5.1. "Довга історія" України

"Довга історія" України

Київська Русь померла, не залишивши заповіту і не впорядку­вавши справ. Померла, коли справи були в найгіршому стані, а май­но саме описували для конфіскації. Добрі люди розтягли те, що ли­шалося, та й зажили собі, безжурно промотуючи рештки колись чи­малих маєтностей. Спадкоємці з'явилися пізніше, із сумнівними паперами і непевного ступеня родства із небіжчиком. Як завжди бу­ває в подібних випадках, з'ясування прав перетворилося на довгу тяжбу між претендентами. Не бракувало взаємних звинувачень у самозванстві, апеляцій до крові, землі, особливої любові до помер­лого. Поки тривав процес, маєток перетворився на руїни. Та саме наспіла мода на руїни.

Україна успадкувала фізичні рештки маєтку, Росія — документи на володіння ними. Від кінця XIX ст. між двома історіографіями триває спір, чиї претензії на "києво-руську" спадщину переважні, яке право спадкоємства обрати — "землі" чи "крові".

У популярній ідеології українства боротьба за "києво-руську спад­щину" набула гіпертрофованого значення осягнення "початків". Варто, однак, пам'ятати, що ця спадщина — свого роду аналог "скарбу Полу­ботка" чи "бібліотеки Ярослава Мудрого". Вона віртуальна, уявна. На­віть вигравши права на цей спадок, ніколи ним не скористаєшся, як ніколи не витратиш шеляга з мільйонів гетьмана й ніколи не розгорнеш книжки із бібліотеки князя. Спадщина існує лише в уяві.

З точки зору дисциплінарної історії Русі суперечка не має смис­лу. Історія взагалі не здатна — попри усі сподівання — "в науковий спосіб" вирішувати таким чином поставлені питання. Вони важливі для ідеології. Історія може простежити, як спір зародився, з чого він виник і як він розвивався, які відповіді пропонувалися в різні часи. Ця історія, однак, не "Київської Русі" — середньовічної держави, що існувала в IX—XIII ст., а історія XIX ст.

Українська історія виникала на рубежі XIX—XX ст. буквально в темпі виходу в світ чергових томів "Історії України-Русі" М. Грушевського. Ця монументальна праця стала для української історії тим, що в англо-американській історіографії нині прийнято називати master narrative,1 тобто викладом, що окреслює границі компетенції цієї історії — хронологічні, географічні, подієві, а також усталює смисл і значення специфічно українського історично­го досвіду. Будь-який загальний нарис української історії, що з'являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропо­новану істориком "схему", навіть якщо намагався переглянути ті чи інші частковості. "Схема" — термін самого Грушевського. Ство­рення для української історії "раціональної схеми" він вважав од­ним із найбільших своїх досягнень, і з відстані в майже століття зда­ється, що так воно й є насправді.

Проект Грушевського передбачав не просто написання сучас­ного типу історії, а специфічно національноїісторії. Створення на­ціональної історії українців мусило не просто заповнити наукову прогалину — відсутність систематичного викладу їхнього минуло­го, але й стати свого роду важливою культурною і політичною за­явою, зробленою від імені українців. Подібна заява й самим Гру-шевським, і людьми його покоління розглядалася як суттєвий фак­тор, що дозволяв точно окреслити національну фізіономію україн­ців, а згодом і висувати від їхнього імені вимоги виразнішого по­літичного виокремлення 2.

У XIX ст. (як і в наші дні) існувало часом висловлюване вголос, а часом лише імпліцитне переконання, що наукова історія служить вмістилищем і храмом колективної пам'яті народу. Нація сприйма­лася як свого роду колективний індивід із відповідними рисами (що їх часто називали "національним характером", "національною фізіономією" тощо), які вирізняють саме цю націю з-поміж решти народів. За аналогією із людським життям історію можна собі виоб-разити як біографію нації. Подібно до індивідуального досвіду лю­дини, що, закарбовуючись в її пам'яті, формує унікальність і непов­торність індивіда, минуле нації становить її досвід, а писана націо­нальна історія служить збереженню і трансляції національної пам'яті. Народ без написаної національної історії нагадує людину, що втратила пам'ять, а відтак, дезорієнтована й позбавлена свідомо­сті своєї індивідуальності.

В часи, коли Грушевський розпочинав написання своєї Історії, широко побутували переконання, що український народ спіткала історична амнезія. Лише окремі епізоди своєї біографії він пам'я­тає, але їхній правильний порядок ще треба встановити, а прогали­ни між ними — заповнити. Писання національної історії відтак ста­вало чимось на зразок повернення народу його справжньої пам'яті, його дійсної біографії. Національна історія мусила стати тим, що нації насправді треба було знати про своє минуле.

