Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 9. Московський інкорпораційний проект 1665 р.

Московський інкорпораційний проект 1665 р.

Переконлива перемога, здобута прибічниками І. Брюховецького на генеральній раді під Ніжином на початку літа 1663 p., неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобереж­ного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за була­вою претендент щедро роздавав карт-бланш запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і по­сполитим Лівобережжя, він ще й обіцяв у разі перемоги перегляну­ти існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стри­мати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларо­ваний І. Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної або "чорної" Генеральної ради (як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького) зруйнував і до того не вельми тривкий спокій в суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв, а крім того — посилив становище місцеблюстителя Київської митро­полії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершою ознакою зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення особо­вого складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої ча­стини374. Повертаючись з-під Ніжина на південь Лівобережжя, І. Брюховецький "...роспустил новопоставлених полковников, тих которіе з ним з Запорожжа вишли, но усіх столечних городах, при­давши каждому полковникові по сто чоловіка козаков, которим по усіх полках жупани давано"375. Розквартировуючи запорожців по полкових містах Лівобережжя, гетьман вирішував зразу кілька про­блем. Передовсім він матеріально винагороджував своїх прибічни­ків, котрі вели його на гетьманство. Адже, крім того, що запорож­цям "...по усіх полках жупани давано...", вони, користуючись по-кровительством гетьмана, "...з млинов сами розміри брали и куди хотіли оборочали..."376. Ясна річ, що присутність при новопоставле-ній І. Брюховецьким полковій старшині загонів запорожців пара­лізувала спротив скинутих з урядів старшин та зміцнювала автори­тет нової влади. Але, що не менш важливо, розквартирувавши запо­рожців по всьому Лівобережжю, гетьман звільнявся від їхньої опіки, діставав можливість проводити власну політику, а не бути маріонеткою в руках "дейнеків", які винесли його на гребінь влади і сподівалися, згідно з традиціями, що існували на Січі, ділити з ним цю владу. Переконливим підтвердженням цього служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу К. Хлопова, Іван Мартинович порушував перед царем клопотання про заборону ни­зовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи ге­тьмана: "...щоб запорожці їздили про все до нього, гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили"377. Тобто новообра­ний регіментар, уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшин­ського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман І. Виговський378. Намаган­ня наслідувати І. Виговського вбачається і в інших діях Івана Мар-тиновича — недаремно ж дещо пізніше він заявляв, що буде все так, як було при Виговському.

Прагнення І. Брюховецького зміцнити гетьманську владу зму­шує його "забути" і про свої взяті напередодні елекційної ради зо­бов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гаран­тування міщанам не втручатись козацькій адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій тощо.

Окремою, досить важливою і вкрай делікатною проблемою сус­пільно-політичного життя Лівобережного Гетьманату середини 1660-х pp. залишаються взаємини гетьманського уряду з православ­ною Церквою. Отримавши під час переделекційних перегонів важ­ливу допомогу від духовенства, І. Брюховецький, зважаючи на нада­ні напередодні обіцянки, а також реальний стан справ, на перших по­рах свого гетьманування змушений демонструвати свою особливу приязнь як стосовно єпископа Мефодія, так і духовенства загалом379.

Не будучи впевненим у своїх силах, гетьман у стосунках з єпис­копом продовжує вдавати з себе покірного слугу, намагаючись ви­користати авторитет Мефодія при вирішенні важливих для себе пи­тань в взаєминах з Москвою. Зокрема, саме через єпископа І. Брюховецький порушує клопотання про повернення козацькому війську армати, про присилання на Лівобережжя царських ратни­ків, аби "... було з ким проти короля стати..." та про відкликання з Переяслава воєводи В. Б. Волконського, оскільки він "... велми чо­ловік впертий..." і ліпше буде "... його перемінити, ніж за його з ге-тьманом нерадівстом якась поруха вчиниться...      .

