Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.10. Глухівський договір 1669 р. як демаркація компромісних можливостей сторін по завершенні українсько-російської війни 1668 р.

Глухівський договір 1669 р. як демаркація компромісних можливостей сторін по завершенні українсько-російської війни 1668 р.

Зважаючи на радикальність нововведень, закріплених догово­ром 1665 p., а також охоплення ними доволі-таки широких верств населення Лівобережного Гетьманату, оприлюднення та спроба їх­ньої реалізації викликали таку широку суспільну реакцію, чого не спостерігалося після підписання угод 1654, 1659 чи 1663 pp.

Заради справедливості варто зазначити, що негативну реакцію козацтва на повідомлення про результати посольства Брюховецького до Москви 1665 р. передбачав і сам регіментар. Ще перебуваючи в столиці, він наполягав на виведенні людей окольничого Г. Ромодановського з двору, пожалуваного гетьманові Олексієм Ми­хайловичем. Оскільки, як зауважував з цього приводу Іван Мартино-вич,".. .неровно время заимет, и самого его люба там (тобто в Украї­ні. — Авт) места не будет, чтоб ему бьшо кудьі и самому при-ехать..."432.

Провісниками майбутніх потрясінь, спричинених реалізацією московських домовленостей, стали виступи представників вищого українського духовенства, зокрема київського кліру, очолюваного єпископом Мефодієм. 22 лютого (с.с.) 1666 р. місцеблюститель ра­зом з архімандритом Києво-Печерського монастиря та ігуменами ін­ших київських обителей перед київським воєводою П. В. Шереметєвим заявив свій протест проти намірів Москви (за згоди українського гетьмана) призначати на Київську митрополію московського святителя. Воєвода, повідомляючи про цей прикрий інцидент своєму урядові, наголошував на тому, що церковні ієрархи протестували "...с большой яростью...", погрожуючи: ".. .запремся в монастирях, и разве нас из монастьірей за шею и ноги поволокут, то-гда только московский митрополит в Києве будет.. ."433.

Ще більш масового характеру протести набули з літа 1666 p., коли в Україну прибули царські воєводи для перепису населення з метою його оподаткування на користь царської казни. Додаткову напругу вносило й те, що, незважаючи на перестороги Брюховець­кого, висловлені в травні приказному дякові Є. Фролову, "...чтоб малороссийского народа своевольньїх и непостоянньїх людей боль-шими поборами вскоре не ожесточать, покамест поввьїкнут и госу-даревьіми воеводьі и людми пообладаньї будут, имать с них по не­велику; а только вдруг ожесточить, опасно всякого худа.. ."434, цар­ські воєводи в Україні поводилися досить жорстко, нерідко бру­тально, намагаючись принести максимальний прибуток казні. Зо­крема, воєвода Шереметєв доповідав у Москву, що він, виконуючи царський наказ ".. .великому государю прибьіли иекать...", лише в


Ніжині та Глухові ".. .сверх переписних книг в малороссийских го-родех учинил [...] прибьіли в денгах [...] на рандьі и на всякие уго-дья 9951 рубль 11 алтьш 3 денги.. ."435. Російські збирачі податків у Батурині та його передмістях додатково вилучили 85 пудів меду436. Загалом же зловживання царських воєвод стає настільки пошире­ним явищем, що уряд був змушений розпочати судове розслідуван­ня деяких найгучніших справ, зокрема стольника О. Лобано-ва-Ростовського437.

Насильства й службові зловживання російських воєвод та на­магання козацької старшини зберегти владу над якомога більшою частиною населення спричиняють масове покозачення поспольства і виведення його з-під юрисдикції російської військової адміністра­ції. З донесення київського воєводи Шереметєва довідуємося, що козацька адміністрація свідомо потурала цьому, керуючись розпо­рядженнями гетьмана Брюховецького, котрий "...велел [...] кото-рьіе мещане и уездньїе люде написаньї в окладних книгах, а похо-тят отписатца к козаки [...] тех людей в козаки писать.. ."438.

