Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

20.2. Державне регулювання економіки: межі й форми


Необхідність державного регулювання еко­номіки зумовлена її економічними функціями. Що це за функції? В принципі їх безліч. Але є основоположні, що служать базою для аналізу економічної ролі держави. Серед них американські автори підручника "Економікс" К.Р.Макконнелл і С.Л.Брю виділяють:

1.Забезпечення правової бази й суспільної атмосфери з метою сприяння ефективному функціонуванню ринкової системи. 2.Захист конкуренції. 3.Перерозподіл доходу й багатства. 4.Корегування розподілу ресурсів з метою змін структури націона­льного продукту. 5.Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічного зростання59.

Деякі українські економісти ставлять наголос на 9 функціях: 1. Розробка й затвердження правових основ економіки. 2.Визначення мети й пріоритетів макроекономічного розвитку. 3.Реалізація соціальних цінностей. 4.Регулювання економічної діяльності, -спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції. 5.Захист конкуренції. 6.Перерозподіл доходів, спрямо­ваний на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, власти­вих ринковій системі. 7.Фінансування суспільних благ і послуг.

8.Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку.

9.Стабілізація    економіки,    яка   забезпечує    повну   зайнятість    і стабільний рівень цін60.

Хоча економісти називають неоднакову кількість економічних функцій держави в умовах ринку, проте суть їх в принципі зво­диться до одного: в сучасному суспільстві є багато соціально-

уі Кзмпбелл Р.Макконнелл. Стенли Л  Брю  'Зкономикс. Принципи, проблеми її Іюлптика  - К : Хагар - Дімос. 1993. • С. 94.

"' Савчснко А . Пухтагвич І   Державне регулювання ринкової економіки // Ккпноміка України 1993   1  С   80-81.

економічних    проблем,    непідвладних    ринку,    вирішення    яких можливе лише при державному втручанні.

Отже,   питання   про   необхідність   державного

регулювання    економіки    сумніву    не    викликає.

Сучасна великомасштабна й багатофакторна економічна система просто не може ефективно функціонувати без суттєвого доповнення ринкового механізму механізмом державного регулювання. Але в яких межах держава "має право" втручатися в економічні процеси? Теоретично можна говорити про мінімально необхідні й максимально допустимі межі. В реальному господарю­ванні розмежувати їх практично неможливо тому, що навіть система вільної конкуренції не "працює", якщо держава не бере на себе відповідальності за правильну організацію грошового обігу, задоволення частини колективних потреб людей, компенсацію, ліквідацію або недопущення негативних ефектів ринкової поведін­ки. Така сума функцій - максимум того, що повинна робити держава в умовах "вільного ринку". Одночасно це й мінімум того, чим слід займатися державі в реальній ринковій економіці. А що ж у ній є максимум?

1. Почнемо з того, що ринок визнає лише один варіант розпо­ділу доходів, один критерій справедливості. Справедливим визна­ється будь-який доход, отриманий в результаті конкуренції. Отже, справедливими, згідно з цим критерієм, є високі доходи тих, хто досягнув успіхів у конкуренції, й низькі доходи тих, хто потерпів фіаско. Причому до уваги не беруться ті обставини, що збанкрутувати можна не лише в результаті своєї малоефективної праці, а і в результаті прорахунків уряду (що для вітчизняних умов зараз є досить суттєвим), структурної перебудови економіки, незахищеності від іноземних конкурентів тощо. З позиції ринкової етики тут все абсолютно справедливо. Окрім цього, в механізм ринкового розподілу не потрапляють громадяни, зайняті у фунда­ментальній науці та управлінні й утримувані державою, а також інваліди, діти, літні люди, для яких головними джерелами існу­вання залишаються власні заощадження або благодійні фонди. Щоб запобігти соціальній напрузі й забезпечити мінімум соціаль­ної справедливості, держава повинна регулювати ці процеси.

2. Чисто ринковий розподіл не гарантує невід'ємного соціаль­но-економічного права людини на певний стандарт добробуту, який забезпечує їй достойне існування незалежно від форм і результатів діяльності. А без дотримання прав людини не може бути ні сучасного демократичного суспільства, ні його економіки. На виявлення того факту, що розподіл доходів, справедливий з точки зору законів ринку,- явно несправедливий з позицій загаль

нелюдських - в країнах з розвинутою ринковою економікою пішло багато часу. Причому процес цей супроводжувався досить гострими соціальними конфліктами. Але врешті решт він завершився розширенням економічних функцій держави, яка активно вклю­чилася в перерозподіл доходів.

3. Від механізму ринку не слід чекати дотримання й інших со­ціально-економічних прав людини, зокрема, права на працю для тих, хто може й хоче працювати. Це ставить перед державою питання регулювання ринку робочої сили з метою підтримання "повної" зайнятості, скорочення вимушеного безробіття, матеріа­льної забезпеченості людей, які не за своєю волею втратили робочі місця. Необхідно також дбати про встановлення мінімальних, таких, що забезпечують виживання, рівнів оплати праці для тих, хто працює.

