волю козацького полковника і гетьманського свояка до тих пір, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою, оскіль­ки той "...по присязі своїй [...] польському королю [...] почне бажати всякого добра, а нам, великому государю, і вам, всьому Війську За­порозькому, шукати почне всякого зла"287.

Причому в даному випадку ображеним Москвою міг себе вва­жати не один лише Ю. Хмельницький. З невідомих нам причин уряд Олексія Михайловича не подбав навіть про те, щоб якимось чином заохотити до вірної служби й одного з найвпливовіших на той час лідерів промосковськи налаштованої козацької еліти — пе­реяславського полковника Т. Цицюру, який у виправі 1660 р. очо­лив лівобережні полки. Напередодні виступу в похід, покликаю-чись на свою вірну службу цареві та виняткові заслуги в поверненні України під його зверхність восени 1659 p., T. Цицюра клопотався перед Москвою про передачу йому у власність маєтностей, якими володів перед тим на білоруських землях І. Нечай. Однак уряд Оле­ксія Михайловича повністю проігнорував прохання старшини, на­віть не переобтяживши себе поясненнями причин відмови288. А та­кою причиною, вочевидь, були не стільки недовіра чи сумніви сто­совно лояльності конкретного старшини, скільки тверде переко­нання в небажанні козацького проникнення на білоруські землі вза­галі. Але, як би там не було, образливі для наказного гетьмана дії московського керівництва були вельми несвоєчасними.

Не подбавши належною мірою про поліпшення політичного клімату в козацькій Україні, Москва неприпустимо довго затягува­ла в часі і початок воєнного виступу на захід, зірвавши тим самим реалізацію стратегічного плану, ухваленого під Васильковом. Так, у похід В. Б. Шереметєв вирушив лише на початку вересня 1660 p., тоді як ще в червні Кримський калга з частиною орд вирушив до Бєлгорода на об'єднання з нураддин-султаном, аби разом іти "на черкаські городи". Зверхник перекопської орди Карач-бей вирушив у похід на Запорожжя, а кримський хан на чолі решти орд, черкесів та присланих Портою яничар — збирався на війну з донськими коза­ками. Вже 31 серпня 1660 р. під Чорним Островом орди нураддин-султана об'єдналися з коронними військами гетьмана С. Потоцького і після цього разом вирушили в напрямку Старокостянтинова. Таким чином, Васильківський план Шереметєва було зірвано вже на самому початку кампанії, а тому й здійснений розподіл козацького війська на дві великі частини втрачав будь-який сенс289.

Після ж вступу військ В. Б. Шереметєва і Т. Цицюри до Східної Волині 14 вересня 1660 р. польські війська спільно з татарськими ордами надійно перекрили подальший шлях просування на захід, змусивши противника зупинитися на підступах до Любара. Під Лю-баром у розпорядженні київського воєводи, за одними підрахунка­ми, стояло близько 15—19 тис. російських ратників і 20 тис. україн­ських козаків, за іншими — понад 30 тис. росіян і 20 тис. козаків-зад-ніпровців. Супротивна сторона налічувала близько 50 тис. польських вояків (разом зі збройними слугами) та близько 40 тис. татар, за ін­шими версіями — 25 тис. польських жовнірів і шляхти (разом з челя­ддю) та 40 тис. ординців, або ж — 29 тис. поляків і 15 тис. татар290.

Крім того, за порадою Т. Цицюри В. Б. Шереметєв залишив у Києві залогу на чолі з воєводою князем Г. Козловським, "...щоб між правобережними козаками не було зради..." (заява лівобережного старшини, як на наш погляд, досить промовиста для характеристи­ки ставлення різних прошарків козацької еліти одна до одної), а та­кож — на Лівобережжі значні сили під командою бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського, завданням якого було пиль­нувати південні рубежі від можливого нападу татар291.

