Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.3.2. Конвертована валюта, валютні курси і валютна політика

Конвертована валюта та основні умови її впровад­ження.

Конвертована валюта — національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватися на інозем­ні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно вико­ристовуватися у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Нині у світі налічується понад 300 найменувань націо­нальних грошей, проте лише 20 держав (США, Англія, Ні­меччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, деякі багаті нафтою країни Близького Сходу) мають повністю конвер­товану валюту. Крім того, приблизно 50 держав світу ма­ють різні форми частково конвертованих валют.

Розрізняють дві основні форми конвертованості валю­ти: 1) вільна, або повністю конвертована; 2) частково конвертована.

Вільно конвертована валюта — форма конвертованості, за якої кожна особа (фізична й юридична, іноземець і громадянин даної держави) має право обмінювати будь-яку кількість своєї націо­нальної валюти на іноземну валюту такого самого статусу, розра­ховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фі­нансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та при­ватні цінні папери.

Частково конвертована (обмежено конвертована) валюта —-

форма конвертованості, за якої допускається лише зовнішня кон-вертованість, тобто вільне використання валюти іноземними осо­бами (юридичними й фізичними) і лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках.

До них належать розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів і послуг, з доходами іноземних та вітчизняних осіб від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців всередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країн, авіацій­ний та морський фрахт, страхування вантажів тощо.

Крім того, існують неконвертовані валюти, яких се­ред приблизно 300 валют світу переважна більшість.

Неконвертована валюта — національна валюта, щодо якої держа­ва повністю забороняє будь-які операції з її обміну на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.

У межах перших двох форм конвертованості, особли­во другої форми (тобто частково конвертованої валюти) доцільно виділити внутрішню і зовнішню конвертова-ність. Зовнішня конвертпованість — такий вид конверто­ваності, коли іноземні держави, підприємства і громадя­ни можуть вільно переказувати свої вклади, зроблені у дану національну валюту. Цей вид конвертованості по­в'язаний з операціями руху капіталів і кредитів.

Внутрішня конвертованість означає право підпри­ємств і громадян певної держави вільно купувати інозе­мну валюту для проведення ділових операцій. Ці опера­ції можуть бути як поточними, так і пов'язаними з ру­хом капіталів, кредитів.

Для впровадження конвертованої валюти держава по­винна прийняти відповідний закон, оформити необхідні законодавчі акти. У законі зазначається, на які іноземні валюти може обмінюватися дана валюта, чи може вона продаватися на валютних ринках, яким особам і в якій

кількості (обмеженій чи необмеженій) дозволяються пев­ні операції з цією валютою. Якщо таких обмежень немає ні для юридичних, ні для фізичних осіб (іноземних і віт­чизняних), то це повна конвертованість.

На відміну від епохи золотого стандарту, коли статус валюти, її конвертованість здебільшого залежали від ве­личини золотого запасу, нині конвертованість визнача­ється насамперед економічною могутністю країни. Характерним у цьому плані є те, що певні валютні обме­ження для своїх підприємств і громадян (зокрема здійс­нювати інвестиції за кордоном) Франція та Італія у пов­ному обсязі скасували лише у 1989 р. Навіть Японія ска­сувала обмеження на експорт капіталу лише у 1979 p., a більшість країн Західної Європи підтримує обмеження на обмін валют та їх вивезення для цілей індивідуального туризму тощо.

Враховуючи це, Україна за певних умов може вводи­ти часткову конвертованість. Крім того, членство у МВФ зобов'язує нашу державу вводити певний режим конвер-тованості.

Переваги впровадження режиму конвертованості для національної валюти в Україні:

1) створюються умови для довгострокового поліпшен­ня її платіжного балансу;

2) конвертована валюта асоціюється у світі з еконо­мічною свободою. Перехід на таку валюту сприяє введен­ню для підприємств країни режиму міжнародної конку­ренції, яка змушує їх запроваджувати матеріале-, енер-го-, ресурсозаощаджуючі технології, нові форми органі­зації виробництва, а отже, зменшувати витрати виробни­цтва й ціни, що підвищує ефективність економіки;

3) за наявності конвертованості валюти виникає мож­ливість розраховуватися з іншими країнами національ­ними грошима, без обов'язкового попереднього нагрома­дження інвалюти, що рівнозначне отриманню безвідсот-кового іноземного кредиту;

4) розширюються можливості купівлі іноземних това­рів і експорту своїх, стимулюється зовнішньоекономічна діяльність підприємств. При цьому значно зменшується валютний ризик, тобто ризик втрат, пов'язаний із змі­ною курсів валюти на час виконання контракту. Водно­час перехід до конвертованої валюти супроводжується лі­бералізацією зовнішньоекономічної діяльності, зокрема імпорту, подорожчанням його через неминучу девальва­цію власної валюти, що завдає певних економічних втрат;

5) введення конвертованої валюти сприяє залученню країни до системи міжнародного поділу праці, її відкри­тості (і водночас залежності);

6) стимулюється залучення іноземного капіталу;

7) значно спрощується процедура розрахунків.