Епоха XIX ст. повсюдно в Європі, де раніше, де пізніше, була часом створення національних історій. Українці дещо запізнювали­ся порівняно із загальним рухом, але не набагато. Національна істо­рія все ще вважалася науково серйозним проектом, технічно мож­ливим до виконання. Вихідним пунктом будь-якої національної історії є констатація існування нації. Нації існують у сучасності, а значить, мусили мати минуле. Відтворити таке минуле у вигляді іс­торії не тільки можливо, але навіть доцільно з наукової точки зору. Єдина проблема при цьому — знайти такий вихідний пункт. Інши­ми словами, "наукова" національна історія являє собою легітимний проект лише в разі, коли існує загальна згода щодо самого факту іс­нування нації. У разі ж, коли таке існування не очевидне або сум­нівне, національну історію звинувачують у політичній упередже­ності чи ідеологічності. "Науковою" може бути історія нації, щодо існування якої не існує найменших сумнівів. Як недвозначно з'ясу­вати, чи дійсно існує нація? Жодних каталогів навіть у XIX ст. не іс­нувало. Існували, втім, політичні карти й традиційні уявлення, які — з незначними варіаціями — дозволяли побачити, хто існує на карті, а хто ні. Якщо неможливо було вказати місце на карті, націо­нальна історія ставала ідеологічно сумнівним і науково неспромож­ним проектом. Саме з такою ситуацією довелося зіткнутися Гру-шевському. Коли історик розпочинав свої наукові заняття, питання, чи становлять українці виразну і окрему націю, все ще дебатувало-ся й зовсім не було предметом консенсусу.

Авторам національних історій, у XIX ст. так само, як і нині, мо­же здаватися, що вони лише відтворюють справжнє минуле колек­тивів, чиї назви ставлять у заголовок своєї праці. Насправді вони пишуть історію від імені цих колективів (такий мандат, зрозуміло, рідко хто одержує на референдумі, як правило, місія ця самопрого-лошена, й вдячна нація ex post facto освячує ту зі спроб, що виявила­ся вдалою). Національні історії мають ту особливість, що — всупе­реч хронологічному викладові подій "з найдавніших часів" — кон­струюються ретроспективно. Вони пишуться "вперед до майбут­нього", але тільки тому, що історик вже попередньо подумки прой­шов шлях "назад до минулого".

Чи здатна історія за такої процедури знайти "початки"? Коли мандрівник стоїть біля гирла великої річки, він не сумнівається, що, маючи кінець, вона мусить мати й початок. Відкриття витоку зда­ється лише справою технічною — правильно організованої експе­диції. Та, піднімаючись річкою вгору, мандрівник з'ясовує, що гео­графія не є самоочевидною. Перша ж ліпша притока ставить його перед вибором: що вважати головним руслом? Що більше розгалу­жень зустрічає мандрівник, то більшу кількість дилем йому доводи­ться вирішувати: звернути праворуч чи ліворуч? Що ближче до ви­токів, то вибір стає рівноціннішим, і мандрівник, зрештою, прого­лошує головним руслом саме те, яке обрав. Ті, якими знехтував, він називає другорядними притоками. Визначення витоку стає спра­вою не фактичної географії, а суб'єктивного рішення й суспільної конвенції. (Ця ситуація не цілком уявна — саме так було з експеди­ціями до верхів'їв Нілу чи Амазонки).

Бенедикт Андерсон порівнював національні наративи із біогра­фією людини: "Нації... не мають точно встановлюваних наро­джень, а їхня смерть, якщо така й трапляється, рідко коли буває природньою. Оскільки тут немає Творця, біографію нації неможли­во написати в біблейському стилі, як довгий ланцюжок народжень, що розгортаються в часі. Єдиною альтернативою стає представити її всупереч плину часу — до Пекінської людини, Яванської люди­ни, короля Артура, куди б ліхтар археолога не докинув спалах свого світла. Всупереч природній генеалогії тут сучасне породжує мину­ле: Друга світова війна народжує Першу, із Седану виростає Аусте-рліц, предком Варшавського повстання стає держава Ізраїль"3.

Повторимося: вихідним пунктом національних історій є не дав­нина, а сучасність. Такі наративи, отже, не є тим, чим хочуть здава­тися. Історія, написана від імені сучасної нації, являє собою версію минулого, яку модерна нація хотіла б вважати своєю біографією. Національна історія, таким чином, є способом привласнення мину­лого — явищ, подій, імен, територій — від імені певного колективу, який усвідомлює себе як націю. Національна історія, отже, не стільки документує минуле нації, скільки творить, формує його. Для нації, саме існування якої все ще лишається предметом дебатів, наявність минулого, викладеного у формі послідовної і безперервної націо­нальної історії, служить найвагомішим доказом її дійсності, "невигаданості" в сучасності.

Цю функцію національних історій, серед них й/стпор «Трушев-ського, дослідники з'ясували вже віддавна:

"Серед учених існує консенсус у тому, що написання націо­нальних історій було важливою частиною процесу національного відродження. Народні "будителі", загалом, ставили собі подвійне завдання: надати своїм націям древнє й славне минуле, виправдову­ючи таким чином вимоги їх автономного чи незалежного політич­ного існування, а також представити це минуле у науковий спосіб, щоб відповідні історії визнавалися й поважалися сусідніми нація­ми"4.

Зв'язок сучасного стану нації із версією її минулого, а також і наявністю чи відсутністю певного політичного організму, який би нація могла назвати своїм, не є тільки досягненням сучасної декон-структивістської критики. По-своєму все це відчувалося вже у XIX ст. Політичний світ все ще був великою мірою поділений між ста­рими династичними державами — Російською та Австро-Угорсь-кою імперіями в Європі, Османською імперією на Балканах та в Азії — що вели свій родовід від "старого режиму", але й нові "національні держави" — Франція, Пруссія (Німеччина), Нідерланди — не завжди і не цілком обмежували свої території етнографією ти­тульних націй. Було очевидно, що народів, навіть у старій Європі, існує більше, ніж існує державних утворень. Таке становище відда­вна звикли пояснювати, розділивши народи на два розряди:

«історичних", тобто тих, які були творцями власної історії, сформу­вали власні державні утворення і, як наслідок, залишили записи власної історії, і «неісторичних", на долю яких випало існувати під парасолем історичних націй, а свою участь у великій драмі людства обмежувати непомітною для ока історії участю в діяннях інших на­родів5. Хоча обидва розряди вимагали національних історій, і в цьо­му відношенні національні історії "історичних націй" є такою ж фікцією, як і історії "неісторичних", за першими стояла традиція і усталеність. Письменники їхньої історії могли апелювати до яки­хось вже існуючих наративів. їхні схеми не здавалися цілковито но­вими й нечуваними. Традиція надавала їм легітимності й забезпечу­вала те, що "новим" історіям ще лише належало довести — їхню "науковість" і, отже, прийнятність.

