2.5.3. Судочинна модель

В останні десять років зростання злочинності призвело до широкої підтримки популістської доктрини "закону та порядку", що базується на поверненні до жорсткіших методів пока­рання навіть за дрібні злочини. Нині у США в результаті цього підходу ув'язнено понад 2 млн людей* . Не існує жодної демократичної кра-

іни, де б судочинна та виконавча практика вважалася б задовільною, і немає якогось універсального, тобто ефективного за будь-яких обста­вин, способу повністю запобігти злочинності. Недаремно видатний австралійський кримінолог Брейсвейт у 1996 р. з жалем констатував, що "всі сучасні кримінологи — це песимісти і циніки, оскільки наша наука впродовж ста років не змогла знайти реальну протидію зло­чинності або спосіб перевиховання злочинця". Але водночас в Європі зріс інтерес до ідей соціального збереження особи правопорушника шляхом "замирення" (reparative justice) та "відновлення" (restorative justice), які почали висувати як базові принципи для можливої розбу­дови принципово нової, більш толерантної пенітенціарної політики, суть якої полягала б у тому, що покарання має на меті відновлення стану речей до здійснення злочину (компенсація) і спосіб замирення жертви і злочинця, за яким злочинець має спокутувати свою провину не перед абстрактною державою, а перед конкретною жертвою ско­єного ним злочину**.

Загалом в останні роки на розвиток соціальної роботи з право­порушниками найбільше впливають поборники так званої моделі заслуг, які вважають, що реабілітаційна мета має прослідковуватися у виконавчій практиці пропорційно до тяжкості злочину. Напри­клад, Б. Хадсон запропонував формулу "кількості покарання за­лежно від заслуг, але реабілітаційно відповідним змістом" [12], що по суті дуже близька до принципів, викладених у кримінологіч­ному "бестселері" А. вон Хірсча "Засудження та санкції проти право­порушників" [10], а саме, що вибір між двома однаково заслуженими мірами покарання має базуватися передусім на основі попередження можливих злочинів. Модель Хірсча вимагає від судді накладати пока­рання, що найбільше підходить для конкретного злочинця (наприклад, пробацію в тому разі, коли мета покарання реабілітаційна, а не ізоля-

Міністерство юстиції США повідомило, що наприкінці 1999 р. кількість ув'язне­них сягнула 2026596 осіб, причому 46 % в'язнів були чорношкірими афроамери­канцями. У 1999 р. на 100 тис. населення у США було 650 ув'язнених (в Укра­їні— 426). Якщо згадати, що в 1987 р. у федеральних та державних в'язницях США було 581 тис. ув'язнених, то за 12 років тюремна популяція США зросла в 3,5 раза. В Україні таке зростання значно менше — в 1,3 раза (з 135290 в колоніях у 1987 р. до 181300 осіб у 1999 p.).

Останнім часом така практика ("відкуп") нелегально процвітає в Україні, але, оскільки вона не є легалізованою, то лише поглиблює ступінь корумпованості у правоохоронних органах.

ційна) і яке обов'язково має бути пов'язане із суттєвим обмежен­ням свободи правопорушника залежно від тяжкості скоєного злочи­ну. Ідея реабілітації правопорушника за цією моделлю відіграє вто­ринну роль. Основне — захист чесних громадян від злочинних пося­гань на якомога тривалий час.

П. Рейнор критично ставиться до такого суворого підходу і напо­лягає на тому, що "ні в якому разі не можна штучно збільшувати розмір пропорційного покарання тільки для того, щоб створити потен­ційно ефективну програму реабілітації, бо в такому разі це створить протиріччя ... з моральними принципами справедливості при розгляді інших подібних випадків" [18]. Справа в тому, що судочинство, тобто досягнення справедливості за законом, і реабілітація мають дуже різні цілі. Процес судочинства за сутністю пря­мий, тобто каральний та звернений на серйозність пору­шення в минулому, а процес реабілітації опосередкований переважно майбутнім попередженням рецидиву. П. Рейнор вважає, що захист цінностей громадянського суспільства потребує більш залежної від соціального контексту теорії, яка враховує соціальне середовище, економічні обставини та особу правопорушника. Саме діяльність соціальних працівників безпосередньо сконцентрована на особистості (самості) клієнта і формуванні позитивного соціального контексту, в якому він здатний самореалізуватися.