Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 8. Російський фактор у розвитку громадянського протистояння в козацькій Україні 1662—1663 pp.

Російський фактор у розвитку громадянського протистояння в козацькій Україні 1662—1663 pp.

Результати Чуднівської кампанії спричинили суттєві зміни в конфігурації регіональної безпеки Центрально-Східної Євро­пи. Чи не вперше за останні шість років, тобто по суті за весь час російсько-польської війни середини XVII ст., польське коман­дування зуміло досягти такої вражаючої перемоги і тим самим перехопити в Москви стратегічну ініціативу ведення війни до своїх рук, адже заслуга польських військ у Конотопській перемозі була досить символічною, а військова присутність в Україні — недостатньою, аби розвинути успіх. Тепер же, після розгрому армії російського воєводи В. Б. Шереметєва, військова присутність Мос­кви в Україні була більш ніж скромною, а позиції Варшави — міц­ними як ніколи. Все вказувало на те, що привідний важіль регіо­нальних процесів, згідно з розвитком подій, знаходиться в руках ке­рівництва Речі Посполитої і саме офіційна Варшава найближчим часом буде визначати напрями регіонального розвитку.

Зразу ж після капітуляції армії В.Б. Шереметєва, 7 листопада 1660 р. польний гетьман коронний Є. Любомирський з більшою ча­стиною коронних військ, що брали участь у Чуднівській кампанії, рушив у південно-східному напрямі вглиб України. На початку зи­ми віддав наказ про розквартирування ввірених йому військ по всій Правобережній Україні, зробивши при цьому виняток лише для кількох міст313.

Тим часом лівобережна козацька старшина, отримавши звістку про укладення Юрієм Хмельницьким угоди з польським королем, вирішила залишити тамтешню людність, серед якої були й російсь­кі залоги, вірною цареві. Царські воєводи двох найбільших форпос­тів Сіверщини (Чернігова та Ніжина) зразу ж привели населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. Щоправда, якщо в Чер­нігові ця процедура відбулася без будь-яких ексцесів314, то в Ніжині виникли певні ускладнення. В описі справ "Тайного приказа" міс­титься відписка ніжинського воєводи князя С. Шаховського, де, зо­крема, говориться: "...про наказного полковника про Романа Раку-шку с войтами, и з бурмистрьі і со всею старшиною: бес полковни-кова-де відома великому государю креста целовать не хотят"315. Ніжинський протопіп М. Филимонович у листі до царя від 29 жовтня 1660 p., виправдовуючи Р. Ракушку-Романовського, писав: "Здішниі полковник наказньїй Романовскиі видится же держится и міщан всіх збирал и со всіго уезду Ніжинского всі берутся кріпко при его царском величестві [...] И хотіли есмо, чтоб крест целовали, але впред послали к полковнику Василью Золотаренку, спрашива-ючися с ним, что он думает"316. Оскільки В. Золотаренко "думав" і надалі залишатися під владою московського царя, конфлікт було залагоджено.

У бажаному для Москви напрямі повів справу й наказний геть­ман Лівобережної України наказний полковник переяславський Я. Сомко317, який уже на початку листопада закликав бєлгородсько­го воєводу князя Г. Ромодановського, аби той "...з ратними людь­ми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати..."318.

Коли в Москві стало відомо про укладення Ю. Хмельницьким угоди з коронними гетьманами, але ще не донеслася страшна звістка про чуднівську катастрофу В. Б. Шереметєва, 8 листопада (с. с.) Кремль вислав в Україну спеціального гінця капітана Феокліста Сухотіна з царською грамотою до гетьмана та цілого Війська Запо­розького, а також кілька приватних листів до козацької старшини. Інструкція зобов'язувала гінця якнайшвидше їхати до українського гетьмана на Правобережжя через Путивль, Ніжин і Переяслав, але не забувати і про збір розвідувальних даних про суспільно-політич­ні настрої в Україні та ставлення до політичного вибору Ю. Хмельницького як козацької старшини, так і черні з обох боків Дніпра. По прибутті Сухотін мав засвідчити приязнь царя щодо ге­тьмана та всього Війська Запорозького, детально змалювати карти­ну російсько-українських взаємин з часів Б. Хмельницького, наго­лосити при цьому на вірності останнього складеній перед представ­никами Олексія Михайловича клятві, нагадати про зрадливість І. Виговського та недостойність дій козаків під Чудновом. Після цього гонець мав закликати гетьмана, старшину й козаків до пере­гляду своїх необдуманих рішень, оскільки лише під зверхністю православного монарха вони можуть сподіватися на звільнення їх "з-під ярма латинського". Якщо ж гетьман і старшина опам'ятають­ся і повернуться "під високу руку" царя, усіх їх чекає царська ласка і вибачення провин, якщо ж ні — сувора кара319.

Реляції Ф. Сухотіна про свої спостереження під час подорожі Україною переконують у вкрай неоднорідних і суперечливих того­часних суспільних настроях, відсутності єдності в поглядах на дії гетьмана та його оточення. Зокрема, в Ніжинському полку переваж­на більшість населення висловлювала побоювання щодо можливо­го наступу поляків і їхніх союзників — татар. Очевидно, саме під впливом таких настроїв наказний полковник Р. Ра-кушка-Романовський за дорученням В. Золотаренка відправив до Сум листа князеві Г. Г. Ромодановському із закликом негайно при­бути з військами до Ніжина для захисту від ворожого нападу320.