Відповідно до розподілу на "історичні" та "неісторичні" нації, розподілилися й науки, що їх вивчали. Історія (яка навіть у XIX ст. була ще переважно подієвою, орієнтованою на оповіді про "видимі" для історії акти — походи, битви, законодавчі акти, на­родні повстання тощо) займалася історичними народами, бо саме вони були "видимі" для неї. Неісторичні було віддано наукам опи­совим, взорованим на природничо-наукові дисципліни — антропо­логії, етнографії, фольклористиці. Від тихого, бездержавного й по-заісторичного буття таких народів не лишається історичних запи­сів, їх непомітне існування може бути встановлене лише під збіль­шувальним склом спеціальної уваги науковця. Такі народи можна спостерігати, описувати їх звичаї й одяг, складати словники їхніх говірок, підраховувати їх демографію. Словом, такі народи можна досліджувати подібно до об'єктів живої природи й за допомогою методів, вже від середини XVIII ст. успішно випробуваних на вивченні натурального світу.

Для історика класифікаторські й описові дисципліни мають од­ну серйозну ваду — вони за означенням позбавлені історичного ви­міру. Спостереження і описи робляться тут і зараз. Вони фіксують нинішній стан і практично нічого не промовляють про попередні стани досліджуваного об'єкту. Разом з тим вони демонструють од­ну дуже важливу річ — розмаїтість народів значно більша, ніж кіль­кість "історичних" націй. Будь-яка етнографічна група, зрештою, володіє більшістю ознак із того списку, за яким звично визначають націю: власною мовою, власними манерами, власним характером тощо. Двох речей бракує: державної організації та історії. Коли пер­ше — поза силами історика, то надолужити брак другої — цілком в його компетенції.

Пост-гердерівське "відкриття народу" романтизмом відкрило його, власне, в кожній нації. Виявилося, що всередині "історичних" націй існує доти майже непомічений "народ" (із його "народними"

піснями,  народними  звичаями,  народною  мовою,  народним одягом), який нічим практично не відрізняється від "неісторичних" націй. Цей "народ" кількісно становить більшу частину нації й поступово, але все більш настійливо починає сприйматися як її не­від'ємна частина.

"Для багатьох інтелектуалів, особливо в кінці XVIII ст., народ був цікавий через екзотичний спосіб життя; навпаки, на початку XIX ст. виникає культ "народу": інтелектуали ототожнюють себе з ним та намагаються імітувати його. Як сказав 1818 р. Адам Чарно-цький, "Ми мусимо йти в народ, заходити до його хиж під стріхами, брати участь у його святах, роботі й розвагах. У диму, що здійма­ється над його хатами, все ще чути відлуння древніх обрядів, все ще чути давні пісні"6.

Таке відкриття знищувало метафізичну прірву між двома розря­дами народів, а в перспективі обіцяло й зовсім звести дистанцію до мінімуму. Виявлялося, що "історичні" та "неісторичні" народи розріз­няються лише їхнім місцем на шкалі висхідного процесу цивілізації. Прогрес неодмінно мусить заторкнути усі без винятку народи, навіть ті, що з якихось причин ще не звідали його благотворних плодів. На­писання історії "неісторичної" нації ставало принципово можливим.

"Відкриття народу", крім того, ствердило в свідомості вченої публіки одне важливе переконання — народи є "древніми". "Народ", який з точки зору освічених класів перебував у стані при­мітивного пасторального життя, був частиною не стільки цивіліза­ції, скільки природи. "Народна культура", яку почали вивчати за­хідні інтелектуали, поставала як "залишки" того початкового ста­ну, в якому перебувало все людство на зорі його історії. Вона, отже, не була підвладна змінам, що їх накладала на "високу" культуру цивілізація, залишаючись від початку часів у своїй чарівній при­мітивності. "Народна культура" уявлялася незмінною, статичною, як і природне оточення "народу", і в цьому значенні викликала ана­логії із світом натурального. Клод Форель, французький учений, перекладач і видавець народних поезій модерних греків (його збірку перекладе 1825 р. М. Гнєдич7), порівнював народні пісні із горами й річками, вживаючи термін "pousie de la nature"^. Словом, "Відкриття народу було частиною загального руху культурного примітивізму, в якому древнє, віддалене й "народне" були прирів­няні одне до одного. Не варто дивуватися, що Руссо виявляв смак до народних пісень, які знаходив зворушливими через їхню просто­ту, наївність та архаїку — адже Руссо був великим речником куль­турного примітивізму свого покоління. Культ "народу" виріс із пас­торальної традиції. Цей рух був також реакцією проти Просвітниц­тва, уособленого Вольтером, проти його елітаризму, проти його відкидання традиції, проти піднесення ним "розуму"9.