Але гетьмана не могло й не турбувати активне втручання місце-блюстителя у світські справи, а особливо його наполегливі нама­гання примусити уряд І. Брюховецького до виконання взятих на се­бе останнім восени 1662 р. в Гадячі фінансових зобов'язань. Про го­товність новообраного регіментаря утримувати російські війська єпископ Мефодій говорив Д. С. Велико-Гагіну ще під час Ніжинсь­кої ради. Тоді І. Брюховецький, зіславшись на непевні умови мо­менту, твердив, що наразі не має часу, необхідного для вироблення відповідних домовленостей, оскільки потрібно негайно виступати проти неприятеля381. Після ради місцеблюститель не облишив сво­го наміру реалізувати гадяцькі домовленості з І. Брюховецьким, оскільки це не лише ще більше підняло б авторитет єпископа в при­дворних колах, а й сприяло б підвищенню мобілізаційної готовнос­ті російських військ в Україні та перешкоджало б зростанню еконо­мічної могутності, а отже — й політичних претензій козацької стар­шини. За результатами "Чорної ради" 1663 р. єпископ Мефодій від­правляє до Москви свою довірену особу ніжинського протопопа С. Адамовича, котрий об'явив у Малоросійському приказі інформа­цію й стосовно того, що гетьман, як і раніше, "...промисел має, звід­ки б узяти хлібні запаси для ратних людей великого государя.. ."382.

Проблема утримання військ в Україні для уряду Олексія Ми­хайловича була аж надто актуальною, аби нехтувати такими пропо­зиціями. І тому питання реалізації фінансових зобов'язань І. Брюховецького стає одним з пріоритетних не лише в інструкції царським послам дякам Приказу таємних справ Д. М. Башмакову та Є. Фролову, відправленим в Україну 24 серпня (с. с.) 1663 p.383, a й значною мірою визначає характер російсько-українських стосун­ків найближчих років.

Немає нічого дивного в тому, що реальна політична програма І. Брюховецького-гетьмана суттєво різнилася з його популістськими заявами, зробленими під час домагання гетьманської булави. Потре­ба в розбудові адміністративного апарату, забезпечення боєздатності війська та, врешті-решт, природний потяг до збагачення384 змушу­ють гетьмана докладати максимум зусиль до того, аби уникнути ви­конання раніше взятих домовленостей. Зрозуміло, що єпископ Ме­фодій у даному випадку виступав не стільки як особистий опонент І. Брюховецького в боротьбі за пальму першості на Лівобережжі та в стосунках з Москвою, скільки як представник (а на наш погляд, того­часний безперечний лідер) певних політичних сил, опозиційно нала­штованих щодо ідеї міцної гетьманської влади та визнання за козаць­кою старшиною ролі нової соціально-політичної еліти краю.

Зміцнити гетьманський провід, обриси яких почали доволі вира­зно проступати в заходах щодо впорядкування фінансової справи385 та намірах підпорядкувати своїй владі Правобережжя, можна було лише приборкавши політичну опозицію, яка ще вчора виступала го­ловним його союзником. Насамперед, перед гетьманом постало за­вдання нейтралізувати політичні претензії єпископа Мефодія.

У другій половині вересня 1663 р. І. Брюховецький відправляє до Москви генерального обозного І. Цесарського та київського пол­ковника В. Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі "зрадником" Я. Сомком386. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з началь­ником Малоросійського приказу боярином П.  М.  Салтиковим поставити питання про призначення московського церковного ієрар­ха київським митрополитом. Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпу­скати з "білокамінної" дітей нинішнього місцеблюстителя387, оскільки він має намір одружити сина Луку на полячці, аби отрима­ти багатий посаг. Крім того, посли повинні були акцентувати увагу уряду Олексія Михайловича на користолюбстві єпископа Мефодія, привласненні ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві, намаганні вплинути на пом'якшення вироку Я. Сомкові та В. Золотаренкові, від яких йому нібито було обіцяно щедру грошову винагороду. Через І. Цесарського та В. Дворецького гетьман інформував московські офіційні кола й про те, що напередо­дні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи одружився б на його доньці, а "... за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом, а самому єпи­скопу бути б київським митрополитом". Прагнучи засвідчити вір­ність цареві, І. Брюховецький уповноважував своїх представників повідомити в Малоросійському приказі про наміри взимку приїхати в Москву, аби "...бачити пресвітлі очі великого государя та бити чо­лом государю, щоб йому одружитися на Москві..."388.

Однак перед тим, як їхати до російської столиці, І. Брюховець-кому необхідно було з честю витримати іспит на політичну зрілість на переговорах з уповноваженими царя приказними дяками Д. М. Башмаковим і Є. Фроловим, відрядженими до України для оформлення правових аспектів російсько-українських взаємин. Причому зразу ж варто зауважити, що для гетьмана час для прийо­му посольства та демонстрації власних політичних амбіцій, зважа­ючи на реальну небезпеку широкомасштабного вторгнення на Лівобережжя військ польського короля, підтримуваних козацькими полками правобережного гетьмана та татарськими ордами, був не найсприятливішим. Згідно з інформацією царського воєводи столь­ника К. О. Хлопова, "...при гетьманові де війська в зборі ніякого не­має і радий би він зібрати, та козаки його не слухаються і не збираю­ться ніде, і тому гетьман до Ніжина і до Переяслава і до Києва за безлюдності йти не хоче, а хоче бути в містах в облозі до приходу великого государя багатьох ратних людей..."389.