Від уважного ока царського посланця не заховалося й те, що і лубенський полковник Степан Шамлицький, "...і старшина, і коза­ки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, черка­си...", виберемо. А тому Ф. Сухотін, узагальнюючи власні спостере­ження, в посланні до Москви наголошував на тому, що коли Олек­сій Михайлович не відправить в Україну додаткові військові кон­тингенти, "...з козаками буде недобре..."321.

Ще більш непевно стали себе почувати царські воєводи в Укра­їні тоді, коли на початку зими Ю. Хмельницький переправив на лівий берег Дніпра 5 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом П. Дорошенком. Наприкінці грудня 1660 р. — в січні 1661 р. право­бережним козакам вдалося укріпитися в Зінькові, домогтися успіху в битвах з підрозділами воєводи стольника П. Скуратова, а невдовзі


захопити Ромни і підійти аж до Гадяча. Водночас польські та татар­ські війська вторглися в межі Прилуцького полку і так його спусто­шили, що, як доносили очевидці, "...мало вже чого цілого залиши­лося". Полтавський полковник Федір Жученко, який підтримав зроблений Ю. Хмельницьким під Слободищем політичний вибір, узимку 1661 р. здійснив похід на Лівобережжя і доходив аж під Ко-лонтаїв, Охтирку, Котельву та Камінне. Не обмежуючись суто мілітарними акціями, Ю. Хмельницький звернувся з універсалами до мешканців лівобережних міст і містечок, закликаючи їх повер­нутися до польського короля322.

Похід П. Дорошенка та його агітаційні заходи (як випливає з листа Я. Сомка до Г. Г. Ромодановського) спричинили значне бро­діння суспільних настроїв на Лівобережжі (наказний гетьман був переконаний, що позбутися його можна лише надіславши "великі ратні люди")323. Тогочасний охтирський полковник також інформу­вав царську адміністрацію про те, що "...боровенські, недригайлів-ські, ольшанські та інших міст козаки, а також охтирські козаки, по­кинувши своїх жінок і дітей, таємно пішли за Дніпро у військо Юрія Хмельницького"324.

Але розвинути досягнутий на початку зими успіх гетьмансько­му урядові Ю. Хмельницького не вдалося. І головна причина цього крилася не стільки у військовій потузі промосковськи налаштова­ного лівобережного козацтва та силі російських гарнізонів, скільки в нестабільності ситуації на Правобережжі. Конфлікти, що раз-по-раз виникали між жовнірами коронного війська та місцевими коза­ками, міщанами та посполитими, дестабілізували ситуацію в краї. Позбавлені належних засобів для існування, жовніри часто вдава­лися до насильницьких реквізицій продовольства та фуражу в насе­лення, у дворах і помешканнях якого вони стояли на постої, чинили грабунки та розбій. Ще більше загострилася ситуація з настанням ранньої і вельми суворої зими 1660/61 p., що прийшла на зміну не­врожайному літові та осені325.

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобереж­них полків, підсилених коронними військами та кримською ордою, наказний гетьман Лівобережжя Яким Сомко спромігся схилити на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький і Мир­городський, а згодом і Полтавський. Після цього, наприкінці квітня 1661 p., Сомко скликав в селі Бикові під Ніжином елекційну раду, аби отримати на ній санкцію лівобережного козацтва на закріплення за со­бою гетьманських повноважень, які восени 1660 р. отримав з рук геть­мана Ю. Хмельницького, завдячуючи належності до "клану Хмельни­цьких". На раді більшість виборців підтримали кандидатуру Я. Сомка як претендента на гетьманство, тоді як представники одного з найбіль­ших лівобережних полків — Ніжинського відстоювали кандидатуру свого полковника Василя (Васюти) Золотаренка.

Як можна зробити висновок з дій і заяв Я. Сомка та В. Зо-лотаренка, політичні програми претендентів мало чим різнилися одна від одної. Обидва вони виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожною бу­ла і їхня соціальна опора. Подібними — шляхи сходження на політич­ний Олімп (через родинну близькість до Б. Хмельницького). Тобто, в політичному плані Я. Сомко і В. Золотаренко не виступали політика-ми-антагоністами, в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Природа конфлікту крилася в осо­бистих амбіціях претендентів, а також суперництві регіональних угру­повань старшини Переяславщини та Сіверщини. Ще старший брат Ва-сюти сіверський гетьман Іван Золотаренко висунув на чільні посади в старшинському корпусі сіверських полків своїх родичів, які перебува­ли на них і на початку 1660-х pp.326

Пояснити феномен В. Золотаренка, якому підтримка лише од­ного полку дала змогу виступити всупереч волі решти, принаймні, 5—6 полків, неможливо, якщо знехтувати інформацією М. Костомарова про те, що навесні 1661 р. за спиною ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим Филимонович327, політичні акції якого (особливо в очах Москви) в цей час стрімко пішли вгору. Дійсно, о. Максим уже здавна перебу­вав у досить дружніх взаєминах з родиною Золотаренків. У 1654 р. він супроводжував старшого з братів — Івана в його поході на біло­руські землі, і, згідно з гіпотезою М. Грушевського, там перейнявся не лише душевним спокоєм сіверського гетьмана, а й входив до складу його політичного штабу, більше того — мав значний вплив на формування намірів і тактичних планів чільного козацького зверхника328. Саме під час Білоруського походу протопіп зумів на­лагодити тісні контакти з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу і стати persona grata в Москві. Ще більше о. Максим зміцнив свої позиції в придво­рних колах під час подій, пов'язаних з антигетьманським повстан­ням на Лівобережжі 1659 р. та його активним схилянням лівобереж­них мешканців на бік московського монарха. Після цього, згідно з твердженням відомого дослідника історії церкви і, зокрема, історії взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайлови­ча — В. Ейнгорна, ніжинський протопіп стає "вухами й очима" ро­сійського уряду в Україні329.