Незважаючи на вжиті гетьманським урядом деякі запобіжні за­ходи, загалом зняти напругу в суспільстві не вдалося. В середині 1666 р. на Переяславщині спалахують соціальні заворушення. По­всталі не лише позбавляють полковничого пернача ставленика Брюховецького Д. Єрмолаєнка, а й намагаються заарештувати ро­сійського воєводу Г. Вердеревського, що вказувало як на антигеть-манську, так і на антиросійську спрямованість виступу. Так, ще в травні 1666 р. російські воєводи доповідали з Переяславщини про те, що ".. .козаки де боярина и гетмана все не любят, а говорят: у нас де в предках бояр не бьівало, а он де заводит новой образец и воль-ности де наши от нас все отходят..."439. Зростало на Лівобережжі невдоволення й московськими ратними людьми, яких називали "злодіями" та "жидами", лунали погрози йти на Запорожжя і звідти виступити проти Брюховецького та його покровителів440.

Додаткову напругу ситуації в Україні додала зміна зовнішньо­політичного курсу Російської держави, що відбулася у зв'язку з дія­льністю відомого дипломата А. Л. Ордин-Нащокіна. Будучи пере­конаним прибічником активної зовнішньої політики на Балтиці, А. Л. Ордин-Нащокін послідовно відстоював думку про те, що ".. .с полским королем мир гораздо надобен нужнее шведского [...] а, не

,,441     тт

уступив черкас, с полским королем мира не сьіекать... . До того ж, дипломат не надто високо оцінював дивіденди від прилучення України та мав великі сумніви щодо лояльності "черкас" стосовно царя. В одній зі своїх доповідних записок Олексію Михайловичу він зокрема зазначав таке: ".. .не отступившись от черкас, прочного мира с польским королем не сьіскать, а отнятьіе у Польши черкасс-кие города никакой прибьіли не дают, а убьітки с них боль-

шие..."442


Про настрої нового керівництва Посольського приказу дуже швидко стає відомо на Лівобережжі, а прямим доказом їхньої ваго­мості виступає інтенсифікація російсько-польських мирних перего­ворів, що на початку січня 1667 р. закінчуються підписанням Анд-русівського перемир'я, яке, як відомо, закріплювало розподіл укра­їнських земель між Москвою та Варшавою по Дніпру. Скласти уяв­лення про оцінку російсько-польських домовленостей українським суспільством можна хоч би з доволі промовистої характеристики події, даної С. Величком — "...на всем козакам не полезном Андру-

,,443

совском торгу...      .

Проти андрусівських постанов, скориставшись неприйняттям їх керівництвом Кримського ханства та Оттоманської Порти, рішу­че виступає правобережний гетьман П. Дорошенко, який ще з осені 1666 р. вступає у відкриту конфронтацію з Річчю Посполитою. На Лівобережжі суспільне невдоволення визріває дещо повільніше. Лише з кінця 1667 p., втрачаючи довіру лівобережного козацтва та не маючи надій на підтримку тогочасного московського керівницт­ва, гетьман І. Брюховецький встановлює зв'язки з Дорошенком, а на початку січня 1668 р. оголошує старшині про свій розрив з Моск­вою та намір об'єднатися з Правобережним Гетьманатом.

На весну 1668 р. в ході антиросійського повстання на Лівобе­режжі владу царя над цим регіоном було фактично ліквідовано пов­ністю, російським військам вдалося втримати свій контроль лише за укріпленими фортецями в Переяславі, Чернігові та Ніжині. На­прикінці червня на Лівобережжя вступають полки гетьмана П. Дорошенка, і на об'єднаній козацькій раді він проголошується гетьманом обох берегів Дніпра. Втім, уже на початку липня Доро­шенко, отримавши повідомлення про вторгнення польських військ на Правобережжя, залишає лівий берег, поклавши обов'язки наказ­ного лівобережного гетьмана на чернігівського полковника Д. Ігнатовича (Многогрішного).