Ненадійність становища І. Брюховецького посилювалася тим, що, за спостереженням стольника, "...багато де черкас [...] хитають­ся..."390. Достовірність цієї інформації підтверджував і місцеблюс­титель Київської митрополії, який повідомляв представників уряду Олексія Михайловича, що "малоросійські жителі хиткі і непостійні, і вірити їм не можна; під час неприятельського наступу чекають від них усього дурного..."391. Аналогічні міркування висловлювали і глухівські "...лутчі люди козаки...", а саме: городовий отаман Роман Михайлів, війт Федір Яковлів, колишній сотник Пилип Уманець та колишній отаман Марко Кімбаров, котрі також переконували мос­ковських дяків у тому, що "...черкасом ні кому вірити не можна, лю­ди непостійні і некріпкі і супроти неприятеля довго і надійно стояти не будуть..."392.

Імовірно, відсутність серйозної військової допомоги з боку Мо­скви в поєднанні з кількалітніми внутрішніми чварами всередині лівобережного козацтва породжували серед населення панічні на­строї. Зокрема російський лазутчик С. Носов, відправлений воєво­дою К. О. Хлоповим до Чернігова "для вестей", доповідав, що "...по всіх містах, якими він їхав з Чернігова до Гадяча [...] мешканці гово­рять не криючись, як де король з військом переправившись на цей бік Дніпра прийде в черкаські міста, і вони де з містами королю хо­чуть покоритися, тому що де великого государя ратних людей вели­ких полків ніде вони не чують, оберігати їх нікому..."393.

За таких умов початок українсько-російських переговорів постійно відкладався, і представники уряду Олексія Михайловича, які в Україну прибули через осіннє бездоріжжя лише 27 вересня (с. с.) 1663 p., змогли зустрітися з гетьманом у Батурині аж 17 листопада (с. а). Шалена кампанія гетьмана з дискредитації сво­го суперника в боротьбі за першість в політиці на Лівобережжі — єпископа Мефодія сприяла тому, що Д. Башмаков і Є. Фролов не стали наполягати на обов'язковій участі місцеблюстителя Київсь­кої митрополії в переговорному процесі. Поза всяким сумнівом, це було досить важливою тактичною перемогою Івана Мартиновича. Адже, незважаючи на те, що інтереси єпископа Мефодія на перего­ворах представляла його довірена особа — ніжинський протопіп С. Адамович, відсутність головного прибічника ідеї негайної реа­лізації раніше взятих на себе І. Брюховецьким зобов'язань забезпе­чувала гетьманському уряду хоч би якийсь простір для політичного маневрування.

Незважаючи на складність ситуації та продемонстровану Іва­ном Мартиновичем позірну поступливість у ході передвиборних змагань, Батуринські переговори 1663 р. виявилися досить важки­ми для представників уряду Олексія Михайловича. Так, уже на са­мому їх початку тільки-но Д. Башмаков і Є. Фролов переказали ви­могу царя, аби гетьман і старшина в письмовій формі підтвердили правомочність угоди, укладеної ближнім боярином князем О. М. Трубецьким і всім Військом Запорозьким восени 1659 p., як українська сторона досить дружно заперечила проти цього, вказую­чи на те, що наразі "...їм тих всіх статей за розоренням від неприяте­ля в малоросійських містах і за бідність ніяким чином дотримувати­ся нині не можна..."394. На репліку приказних дяків з приводу того, що гетьман Б. Хмельницький "...по тим статтям з усім Військом Запорозьким у великого государя [...] в підданстві був і служив до ко­нчини живота свого вірно і непорушно, і ті статті утримував...", ко­зацька сторона, продемонструвавши добру обізнаність з політични­ми й правовими колізіями українсько-російських взаємин, зауважи­ла, що, по-перше, за гетьманування Б. Хмельницького "...на Малую Росію неприятелі так, як нині, не наступали [...] і малоросійські жи­телі в той час були в усякому спокої і в зажитках...", а, по-друге, "...у той час статті були не такими, якими вони їм нині оголошені, багато в статтях добавлено і поставлено в Переяславі після зради Івашка Виговського..."395.