На початку 1661 p., аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя владики Діонісія Балабана, який зарекомендував себе противником Москви, уряд Олексія Михайловича вдається до досить рішучого, але й значною мірою ризикованого, з огляду на негативну реакцію українського та вселенського православного духовенства, кроку — 4 травня (с. с.) 1661 р. митрополит Крутицький Пітірим (тодішній


виконувач обов'язків місцеблюстителя патріаршого престолу) ви­свячує ніжинського протопопа Максима Филимоновича під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та проголо­шує місцеблюстителем Київської митрополії.

Висвячення М. Филимоновича в Москві на єпископську кафед­ру, що належала до Київської митрополії, було неканонічним з ба­гатьох причин. По-перше, Київська митрополія перебувала під бла­гословенням не Московського, а Константинопольського патріар­ха; по-друге, на землях Київської митрополії дотримувався прин­цип не призначення на вакантні кафедри, а вільної елекції. Але, як досить виразно проступає з тексту грамоти московського царя до константинопольського владики, де містилися виправдання цього неканонічного кроку, політичні мотиви мали для Москви настільки важливе значення, що заступало собою будь-які канонічні норми: згідно з твердженням Олексія Михайловича, українські інтереси, а насправді — інтереси російської політики в Україні, вимагали по­свячення на єпископство місцевого клірика, котрий міг би козаків "на істину направити"330.

Зважаючи на заангажованість місцеблюстителя політичними справами, було взято курс на створення для України нового духов­ного лідера, вплив якого б поширювався і на політичні процеси. Як справедливо зазначає з цього приводу російський історик другої половини XIX ст. Г. Ф. Карпов, уряд Олексія Михайловича приду­мав для України свого патріарха Никона331.

Повернувшись з Москви в Україну, Мефодій повів себе так, як і належало особі, яка користувалася повною довірою царя: не лише козацька старшина писала й доповідала йому про різні політичні й військові справи, а й царські воєводи інформували "великого госпо-дина преосвященного" про свої клопоти і вчинки. Перебравши до своїх рук управління Київською митрополією від Л. Барановича в першій половині липня 1661 p., новий місцеблюститель постарався усунути від участі в політичному житті представників чорного ду­ховенства, наблизивши до себе і до Москви протопопів С. Адамовича, В. Бабського, Г. Бутовича (представники білого ду­ховенства), яким довіряв вповні332.

Зважаючи на ту обставину, що процес творення "українського Никона" відбувся одночасно з діями Я. Сомка щодо реалізації своїх амбітних намірів, було б доречно вважати, що саме закулісні інтри­ги М. Филимоновича спочатку підштовхнули Васюту до проголо­шення себе на гетьманство, як це вважав М. Костомаров, а згодом — переконали Москву не визнавати гетьманських повноважень Я. Сомка, аби тим самим надати особливого статусу місцеблюсти-телю в суспільно-політичному житті Лівобережжя. Однак все ж більшу вагу в ігноруванні Москвою гетьманських претензій пере­яславського полковника в середині 1661 p., на наш погляд, мали поголоски щодо можливості повернення Ю. Хмельницького під звер­хність царя, що вельми багато важило в політичних розрахунках царського оточення. У Москві надавали важливого значення надіс­ланому Юрієм листа через свого посланця Михайла Суличенка, в якому він виправдовував свої дії осені 1660 р. винятково тиском з бо­ку правобережних полковників, а також висловлював намір поверну­тися під царську зверхність. Відправляючи в Україну наприкінці червня 1661 р. стольника Ф. Протасьєва, російський уряд наказував йому схилити Я. Сомка до того, аби він переконав свого племінника в царській милості та гарантував прощення усіх попередніх провин, пожалування Хмельниченка "містечком Гадячем з усіма до цього на-лежностями, як перед тим володів батько його..."333.

Прибічники єпископа Мефодія — протопопи С. Адамович і Г. Бутович — також радили московському керівництву не поспіша­ти з гетьманською елекцією на Лівобережжі і не передавати геть­манську булаву жодному з претендентів, а чекати повернення "на шлях істини" Ю. Хмельницького разом із правобережними козака­ми — "...авося де поверніться під його великого государя високу руку і Юрась Хмельницький і з Задніпровськими черкаси...". Вибо­ри ж на гетьманство Я. Сомка чи В. Золотаренка, на думку духов­них осіб, могли спричинити "...на обидва боки [...] замішання..."334.