В ході локальних боїв 15—16 вересня незначна перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Згідно з відомостями поль­ської сторони, достовірність яких, на жаль, немає можливості пере­вірити за іншими джерелами, коронні війська втратили близько 60 чоловік убитими і 100 пораненими, в той час, як втрати супротивни­ка сягали майже півтори тисячі чоловік292. Причому вочевидь під впливом негативного враження від втрат (доволі значних, як для та­кого млявого початку кампанії), в таборі В. Б. Шереметєва і Т. Цицюри намітилися негативні політичні тенденції. До поляків доходили чутки про непорозуміння в стані ворога; про те, що київ­ський воєвода, нібито не зовсім довіряючи козакам, навіть наказав російським воякам на всякий випадок підготувати шанці і з того бо­ку, який прилягав до козацьких полків. Реагуючи на цю, доволі об­надійливу, з точки зору польських інтересів, інформацію, до коза­ків із закликом переходити на сторону польського короля і прийня­ти його заступництво звернувся український магнат, генерал арти­лерії, брат покійного першого й останнього канцлера Князівства Руського Стефан Немирич293.

У наступні дні напруження в російсько-українському таборі під Любаром не спадало, і 25 вересня лівобережні козаки вже відкрито погрожували В. Б. Шереметєву відступом. Дані київським воєводою обіцянки значної грошової винагороди козакам по успішному завер­шенні кампанії дещо заспокоїли їх, але, як зазначає з цього приводу російський історик С. М. Соловйов, такий стан тривав недовго294.

Очевидно, саме ця обставина й спонукала В. Б. Шереметєва від­дати наказ про відхід увірених йому військ з-під Любара на північ­ний схід. Але російським і українським військам вдалося подолати трохи більше двадцяти кілометрів, як поблизу Чуднова вони знову були заблоковані поляками і ордою. Обране російським командуван­ням місце для розташування табору в умовах організації оборони бу­ло непоганим, оскільки, захищене пагорбами й болотами, давало змогу успішно відбивати приступи ворога, сподіваючись на допомо­гу 20-тисячного війська Ю. Хмельницького та ратників російських воєвод Г. Козловського, Ю. Баратинського та Г. Ромодановського. Тим часом Ю. Хмельницький, довідавшись про перебіг кампанії, на­прикінці вересня звернувся із закликом про допомогу до бєлгородсь­кого воєводи Г. Ромодановського, продовжуючи повільно просува­тися в напрямі Чуднова. Князь Г. Ромодановський не наважився без дозволу Москви виступати в похід295. Так само не прагнуло форсува­ти розвиток подій і гетьманське оточення. Але вже одна звістка про те, що Ю. Хмельницький на чолі правобережних козацьких полків наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська та­кий переполох, що, за словами очевидця тих подій, "...кожний почав свої найліпші речі пакувати...", і, якби протягом кількох наступних днів український гетьман продовжив похід, польські жовніри неми­нуче почали б утікати до Львова296.

Проте Ю. Хмельницький, як відомо, до Чуднова вирішив не на­ближатися, ставши табором за 20 км на схід від нього, поблизу міс­течка Слободище. Не надто активні дії українського гетьмана дали можливість польському командуванню розробити, хоч і не надто хитрий, але, мабуть, єдино можливий за тих умов план: нейтраліза­цію супротивника окремими частинами, не даючи змоги йому об'єднатися. В той час, як С. Потоцький з головними силами пильнував за табором В.Б. Шереметєва і Т. Цицюри, а київський воєвода І. Виговський на чолі 2-тисячної дивізії провадив спостереження за маневруванням Ю. Хмельницького, польний гетьман Є. Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі 9-тисячної добірної кінноти, 1200 піхотинців, 500 драгун і 20 тис. татар під ко­мандою нураддин-султана здійснив блискавичний перехід під Сло-бодище, де з ходу атакував козацький табір. (У розпорядженні по-льного гетьмана було також 10 гармат.)

Вельми динамічна й кровопролитна битва, що розгорілася 7 жовтня під Слободищем, традиційно трактувалася в історіографії, як переможна для польської зброї. Сучасні українські історики ста­влять під сумнів категоричність таких оцінок, звертаючи увагу, по-перше, на досить значні втрати польської сторони (лише серед ко­ронного війська вони сягали близько тисячі чоловік вбитими та по­раненими), а по-друге, на невизначеність перспектив продовження боротьби, оскільки в Є. Любомирського не було достатніх сил для облоги козацького табору Ю. Хмельницького297.