Покликавшись на той факт, що статті 1659 р. були ухвалені "...зрадником Юраськом Хмельницьким з радниками своїми...", які відзначалися "...хитаннями і непостійністю...", а теперішнє керів­ництво Війська Запорозького "...великому государю [...] обіцялось служити вірно і в підданстві бути на віки невідступно...", українсь­ка сторона заявила, що "...їм тих усіх статей нині прийняти і дотри­муватися неможливо..."396.

Особливо активно старшина заперечувала проти впровадження пункту угоди щодо надходження зібраних з українського поспільс­тва податків і зборів до царської скарбниці, а також роздачу коза­кам платні із зібраних коштів і припасів. Гостре невдоволення ви­щої козацької старшини Лівобережжя, як можна зробити висновок з тексту статейного списку Д. Башмакова та Є. Фролова, викликало положення угоди 1654 p., згідно з яким керівництво фінансовою сферою Гетьманщини мало перебувати в руках міської цивільної адміністрації — війтів, бурмистрів і райців. За спостереженням мо­сковських приказних дяків, найбільш активно супроти ухвалення тих суперечливих, на думку старшини, положень виступали вихід­ці з Правобережжя генеральний суддя Ю. Незамай та стародубський полковник І. Плотник . Не обминули своєю увагою царські посли й те, що останні своїх дітей залишили на правому боці Дніпра, хоча "...можна було [...] за неприятельського приходу і задовго на цей бік Дніпра їх переправити"397.

Врешті-решт, під тиском російської сторони гетьман і старши­на "...по тих довгих розмовах і по суперечках подумавши схилили­ся...", погодившись підписати Переяславські статті 1659 p., хоч і зали­шили за собою право вписати ті статті, виконання яких наразі було неможливим, аби апелювати до царя з приводу їх відміни398.

Крім підтвердження правомочності Переяславських статей, Д. Башмаков і Є. Фролов мали обговорити з керівництвом Війська Запорозького і вирішити ще низку проблем, які залишилися поза увагою укладачів угоди 1659 р. Але, перш ніж приступити до їх об­говорення, приказні дяки вирішили зробити старшину більш посту­пливою, оголосивши монаршу волю щодо майбутнього конфіскованого й описаного майна та живності козаків, заарештованих ра-зом з Я. Сомком і В. Золотаренком після Ніжинської ради. Згідно з указом Олексія Михайловича, всі пожитки, переписані в Переяс­лаві, Чернігові, Ніжині та інших містах, належало роздати новим керівникам Війська Запорозького — "...по розпису за воєводськими руками...", щоб вони, "...бачачи його государську превелику до себе милість [...] йому [...] і його государським дітям і спадкоємцям слу­жили вірно"399.

Але, як з'ясувалося в ході переговорів, це питання вже дебату-валося оточенням І. Брюховецького і по ньому було ухвалено рішення, аби "...ті всі животи по стародавнім їх звичаям вдовам і си­ротам віддані були, тому що Яким Сомко з радниками своїми за зраду покарані смертю, а інші відвезені до царської пресвітлої вели­чності в ув'язнення, а за одну й ту ж провину двічі не карають". Що­правда, ту частку майна репресованих, яку царські воєводи вже привезли з Ніжина та Чернігова до Батурина, гетьман "...на Військо прийняв і розписатися велів прилуцькому полковнику Данилу Песо-цькому..."400. Крім майна, приказні дяки передали старшині й дово­лі щедре царське жалування401.

Задобривши конфіскованим майном та щедрими царськими да­рами керівництво Війська Запорозького, московські посли постави­ли питання про передачу відібраного в "зрадників" хліба на потре­би російських військ, на що старшина погодилася без будь-яких за­перечень402.

Не викликали спротиву гетьманського уряду і втручання мос­ковських послів у питання свободи торгівлі в Україні. Зокрема, Д. Башмаков і Є. Фролов поставили перед козацькою старшиною вимогу про заборону лівобережним купцям перепродувати хліб на Правобережжя — "...для своєї безроздільної користі...". Свою ви­могу вони вмотивовували тим, що, спродуючи хліб на Правобереж­жі, гендлярі тим самим "...задніпровським зрадником і татарам чи­нять велику допомогу...", а крім того — піднімають ціну на хліб на Лівобережній Україні, що було економічно невигідно для російсь­кої армії, яка проводила тут закупки продовольства для своїх за­лог. У крайньому разі, гетьман міг дозволити вивіз певної кіль­кості хліба на "польський бік" Дніпра (де в умовах війни "...нині від ляхів і від татар хліба сіяло мало..."), аби схилити правобере-жців до підданства царю403.