Заради справедливості варто зазначити, що значні "замішання" на Лівобережжі могли спричинити не лише гетьманські вибори. Во­ни там, власне, вже були. Причому, недовіра й міжетнічна ворожне­ча, що спалахнула між "москалями" й "черкасами" внаслідок осінньої кампанії 1660 р. та її безславного завершення, в наступному році отримала значне "економічне підживлення" у вигляді конфліктів через використання царськими ратниками в Україні маловартісних мідних грошей як засіб платежу за продовольство і фураж. Не бажа­ючи бути ошуканим, місцеве населення відмовлялося продавати російським військам необхідні їм продукти, а відчуття голоду і на­явність зброї штовхало останніх до насильницьких реквізицій, гра­бунків і навіть убивств. Зокрема, на таку лінію поведінки царських ратників скаржився в середині червня 1661 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель у листі до Олексія Михай­ловича, стверджуючи, що "...за наказом начальних людей своїх, ра­тні люди [...] не для взяття кормів хлібних, але лише для здобуття скарбів й інших пожитків..." напали на вотчини і хутори, що нале­жать святій київській обителі — містечко Іванків, села Михайлівку, Булдаївку і Богдани, залишивши після себе "...церкви зруйновані, престоли перекинуті. Таїнства священні з посудин викинуті, свяще­ники роздягнуті, інші, за шиї зв'язані, биті, порубані, а деякі і на смерть забиті і піддані наші від [...] пожитків своїх розорені і деякі замучені і попечені, а іншим руки і ноги відрублені, інші ж на смерть забиті..."335.


По поверненні з Москви єпископ Мефодій був змушений звер­татися до переяславського воєводи князя В. Волконського з вимо­гою, аби той припинив своєю владою насильства, які чинять його підлеглі місцевому люду — "...на козацькі [двори] насильно стають, і багато хат палять, і з сіл будинки вивозять, і багато їм образ чи­нять...". Владика наголошував на тому, що саме через подібні наси­льства з боку польських жовнірів "...у них битва розпочалася..."336.

Київський воєвода стольник 1.1. Чаадаєв у донесенні в Москву від 4 липня 1661 р. (с. с.) звинувачував свого товариша воєводу кня­зя Ю. М. Баратинського в різного роду насильствах над місцевим населенням, у тому числі й колишнім полковником київським мос­квофілом В. Дворецьким, який 26 травня (с. с.) тільки-но вийшов з полону, роздобувши заразом цінні розвідувальні дані про зносини польського короля з кримським ханом і австрійським цісарем. Стверджуючи, що своїми діями Баратинський відштовхнув від Мо­скви навіть тих українських обивателів, які раніше царю "служили і добра бажали"337.

Варто зазначити, що конфлікт Баратинського з Чаадаєвим не був явищем унікальним для ситуації, що панувала на початку 1660-х pp. на Лівобережжі взагалі та в стані російського війська зо­крема. В умовах загальної деморалізації і розповсюдження анархії й отаманства царські воєводи в Україні пересварилися один з одним і закидали Москву скаргами на протиправні дії своїх опонентів. Так, ще один київський воєвода І. О. Ржевський доносив на своїх товаришів воєводу О. Мєщєрінова та приказного дяка Т. Савлукова, дяк І. Пєсков — на воєводу В. Волконського, остан­ній на воєводу 1.1. Чаадаєва тощо. І. О. Ржевський в листах до царя вельми непривабливо змальовував єпископа Мефодія, закидаючи йому і нерозсудливість, і злобу. Крім того, воєводи не раз доносили на наказного гетьмана Я. Сомка, закликаючи уряд Олексія Михай­ловича негайно збільшити військову присутність в Україні, засте­рігаючи, що в разі відмови той (Сомко) неодмінно зрадить338. Непе­вність царського оточення щодо перспектив розвитку ситуації на Лівобережжі додатково посилювали обопільні доноси вищої коза­цької старшини один на одного: Я. Сомка на В. Золотаренка, І. Сірка та І. Брюховецького на Я. Сомка339.

Цілком логічно, що за такої непевної суспільно-політичної об­становки уряд Олексія Михайловича в середині 1661 р. витримує досить тривалу паузу в українських справах, не визнаючи при цьо­му результатів Биківської елекційноїради та не поспішаючи форсу­вати елекційний процес взагалі. Пріоритетним завданням російсь­кої політики в Україні на той час стає здобуття політичного реван­шу на Правобережжі шляхом повернення під "високу царську ру­ку" гетьмана Юрія Хмельницького та всього Війська Запорозького.

Тимчасове політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ Мефодій, на якого покладалося й завдання навер­нення правобережних козаків на "шлях істини". Саме з цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель чинить енергійні спроби зав'язати дружні стосунки з Ю. Хмельницьким, заохочуючи до цієї справи намісника Софійського монастиря Гавриїла Олешковича — в неда­лекому минулому наставника тоді ще гетьманича під час його навчання в Києво-Могилянській академії. Ще одного духовного лідера України архімандрита Києво-Печерського монастиря Іно-кентія Гізеля залучає до переговорів з гетьманом війська Запорозь­кого московське керівництво340. Позитивне завершення задуманого Москвою плану повинно було не лише допомогти досягненню ре­ваншу в боротьбі з Річчю Посполитою, а й стабілізувати ситуацію на Лівобережжі та зняти питання політичного лідерства в краї.

