2.8.2. Радикальні перетворення У відносинах власності та АПК

Аграрні реформи в сільському господарстві. На по­чатку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялося 75% валової сільськогосподарської про дук-

ції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільсько­господарських угідь. За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. За об­сягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад, а за виробництвом зерна — на 100 років.

Головна причина аграрної кризи в Україні — насам­перед порушення закону вартості в сільському господар­стві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогос­подарську продукцію і на промислові товари для аграр­ного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така форма державного регулювання цін на сільсь­когосподарську продукцію, як паритетні ціни. Наприк­лад, у США в законодавчому порядку держава встанови­ла таке співвідношення цін на сільськогосподарську про­дукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у 1910—1914 pp. і в разі його порушення надає відповідну суму дотацій фермерам. Такі дотації у 1999 р. становили 23 млрд. дол. В Україні внаслідок дис-паритету цін і відсутності державних дотацій сільського­сподарські виробники з 1991 до 1998 рік втратили понад 95 млрд. грн. Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості та ін.

В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га угідь забруднено радіонуклідами. У стані глибокої екологічної кризи, близької до катастро­фи, перебуває майже 15% сільськогосподарських угідь. Зокрема, із 33,3 млн. га пашні понад 10 млн. еродовані, до 17 млн. га дефляційно небезпечні, понад 10 млн. мають підвищену кислотність. Землі останніми роками все біль­ше виснажуються через зменшення кількості мінераль­них та органічних добрив. Все це зумовлює необхідність радикальних аграрних реформ.

Аграрна реформа — процес трансформації економічних відно­син, насамперед відносин власності в сільському господарстві.

Оскільки складовими частинами економічних відно­син є техніко-економічні, організаційно-економічні відно­сини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи — насамперед зміни в техноло­гічному способі виробництва: впровадженні нової техні­ки, культури землеробства, нових форм організації виро­бництва і праці та ін. ^ :.-.-• ^,':..^f.f,. ,,,„.,.*.. .JUM*——

В умовах розгортання НТР радикальні перетворення технологічному способі виробництва у сільському гос­подарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біо-технології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання біологічної, біотехноло-гічної революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими власти­востями, змінюються спадкові якості сільськогосподарсь­ких рослин і тварин.

Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно пожвавити роботу в галу­зі селекції та насінництва. На жаль, обсяги цих робіт у нашій державі, наприклад з цукровими буряками, при­близно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селек­ційній фірмі Заходу.

Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком чого є зміни соціальної структури. Трансформація еконо­мічної власності вимагає насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної вла­сності. Стосовно колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа включає паювання землі та основних засобів ви­робництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші за­ходи.

В Україні аграрна реформа має на меті усунення дер­жавної монополії на землю, формування дбайливого гос­подаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієн­тація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної власності пере­дбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рент­них платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукуп­ності відносин економічної власності у всіх сферах суспі­льного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означа­ють зміни в землеволодінні, землекористуванні та земле-розпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: 1) визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; 2) можливість формування з розпайованих підприємств приватної влас­ності на майно; 3) утвердження права розпоряджатися

землями, переданими в колективну власність, та надан­ня земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприєм­ства; 4) спрощення процедури передання земельних діля­нок у колективну власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні ре­форми здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фер­мерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), коопера­тивів та ін.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині серед ново-створених господарств на селянські господарства в се­редині 90-х років припадало менше 20% сільськогоспо­дарських угідь, на кооперативи — майже 40%, товарист­ва з обмеженою відповідальністю — менше 25% угідь. Виняток становлять Польща та Румунія, в яких внаслідок цього спостерігаються кризові явища. У Чехії 1197 коопе­ративів перетворилися на 1233 кооперативи нового типу, 39 акціонерних компаній та 59 компаній інших типів.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх чле­нів на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми власності. Вони є по­чатковими формами колективної власності, в якій поєд­нуються приватні та колективні елементи при перева­жанні колективних.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Замість колгоспів утворилося 14,9 тис. нових агроформувань, сертифікати на земельний пай видано 6,5 млн. громадян, 5,6 млн. селян здали свої паї в оренду і отримали на них 1,5 млрд. грн.

Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж колгоспи і радгоспи.

Значною мірою це пояснюється слабким забезпечен­ням малогабаритною технікою, існуючими типами трак­торів, комбайнів тощо, їх неефективним використанням через невеликі площі землі в кожному господарстві тощо. Крім того, ремонт і підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на ЗО—40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави стверджувати про хибність політики поспішної «фермеризації», яку можна розглядати як колективізацію навпаки.

З викладеного та досвіду розвинутих країн світу ви­пливає висновок про пріоритетність колективної форми

власності в сільському господарстві. Якщо, здійснюючи радикальну аграрну реформу в Україні, орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на влас­ній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу тре­ба створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна ма­ти господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпе­ченою водою і комунікаціями тощо). Тому обнадійливим є створення в Україні на базі колгоспів і радгоспів зде­більшого колективних господарств: майже 7 тис. госпо­дарських (акціонерних) товариств, 3,5 тис. сільськогос­подарських кооперативів і 2,9 тис. приватних госпо­дарств з орендними відносинами, 1,2 тис. фермерських господарств.

Водночас необхідно раціонально поєднувати колек­тивне привласнення з приватним при переважанні колек­тивних засад, тобто колективна власність виступає осно­вою приватної, а не навпаки. Навіть коли спочатку осно­вою створення, наприклад, кооперативів, була приватна власність, то з її утворенням домінуючою стає колектив­на складова.

Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).

Аграрно-промисловий комплекс. АПК — це сукуп­ність галузей народного господарства, зайнятих виробни­цтвом, переробкою, зберіганням і доведенням до спожи­вача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів вироб­ництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) зби­рання, заготівля, переробка, зберігання, транспортуван­ня сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктив­них сил народного господарства, поглибленням суспіль­ного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарсь­кого виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. част-ка продукції сільського господарства у валовій продук­ції країн Заходу становила приблизно 85%, то нині у СІЛА та Англії — до 3%, Франції, Італії — майже 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського го­сподарства нових галузей, які продовжують обслуговува­ти його.

До першої сфери АПК належать галузі й підприємст­ва, які виготовляють для сільського господарства техні­ку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі вироб­ничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспорт­не господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'я­зок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

АПК розвинутих країн Заходу охоплює від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева про­дукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Так, у США в цій сфері було за­йнято понад 23 млн. осіб, а обсяг валової продукції переви­щив 1 трлн дол.

Роль первинної виробничої ланки в сільському госпо­дарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських гос­подарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих по­слуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподар­ським коопераціям придбати всю необхідну техніку не­можливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-еко­номічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — вироб­ників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської тех­ніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійсню­ється через технічні центри. У Франції, Італії, Велико­британії та інших країнах поширені кооперативи для спі­льного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фір­мами техніки у кредит і постачання фермерами сільсько­господарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднан­ня (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здій­снюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і збе­ріганням, вступають у виробничу кооперацію з поста­чальниками промислової продукції для сільського госпо­дарства. Тому некоректними є висновки окремих учених про те, що стимули до праці, які можуть бути створені у приватних господарствах, перевищують ефект масштабу колективних господарств.

Держава активно регулює діяльність АПК через меха­нізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звер­нути особливу увагу на зберігання, переробку та реаліза­цію сільськогосподарської продукції (в Україні через по­гане зберігання втрачається до 25% всієї продукції).