Погодилася українська сторона і на врегулювання торговель­них зв'язків Лівобережжя з російськими містами404. А от щодо ви­моги офіційної Москви повернути колишнім власникам уті- качів з Брянська, Рильська, Путивля, Сєвська та інших порубіжних з Геть­манщиною російських міст, які, "...розоривши поміщиків і вотчин­ників своїх доми і всякі пожитки, втікши, живуть у малоросійських містах і в повітах і на будах і на винницях, а інші і нині бігають, щоб їм жити у волях своїх , гетьман і старшина прохали відстрочити ви­конання цього наказу, аби "...тутешньої сторони Дніпра люди, про­чувши про той договір, під час теперішнього королівського прихо­ду, до нього, до короля, не перекинулися". Керівництво Війська За­порозького обіцяло лише, згідно з 16-ю статтею Переяславської угоди 1659 p., видати представникам російської адміністрації "убивць, розбійників і всяких злодіїв"405.

Ще більш активну протидію козацької старшини зустріли на­магання Москви закріпити спеціальною угодою зобов'язання геть­манського уряду про утримання власним коштом царського війсь­ка, розквартированого на Лівобережжі. Зокрема, уряд Олексія Ми­хайловича пропонував: "...давати воєводам добрі млини з декілько­ма селами заселеними: полковникам і головам стрілецьким по мли­ну на чоловіка в яких по два колеса; начальним людям по млину в яких по одному колесу в рік; рейтарам і драгунам і солдатам і стре-льцям і всяким ратним людям усякого хліба по 4 четі чоловіку на рік в московську міру". Крім того, старшина повинна була відвести угіддя для випасу коней — на відстані 10 верст біля кожного міста, в якому перебували воєводи й ратні люди406.

При цьому московські дипломати посилались як на гостру по­требу царських ратників у продовольстві, так і на усні домовленос­ті, нібито досягнуті в Ніжині в ході розмов новообраного гетьмана і старшини з окольничим Д. С. Велико-Гагіним, хоча вища козацька старшина наполягала на тому, що з окольничим "...вони того не го­ворили і ніякого договору про хлібні припаси в них не було". Незва­жаючи на те, що Д. Башмаков і Є. Фролов, переконуючи гетьмана і старшину підписати цей пункт угоди, зверталися до них "...з многи-ми пространньїми разговорьі...", останні "...стояли на своєму впер­то..." і, врешті-решт, сторони домовилися перенести остаточне ви­рішення питання на майбутнє, з чим українська сторона звернулась з чолобитною особисто до Олексія Михайловича407.

Категоричне заперечення козацької старшини викликала й про­позиція московських представників про впорядкування козацького реєстру. Досить цікавим є те, що уряд Олексія Михайловича цього разу при визначенні кількісного складу козацького компуту повніс­тю покладався на гетьмана та старшину, передаючи на їхній розсуд, яку кількість козаків вписати до реєстру: 60 тис, як це було визна­чено угодами 1654 та 1659 рр., чи зменшити наполовину, враховую­чи непризнання правобережним козацтвом влади царя. Згідно з ін­формацією, що містилася в статейному списку Д. Башмакова та Є. Фролова, "...і гетьман, і вся старшина, що статних слухаючи, го­ворили, що під цей воєнний час, коли супротивник над шиями сто­їть, реєстр учинити і скарб збирати не можна..."408.

За результатами переговорів, що завершилися 21 листопада (с. а), були ухвалені так звані Батуринські статті, які складалися з п'яти положень. Причому два з них — про видачу царській адмініс­трації втікачів з Росії ("служилих людей", драгун, поміщицьких і вотчинних селян) та впорядкування козацького реєстру й збирання на плату козакам податків і зборів — старшина відмовилася підпи­сувати. Заперечення викликало, як уже зазначалося вище, й поло­ження про передачу прибутків з млинів на утримання російських військ в Україні.

Отже, закріплені Батуринськими статтями нововведення не торкалися принципових питань у взаєминах Козацького Гетьмана­ту з російським царем, які залишалися й надалі незмінними. Водно­час, як слушно зазначає А. Яковлів409, договір 1663 p., а особливо його пункт про утримання російського війська коштом місцевого скар­бу, хоч і був оскаржений старшиною, створював прецедент, який в майбутньому буде активно використовуватися офіційною Моск­вою на переговорах з урядом І. Брюховецького.

