Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.3. Політваріаність ідеологічного обґрунтування українсько-російської єдності: погляд з України

Політваріаність ідеологічного обґрунтування українсько-російської єдності: погляд з України

 

Нові умови політичного буття українського суспільства, а точ­ніше тієї його частини, що мешкала в межах козацького Гетьманату і, вочевидь, була найбільш мобільною та політично активною, не­минуче висувають на порядок денний інтелектуального буття України-Русі проблему ідеологічного обґрунтування суті нової су­спільно-політичної реальності.

Власне, стан українського суспільства, в якому воно перебу­вало впродовж усього XVII ст., дослідники характеризують як невпинні та перманентні процеси пошуку власної ідентичності. Ці пошуки провокують посилення уваги до історичного мину­лого Русі, спонукають українських інтелектуалів (переважно церковного кола) звертатися до вивчення власних традицій, а також — польських і московських історичних та історіографіч­них джерел. Від польських істориків, зокрема Мацея Стрийков-ського, вони запозичують ідеї єдності слов'ян і довідуються про те, що Русь була спільним минулим русинів і московитів. Ще більше підстав для вирізнення Русі від Литви та Польщі українським книжникам дають матеріали московського літопи­сання 3'. Перехід же Лівобережжя разом з Києвом під зверхність російського монарха, закріплений постановами Андрусівського перемир'я Росії з Польщею та глухівського компромісу з козаць­кою старшиною, переводить процеси українсько-російської інте­грації на якісно новий щабель, який вимагає не лише демаркації

відмінностей Русі-України від литовських і польських земель Речі Посполитої, а й винайдення належного місця для неї в системі лоя-льностей російського монарха.

Найбільш концептуально довершеним російськоцентричним історико-ідеологічним продуктом останньої третини XVII ст. стає анонімний твір "Синопсісь или краткое собраніе от различньїх Ле-тописцев, о Начале Славяно-Россійскаго Народа, и Первоначалньїх Князех Богоспасаемого града Кієва о житій святаго Благоверного Великаго князя Кіевскаго и Всея Россіи Первейшаго Самодержца Владиміра, и о Наследниках Блачестивьія Держави его Россійскія, даже до Пресветлаго и Благочестивого Государя нашого Царя, и Великого князя Федора Алексевича, Всея Великія, и Мальїя, и Бе-льія Россіи Самодержча"32.

Уже сама назва твору вказувала на те, що його автор розглядає політичну історію українського та російського народів як єдиний по­тік, більше того, вписує їх у споріднений етнічний контекст міфічно­го "Славяно-Россійскаго Народа". Анонімний автор "Синопсиса" (а ним, на думку дослідників, найвірогідніше був архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель) тісно переплітає поняття народу, династії та держави, поміщаючи в епіцентр свого викладу іс­торію династії Рюриковичів, що непомітно трансформується в істо­рію династії Романових. Такий підхід дає змогу нерідко механічно об'єднати різноманітні фрагменти російської та української історії, пов'язати віддалені й дезінтегровані території та різноспрямовані по­літичні процеси. Об'єднавчі тенденції "Синопсиса" у сфері політич­ній відбиваються у приєднанні Малоросії (завдяки її історичним зв'язкам з династією Рюриковичів і православній вірі) до значно ши­ршого всеросійського ареалу. Концепт етнічний, вказуючи на наяв­ність певних відмінностей між московитами та русинами, як уже за­значалося вище, також вписує їх до ширшого етнічного об'єднання "Славяно-Россійскаго Народа". У династичному відношенні москов­ський монарх, зважаючи на те, що його предки походили від Рюрико­вичів, володів правом самодержавної влади над усією "Росією", що охоплювала і Московію, і Малоросію33.

Віддавання всієї спадщини Давньоруської держави московсь­кій династії, прийняття Військом Запорозьким у 1654 р. царської протекції анонімний автор трактує, як "...природное царское его присвоеніе...". Для того, аби довести природне моральне право Мо­скви на цю першість, він розвиває думки Стрийковського стосовно того, що найближчим біблійним пращуром "Россов" був "Мосох", а отже, й факт відновлення "имя Мосоха в Народе Россійском" сприймається як виправдання піднесення його правителів на ви­щий, сакральний, ступінь влади34.

Дослідники вже давно звернули увагу на запозичення автором "Синопсису" ідей московських книжників XV—XVII ст. щодо спадкоємності влади давніх київських князів московськими35. Крім того, не можна й не помітити рецепції ним ідей, закладених ще в се­редні віки ченцем Філофеєм щодо месіанської ролі Москви "аки Третем Риме".