Козацька еліта Лівобережної України, хоч на перший погляд ніби й підтримувала наміри Москви та православного духовенства, насправді ж, як уже зазначалося вище, не припиняла з'ясовувати між собою стосунки та дискредитувати в очах московського керів­ництва своїх суперників. Робилося це з метою використання часу, аби зміцнитися політично й закріпити за собою елітарне становище в краї в умовах, коли стара еліта — шляхта та "старовинне" козацтво — виявилася в переважній своїй більшості усунута від участі в цих міжкланових розборах. Вельми показовим щодо цього є спостере­ження московського дяка І. Пєскова, який восени 1661 р. інформу­вав Москву: "...нині на цьому боці Дніпра старих добрих козаків (виділено нами. — В. Г.) немає, і кращі хто в них наказні полковни­ки втікачі із-за Дніпра: Пилипець Уманець з братом Васютою, та Зражевський й інші ж такі". З усього цього І. Пєсков робить логіч­ний висновок: "А нині гетьману і бути не має біля чого"341. Проти­лежної позиції дотримувалося новонароджене задніпровське панс­тво, яке факт свого політичного лідерства в краї прагнуло закріпити правовою легітимацією.

З плином часу шанси на політичне вирішення проблеми належ­ності Правобережжя до сфери впливу Москви невпинно маліли, оскільки на кінець літа дедалі очевиднішою ставала загроза війсь­кового виступу Ю. Хмельницького спільно з поляками та татарами на Задніпров'я. Однак це не додавало шансів Я. Сомку на успіх у бо­ротьбі за булаву лівобережного гетьмана. В другій половині року конкуренти в боротьбі за пальму першості в Україні звинувачують наказного гетьмана в "неминучій думі" завдати "...велику шкоду цілості всього православя [...] до решти [...] народ наш малоросійсь­кий загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельни­цьким"342. Особливу активність у дискредитації Я. Сомка виявляє кошовий отаман Іван Брюховецький, який "розкриває" його наміри перед бєлгородським воєводою князем Г. Г. Ромодановським, пол­ковником царської армії Г. Косаговим. Прибувши до Києва, аби до­бути тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, ко­шовий зустрічається з місцеблюстителем митрополичої кафедри і переконує його в тому, що Я. Сомкові не можна довіряти, оскільки він готує зраду . Цілком імовірно, що и київський воєвода князь Ф. Ф. Куракін, доносячи в Москву 21 вересня (с. с.) 1661 р. на Я. Сомка, котрий нібито закликав Ю. Хмельницького, "...щоб тата-ровя йшли на цей бік Дніпра..."344, джерелом інформації мав якраз Івана Мартиновича, який, проголосивши себе "запорозьким (кошо­вим) гетьманом", активно втручається в переделекційну боротьбу на Лівобережжі345.

В основі конфлікту, навколо якого на початку 1660-х pp. розго­рілися політичні баталії на Лівобережжі, лежав черговий перероз­поділ чільних місць на політичному Олімпі козацької України. На високі посади (за відсутності "старовинного" козацтва та покозаче-ної шляхти, що в переважній своїй масі залишалися з Юрієм Хмель­ницьким) претендували, з одного боку, ошляхетнена (за способом життя) козацька старшина Лівобережжя, яка зуміла в роки револю­ції не лише пробитися на горішні шаблі службової ієрархії Війська Запорозького (принаймні, місця "другого ешелону" належали їй), а й на порівняно спокійних теренах Задніпров'я зібрати певний май­новий статок, а з іншого, — старшина запорозька, яка досягти цього не зуміла через різні причини, але поки що й не розпрощалася з мріями надолужити втрачене, побудувавши свою політику на не­вдоволенні козацьких мас швидким збагаченням їхніх учорашніх бойових побратимів.

Втрутившись у боротьбу за політичне лідерство на Лівобереж­жі, Брюховецький не обмежується самою лише дискредитацією свого супротивника, а й вдається до вельми вдалого, з огляду на на­гальні потреби його політичної гри, ходу, а саме: висловлюється за те, аби в Україні взагалі було ліквідовано інститут гетьманства, а управління краєм було довірено кому-небудь з московських вель­мож, хоч би царському окольничому князеві Ф. М. Ртищеву: "...нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросій­ського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок ліпший був і бережіння..."346.

Варто зауважити, що пропозиція І. Брюховецького стосовно пе­редачі управління Україною Ф. М. Ртищеву в тактичному плані була досить вдалою, бо, по-перше, демонструвала політичну безкорис­ливість запорозького лідера, а по-друге, обіцяла непогані політичні перспективи місцеблюстителю, оскільки саме цей окольничий царя перебував у близьких стосунках з українським духовенством і захи­щав його інтереси при дворі Олексія Михайловича347.

Тим часом Я. Сомко, прагнучи зміцнити своє політичне стано­вище, на 14 квітня (с. с.) скликав лівобережну старшину до Козель-ця для проведення елекційної ради. На раді, на яку з'їхалися полко­вники "...не з багатьма людьми, чоловік по десять маючи"348, наказ­ний гетьман домігся від старшини проголошення себе повноправ­ним регіментарем. До Козельця було запрошено й місцеблюстителя Київської митрополії, але не допущено представників царської ад­міністрації. Зважаючи на дану обставину, єпископ Мефодій закли­кав старшину не поспішати з проведенням елекції, але, врешті-решт, під тиском Я. Сомка та його прибічників скріпив результати виборів святковим богослужінням у місцевому соборі.