Успішне для лівобережного козацтва завершення зимової кам­панії 1663/64 р. дає змогу І. Брюховецькому взяти курс на суттєве зміцнення гетьманського проводу. Зразу ж після відходу польської армії Іван Мартинович розіслав по лівобережних містах збирачів податків для перепису купців і міщан з наступним їх обкладанням зборами на користь гетьманського скарбу. З цими ж планами пов'я­зане й прагнення гетьманського уряду підпорядкувати собі міщан шляхом передачі ними до військової канцелярії всіх своїх привіле-їв, отриманих від польських королів    .

Крім того, І. Брюховецький намагається хоч до певної міри реа­німувати зовнішньополітичну сферу діяльності. Так, 27 листопада 1664 р. він порушує перед урядом Олексія Михайловича питання про надання йому дозволу на переговори з римським цісарем, а та­кож кримським ханом, якого намірявся переконати в розриві союзу з поляками і припиненні вторгнення на Лівобережжя411.

Гетьман спробував також заручитися підтримкою уряду Олексія Михайловича в боротьбі з міським самоврядуванням, на захист яко­го виступив його колишній союзник єпископ Мефодій412. Поступо­во конфлікт гетьмана з місцеблюстителем митрополичої кафедри набирає дедалі гостріших форм: Мефодій надає моральну підтрим­ку міщанам, радить їм ні в якому разі не передавати козацькій ад­міністрації королівські привілеї, звинувачує Брюховецького перед царським оточенням у самоуправстві та зловживаннях владою. Останній же, в свою чергу, в листах до царя "розкриває" наміри єпископа його зрадити, вказуючи на контакти того з близьким до гетьмана П. Тетері правобережним духовенством тощо413.

Прагнучи перехопити ініціативу до своїх рук і не допустити зміцнення влади свого колишнього протеже, Мефодій на початку 1665 р. здійснює поїздку до Москви, результати якої мали надзвичайно важливі для Лівобережної України наслідки. В середині березня 1665 р. місцеблюститель передає до Посольського приказу на ім'я царя допо­відну, в якій обґрунтовує необхідність проведення в Україні широкома­сштабної реформи. Зокрема, він пропонував з метою обмеження фінан­сових зловживань гетьманської адміністрації всі податні кошти, що зби­раються з українського населення, заносити до царської скарбниці, а звідти відпускати на виплати козакам за несення ними військової служ­би та утримання російських ратних людей в лівобережних містах. Єпис­коп вважав за необхідне негайно вивести з підпорядкування гетьмана та козацької старшини всіх міщан, збори та орендна плата з яких також ма­ли надходити не гетьману, а московському монархові. В конфліктах, що раз-по-раз виникали між гетьманським урядом і міським самоврядуван­ням, Мефодій радив російській владі невідступно підтримувати пред­ставників останнього; накази з цього приводу варто надсилати царсь­ким воєводам, що несли службу в Україні. Крім того, на думку єписко­па, потрібно істотно збільшити військову присутність Москви на Ліво­бережжі, для чого пропонувалося ввести додаткові контингенти військ до Києва, Переяслава, Чернігова та Остра414.

Реалізацію запропонованих ним нововведень Мефодій радив розпочати негайно, для чого просив виділити йому московських ра­тних людей "...около полуторьі тьісяч человек..." на чолі з "...знатньїй человек и з дьяк...", аби йому було "...надежно приехать и говорить с гетманом      .

На початку червня 1665 р. пропозиції місцеблюстителя розгля­далися на засіданні боярської думи, на якому був присутнім і цар і за його результатами якого було ухвалено рішення відкликати від­правлений в Україну (за подачею І. Брюховецького) в лютому 1665 р. царський указ про відбирання в київських міщан і присилан­ня до Москви королівських привілеїв. Щодо реалізації інших про­позицій Мефодія — боярська дума не ухвалила ніяких конкретних постанов. І, вочевидь, має сенс міркування В. Ейнгорна про те, що не останню роль в цьому відіграв намір українського гетьмана най­ближчим часом особисто відвідати "білокамінну"416, щоб обгово­рити з урядом Олексія Михайловича підняті єпископом питання в стінах Посольського приказу.