Повідомлення про повернення Дорошенка з військами на Пра­вобережжя російське командування сприйняло як сигнал до почат­ку контрнаступу на Лівобережжя. "Скупивши войска немаліе", воєвода Г. Г. Ромодановський скерував їх на Сіверщину; на Різдво Пресвятої Богородиці йому вдалося оволодіти Ніжином. Вчинивши там жорстоку розправу над мешканцями міста, воєвода вирушив у похід на Чернігів. Не маючи в своєму розпорядженні достатньо сил для того, аби відбити наступ царської армії, Многогрішний зверта­ється по допомогу до Дорошенка. Але той, зайнятий боротьбою з поляками та стривожений заколотом запорожців на чолі з П. Суховієм, зміг відправити на Сіверщину суто символічну допо­могу. Під час форсування Ромодановським Десни Дем'ян Ігнато-вич, котрий з військами перебував на той час поблизу Седнєва, на­важується атакувати противника, але наміри наказного гетьмана зу-


стрічають різкий опір частини старшини. Між ним і стародубським полковником Петром Рославцем виникає з цього приводу сварка444. 25 вересня Ромодановський оволодіває Черніговом, і наступного дня Многогрішний під тиском старшини розпочинає переговори з царським воєводою про припинення бойових дій. Для вироблення умов повернення України під зверхність Олексія Михайловича на­казний гетьман відправляє до Москви брата Василя та М. Гвинтовку. Причому, прагнучи припинити кровопролиття, Многогрішний упо­вноважує своїх представників на проведення вельми далекосяжних поступок московській стороні, мало дбаючи про їхні наслідки для України.

Тим часом Дорошенко вводить на Лівобережжя кілька козаць­ких полків на чолі зі своїм братом Григорієм та союзну йому 20-тисячну татарську орду, і воєвода Ромодановський в черговий раз уже добре второваним у попередні роки Путивльським шляхом відступає з України. І хоча внаслідок конфлікту між гетьманом До­рошенком і кримським керівництвом орда залишає Україну, а Г. Дорошенко через непокору південних лівобережних полків зму­шений розпустити більшу частину свого війська, відсутність загро­зи з боку московських ратників дає змогу Многогрішному більш зважено поставитися до умов повернення під царську протекцію. У листі до єпископа Лазаря Барановича, який виступав посередником у стосунках наказного гетьмана з Москвою, Дем'ян Ігнатович рішуче висловлюється про можливість повернення під зверхність царя ли­ше за умови визнання останнім козацьких прав і свобод, закріпле­них статтями Богдана Хмельницького 1654 р.445

Розвиток політичних процесів в Україні восени 1668 p., а саме: гостра міжусобна боротьба між Дорошенком і Суховієм, владу яко­го на Лівобережжі визнавали південні полки, підштовхнула Много­грішного до проведення власної політичної гри. Після того, як на кінець осені Суховій виводить з Лівобережжя вірні йому війська на Правобережжя, де зав'язує вирішальний двобій з Дорошенком, на­казний сіверський гетьман, "себі гетманства зичачій", 17 грудня 1668 р. скликає старшин на раду до Новгорода-Сіверського, "жебі собі целого гетмана настановили, не сподіваюся на оборону Доро­шенка"446. Зважаючи на те, що на раду Многогрішний запросив ли­ше тих старшин, які "оному зичливими були", результати виборів було неважко передбачити. Проте задля дотримання традиції пре­тендент деякий час відмовлявся від гетьманства — "як старая дівка хорошого жениха"447.

Московське керівництво, зважаючи на те, що у відповідності до положень Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою Україна не могла надалі існувати як єдиний політичний організм, не запере­чувало проти обрання осібного лівобережного гетьмана, оскільки Дорошенко був гетьманом "польської сторони". Але процедура об-


рання мала відбуватися в присутності царського представника, який повинен був укласти з новообраним гетьманом і нові договірні статті. Місцем проведення елекційної ради було визначено Глухів, де вже 1 березня 1669 р. розпочалися досить важкі переговори Ро-модановського з Многогрішним і старшиною щодо характеру сто­сунків Гетьманату з Москвою.

Найбільше суперечок у ході переговорів викликала вимога української сторони про виведення з Лівобережжя царських військ на чолі з воєводами, які за гетьманства Брюховецького були введені майже до всіх більш-менш значних лівобережних міст. Обґрунто­вуючи необхідність цього кроку, старшина наводила численні фак­ти зловживань царських ратних людей, їх брутального, а нерідко жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Нато­мість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед якими через відсутність царських військ Україна залишиться беззахисною.