Впровадження конвертованої валюти в Україні вима­гає створення комплексу передумов, пов'язаних насампе­ред із стабілізацією грошової системи. Такими передумо­вами є:

1. Подолання товарного голоду за рахунок товарів національного виробництва.

2. Створення резервного та валютного фондів. Так, для введення естонської крони (цей крок виправдав себе) Верховна Рада цієї країни прийняла закон про стовідсот­кову гарантію крони золотом або іноземною валютою. При прив'язуванні крони до німецької марки за курсом 8:1 це означало, що за наявності певної кількості марок у Центральному банку Естонії в обіг може бути випуще­на така маса грошей, яка лише у 8 разів перевищує цю кількість. Ця вимога строго дотримується навіть при не­стачі готівки. Паралельно забезпечувалася конвертова­ність естонської грошової одиниці на будь-яку інвалюту, яка користується попитом. Крім того, стабільність крони ґрунтується на золотому запасі. Зокрема, західні країни повернули Естонії золотий запас, вивезений перед Другою світовою війною. В Україні такий запас ще незначний.

3. Ефективна зовнішньоекономічна діяльність, зба­лансованість платіжного балансу. В Естонії, наприклад, щомісячне перевищення експорту над імпортом станови­ло в середині 90-х років майже ЗО млн. крон. За рахунок цього валютні запаси країни зросли вдвічі — з 1,5 до З млрд. дол. Ця умова в Україні значною мірою відсутня внаслідок низької конкурентоспроможності продукції та значного відтоку валютної виручки за кордон.

4. Відсутність дефіциту державного бюджету або його допустима норма. У більшості розвинутих країн За­ходу дефіцит державного бюджету в 1991 р. становив 12%, у 1992 — 17, у 1993 — 15, у 1994 р. — 12%. У на­ступні роки (наприкінці 2001 р.) такий дефіцит було майже ліквідовано, навіть з урахуванням заборгованості Із заробітної плати. Крім того, бюджетна політика держа­ви має проводитися незалежно від фінансової. Це озна­чає, що уряд не може забирати кошти з Центрального банку для покриття своїх боргів (утримання нерентабель­них підприємств тощо). У свою чергу, Центральний банк не має права збільшувати емісію без покриття (тобто без

нагромадження валютних ресурсів, золотого запасу). Ця умова в Україні дотримується не цілком. Така система ще не створена, банки не зацікавлені у подоланні інфля­ції, отримують гігантські прибутки за рахунок протипра­вних дій та через недосконалість законодавства.

5. Проведення обґрунтованої політики цін. Ліквіда­ція цінових перекосів, дотримання вимог закону вартос­ті, здійснення реформи цін. Стан речей у цій сфері не дає підстав вважати цю роботу задовільною.

6. Проведення науково обґрунтованої кредитної полі­тики. Зокрема, здійснення кредитної емісії лише у пев­них межах і певних цілях, встановлення раціональної плати за кредит. Контури такої політики в Україні поча­ли окреслюватися лише в 2000 р.

7. Перетворення грошей на єдиний легальний платіж­ний засіб. Заборона (хоч би на початкових етапах рефор­ми) паралельного обігу інших валют, необхідність жорст­кого валютного контролю та регулювання, встановлення всебічно обґрунтованого валютного курсу та проведення курсової політики. Ця вимога також не виконується.

8. Демонополізація економіки. Прийняття ефективних антимонопольних (антитрестівських) законів та жорст­кий контроль держави за їх дотриманням. Процес демо­нополізації в Україні лише розпочинається.

Крім того, доцільно проводити політику збільшення питомої ваги безготівкового обігу, широко впроваджува­ти чекову та електронну системи розрахунків.

З перелічених найважливіших передумов забезпечен­ня стабільності національної валюти в Україні достат­ньою мірою не існує жодної.

Крім них, до таких передумов (заходів, кроків) нале­жать, наприклад, проведення державою жорсткої антиін-фляційної політики (її складовими є жорстка бюджетна та кредитна політика тощо), наявність дієвого контролю за валютними розрахунками, узгодженість дій уряду з урядами деяких інших держав або їх центральними бан­ками, а також наднаціональними органами щодо впрова­дження нової валюти, ефективна політика тощо.