Збираючись до Москви, Брюховецький прагнув не лише засвід­чити власну лояльність династії Романових, а й мав цілком прагма­тичну мету — "власті собі прибавливать"417. Потреба в цьому існу­вала хоч би тому, що опір своїм діям, спрямованим на зміцнення ге­тьманського проводу, Іван Мартинович зустрів не лише з боку міс­цеблюстителя, а й кількох впливових козацьких старшин. Зокрема, про підозрілий тон дипломатичного спілкування лівобережного ге­тьмана з кримським ханом повідомляв 24 жовтня (с. с.) 1664 р. В розмові з бєлгородським воєводою князем Б. О. Рєпніним кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, наголошуючи на тому, що в ханських листах містилися пропозиції жити їм "...братцкою любо-вю как бьівшей гетман Богдан Хмелникой...", але для цього щоб "...в черкаских бьі де городех московских людей не бьшо..."418.

Ще більш категоричний у своїх висновках був лідер промос-ковськи налаштованої лівобережної старшини київський полков­ник Василь Дворецький, який 21 березня (с. с.) 1665 р. звернувся з листом до начальника Посольського приказу вологодського наміс­ника П. М. Салтикова, де вказував на те, що гетьман їх, "старих і вірних цареві", полковників зненавидів і змістив з урядів. Зокрема, мова йшла про полтавського полковника Д. Гуджола та зіньківського-полковника В. Шимана-Шимановського, полки яких гетьман віддав своїй довіреній особі — генеральному бунчужному Григорію Витя-зенку419. Крім того, старшина стверджував, що гетьман здійснив спро­бу його заарештувати, коли він повертався з Москви, і до цього часу не припинив своїх переслідувань; чинить різні утиски вірній цареві стар­шині, покладаючись у всьому на свого порадника "Захарочку" (гене­рального писаря Захарія Шийкевича) — "...что он примьіслит на том всем становища". Змалювавши всі ті негаразди, які коїлися в Україні, Дворецький просив Салтикова видати указ, аби гетьман "...до городов дела неимал, ігусть войском владеет, а городами воеводьі, понеже го-родьі гетманов портят, з городов пожитков наживши не хотят бьіть по-слушньї никому". Ще він просив змусити Брюховецького виконувати постанови статей 1659 p., якими заборонялося гетьманові без "суполной ради полковников" зміщувати старшин з полковницьких урядів, навіть коли б стала явною зрада когось із них420.

Через деякий час, 16 серпня (с. а), Дворецький надіслав до Ма­лоросійського приказу листа, в якому запевняв, що більшість пол­ковників не заперечуватимуть проти надходження з України подат­ків не на користь гетьмана, а — царя. Більше того, він пропонував запровадити такий порядок, щоб воєводи, "...жіючіе на Вкрайне...", володіли там маєтностями, і тоді не потрібно буде нікого (малося на увазі — гетьмана) просити виділити хліб на прожиток московським ратним людям. Полковник наполягав також на тому, щоб податки в Україні збирала не гетьманська адміністрація, якій немає довіри, а московські воєводи421.

Дослідники відзначають, що пропозиції В. Дворецького знахо­дили підтримку і в інших старшин, зокрема, переконливим прибіч­ником такого курсу Москви зарекомендував себе генеральний пи­сар Степан Гречаний.

За умови розколу старшинського корпусу шанси І. Брюховець­кого на успішне завершення московської місії були дуже вже мізер­ними. Прикметним, на наш погляд, є уже той факт, що по прибутті до російської столиці 11 (21) вересня 1665 р. представницької української делегації (крім гетьманського уряду і козацької старшини, до неї входили також представники православної Церкви та місько­го самоврядування) В. Дворецький і С. Гречаний поселилися не ра­зом з усіма "на посолском болшом дворе", а окремо — щоб їм було зручно спілкуватися з керівником російської делегації на перегово­рах П. Салтиковим "...для дел великого государя, а дела за ними

,,4?? ЄСТЬ МНОГО...         .

В історичній літературі побутувала думка, що І. Брюховецький ще 15 (25) вересня "...уговорил полковников, прельстивши ихнаде-ждами на большие царские милости, ударить челом государю всеми малороссийскими городами..."423. Однак уже В. Ейнгорн, проана­лізувавши документи, які стосувалися перебування української делегації в Москві, зробив висновок, що ініціатором такої про­позиції був не гетьман, а російська сторона. Гетьман же, навпаки, тривалий час активно заперечував проти цього424.