4. Як свідчить досвід розвинутих країн, ринковий механізм, стимулюючи ефективне використання поточних досягнень НТП, неспроможний самостійно забезпечити стратегічні прориви в галузі науки і технології, глибоку структурну перебудову виробництва. Ринок не дає належного ефекту в ситуаціях, коли є потреба в здійсненні великих інвестиційних проектів з тривалими строками окупності, високим ступенем ризику й невизначеністю щодо майбутньої норми прибутку. Звичайно й тут не обійтися без участі держави, що втілюється в стимулюванні НТП і структурній політиці.

5. Світовий досвід показав, що в генах ринкової економіки за­кладені такі важкі хвороби, як інфляція й монополізм. Тому вона постійно потребує державної антиінфляційної й антимонополг.ної профілактики.

Такі в загальних рисах верхні, максимально допустимі межі державного втручання в економіку. Ці межі досить широкі для того, щоб розумний симбіоз державного регулювання й ефективно працюючого механізму ринку зміг вирішити основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства. Якщо ж держава намагається робити більше, ніж їй відміряно ринковою економі­кою, то якими б добрими намірами вона не керувалася, це, як правило, деформуючи ринкові процеси, веде до падіння ефективно­сті виробництва. Тоді, рано чи пізно, виникає необхідність роздер­жавлення економіки, тобто позбавлення її від надмірної державної опіки.

Наголошуючи на тому, що втручання держави в економічні процеси повинно мати певні межі, не слід розуміти ці межі як раз і назавжди дані, як такі, що їх можна визначити на всі випадки життя. Практика показує, що державне регулювання лише тоді є ефективним, коли межі його визначаються конкретними умовами функціонування ринкової системи, а не намірами тих чи інших державно-бюрократичних структур. А це означає, що вони повинні бути рухливими, тобто розширятися тоді, коли ринок не справля­ється з тими чи іншими проблемами, й звужуватися, якщо ринок успішно їх вирішує. Практика розвинутих країн світу підтверджує цей висновок. Так, реагуючи на кризу 1929-33 pp., капіталізм намагався вирішити проблему стабілізації економіки в першу чергу за рахунок посилення державного втручання в економіку. Тепер же пошуки його йдуть, в основному, в напрямку скорочення розмірів державної власності й згортанні державного регулюван­ня61.

Роглянуте вище дає можливість звести економічні функції держави в ринковій економіці до трьох основних груп.

Перша - розробка, прийняття й організація виконання госпо­дарського законодавства (правова основа підприємництва, оподат­кування, банківської системи тощо).

Друга - забезпечення умов нормальної роботи ринкового меха­нізму (демонополізація економіки, антиінфляційна політика, підтримка державних фінансів у бездефіцитному стані, стабіль­ність грошового обігу і т.д.).

Третя - забезпечення вирішення економічних проблем, які ринковий механізм вирішити неспроможний або вирішує їх не досить ефективно (екологічні, соціально-економічні, проблема справедливого розподілу доходів, НТП, структурні зрушення в економіці, міжнародний поділ праці тощо).

Чітке визначення економічних функцій держави є основою для формування ефективної економічної політики, основні напрями якої зображені на схемі 151.


61 Проте не не слід розуміти як повну ліквідацію державної власності й повну відмову від державного регулювання економіки. Процеси ці мають відносний характер.


Схема 151 Основні напрями економічної політики держави


Свої економічні функції держава реалізує через цілу систему впливу на соціально-економічні процеси. Ця система включає

певні   методи   й   регулятори,   за   допомогою яких  здійснюється цей вплив.  Виділяються такі методи регулювання й планування.

Регулювання - це система централізованих заходів, які прово­дить держава з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання, яке широко стало застосову­ватись на Заході в передвоєнні й особливо повоєнні роки, - це комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічних криз, згла­джування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що воно ' являє собою оперативне реагування на виникнення й розвиток кризових явищ, а тому заздалегідь не планується.

Безпосередніми об'єктами поточного регулювання є попит і пропозиція, тобто вплив на них за допомогою певних економічних інструментів, які знаходяться в розпорядженні держави: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції тощо.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного програмування. На сьогодні це найбільш розвинута й поширена форма державного втручання в економіку й соціальні процеси в розвинутих країнах світу. Програмування, на відміну від емпіричного (поточного) регулювання, характеризується більшою мірою узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів. А це означає певне скорочення сфери стихійності й зростання свідомого цілеспрямова­ного впливу на економічні процеси.