Якщо битва й не принесла відчутної переваги полякам та їхнім союзникам, то втрати української сторони298 остаточно знеохотили правобережну старшину та козаків до продовження походу. Адже, крім численних людських втрат, марш Є. Любомирського засвідчив вельми скрутне становище В. Б. Шереметєва, який не зумів завади­ти польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили і спрямувати їх під Слободище. Крім того, Ю. Хмельницькому не вдалося встановити зв'язок з обложеними під Чудновом і він не мав достовірної інформації про реальний стан справ у російсько-україн­ському таборі. Тим часом польська сторона розпочала пропаганди­стську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого "природного пана". Значну активність у цій справі виявляв екс-гетьман І. Виговський. Дивна, як на наш погляд, метаморфоза відбулася в поглядах генерального обозного Тимофія Носача. Ще півроку тому Ю. Хмельницький називав цього заслу­женого козацького старшину серед найбільш ображених королем і Річчю Посполитою під час ратифікації Гадяцької угоди на сеймі 1659 p., а тепер він чи не найбільш активно закликав козаків до по­розуміння з поляками, переконуючи товариство в тому, що після поразок московських військ під Конотопом і на Білорусі в царя не залишилося боєздатної армії, аби протистояти Польщі та Кримсь­кому ханству. До того ж, як стверджував генеральний обозний, ли­товський гетьман Павло Сапєга та воєвода руський Стефан Чарне-цький вибили москалів з Литви, а турки та татари "замкнули" Дон. Згідно з прогнозами Т. Носача, В. Б. Шереметєв не зможе дати ради полякам, а коли ті його остаточно розіб'ють, тоді настане черга ко­заків, яких татари заберуть в ясир до Криму299.

Збереглися відомості, що за таких, досить непевних умов мало-досвідчений український гетьман розгубився і самоусунувся від ви­конання своїх обов'язків, навіть дав обітницю після благополучно­го завершення кампанії прийняти постриг. Тим часом гетьманське оточення спробувало повторити вдалий дипломатичний хід покій­ного канцлера коронного Є. Оссолінського, досягнутий ним під Зборовом влітку 1649 p., — укласти сепаратну домовленість з тата­рами. Старшому над Ордою нураддин-султану було обіцяно знач­ний викуп від царя і такий же від Війська Запорозького за умови, що татари, якщо не виступлять разом з ними проти поляків, то, принай­мні, відступлять від останніх і негайно повернуться на півострів. Але кримська еліта відмовилася від запропонованого козаками ва­ріанту. Нураддин-султан повідомив про ініціативу уряду Ю. Хмельницького коронному гетьманові С. Потоцькому, а україн­ській старшині порадив домовлятися про мир з поляками, обіцяючи виступити на мирних переговорах посередником    .

Невдача в налагодженні сепаратних контактів з татарським ке­рівництвом зміцнила позиції пропольськи налаштованої старшини в оточенні Ю. Хмельницького. Заклики Т. Носача до порозуміння з польською владою знаходять підтримку в Г. Лесницького, М. Ханенка, Г. Гуляницького та ін. впливових козацьких лідерів. Ге­тьман певний час вагався з цього приводу і навіть був готовий поклас­ти булаву — за умови, що новим гетьманом не буде обрано київсь­кого воєводу І. Виговського301. Врешті-решт, запанувало компро­місне      рішення:      чекати      на      об'єднання      з      боярином B. Б. Шереметєвим, але в таборі під Слободищем, не пробиваючись з боями до Чуднова. Тим часом, вчинена 14 жовтня спроба київсь­ кого воєводи спільно з військами наказного гетьмана Т. Цицюри прорвати кільце облоги, принісши численні людські жертви, завер­
шилася провально. І вже наступного дня під враженням інформації з цього приводу Юрій Хмельницький вислав до польських гетьма­ нів полковника Петра Дорошенка з повідомленням про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори. Згідно з анонімною інформацією, козацький посол П. Доро­шенко,   прибувши   до   польського   табору,   запевнив   гетьмана C.                Потоцького в тому, що Військо Запорозьке не є ворогом Речі По­ сполитої, а лише прагне відірвати від Москви Т. Цицюру та задніп­
ровських козаків. Як попередню умову мирного діалогу гетьмансь­ кий уряд висував вимогу забути всі давні образи та кривди. Польсь­ ке командування, маючи від короля санкцію на проведення з укра­їнським гетьманом переговорів про повернення Війська Запорозь­кого під владу польського монарха, з охотою відгукнулося на про­позицію української сторони.