Уряд Олексія Михайловича поставив перед гетьманом вимогу про надходження українських податків до скарбниці царя вже 20 вересня (с. с.) 1665 р.425 Вимоги російської сторони, оприлюднені на переговорах П. Салтиковим, ґрунтувалися на пропозиціях єпис­копа Мефодія, переданих півроку тому. У відповідь І. Брюховецький переконував царських бояр у тому, що грошових зборів з лівобережних жителів у царську скарбницю збирати "...отнюдь немочно; да и заводить то ньіне не надобно, потому вре-мя воинское и шаткое, поставят себе в оскорбление, и чаят от того шатости..."426. Як компромісний варіант гетьман пропонував збира­ти для утримання московських ратних людей спочатку непрямі по­датки — з млинів, відкупів, торговельних операцій тощо. Причому робити це радив "...не по болілому...", аби населення поступово зви-калося з цим, а "...сперва б им бьшо не тягостно..."427.

І лише 11 (21) жовтня Брюховецький запропонував передавати і натуральні, і грошові податки з українського населення до царської скарбниці, проте їх збір мали здійснювати українські урядники428. Але російську сторону не задовольняла така організація фінансової справи, і П. Салтиков наполіг на тому, щоб збирання, приймання коштів і збіжжя на зберігання, контроль за дотриманням порядку в цій справі тощо — перебували в компетенції воєвод, кількість яких у Лівобережній Україні відтепер мала збільшитись у два рази. Крім організації фінансової справи, воєводи також мали управляти неко-зацьким населенням українських міст і сіл, яке в такий спосіб виво­дилося з-під козацького підпорядкування429.

Крім цього нововведення в стосунках Війська Запорозького з російським царем був вироблений новий українсько-російський до­говір (так звані Московські статті 1665 p.), який підтверджував за­борону гетьманському урядові на проведення зовнішньополітичної діяльності, а також передбачав, окрім підпорядкування Київської митрополії патріархові Московському, висвячення останнім на ми­трополичу кафедру в Києві московського церковного ієрарха — "...для лучшіе всего народа под рукою его царского величества кре-пости и утверждения..." (щоправда, дане положення носило умов­ний характер —впроваджувати його в життя передбачалося після апробації патріархом Константинопольським).

Що ж до автора цього важливого нововведення (його реалізація означала б принципово нову якість інтеграції України до корони Романових) думки вчених істотно різняться. Так, А. Яковлів вва­жав, що ним був не хто інший, як єпископ Мефодій та його прибіч­ники, які хотіли звести на кафедру першого, хто, як уже зазначалося вище, був висвячений на єпископство саме представником Москов­ського патріархату430. Однак, на нашу думку, більш слушною є гіпотеза В. Ейнгорна, за якою автором цього положення був гетьман Брюховецький, який намагався таким чином нівелювати втручання українських церковних ієрархів у внутрішньо-політичне життя України, підпорядкувавши їх московському святителю431.

Решта положень Московського договору 1665 р. була вже менш радикальною. Загалом вони підтверджували недоторканність козацького устрою, гарантували збереження козакам та їхнім вдо­вам наявних привілеїв, конституювали право козацтва після смерті гетьмана вільними голосами обирати його наступника. Щоправда, право гетьманської елекції обмежувалося низкою застережень. Так, вибори нового регіментаря мали проводитися лише з дозволу царя; елекційна рада вважалася правомірною лише за умови присутності на ній уповноваженого царського представника, гетьманські клей-ноди в часи міжгетьманства відбиралися від Війська Запорозького і мали бути повернутими вже після обрання нового гетьмана. Пере­дбачалося також, що меншу булаву, прапор і гармати новообраний регіментар має отримати від офіційного представника царя на гене­ральній раді, а велику булаву, "знамя болшое" і царську жалувану грамоту — лише в "царствующем граде, Москве". Все це ще більше посилювало залежність гетьманської влади від царя.

Загалом же оцінюючи політико-правовий зміст Московського договору 1665 p., варто наголосити на тому, що його положення, відбиваючи загальну тенденцію до обмеження російською владою політичних прерогатив гетьманської адміністрації, суттєво різн­илися своїм радикалізмом. Адже політико-правовий статус Козаць­кого Гетьманату, що був визначений договором 1654 р. як автоно­мія політична, а відповідно до положень статей Ю. Хмельницького 1659 р. трансформувався в адміністративну автономію — від 1665 р. набирав ознак автономії станової, заперечуючи тим самим претензії козацтва на роль українського народу як політичної оди­ниці.