Врешті-решт, чи не вирішальну роль в ході дебатів відіграла присутність у Глухові значного російського військового контин­генту, введеного туди у відповідності до наказу Олексія Михайло­вича від 12 (22) лютого 1669 р. ".. .для обереганья на Раде.. ."448. Як записав з цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромо-дановськии, козацька старшина, хоч і стояла на своєму крепко , змушена була в більшості суперечливих питань піти на поступки царському представникові. Після цього 6(16) березня на Генераль­ній раді в Глухові Многогрішного було проголошено гетьманом, приведено до присяги цареві та обдаровано привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою.

Тут же було ухвалено і новий українсько-російський договір, чим підтверджувався факт денонсації Московських статей 1665 p., які викликали різкий опір української сторони. Новий же договір хоч і передбачав присутність воєвод в лівобережних містах, але значно скорочував перелік таких міст. До нього було введено лише Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер. Крім того, що не менш ва­жливо, Глухівський договір 1669 р. забороняв царським воєводам втручатися в адміністративні та судові справи місцевих громад.

Договір 1669 р. став своєрідним політичним компромісом ліво­бережної старшини та російського уряду, щоправда, прийнятим під тиском останнього. Але як би там не було, якщо на міжнародній арені підсумки російсько-польського суперництва за Україну було підбито Андрусівським перемир'ям 1667 p., то Глухівською уго­дою 1669 р. було пророблено те ж саме на рівні двосторонніх вза­ємин Війська Запорозького та російського царя.


Загалом же підбиваючи підсумки розгляду українсько-російсь­ких взаємин другої половини 1650—1660-х pp., варто зазначити, що проблема інтеграції/дезінтеграції Війська Запорозького та ро­сійської династії в цей час залежала від цілої низки факторів, голов­ні з яких зосереджувалися в таких площинах як: військово-політич­на спроможність Війська Запорозького, Російської та Польсько-Ли-товської держав; міжнародна кон'юнктура Центрально-Східної Єв­ропи; готовність російського керівництва, а також його головних суперників у боротьбі за Україну визнавати принципові соціопо-літичні вимоги українського козацтва.

Гостра зацікавленість Козацького Гетьманату у військовій до­помозі Москви стає головним спонукальним мотивом при укладен­ні угоди 1654 p., а згодом не раз виступає фактором, що детермінує поступливість української сторони в обмеженні суверенітету геть­манського уряду на користь сюзерена.

Поліпшення військово-стратегічної кон'юнктури (вступ у вій­ну з Річчю Посполитою Швеції, Трансільванії чи Туреччини) дає змогу керівництву Війська Запорозького демонструвати в стосун­ках з Москвою незалежницькі устремління, або принаймні більш активно відстоювати конституйовані раніше права.

Серйозним дезінтегруючим фактором у взаєминах Війська Запо­розького з Російською державою виступають наміри Москви згорну­ти військові дії на польському фронті. Як Віленські мирні перетрак­тації Росії з Річчю Посполитою в 1656 p., так і Андрусівські 1667 р. провокують напруження між сторонами, яке в деяких випадках ви­ливається у відкрите збройне протистояння.

Соціально-політичні мотиви українсько-російської інтеграції
екстраполюються на дві найбільш значимі проблеми, а саме: 1) ви­
знання за козацтвом прав повноцінного політичного народу чи хоч
би прав регіональної еліти; 2) узаконення фактичного стану со­
ціально-економічних взаємин, що склалися в результаті революцій­
них змін 1648—1651 pp. Як перша, так і друга проблеми для росій­
ського керівництва були менш болючими, аніж для політичної
еліти Речі Посполитої, а тому даний блок питань виступає потуж­
ним інтегруючим фактором у стосунках Війська Запорозького з
Москвою. Лише спроби обмежити владні прерогативи козацької
старшини через впровадження в соціополітичну структуру Гетьма­
нату представників військово-політичної адміністрації царя —
воєвод провокують напруження, а згодом і військовий конфлікт у
1657—1659 та 1666—1668 pp. Відмова від намірів негайної інкор­
порації Козацької держави до складу Російської держави, засвідче­
на постановами Глухівського договору 1669 p., та визнання за Вій­
ськом Запорозьким прав адміністративної автономії і непорушності
соціальної структури забезпечують підстави для остаточного ви­
рішення проблеми підпорядкування козацької України династії Ро-
манових.