Таким чином, у разі проведення виборів на раді в Козельці, місія царського представника (чи представників) в елекційному процесі зводилася б до передачі булави і прапора вже обраному до його приїзду гетьманові. Відсутність московських бояр нараді була трактована єпископом Мефодієм, а згодом і урядом Олексія Ми­хайловича, як ознака нелегітимності вибору Я. Сомка на гетьманст­во. Аналогічну думку відстоювали російські історики С. Соловйов та В. Ейнгорн349. Але коли не зважати на відсутність царських пов­новажних представників, з формально-правового боку вибори, що відбулися в Козельці, були абсолютно правомірними. Адже ні в угоді Війська Запорозького з царем 1654 p., ні навіть у її зміненому варіанті 1659 р. та "Нових статтях Ю. Хмельницького" 1659 р. не містилося положень, які б обмежували прерогативи української сторони в питанні гетьманської елекції без обов'язкової участі ро­сійського представника в роботі елекційної ради. Згідно з догово­ром 1654 p., Військо Запорозьке володіло правом "...обирати геть­мана за давніми звичаями, самим між себе, а кого гетьманом обе­руть і про того писати нам, великому государю..."350. У сфальси­фікованому варіанті "Прежних статей Б. Хмельницкого" в редакції 1659 р. прерогативи Війська Запорозького в елекційній практиці порушувалися тим, що відтепер новообраний регіментар повинен був їхати до царя "...бачити його царські пресвітлі очі...", і вже на Москві цар мав "...пожалувати гетьмана по чину: булаву і прапор і на гетьманство свою государеву жалуваную грамоту дати йому на­каже..."351. У "Нових статтях" будь-яких інших уточнень у виборчу процедуру не містилося. Тобто, присутність представників уряду Олексія Михайловича на виборчій раді диктувалася не правовими нормами, що регулювали політичні стосунки Війська Запорозького з московським монархом, а лише побажаннями козацької старши­ни, передовсім Я. Сомка та В. Золотаренка, спроби яких вирішити елекційні проблеми навесні 1661 р. успіхом не увінчалися.

Козелецькі події вказували на те, що Я. Сомко та старшина, яка була на той час його головною опорою, повели справу таким чином, аби зміцнити гетьманський провід, обмежити втручання російської адміністрації, не допустити запорожців до вирішення справ, що стосувалися устрою та політики лівобережного Козацького Гетьма­нату.

Зразу ж після обрання на гетьманство Я. Сомко поставив перед учасниками ради вимогу, аби всі полковники на письмі зобов'яза­лися виконувати волю гетьмана. В тому випадку, коли хто-небудь з них наважився б виявити непослух своєму регіментареві, останній (за згодою з іншими полковниками) отримував би право карати сва­вільника на смерть, не ставлячи при цьому до відома царя352.

Отже, навесні 1662 р. Я. Сомко та його оточення прагнули пове­рнутися до ситуації, яка існувала до жовтня 1659 p., тобто часу на-в'язання О. М. Трубецьким нових договірних умов урядові Ю. Хмельницького. Прикметно, що вимоги до посилення гетьман­ської влади, поставлені на раді в Козельці щойно обраним регімен-тарем, за своєю суттю повторювали ті, які старшина, що згрупувала­ся восени 1659 р. навколо особи Ю. Хмельницького, висувала напе­редодні проведення генеральної ради в Переяславі в Жердівських статтях353.

Незалежність позиції лівобережного гетьмана досить виразно демонструвала і його політика в економіці. Зокрема, на Козелецькіи раді піднімалося й таке вкрай важливе питання тогочасного госпо­дарського життя краю, як обіг на його теренах російських мідних грошей. Як відомо, впровадження урядом Олексія Михайловича маловартісних мідних грошей спровокувало бунти в Москві, тож російське керівництво планувало за їх допомогою вести розрахун­ки за отримані на Лівобережжі царськими ратниками провіант і фу­раж. Посланець Я. Сомка до Москви протопіп В. Бабський ствер­джував у Посольському приказі, що ініціаторами обговорення цьо­го питання на раді виступили старшини ніжинського полковника В. Золотаренка. Переяславці ж, навпаки, заявляли про свою готов­ність вірно служити цареві навіть у тому випадку, коли він буде жа­лувати їх грішми, зробленими із шкіри (хоч саме козаки Я. Сомка три тижні по тому відмовилися отримувати царську платню мідни­ми монетами). Вже згадуваний раніше дяк Посольського приказу І. Пєсков також доносив у Москву, що Я. Сомко, як тільки "...учинив себе гетьманом [...] дурість свою показав і наказав, щоб в усіх містечках мідних грошей не брали і не торгували ними...      .

"Дурість" гетьмана, з точки зору офіційної Москви, не обмежува­лася лише цим. Ще в переддень Козелецької ради Я. Сомко в листі до бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського (добре відомого в Україні своїм владолюбством ще з червня 1658 p., коли саме його по­хід на Лівобережжя прискорив оформлення гетьманом І. Виговським підданства польському королю) в досить категоричній формі поставив вимогу: "...з Гадяча і з інших міст воєвод вивести..."355.

Як зауважує з цього приводу В. Ейнгорн, князь, "звичайно ж", не звернув увагу на вимогу козацького зверхника і воєвод з Гадяча та інших місць, де їхнє перебування не було передбачене угодою 1659 p., не вивів356. Але вже три тижні по тому, 11 травня 1662 р. (с. а), єпископ Мефодій інформував ніжинського воєводу князя С. Шаховського про те, що з Гадяча, Зінькова, Груні та деяких ін­ших лівобережних містечок козаки вигнали царських ратників на чолі з воєводами357.