Як "природа", що існувала "завжди", в принципі не має почат­ку, так і "народ", її частина, перебуває в тому ж стані, в якому він перебував з незапам'ятних часів, а його "початки" губляться в ту­мані віків. З цієї точки зору ставало неважливо, історичний цей народ чи ні. Усі народи, виявляється, більш-менш однаково "древні", й у цьому смислі "історичні", хоча історія деяких із них залишилася, як наполягав Гердер, тільки в народних "піснях" і "поезії". Початки усіх народів лежать у однаковій примітивній стадії. Отже, писання історії "недержавного", "неісторичного" народу можна розпочинати з тих самих "найдавніших часів", як і історію народу історичного.

"Відкриття народу" виявилося інтимно пов'язане з іще одним феноменом, важливим для нашої теми, — піднесенням націоналіз­му. Повсюдно в Європі початку XIX ст. ентузіазм до народної пое­зії живився лише частково суто науковими міркуваннями. Чи не ва­жливішими були сантименти національного порядку. Засноване 1811 року шведське "Готичне товариство", яке ставило собі за мету відродження "готичних" чеснот народу, а члени його читали на сво­їх зібраннях "древні" шведські балади, виникло у відповідь на шок від недавньої (1809) втрати на користь Росії Фінляндії. У самій Фін­ляндії її новий статус провінції Російської імперії створював атмос­феру, в якій розшуки за народною поезією стають покликанням мо­лодих ентузіастів на зразок Еліаса Ленрота, збирача й видавця "Калевали" (1835, 1849)10. Збірка новогрецьких народних пісень Фореля стала реакцією на антиосманське повстання 1821 р.11 Шот­ландці, поляки, серби реагували на втрату політичних свобод у схо­жий спосіб: одинаки-ентузіасти чи спеціально влаштовані товарис­тва заходжувалися збирати, видавати й пропагувати народну пое­зію. Поезія, варто пам'ятати, все ще вважалася найвищим виявом індивідуального чи колективного духу, чистим дистилятом народ­ного генія. Народи, яким бракувало звичних атрибутів "цивілізації", могли успішно компенсувати їх відсутність, проде­монструвавши світові (і собі!) вершини власної народної культури.

"Відкриття народної культури великою мірою стало наслідком низки "народницьких" рухів до відродження традиційної культури з боку суспільств, що потрапили під іноземне панування. Народні пісні здатні були пробудити почуття солідарності у розпорошено­му населенні, якому бракувало традиційних національних інститу-цій"12.

Отже, у другій половині XIX ст. в історика з'являлися не тільки технічні засоби для писання нового типу історії — історії "народу", у нього виникали серйозні спонуки морального й ідеологічного плану писати саме таку історію. Історія народу могла віднині бути представлена «в науковий спосіб", а в чомусь здатна була претен­дувати навіть на більшу методологічну модерність, ніж історії тра­диційні, її наукова легітимність могла вже бути підтвердженою за­лученням новітніх дисциплін: антропології, етнографії, порівняль­ного мовознавства. Традиційні історії могли асоціюватися із консерватизмом, навіть реакцією. Історії, написані від імені народу — з ліберальним вибором. З другої половини XIX ст. вони стають не тільки науково респектабельним заняттям, за ними з'являється мо­ральний авторитет народництва та націоналізму.

Михайло Грушевський може служити чи не архетипним "національним істориком". Російський гімназист у Тифлісі, росій­ськомовний і російськокультурний, він відкриває для себе світ українства завдяки випадковим українським журналам, які згодом починає передплачувати. Специфічне коло читання (а тогочасні українські видання заповнені публікаціями народних пісень, дум, але також й інтелігентськими імітаціями народної творчості, опо­віданнями з "народного життя" тощо) стає для молодого чоловіка джерелом мало не релігійного одкровення: він відкриває для себе існування українського народу і свою належність до нього. Почат­ково "літературне" відкриття "народу" закріплюється ще одним ар­хетипним засобом: подорожами і спостереженнями над "народом". Своєю індивідуальною біографією Грушевський буквально відтво­рив шлях європейського "відкриття народу".

Формування Грушевського як історика відбулося в київському університеті св. Володимира, де він перебував під впливом Володи­мира Антоновича й сприйняв чимало від методичних та ідеологіч­них переконань свого ментора. 1894 р. двадцятивосьмилітній ма­гістр російської історії Грушевський одержав кафедру в австро-угорському університеті у Львові. Нова ситуація, в якій опинився Грушевський у Галичині, з її виразнішими напруженнями між ет­нічними групами, атмосфера Львівського університету, де Грушев­ський представляв сумнівну дисципліну історії соціально й культу­рно другорядного народу, загострювала відчуття ідентичності й по­силювала покликання служити цьому народу академічною працею. До зовнішніх обставин додавалися й особисті невпевненості: моло­дий вік і брак відповідного вченого ступеня (за статутом російських університетів для професорського звання необхідно було мати сту­пінь доктора історії). Систематична історія українців, написана у відповідний науковий спосіб, мала легітимізувати й дисципліну, яку представляв Грушевський, і його особисту позицію в академіч­ному середовищі, й народ, від імені якого він виступав.

Перший том "Історії України-Русі" вийшов друком наприкінці 1898 р. Принципи, на яких засновувалася його Історія, Грушевсь­кий виклав ще у своїй інаугураційній промові 1894 p., а згодом роз­вивав в університетських лекціях. Уже тут він наполягав на тому, що українці, подібно до решти народів, ведуть свою історію з най­давніших часів, а цю претензію підкріплював необхідністю залучення досягнень новітніх дисциплін — від антропології до лінгвіс­тики.