Призначені на комісію польські представники змушені були постійно пам'ятати про небезпеку об'єднання Ю. Хмельницького з В. Б. Шереметєвим, а тому послів від Війська Запорозького зустріли і розмовляли з ними, як з "...людьми близькими, а в недалекому мину­лому — товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства...", засвідчували "милість королівську" та щире бажання Яна Казимира досягти з козаками тривкого і справедливого миру. Крім того, польські комісари запевнили козацьку старшину Правобе­режжя в тому, що не може бути й мови про порушення їх давніх прав і вільностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями та Річчю Посполитою302.

Делегація від Війська Запорозького сприйняла сказане комісара­ми "...дуже спокійно і з повагою...". Однак, коли справа дійшла до узгоджень позицій сторін стосовно змісту угоди про примирення, це­ремоніальні чемності поступилися місцем гострим і напруженим де­батам. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при підтвер­дженні старих привілеїв Війська Запорозького була збережена чин­ність Гадяцької угоди, яка "...давала їм більше свобод, ніж дозволяли старі права (виділено нами. —В. Г.)...'\ та "...аби і вона також у цілос­ті і в кожній деталі залишалася непорушною (виділено нами.—В. Г.), оскільки була затверджена присягою короля і Речі Посполитої"303.

Отже, з наведеного вище випливає, що правобережна старшина належним чином оцінила далекосяжні політичні й соціальні перс­пективи, які відкривала перед ними Гадяцька угода, і що саме поло­ження угоди 1658 р. уряд Ю. Хмельницького волів би покласти в основу домовленостей, які сторони збиралися досягти восени 1660 р. під Чудновом. Відповідно до умов Чуднівської угоди304, ко­зацький зверхник брав на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ни­ми в переговори та не товаришувати. Підлягали анулюванню й будь-які інші домовленості Війська Запорозького стосовно протек­ції кого-небудь з іноземних володарів, з якими надалі козаки не ма­ли права встановлювати стосунки в майбутньому.

Для того, щоб якнайшвидше забрати назад міста й фортеці, за­йняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ по­винен був негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, зали­шивши С. Потоцькому кілька полків, щоб ті разом з польською ар­мією і кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі В. Б. Шереметєва. Коли б справа капітуляції московських військ за­тягувалася на тривалий час, Ю. Хмельницький мав би мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке.

Щодо подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри, угода пе­редбачала вибачити всі його провини (зважаючи "...на прохання та наполягання гетьмана запорозького..."), але лише за тієї умови, що він разом з козаками негайно залишить табір В. Б. Шереметєва і по­верне проти нього зброю. При цьому йому та всім його козакам га­рантувалися збереження всіх вільностей, якими користуватиметься і решта Війська Запорозького.

Козаки Ніжинського та Чернігівського (у джерелах українсько­го походження — Прилуцького) полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, за першим же універсалом гетьмана (що мав би бути відправлений негайно) повинні також відступити від Моск­ви, визнати зверхність польського короля та перейти в розпоря­дження віленського воєводи, великого гетьмана литовського Павла Сапєги та руського воєводи Стефана Чарнецького.