Але Я. Сомко, взявши різку тональність у стосунках з російсь­кою адміністрацією, явно недостатньо подбав про підтримку своїх дій всередині України, зокрема в середовищі козацької старшини. На відміну від одного із своїх попередників — гетьмана І. Виговського, котрий, як уже зазначалося вище, перед початком боротьби з царським урядом за автономію Козацького Гетьманату восени 1657 р. на Корсунській раді обіцяв старшині допустити її до вирішення найважливіших соціально-політичних проблем, Я. Сомко спробував негайно вжити заходів, аби зміцнити гетьман­ську владу та натомість подолати старшинське свавілля. Зважаючи на стан тогочасної дисципліни у Війську Запорозькому, поглиблен­ня центризму в розвитку політичних процесів, посилення проявів отаманства та анархії, кроки новообраного гетьмана були вельми необхідні, але вони неминуче провокували спротив тих, проти кого були спрямовані — заслужених козацьких полковників. Саме тому один з найбільш впливових лівобережних старшин чернігівський по­лковник Оникій Силич (полковий уряд посів ще в 1657 p., брав ак­тивну участь у повстанні проти гетьмана І. Виговського в серпні—ве­ресні 1659 p., за що в жовтні 1659 р. отримав охоронну грамоту царя і був виведений з-під карної влади гетьмана) ще під час Козел ецької ради демонстрував своє невдоволення діями Я. Сомка, а після від'їзду з Козельця відправив єпископу Мефодію листа, в якому за­суджував поведінку гетьмана358. Виразно антигетьманську позицію зайняв ніжинський полковник Василь Золотаренко. Повернувшись з елекційної ради, він заявив, що Я. Сомко силою заволодів геть­манською булавою, а тому не буде виконувати його накази359.

Місцеблюститель Київської митрополії, відправивши до Моск­ви повідомлення про перебіг Козелецької ради, звертав увагу на компрометуючі Я. Сомка епізоди її проведення та, зрештою, реко­мендував урядові Олексія Михайловича результати виборів визна­ти недійсними, гетьманського звання за переяславським полковни­ком не підтверджувати, оскільки той своїми "свавіллями" і "насильством" вочевидь показав, що від нього можна чекати чого завгодно, навіть найгіршого. Крім того, місцеблюститель просив якнайшвидше прислати в Україну уповноваженого царського боя­рина для проведення "справжньої" елекційної ради360. Одночасно Мефодій проінформував про перебіг ради царських воєвод, що не­сли службу в лівобережних містах, та порадив їм жити "з остра­хом", оскільки від Я. Сомка тепер можна чекати "злого"361. В. Золотаренко також відправив листа до Москви, в якому засте­рігав оточення Олексія Михайловича, що результати козелецьких подій можуть мати негативні наслідки362.

Крім непорозумінь з царськими воєводами, тривогу в оточенні Олексія Михайловича, очевидно, викликали й заяви Я. Сомка сто­совно його бачення моделі взаємовідносин Війська Запорозького з царем. Будучи прибічником сильної гетьманської влади та прибор­кання у Війську не лише охлократичних настроїв, а й реальних про­явів старшинської олігархії, гетьман ще в середині 1661 р. в розмові з піддячим Приказу таємних справ Ю. Никифоровим указував на необхідність того, щоб гетьман "...під рукою великого государя бу­дучи в підданстві...", над полковниками мав владу ("бьіти владате-льньїм"), а не так, як про те написано в попередніх статтях, тобто в угоді 1659 р.363 Оскільки розмова з Ю. Никифоровим точилася нав­коло проблеми повернення Ю. Хмельницького в підданство царя, можна дійти висновку, що Я. Сомко, ставлячи вимогу про денонса­цію окремих положень Переяславських статей 1659 p., мав на меті не розширення власних прерогатив, а зміцнення гетьманської влади взагалі. Отож, виходячи з цього, з впевненістю можна стверджува­ти, що авторитарна модель побудови Козацького Гетьманату була одним із наріжних каменів політичного світогляду гетьмана.

Деталізуючи своє бачення цієї важливої проблеми, Я. Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659 р. судовий іму­нітет окремих козацьких старшин, а також застерегти неможли­вість зносин полковників з царем "мимо гетмана". Висловлювалася думка і про необхідність запровадження інституту постійного цар­ського представника при гетьманові, аби регіментар міг оперативно приборкувати будь-які прояви свавільних дій з боку окремих пол­ковників. А коли б хто не бажав втихомирюватися — карати його на смерть, "...а дивлячись на те, іншим не кортіло..."364. Політичні по­гляди старшини підтверджувалися його пропозицією щодо побудо­ви на Запорожжі фортеці й розміщення в ній 10 тис. царських рат­ників разом з артилерією. Цим самим, на думку Я. Сомка, було б вирішено зразу кілька завдань: 1) "закрито" татарські орди в Криму; 2) ліквідовано небезпеку виникнення заворушень на Січі ("...Запо­рожжя де буде кріпко..."); 3) гарантовано безпеку російським війсь­кам, дислокованим у лівобережних містах365.

За період, що минув з моменту зустрічі Я. Сомка з Ю. Никифо­ровим, політичні погляди гетьмана не зазнали суттєвих змін. Як і раніше, він виступає за розбудову стосунків Війська Запорозького з московським монархом на основі угоди 1659 p., але з внесенням до неї певних змін: "...пункти де і привілеї і ті добрі, на чому Юрася Хмельницького обирали, тільки лишень їх затвердити кріпко [...] а тільки де в Юрасевих пунктах поганого що написано, гетьману не вільно за вину карати на горло, те де потрібно відмінити; добре б полковник від гетьмана страх мав, за наказом б де завгодно стояв і помирав..."Зб6.