"Історія" Грушевського цікава тим, що не приховує способу, в який її було сконструйовано, а також ідеологічних засад, на яких сто­яв її фундамент. Це тепер "Вступні замітки", що їх Грушевський вва­жав за потрібне подати на початку першого тому, виглядають як іде­ологічний маніфест. Коли історик їх писав, йому могло здаватися, що він, як і належить кожному вченому, що впроваджує до обігу но­ву дисципліну, просто обговорює свої суто методологічного роду за­сади. "Вступні замітки" — дуже промовистий текст. Він доводить, що національний історик спершу конструює в голові образ нації, а вже тоді добирає для неї відповідну історію. Як ми б і очікували, Гру­шевський починає із констатації існування українського народу:

"Ця праця має подати образ історичного розвою життя україн­ського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких фор­мується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу [виділено мною — О.Т.]"13.

Зауважимо, втім, несподівано коректні формулювання, в яких Гру­шевський намагається сформулювати свою думку. Видно, самому авто­ру нелегко було окреслити точний силует тієї, за його словами, "етнографічної маси без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені", чию історію він збирався початково вмістити в три томи, зго­дом розширив свій план до п'яти—шести томів, потім восьми, а після дев'ятого вже навіть не намагався точно передбачити їх кількість.

Нація, отже, мусила стати вихідним пунктом написання її істо­рії. Але саме з точним і науково виміреним окресленням того, що саме становить собою український народ, були суттєві проблеми. Справді, навіть переконаному українофілу досить важко було на­прикінці XIX ст. в точних термінах сказати, що ж таке українці. Ті "етнографічно-політичні групи", що їх люди кола Грушевського "мислили під назвою" українського народу, проживали в трьох дер­жавах двох імператорів, ходили в церкви двох християнських кон­фесій, залюднювали надзвичайно розмаїту територію, яка не стано­вила собою жодної кліматичної, ландшафтної чи географічної цілісності. Території Грушевський приділяє шість повних сторінок, більше, ніж будь-яким іншим характеристикам українців. Але та­кий детальний опис гірських масивів, великих і малих річок, розло­гих степів, непрохідних лісів, морського узбережжя покликаний створити в уяві читача візуальний образ простору, на якому "збитою масою сидить українська людність". Схоплена з висоти пташиного польоту в єдиному погляді, територія — чим би вона не була насправді — набуває цілісності як образ, як враження, як яск­рава картина.

Ця "етнографічна маса" говорила низкою діалектів, лінгвістич­на дистанція між якими часом була така, що сам Грушевський змушений був балансувати на краю леза, намагаючись обговорювати це питання:

"Чи будемо називати українську мову язиком чи "наріччям", од­наково треба признати, що українські говори складаються в певну язикову цілість, яка в граничних говорах, вправді, зближається до сусідніх слов'янських мов — словацької, білоруської, великорусь­кої, польської, але в тих діалектах, що становлять головну й харак­теристичну її масу, відрізняється від цих сусідніх і найбільш збли­жених слов'янських мов дуже замітно..."14.

У стилі часу Грушевський відзначав расові й психічні риси українців, відмінні від тих, що виявляють сусідні народи, і саме ці речі найочевидніше, на його думку, об'єднували українців і проти­ставляли їх навколишнім народам:

"Відрізняється українська людність від своїх найближчих су­сідів прикметами антропологічними — в будові тіла і психофізи­чними — в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній. Ці пси­хофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зо­всім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою"15.

Навряд чи сьогодні антрополог наважився б так рішуче об'єд­нати спільною "будовою тіла" карпатських гуцулів та жителів Сло­божанщини, навряд чи сучасний етнограф настільки безапеляційно ствердив би єдність їх матеріальної культури. Та й сам Грушевсь­кий, очевидно, в дійсності не був таким наївним. У наведеній цитаті впадає в око, що — як і у випадку із "українськими" діалектами — Грушевський окреслює границі своєї уявної нації за принципом не­схожості межових етнографічних груп до вже сформованих сусід­ніх націй і мов. Обходячи територію по колу, він демонструє, що та чи та "людність" не є поляками, росіянами, мадярами і т.д. Але чо­му саме різноманітна "людність" всередині таким чином окресле­ного кола мусить складати собою одну націю, а не, скажімо, дві чи чотири, з обговорення Грушевського неочевидно.

Педалювання спільності расового й етнографічного типу, а та­кож спільності лінгвістичної, втім, зовсім невипадкове у Грушевсь­кого. Усе це феномени специфічно "народні" і, як такі, належать до "давнини" ("мають за собою більше або менше поважну історичну давність"). Вони, отже, вказують на спільність походження, яка — всупереч нинішній розмаїтості — мусить об'єднувати в якійсь точ­ніше не окресленій глибині віків.