Москвоцентричність концепції "Синопсиса" є настільки все-охоплюючою, що, трактуючи війни з польським королем, які розг­лядаються винятково як "повернення отчини" російського монарха, навіть побіжно не згадується про роль українського козацтва в їх­ньому виникненні та розвитку.

Зважаючи на політичне лідерство, яке після Української рево­люції закріпилося за козацтвом на Лівобережжі, ідеологічні конце­пти, представлені в написаному духовною особою "Синопсисі", аб­солютно не задовольняли світську частину української еліти, оскільки вони не лише повністю ігнорували роль козацтва в істори­чному поступі Малоросії, а й не містили ідеологічного обґрунту­вання прийнятної для світської еліти моделі її взаємин з російською династією. Концептуально довершені схеми такої взаємодії були представлені в творчості так званих козацьких літописців, які насп­равді репрезентували світську вітчизняну історіографію початку XVIII ст., що отримала в працях сучасних дослідників визначення історіописання риторично-фактографічного напрямкуЗб.

На відміну від авторів церковного кола, козацькі історики, най­більш відомими з-посеред яких були Григорій Грабянка та Самійло Величко, не особливо переймалися вишукуванням етнічної чи ре­лігійної близькості України і Росії та не намагалися обґрунтувати втручання Москви в українсько-польський конфлікт навколо дина­стичних прав Рюриковичів—Романових. Для них більш важливим було представити історію Малоросії з точки зору історичної ролі в ній українського козацтва. Наріжну ж проблему політичного розви­тку Гетьманату — його перехід під зверхність московського царя — у творі Г. Грабянки подано як добровільний перехід, до якого зму­сили політичні та військові обставини. Прихильність автора до ідеї українського автономізму виражається в послідовному наголошенні на договірній основі прийняття Україною царської протекції37.

Ще більшу послідовність у відстоюванні ідеї добровільності та договірності приєднання України до держави російського ца­ря демонструє С. Величко. Як і Грабянка, прийняття Військом Запорозьким протекції російського царя він вважав історично виправданим. Але бажаючи наголосити на концепції контракт­них взаємин козацтва з царем, Величко навіть помістив у свій твір розповідь про, нібито, принесення царськими послами в Пе­реяславі від імені свого монарха клятви дотримувати непорушними всі козачі права і вільності , чого, як знаємо достеменно, насправді не було. Крім того, автор акцентує увагу й на негати­вних наслідках переходу України під царську протекцію, зокрема, про один із них він говорить, даючи оцінку андрусівським домовленостям Росії та Речі Посполитої, які розділили козацьку вітчизну навпіл39.

Загалом же, за спостереженнями дослідників, українські істо­рики початку XVIII ст. своїми творами значною мірою підготували появу політико-ідеологічної концепції Малоросії, зокрема виписав­ши такі основоположні її компоненти, як: вичленення історико-культурної та етнічної різниці між Малою Росією та Великою Ро­сією; наголошення добровільності та договірності об'єднання 1654 p.; поєднання Малої Росії та Великої Росії через спільного царя; за­уваження стародавніх прав і вільностей Малоросії та її народу 40.

Сформовані козацькими ідеологами засади концепції Малоро­сії в поєднанні з функціонуванням правових положень, представле­них у формі гетьманських статей 1669,1672,1674 та 1687 pp., а також норм звичаєвого права, що склались упродовж майже півстолітньої історії політичного співжиття Українського Гетьманату та російсь­кої династії, загалом формували достатньо широке політико-право-ве поле, на якому могли досить продуктивно розвиватися їхні сто­сунки і надалі. Вочевидь, своєрідним прикладом такої політичної симфонії можуть слугувати останні роки XVII ст., коли позитивно оцінене нами вище наявне на той час політико-правове поле, допо­внюючись довірливими стосунками суверена — останнього царя і першого всеросійського імператора Петра І Олексійовича — та чинного тоді українського гетьмана Івана Мазепи, забезпечувало Гетьманату достатньо простору для свого внутрішнього розвитку. І в цьому відношенні доволі прикметною є відповідь уряду Петра І на фінансовий звіт гетьмана Мазепи про прибутки і видатки Війсь­кового скарбу за 1692 p.: ".. .не токмо те зборьі, но и всякие порядки и устроения в малороссийских город ех ведает он, гетман..." 41.

Однак входження Російської держави в чітко виражений імпер­ський період своєї історії неминуче провокувало й зміну в поглядах російських політиків на права українського гетьмана самостійно ".. .всякие порядки и устроения в малороссийских город ех..." уво­дити.