Отже, Я. Сомко в питанні стосунків Війська Запорозького з ца­рем виступав за чітке дотримання принципу васальних взаємин, які б здійснювалися винятково за гетьманським посередництвом. Тобто, в тому варіанті, як це пропонувалося в Жердівському проек­ті 1659 p., але було відкинуто в "Нових статях Ю. Хмельницького".

У сфері соціальних відносин гетьман відстоював необхідність підтвердження прав і привілеїв козацтва з одночасним упорядку­ванням міжстанових взаємин: на весну пропонувалося "...козаки [...] по своїм реєстрам переписати, а селяни собі переписані будуть; реєстрові козаки стануть государеві служити, а з селян стануть зби­рати государеву казну і хлібні запаси...". Необхідність соціальної структуризації суспільства Я. Сомко обґрунтовував тим, що "...нині [...] в тій уособиці [...] все пропадає: називаються всі козаками, на службу не йдуть, а государевої казни не платять ні же; а як неприя-тель наступає, і козаки старі реєстрові чимало не хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити, в ту пору бігають в Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а кажуть, начебто супроти ворога ходили"367.

Звичайно ж, у стратегічному плані міркування гетьмана щодо соціальної структуризації Козацького Гетьманату були абсолютно співзвучні намірам московського керівництва — недаремно ж ще влітку 1654 р. уряд Олексія Михайловича наполягав на впорядку­ванні козацького компуту368. Однак у конкретних соціополітичних умовах початку 1663 р. соціальні вимоги Я. Сомка були тісно пов'я­зані з політикою і свідчили про його бажання уникнути проведення елекційної "чорної" ради в тому вигляді, як цього прагнули І. Брюховецький і ті, хто підтримував його в Україні та Москві, тобто з допущенням до елекційного процесу не лише рядового ко­зацтва, а й декласованих елементів із середовища селян і міщан.

На тлі таких досить принципових політичних вимог Я. Сомка програмні положення іншого претендента на гетьманство — І. Брюховецького, викладені в розмові з Ф. Лодиженським, були аб­солютно лояльними і більш ніж поміркованими. Так, кошовий геть­ман обіцяв після проведення "повної чорної ради" всі прибутки, які до цього часу йшли на гетьмана, полковників і старшин, спрямува­ти в царську скарбницю, а звідти — на платню царським ратни­кам369. Варто зазначити, що цей, поза всяким сумнівом, вельми вда­лий популістський хід Івана Мартиновича не був новим для зими 1663 р. Принаймні, як можна зробити висновок з пізнішої заяви єпископа Мефодія, вже восени 1662 р. під час таємних нарад з місцеблюстителем у Гадячі претендент на гетьманство начебто по­обіцяв у разі оволодіння ним гетьманськими клейнодами відмови­тися від прибутків на користь царської скарбниці370.

Особливо варто наголосити на тому, що відмова кошового геть­мана від збирання податків і різного роду поборів не була локаль­ною поступкою суверену, а свідчила про його принципове бачення характеру взаємовідносин Війська Запорозького та російського мо­нарха. Адже І. Брюховецький декларував необхідність відмови ге­тьманського уряду не лише від отримання прибутків, а й взагалі від претензій на політичну зверхність у суспільстві: "А у Війську Запо­розькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сот­ники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за вели­кі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим [...] по привілеям королівським і володіли..."371. З контексту розмови ви­пливало, що головний результат багатолітньої боротьби козацтва кошовий гетьман вбачав лише у зміні суверена — володільницькі права польського короля мали перейти тепер до російського царя. Зрозуміло, що саме так тлумачили зміст подій і в Москві, а тому й політичні акції Івана Мартиновича в приказних палатах "білокам'яної" після таких заяв зросли.

За таких обставин Москва остаточно втрачає довіру до Я. Сомка і робить ставку на його опонента І. Брюховецького. Варто було ко­шовому гетьману та місцеблюстителю лише натякнути царським представникам в Україні, що вони побоюються їхати до Ніжина че­рез загрозу нападу з боку вірних Я. Сомкові козаків, як їм було ви­ділено для охорони загін царських ратників372. Навіть сам Олексій Михайлович робить висновок стосовно ненадійності Я. Сомка та водночас вірності І. Брюховецького. Так, у листі до воєводи бєлго­родського Г. Г. Ромодановського монарх наказує "...берегти накріп-ко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний..."373.

Позиція московського керівництва щодо визначення пріорите­тів власних інтересів на Лівобережжі та, зокрема, власних симпатій до учасників елекційного процесу робила результати виборів дово­лі прогнозованими: в разі виходу ситуації з-під контролю царського представника інструкція надавала йому повноваження призупини­ти проведення ради аж до моменту отримання з Москви додаткових рекомендацій.

Проте потреби в цьому не виникло. Як відомо, "чорна" рада під Ніжином 17—18 червня 1663 р. (с. с.) хоч і проходила доволі бурхливо й драматично, все ж її розв'язка вповні задовольняла московське керівництво. Булава лівобережного правителя пе­рейшла до рук бажаного кандидата — Івана Мартиновича Брю­ховецького, а його опонентів — Я. Сомка, В. Золотаренка, О. Силича, О. Щуровського та інших не лише скинуто з полковниц­тва, а й ув'язнено, що давало змогу сподіватися на мирне переби­рання новообраним гетьманом влади до своїх рук.