Крім іншого, расові теорії, антропологія, лінгвістика — все це дисципліни, в яких історична наука часів позитивізму вбачала свій порятунок від "літератури", своє майбутнє як точного, наукового знання. Порівняльне мовознавство в другій половині XIX ст. роби­ло вражаючі успіхи: класифікувало мови на групи, встановлювало взаємини між ними і навіть — що для історика було особливо цін­ним — реконструювало давні стани сучасних мов. Порівняльне мо­вознавство засновувалося на припущенні, що сучасна діалектна та мовна різноманітність є наслідком тривалого розвитку мов. Сучас­ні мови групуються за принципом спорідненості у великі "сім'ї". Коли так, то мови, очевидно, розвинулися із спільного "предка". Так виникає ідея "праслов'янської мови", "індоєвропейської мови" тощо. Виникає можливість намалювати "генеалогічне древо" суча­сних мов, вказуючи їхніх "батьків" у минулому. Мовна спільність у позитивістично налаштованій історіографії була ототожнена із "народом", а той, у свою чергу, явно чи ні сприймався як біологічна популяція людей. Можливість уявити собі еволюцію мов (а отже, їхніх носіїв — біологічні популяції людей) вражала своєю науковіс­тю, крім іншого, й тому, що на диво точно — за манерою мислен­ня — нагадувала новітнє вчення про розвиток тваринного світу: еволюційну теорію Дарвіна. Останній також твердив, що видима різноманітність тваринного й рослинного світу є наслідком трива­лої еволюції від спільних предків.

Зв'язок уявлень про расові, лінгвістичні та еволюціоністські теорії XIX ст. із способом уявлювання нації відзначає Ерік Хобсба-ум:

"Приблизно у другій половині XIX ст. націоналізм надзвичайно посилився на практиці за рахунок все зростаючої географічної міг­рації народів, а в теорії — завдяки трансформації поняття "раси", центрального концепту науки XIX ст. З одного боку, здавна встано­влений поділ людства на декілька "рас", розрізнюваних за кольо­ром шкіри, тепер було розвинуто до цілого набору "расових" від­мінностей між людьми з приблизно однаковою "блідою" шкірою, та­ких як "арійці" чи "семіти", або ж "арійський", "нордичний", "альпійський" та "середземноморський" типи. З іншого боку, ево­люційна теорія Дарвіна, супроводжена тим, що пізніше стало відо­ме як генетика, надала расизмові щось на зразок потужного набору "наукових" підстав для відторгнення чи навіть, як з'ясувалося, ви­лучення і вбивства "чужинців".

Зв'язок між расизмом та націоналізмом очевидний. "Расу" й мову надто легко плутали, як у випадку "арійців" та "семітів". Це обурювало скрупульозних вчених, як, наприклад, Макс Мюллер, який вказував, що "расу", концепцію генетичну, не можна виводи­ти із мови, яка не є спадковою"16.

Як з'ясовують нині історики науки, обидві теорії — лінгвістич­на та еволюційна — своїм стилем мислення завдячують дисципліні генеалогії з її образом родинного древа й походження від спільного

предка. Запозичена із генеалогії до "твердих наук" метафора генеа­логічного древа стала основою розуміння змін у часі лінгвістичних чи біологічних явищ17.

Для історика, який вибудовує "довгу" історію народу, це стало неоціненним подарунком. Ідея повільної еволюції принципово знімала проблему переривів у історії. Якщо минуле народів та їх мов можна уявляти у вигляді безкінечного генеалогічного древа, де кожному сучасному народу можна вказати його предка, а кожному предкові — його прапредка, історик опиняється із готовим конти-нуїтетом в руках. Біологічна й мовна еволюція народу, власне, й за­безпечує те, що Грушевський називав тяглість — тобто безперерв­ність тривання історії й спадкоємність її "періодів". "Святий Гра­аль" української історії було знайдено.

В історії українців, вважає Грушевський, неможливо прослід­кувати континуїтет ("тяглість") політичних інституцій, і історик, який фокусує свою увагу на цих звичних для дисципліни предме­тах, впадає в помилку, будучи нездатним розгледіти українську іс­торію. Такий історик буде відкривати для себе українців лише спо­радично, в тих чи інших епізодах історії російської чи польської. Між тим українці таки існували (тобто сучасний "український на­род" мав своїх біологічних предків), і їхню історію можна написати, якщо тільки покласти в її основу інші принципи. Історик мусить слідкувати майже виключно за "соціальним і культурним проце­сом". Саме це, на думку Грушевського, надає українській історії не­обхідної "тяглості":

"Соціальний і культурний процес становить... ту провідну нит­ку, яка веде нас незмінно через усі вагання, через усі флуктуації по­літичного життя — через стадії його піднесення і упадку, та в'яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні пер­турбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати"18.

Отже, держави народжуються і зникають, великі історичні ка­тастрофи накочуються і відходять, ламаючи все на своєму шляху, а "соціальний процес" невпинно пряде свою нитку "тяглості". Вітер історії шумить у кронах столітніх дерев, пригинаючи й ламаючи їх, а в темному підліску панує тиша й спокій. Буревій проноситься над головами народу, не будучи в стані порушити його віковічного пли­ну життя.

Таким чином, історик мусить дослухатися не до могутнього шуму в кроні, а до тихого шарудіння на землі. Яким чином, однак, визначити, який із "соціальних" чи "культурних" процесів VIII чи, наприклад, XIV ст. історику вважати саме українським? Адже, як зазначав і сам Грушевський, цей народ протягом своєї історії міняв свої просторові характеристики, і навіть його справжня назва — не­очевидна. Відповідь ми вже знаємо: треба ретроспективно прослід-ковувати попередні стадії тих "етнографічних груп", які сучасний історик "мислить собі під назвою українців": Соціальний і культур­ний процес "визначає нам провідну дорогу від наших часів [виділе­но мною — О.Т.] до найдальших історичних і навіть передісторич­них, наскільки вони починають піддаватися досліду, слідженню їх еволюції"19.