Для вирішення найпекучішої на той час проблеми — примусити київського воєводу до капітуляції польське командування скликало вій­ськову раду, куди було запрошено Ю. Хмельницького та козацьких по­лковників. На раді коронні гетьмани поставили перед українським ге­тьманом вимогу за будь-яку ціну відірвати від царського ближнього бо­ярина 20-тисячне (в описі військової ради його названо 30-тисячним) козацьке військо на чолі з Т. Цицюрою, оскільки, згідно з визначенням польської сторони, "...то була головна сила Москви..."305.

Ю. Хмельницький зразу ж після завершення військової ради підготував і таємно вислав Т. Цицюрі універсал з повідомленням про укладення ним мирної угоди з польською стороною. Гетьман ставив до відома наказного, старшину та козаків, що угодою пере­дбачено збереження всіх прав і вільностей, якими володіло Військо Запорозьке, як для правобережних, так і лівобережних козаків. А тому, як радив гетьман старшині та всім задніпровським козакам, краще перейти на бік польського короля, який пообіцяв забути всі попередні кривди та прийняти їх під своє заступництво, ніж задаре­мне згинути в обложеному таборі. У тому випадку, коли козаки за­лишать обоз В. Б. Шереметєва і виступлять зі зброєю в руках проти нього, Ю. Хмельницький забезпечив їм життя і вільності. В разі ж невиконання — як вороги будуть суворо покарані306.

Крім універсалу, Ю. Хмельницький відправив листа київсько­му воєводі В. Б. Шереметєву. В ньому гетьман повідомляв про пе­рехід усього Війська Запорозького під зверхність "свого природно­го пана" — короля польського, а тому радив ближньому бояринові "...не противитись волі Божій..." і шукати милосердя на перегово­рах з польськими гетьманами307. Але, як і варто було очікувати, той не прислухався до порад молодого українського гетьмана і не став шукати милосердя за столом переговорів з поляками. Натомість, згідно зі свідченням Й. Єрлича, наказав стратити всіх чуднівських міщан, які на той час перебували в таборі російських військ, не роб-лячи винятку ні для жінок, ні для дітей.

Значно більших успіхів досяг Юрій Хмельницький на таємних переговорах з наказним гетьманом лівобережних полків. В той час, як по полудню 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір В. Б. Шереметєва, Т. Цицюра на чолі 8 тис. козаків вирушив у на­прямі намету Ю. Хмельницького. Причому про отримання від укра­їнського гетьмана універсалу та свої наміри перейти на бік польсь­кого короля наказний гетьман і переяславський полковник довірив­ся лише своєму найближчому оточенню, а тому рядові козаки до останньої миті навіть і не здогадувалися про мету здійснюваного ними рейду. На полі бою війська наказного лівобережного гетьмана були атаковані кримською ордою. І на той час, як на виручку зад­ніпровським козакам надійшла польська кіннота, кілька сотень їх загинуло, а ще близько тисячі — потрапило до татарського полону. Ще одна їх частина, ставши свідками трагічних наслідків татарсь­кої атаки, спішно повернулася до табору, де увесь цей час залиша­лися козаки під командою київського полковника Василя Дворець­кого, якому Т. Цицюра, знаючи його близькі стосунки з царською адміністрацією, так і не наважився відкрити свої наміри. Таким чи­ном, до польського обозу наказний гетьман прибув лише з 4 тисячами козаків і старшин309.

Історичні джерела вказують, що на цьому митарства задніпров-ців не закінчилися. Коли передовий загін корпусу Т. Цицюри (усьо­го близько 2 тис. чол.), врешті-решт, пробився до обозу польського війська, шляхта з українських земель накинулася на козаків, розшу­куючи серед задніпровських "дейнек" своїх підданих310. Не набага­то краща доля чекала й наказного гетьмана лівобережців. Згідно з інформацією очевидця тих подій шотландського офіцера, що на той час перебував на службі в Яна Казимира, Патрика Гордона311, коза­цького старшину було заарештовано нібито за те, що він вивів вій­ська в поле раніше, ніж польські гетьмани встигли вишикувати свої війська в бойовий порядок, а тому й не змогли перешкодити татар­ському нападові на задніпровців312.