4.25. Скасування кріпосного права в Росії

Необхідність враховування потреб капіталістичного розвитку Росії зу­мовила проведення у 60—70-х рр. XIXст. державних реформ. Найважли­вішою була селянська реформа 1861 р., що скасувала кріпосне право. Умо­ви звільнення селян від кріпосної залежності були викладені в "Положен­нях 19 лютого", що складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, найважливішим з яких було "Загальне поло­ження про селян, які вийшли з кріпосної залежності", в якому йшлося про загальні умови скасування кріпосного права і правове становище селян­ства. Складання і впровадження уставних грамот до 19 лютого 1863 р. визначали "Правила про порядок запровадження "Положень про селян, які вийшли із кріпосної залежності". Порядок викупу селянами своїх земель­них ділянок регламентувало "Положення про викуп селянами, які вийшли із кріпосної залежності, їхньої садибної осілості та про сприяння уряду придбанню цими селянами у власність польових угідь". Інші законодавчі акти визначали положення різних категорій колишніх кріпосних селян: дворових, селян дрібнопомісних власників, фабричних селян тощо.

Згідно із законоположеннями селянської реформи 22,5 млн. кріпаків звільнялися від особистої залежності, оголошувалися "вільними сільськи­ми обивателями" і здобували особисті та майнові права: одружуватися без дозволу поміщика, самостійно вирішувати сімейні та господарчі справи, набувати у власність нерухоме майно, торгувати, засновувати промислові та ремісничі підприємства, вступати в купецькі гільдії. Селяни могли пода­вати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін, створю­вати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та во­лосні суди (на волосних сходах) і сільських старост (на сільських сходах).

Однак фактично селяни були неспроможні реалізувати всі свої права, обумовлені положеннями 1861 р. Лише після викупу своїх земельних ділянок вони могли стати "селянами-власниками", а до того вважалися "тимчасово зобов'язаними": їхньою власністю вважалося лише рухоме майно (свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє на­чиння), а нерухоме майно і земельні присадибні грунти, якими вони корис­тувалися, вважалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них се­ляни не мали і впродовж періоду тимчасово зобов'язаного стану мали виконувати панщину та сплачувати оброк.

Норми ділянок встановлювалися різні — залежно від якості грунту. 35 губерній Росії, на яку поширювалося положення про поземельний устрій селян, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степо­ву, а вони, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких уста­новлювався розмір ділянки на одну ревізьку душу (присадибні ділянки, орні та сінокісні землі і пасовиська).