Таким чином історик одержує дві крайні точки своєї історії — сучасну йому націю та "найдальші передісторичні часи". Цю остан­ню, звичайно, забезпечують новітні в часи Грушевського дисцип­ліни: археологія і, ще більшою мірою, лінгвістика. За означенням, ці дисципліни постачають глибоку, може, найглибшу древність: "Порогом історичних часів для українського народу можемо при­йняти IV вік по р.х., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про час­тину слов'янської групи; його життя не можемо слідити в його ево­люції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передіс­торичного життя. Порівняне язикознавство слідить їх по язиковому запасу, а пізніші історичні й археологічні дані помагають контро­лювати його виводи і доповнюють в цілім ряді пунктів"20.

Між двома точками можна провести лише одну пряму.

Найбільшою проблемою, яка поставала перед Грушевським, було питання києво-руської спадщини як частини історичного до­свіду українців. Із схеми Грушевського, яка визнавала "дві великі творчі сили в житті кожного народу — народність і територію"21, виходило б, що Київська Русь є частиною історії українців, адже ні територія, ні народність з тих пір не поміняли свого місця. Саме на території, в часи Грушевського зайнятій українцями, точилися го­ловні події києво-руської історії.

Проблема, однак, полягала в тому, що Київська Русь на момент створення Грушевським його схеми була вже віддавна й наміцно освоєною іншою історіографічною традицією — великоруською. Це великоруська історія, канонізована великими наративами Кара­мзіна, Соловйова, Ключевського, розпочинала виклад своїх найдав­ніших подій з перших київських князів; розташовувала свій "історичний простір" на "Півдні" — навколо Києва, Чернігова, Пе-реяславля, щоб лише в післямонгольські часи пересунути фокус на північ, на територію майбутньої Московської держави, і до середи­ни XVII ст. не згадувати про колиску своєї історії.

Грушевський не любив публікувати наукові статті, віддаючи перевагу більшим жанрам історичного письма — книжкам і багато­томним історіям. Цій проблемі він присвятив спеціальну статтю, що, очевидно, мусило свідчити про значення, якого історик надавав розв'язанню проблеми Київської Русі в загальній будові своєї схе­ми.

Стаття називалася "Звичайна схема руської історії і справа ра­ціонального укладу історії східного слов'янства", її опублікувала (українською мовою!) Імператорська Академія наук у 1904 р. у пер­шому випуску збірника "Статьи по славяноведению"22. Ідеї, викла­дені в статті, на той час вже не були чимось цілковито новим: схожі думки історик розвивав ще у своїй інаугураційній лекції 1894 р. (то­ді ж опублікованій), а також у відповідних томах "Історії України-Русі", що вже побачили світ. Не була критика "великого наративу" російської історії абсолютно несподіваною і для російської науки: перед Грушевським на диво схожі ідеї розвивав Павло Мілюков, чия книжка побачила світ у 1897 році23. Для Грушевського, однак, важливим було представити український виклик домінуючому ро­зумінню Київської Русі і при тому зробити це саме в російському виданні24.

Грушевський наполягав, що схема ранньої російської історії, де переважно вміщували Київську Русь, є не науковою, а "традиційною". Тобто така схема виникла не з наукового досліджен­ня минулого, а була успадкована новітньою історіографією від дав­ніх літописців. В її основі лежала генеалогічна легенда — великі кня­зі володимирські й московські виводили початки свого роду від київ­ських князів. Історія однієї із гілок Рюриковичів була літописцями ототожнена з історією держави, та, зрозуміла річ, з історією взагалі, це й створило канву літописної оповіді. Йдучи за цією канвою, росій­ські історики розпочинали свій виклад від утворення Київської дер­жави, потім переміщували увагу у Володимир, з нього — у Москву. Так виникли великі "періоди" російської історії.

"Династичну" історію Грушевський небезпідставно вважав за­старілою і ненауковою. "Раціональна" історія мусить бути історією національною і починатися тоді, коли з'являється відповідний народ.

Дані мовознавства й антропології, як ми уже знаємо, підказували Грушевському, що український народ має право виводити свої поча­тки від "найдальших історичних і навіть передісторичних" часів. От­же, українська історія мусить бути "довшою", ніж загальноприйня­то. З великоруським народом, навпаки, Грушевський не міг знайти жодних даних, які б сягали глибше за XI—XII ст., коли інтенсивно відбувалася колонізація Північно-Східної Русі. Саме там і тоді шля­хом "метисації" із місцевими фіно-угорськими племенами виробив­ся антропологічний тип великоросів. Отже, великоруська історія, не­виправдано "довга", мусить бути суттєво скорочена. Період Київсь­кий має бути від'єднаний від неї і включений до історії української. У згаданій статті історик пропонував не тільки нову "схему" україн­ської, але й нову "схему" для російської історії. Остання виявлялася не більш, ніж пізнім відгалуженням від української.

У ефекті Грушевському вдалося цілковито перекомпонувати звичне доти уявлення про історію Київської Русі. Слов'янська колонізація Східної Європи, виникнення Київської держави, її розквіт в XI—XII і падіння в середині XIII ст. — все це були "періоди" української історії. З падінням Києва його традиції перейшли не до Володимиро-Суздальської Русі, а до Галицько-Волинської держа­ви, з неї — до Великого князівства Литовського, яке вже напряму з'єднувало із часами козацькими. Українці виявлялися не тільки безпосередніми творцями блискучої епохи Київської Русі, але й на­туральними спадкоємцями її спадщини. Варто, однак, зазначити, що, вишиковуючи "періоди" на свій лад, Грушевський також під­пав під вплив "традиційної схеми", а саме Галицько-Волинського літопису.