Щоб досягти повної конвертованості національної ва­люти, необхідно домогтись: 1) поглиблення міжнародної спеціалізації на всіх етапах формування вартості товарів, особливо у сферах безпосереднього виробництва; 2) висо­кого рівня конкурентоспроможності національної еконо­міки; 3) належного рівня розвитку інфраструктури у со­ціальне орієнтованій економіці; 4) високого рівня проду­ктивності праці й ефективності економіки; 5) впрова-

дження переважно економічних важелів управління еко­номікою; 6) доведення купівельної спроможності націо­нальної валюти до дійсного рівня ефективності суспільно­го виробництва. Ці додаткові умови разом з наведеними заходами стабілізації грошової системи і подолання ін­фляції, навіть за сприятливого збігу обставин (внутрішніх і зовнішніх), потребують в Україні багато часу. Тому най­ближча мета — досягнення часткової конвертованості.

Головними умовами її здійснення є: 1) стабілізація грошового обігу; 2) раціональне поєднання ринкових ме­ханізмів ціноутворення з оптимальним державним регу­люванням цін та доходів; 3) насиченість ринку необхід­ною національною товарною масою; 4) наявність конку­рентоспроможних експортерів продукції; 5) існування потужної банківської системи, яка працює на засадах ре­гульованої конкуренції і доповнюється раціональними методами державного регулювання з боку Центрального банку, його вагомого впливу на відсоткову та кредитну політику комерційних банків.

Впровадження конвертованої валюти передбачає з'я­сування механізму встановлення валютного курсу, основ­них факторів, що впливають на нього.

Валютні курси та валютна політика.

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.

Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіта­лів та їх переведенні за кордон, наданні міжнародних кредитів, переказі грошових доходів та ін.

На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рівень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міграція ка­піталів між країнами, політична стабільність, економіч­на кон'юнктура, стійкість валюти і довір'я до неї та ін.

В умовах панування золотого стандарту валютний курс визначався співвідношенням золотого вмісту грошо­вих одиниць (золотим паритетом) і коливався залежно від співвідношення попиту і пропозиції на певну валюту в межах золотих точок. Після Другої світової війни згід­но з Бреттон-Вудською угодою держави офіційно зафік­сували у МВФ курси своїх валют щодо долара США і від­повідно до офіційної ціни золота ввели доларові й золоті паритети своїх валют.

В умовах демонетизації золота основою визначення валютного курсу є співвідношення купівельної спромож­ності (суми товарів і послуг, які можна придбати за пев­ну грошову одиницю) різних національних валют, серед­нє співвідношення цін на тривалому проміжку часу.

Валютний курс відчутно впливає на зовнішньоеконо­мічну діяльність країни, на вибір структури виробницт­ва і споживання, на конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, темпи економічного зростан­ня та ін.

Занижений валютний курс порівняно з його купі­вельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих сві­тових цін отримувати при обміні іноземної валюти біль­ше національної валюти, а отже і розширювати обсяги виробництва. Занижений валютний курс сприяє притоку капіталу, підвищує вигідність його реінвестицій, але зменшує вигідність вивезення капіталу. Водночас такий курс спричиняє подорожчання ввезення товарів та ім­порт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валю­ті й скорочує їх у національній валюті.

Завищений валютний курс призводить до підвищен­ня внутрішніх цін вище за світові, до зниження конку­рентоспроможності товарів і послуг й ефективності екс­порту (його скорочення і зменшення дохідності). При цьому відбувається здешевлення імпорту товарів і по­слуг, зростання його ефективності, що може спричинити скорочення національного виробництва. Крім того, відбу­вається відтік капіталу, зменшується реінвестування прибутків від іноземних капіталовкладень, ці прибутки збільшуються, зростає реальний зовнішній борг тощо.

Завищений валютний курс буває вигідним для окре­мих країн, як правило, тих, у яких відносно невелика частка створених товарів і послуг експортується на зов­нішні ринки й істотно не впливає на внутрішню економі­ку. У США, наприклад, на внутрішньому ринку реалізу­ється понад 90% виготовлених товарів і послуг. Така країна скуповує на свою валюту валюти інших країн, підвищує у себе ставку відсотка, завдяки чому залучаю­ться капітали з інших країн. Зниження конкурентоспро­можності своїх товарів вона намагається захистити за до­помогою різних обмежень.

За умов «плаваючих» курсів встановлюється вищий валютний курс — курс продавця і нижчий валютний

курс — курс покупця. Різниця між ними формує доходи крупних банків і компаній, бірж і спеціалізованих бро­керських фірм. За допомогою валютного курсу виробни­ки й покупці товарів і послуг порівнюють національні ці­ни товарів, послуг і робочої сили з відповідними цінами інших країн та світовими цінами. Відбувається також порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів та ін.