Програмування може бути кон'юнктурним і структурним. Ко­н'юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою з метою одночасного досягнення чотирьох макроекономічних показ­ників: стабільності цін, сталих темпів економічного розвитку; пов­ної, з позицій капіталу, зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітніші. Зокрема, кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати економічний розвиток шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи ці рекоменда­ції, здійснювали довгострокові програми розвитку й структурної перебудови економіки до середини 70-х pp. З кінця 70-х pp. широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки, рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного напряму в політекономії. Суть їх у спрямова­ності державного регулювання на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови стабіль­ності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріо­ритетного значення. Такі моделі державного регулювання економі­ки характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

Основу структурного програмування становить кон'юн­ктурне програмування, доповнене програмами економічного й соціального розвитку. Воно передбачає: а)наявність зрілого держа­вного сектора в галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері;

б)високий ступінь  взаємодії приватного та державного секторів;

в)значний ринок державного споживання. Залежно від наявності перелічених факторів та національних особливостей структурне програмування може бути частковим або повним.

Часткове програмування спрямоване на регулювання спів­відношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки (галузеві та регіональні програми економічного й соціального розвитку).

Повне (власне структурне) програмування передбачає зміну співвідношень між різними галузями економіки. У кожній країні цей процес має свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форм загальнонаціонального економічного регулювання через визнану слабкість державної економіки. У Франції ж, навпаки, наявність розвиненого держав­ного сектора зумовила широке застосування прямих форм регулю­вання економіки.

Вищою формою регулятивного впливу з боку держави на соціа­льно-економічні процеси з метою підвищення їх ефективності є планування. Планування - це головний інструмент свідомого використання вимог економічних законів з метою встановлення необхідної пропорційності в розвитку суспільного виробництва. Тобто, це конкретна форма реалізації об'єктивної необхідності

погодженого, збалансованого розвитку всіх галузей й регіонів народногосподарського комплексу, всіх сфер суспільного ви­робництва. Слід розрізняти планомірність і планування.

Планомірність - це об'єктивна необхідність у свідомому, пла­новому встановленні необхідної пропорційності в процесі функціо­нування різних елементів економічної системи з метою забезпечен­ня її високої ефективності.

Планування - це свідома діяльність людей, які спираються на знання вимог економічних законів у процесі розробки й реалізації планових завдань розвитку економіки.

Матеріальною основою макроекономічного планування є два компоненти: а)високий рівень усуспільнення виробництва; б)суспільна або державна форма власності. Тому реальне або повне планування економічної системи можливе лише в суспільстві, де панує суспільна власність на засоби виробництва. Виходячи 'з цього, слід розрізняти планування індикативне й директивне.

Індикативне (рекомендаційне) планування характерне для країн Заходу. Його показники не є всеосяжними, оскільки вони обов'язкові тільки для підприємств державного сектора. Для приватних господарств вони мають лише характер рекомендацій (пропозицій).

Директивне планування полягає в тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами й за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів. Директивне планування застосовувалось у колишніх країнах соціалістичної системи.

Загальна тенденція, характерна для сучасної світової цивіліза­ції, - це поступове крокування від стихійного регулювання економічних процесів за допомогою лише ринкового механізму до їх свідомого узгодження шляхом регулювання, а в міру усуспільнення виробництва й зміцнення державного сектора в економіці - до індикативного, а згодом і до повного планування. Тому сучасні економічні системи (особливо в "розвинутих країнах світу) різняться не наявністю чи відсутністю плановості (вона властива практично їм усім), а масштабами її поширення та методами практичного здійснення.

У процесі впливу на економічну систему з метою підвищення її ефективності держава застосовує ряд регуляторів. Див. схему 152.


Схема 152 Система економічних регуляторів ринку


Необхідність і межі використання окремих форм регулювання, а також методів, за допомогою яких вони реалізуються, визнача­ються прийнятою концепцією державного втручання в економіку, а також метою соціально-економічного розвитку кожної країни. Так, у таких країнах, як СІНА, Англія, Канада, держава в основ­ному спирається на бюджетно-податкову й грошово-кредитну системи. При цьому найбільш активну роль виконує грошово-кредитний механізм, який відповідає теорії монетаризму. Най­більш широко форми державного регулювання економіки застосо­вуються в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму. Тут, поруч з бюджетно-податковими й ціновими фор­мами, важливу роль виконує індикативне планування62, за допо­могою якого держава впливає на економіку не методом дирек­тивних завдань63, а на основі координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та забезпечення їх інформацією про мету та пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Допускається інколи й пряме втручання держави в економіку через механізм індикативних планів. Так у Франції для задоволення загальнодер­жавних потреб у рамках державного сектора економіки застосову­ється плановий контракт, а в приватному секторі - держзамовлен­ня. (Що, до речі, практикується і в Україні). У багатьох країнах державне регулювання економіки здійснюєтмя за допомогою механізму заробітної плати. В його основі лежать закони про працю, які регламентують певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначен­ня допомоги по безробіттю, розмір пенсій і трудовий стаж, необ­хідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

к Індикативне шанування - рекомендаційне Його показники не мають для окремих господарсь­ких суб тістів статусу обов'язкових чавдань.

63 Директивне планування було основною формою регулювання економіки в СРСР І залишилося в країнах соціалістичної орієнтації (Північна Корея. Куба, Китай).

Методи    використання    цієї    форми    регулювання    економічних відносин залежать від конкретних соціально-економічних умов.