Споряджена слов'янською "передісторією" та періодом Київ­ської Русі українська історія, на думку Грушевського, набувала свого природного початку й своєї нормальної протяжності. Націо­нальна історія за означенням мусить бути "довгою". Історик був цілком свідомий зв'язку між "довгою історією" та піднесенням на­ціональної свідомості. Готуючи передмову до нового, вже третьо­го, видання "Історії України-Русі" 1913 р., він зазначав: "Відживає [тобто відроджується — О.Т.] свідомість і активність суспільнос­ті, відживають традиції. Розуміння української історії як одної тяг­лої і неперерваної цілості, що йде від початків або й з поза початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глубше в свідомість і перестає й чужим здаватися чимсь дивним і єретичним, як здавалося воно десять літ тому, коли починала виходити ця праця. ...Мабуть, не мине ще пов­них десяти літ, а конструкція української історії як органічної ціло­сті від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над цим за­думатися) ото вклеювання українських епізодів в традиційну схему "государства Российского"25.

За збігом десять років минало саме 1923 p., коли Грушевський вів переговори про повернення в Україну, щоб очолити фактично всі історичні установи ВУАН. Новий "київський період" Грушевсь­кого, безумовно, сприяв тому, що люди, які "не мали доти нагоди", таки задумалися над його схемою української історії. Навіть розвін­чання і наступне засудження Грушевського як "буржуазного" (яким він не був) та "націоналістичного" (яким він таки був) істори­ка не порушило вже усталеного образу української історії як "довгої" та "безперервної". Усі наступні "Історії України" розпочи­нали виклад від "найдавніших часів", а Київську Русь трактували як безумовну частину історичного досвіду українців, байдуже, що формування самих українців відносили до значно пізнішого часу.

З відстані часу стає очевидним, що "довга історія" стала най­більшим внеском Грушевського в українську культуру та ідеологію. Розмірковуючи над цим, Джон Армстронг саме Грушевському відводив почесне місце "батька українського націоналізму", зазна­чаючи, що "стурбованість давнім минулим, longue durue, не тільки присутня [в українській думці] усього XX ст., але й становить со­бою ядро націоналістичного аргументу... "Історія України-Русі" за­ймає центральне місце на моїй книжковій полиці, бо являє собою найбільш вражаючий пам'ятник вичерпної документації XIX ст. Я цілковито некомпетентний судити, чи версія київської історії та її спадщини, представлена Грушевським, є більш "правдивою", ніж інші версії. З антропологічної точки зору подібні запитання втрача­ють смисл, якщо тільки не йдеться про конструювання міфу"26.

Із схемою Грушевського, отже, відбулася метаморфоза, тільки частково передбачена її творцем. "Увесте истину, и истина свобо-дить вы", — поставив історик епіграфом до першого тому. Епоха "позитивного знання" вірила, що "істина", "правда" досягається шляхом наукового пошуку. "Наукова історія" не може бути "неістинною". Чим більш "науково" опоряджена, тим ближче дося­гає вона до Істини. Це переконання автор Історії поділяв із своїми читачами, що й забезпечило, в кінцевому підсумку, успіх. Проте Дж. Армстронг зазначив: "Скільки освічених українців дійсно про­читали ці десять томів і уважно порівняли їх із, скажімо, п'ятитом­ною історією Росії В. О. Ключевського? Яким чином, отже, можна стверджувати, що Грушевський зіграв незамінну роль у еволюції міфу української ідентичності?"27

Відповідь дослідник знаходить у припущенні, що наукова істо­рія сама була частиною наднаціонального інтелектуального міфу дев'ятнадцятого століття, міфу про науку й науковість.

Розпочавши з "Історії України-Русі" Грушевського, ми фактич­но почали "з кінця" тієї історії, яку належить розказати в цьому роз­ділі. Це історія того, як "Київську Русь" опановували російська та українська історична думка, як поступово цей період знаходив собі місце в конкурентних версіях східноєвропейської історії.

Почати з кінця корисно тому, що знання того, як все завер­шилося, допомагає зрозуміти, що так було не завжди. Що в українській історичній думці могли бути — і таки дійсно існу­вали — інші варіанти вирішення цієї проблеми. Часом вони бу­ли дуже відмінні від того, який, в кінцевому підсумку, закріпив­ся і став вважатися єдиним і вірним. Часами період Київської Русі взагалі не фігурував серед минулого українців. Тією обста­виною, що сьогодні ми знаходимо його в кожному підручнику з української історії, ми завдячуємо смертній людині, а не скрижалям завіту. Своє нинішнє місце "Київська Русь" зайняла в будові української історії досить пізно. Відтоді "спір про київську спад­щину" здається чи не найголовнішою темою для української істо­ріографії. Часом навіть складається враження, що від того чи іншо­го вирішення цієї проблеми може залежати саме існування україн­ської історії. Важливо, однак, пам'ятати, що історія українців ви­никала й утверджувалася як окрема дисципліна без опори на "Київську Русь". Вона довго існувала й обходилася без "Русі", ціл­ком задовільно вирішуючи як свої спеціальні, так і традиційно нав'язувані їй завдання: формування ідентичності, виховання пат­ріотизму, надання осмисленості минулому.