Валютна політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюються державними органа­ми, центральними банками та міжнародними валютно-фінансови­ми організаціями у сфері валютних відносин і втілюються у валют­ному регулюванні.

Валютна політика є складовим елементом державної економічної політики і безпосередньо пов'язана із зов­нішньоторговельною політикою.

За термінами проведення розрізняють поточну та дов­готермінову валютну політику. Поточна валютна полі­тика — повсякденне оперативне регулювання діяльнос­ті валютного ринку, її мета — забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та між­народної), підтримання рівноваги платіжних балансів.

Основними формами поточної валютної політики є об­лікова (дисконтна) і девізна політика. Дисконтна політи­ка здійснюється через зміни відсоткової ставки централь­ного банку за кредит з метою впливу на валютний курс. Підвищення відсоткових ставок сприяє притоку капіта­лів з інших країн, що підвищує курс валюти даної краї­ни, поліпшує її платіжний баланс. Зворотну реакцію має зниження відсоткової ставки за кредит.

Девізна політика здійснюється через валютну інтер­венцію, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання і диверсифікації валютних ре­зервів. Валютна інтервенція (як головний засіб девізної політики) означає насамперед купівлю-продаж держав­ними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти та його зміну. При падінні курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що при­зводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.

Довготермінова валютна політика передбачає довго­термінові заходи структурного характеру в поступовій зміні валютного механізму, її найважливішими метода­ми є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та прове-

дення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі — це зміни в порядку проведення міжнародних розрахун­ків, у використанні золота, резервних валют і міжнарод-: них платіжних засобів, у режимі валютних паритетів і курсів, структурі й функціях МВФ та інших організацій тощо. Валютна політика в Україні повинна бути спрямо­вана на стабілізацію національної валюти, встановлення реального валютного курсу, нагромадження валютних коштів у руках держави.

Основними засобами валютного регулювання є: 1) без­посередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками (валютна інтервенція); 2) застосу­вання різних прямих валютних обмежень у сфері торгів­лі (скажімо, введення імпортних депозитів); 3) нормуван­ня вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон; 4) введення обмежень на відплив капіталу і на­віть регламентування імпорту капіталу; 5) політика від­соткових ставок, що впливають на рух валютних ціннос­тей, не пов'язаних з міжнародною торгівлею товарами і послугами.

Незважаючи на введення режиму вільної конвертова-ності валют у найрозвинутіших країнах світу наприкінці 50-х років, у них існували прямі обмеження у сфері зов­нішніх розрахунків. Наприклад, у Швейцарії в 1960 p., у ФРН в 1961 р. і у Франції в 1963 р. були введені такі методи валютного контролю, як заборона на виплату від­сотків за депозитами іноземних громадян у національній валюті у своїх банках.

На Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. було до­сягнуто згоди про впровадження фіксованих валютних курсів, що наприкінці 60-х — на початку 70-х років зу­мовило зростання вартісних диспропорцій між валютни­ми курсами і купівельною спроможністю валют (виявом цього були значні відпливи і припливи короткотерміно­вих капіталів, тобто «гарячих грошей»). Із введенням «плаваючих» курсів валютна система стала більш гнуч­кою. Це дало змогу розвинутим країнам послабити енер­гетичну кризу, значно урівноважити незбалансованість міжнародних розрахунків, вирівняти курси валют, мані­пулювати ними для досягнення економічних цілей всере­дині країни та за її межами.

Міждержавне валютне регулювання здійснюється за допомогою МВФ, Організації економічного співробітниц­тва і розвитку (ОЕСР) — таких її комітетів, як Комітет з фінансових ринків, Комітет з міжнародних розрахунків, комітет з «невидимих» операцій та ін. В ЄС такими ор-

ганами є Європейська валютна система (ЄВС), Валютний комітет ЄС, Комітет президентів центральних банків та ін. Важливу роль у міжнародному валютному регулюван­ні відіграють Банк міжнародних розрахунків у Базелі, «Паризький клуб» (створений у 1956 р.) та ін.

Засобом валютного регулювання наприкінці 60-х ро­ків стало проведення центральними банками узгодженої політики відсоткових ставок. Проблемам валютного регу­лювання, зокрема зміни окремих елементів міжнародно­го валютного механізму, надається значна увага на що­річних зустрічах керівників семи провідних країн світу (так званої «сімки»). Уперше така зустріч відбулася в 1975 р. у Рамбуйє. На ній були узгоджені основні прин­ципи сучасної валютної системи, згодом прийняті на Ямайці.