5.2. Російське "відкриття України" (Частина 1.)

Російське "відкриття України"

Коли в лютому 1818 р. у продаж надійшли перші екземпляри "Истории государства Российского" М. Карамзіна, молодий літе­ратор Олександр Пушкін хворів. Він прочитав усі вісім томів "в постеле с жадностью и со вниманием". Пізніше він так згадував ефект, справлений Історією на публіку: "Все, даже светские жен­щины, бросились читать историю своего отечества, дотоле им неи­звестную. Она была для них новым открытием. Древняя Россия, казалось, была найдена Карамзиным, как Америка — Колумбом. Несколько времени ни о чем ином не говорили"28. *

Цей відомий відгук наводять на доказ сенсаційного успіху, який Карамзін мав своєю Історією. Нас у ньому, проте, цікавить надзвичайно вдало і навряд чи випадково — хоча, можливо, й не цілком свідомо — обрана метафора подорожі. На початку XIX ст. начитаний молодий чоловік не сумнівається, що відкриття є на­слідком подорожей. Мандрівники досліджують світ, а свої від­криття описують і публікують у вигляді літературних звітів. Думка про відкриття майже автоматично викликає в уяві образ мандрів­ника. Прикутий хворобою до ліжка, Пушкін читає Карамзінську "Историю" як нотатки подорожнього й разом з автором подорожує уявним простором минулого.

Зв'язок між подорожами й образом минулого, однак, є не тіль­ки справою метафоричності мислення. Він існував у дійсності, й, як спробуємо показати, саме мандрування багато в чому визначи­ло, як сформується і в якому образі закріпиться в російській свідо­мості минуле України.

Люди мандрували завжди й відкривали світ подорожуючи, хо­ча не завжди вирушали в подорож задля відкриттів. Протягом віків покинути долину, де народився, чи вийти за міські мури людину змушувала не тяга дізнатися, що знаходиться за горизонтом, а мір­кування меркантильні й міркування благочестиві. Образи середньовічного європейського мандрівника загалом вкладаються в два головних типи: купця, заангажованого в так званій "далекій торгів­лі", та пілігрима. До цих поширених варто додати ще один, але рід­кісніший, розряд: місіонерів. Три розряди "мандрівників" стають і авторами першої "подорожньої літератури". Досвід прочан відби­вається у численних "паломниках" — описах подорожей до святих місць (переважно Святої землі) чи особливо шанованих реліквій. Купці (такі, як Марко Поло чи Афанасій Нікітін) також часом вва­жають за потрібне занотовувати свої враження від побаченого, і майже обов'язково подає звіт про свою місію серед східних варва­рів який-небудь монах-францисканець чи домініканець (наприк­лад, знаменитий Джовані дель Плано Карпіні). "Найкращі" тексти такого роду, як правило, містять принагідні описи країн і народів, які зустрілися на шляху, тамтешніх звичаїв, зовнішнього вигляду й манер людей, дещо з історії.

Ранньомодерні часи додають до цих звиклих типів мандрівни­ків ще один образ — молодого чоловіка, як правило, аристократич­ного походження, який подорожує Європою задля завершення освіти й виховання. Ущільнена мережа європейських університе­тів пропонує таким шукачам освіти й нового знання все ширші й різноманітніші можливості, й усе більша кількість молодих людей вирушає до знаменитого університету, з нього — до іншого, де чи­тає знаменитий професор, звідти — до ще одного, де культивують нове знання, і т. д. Від другої половини XVI—XVII ст. дійшла знач­на кількість подорожніх щоденників, "журналів", спогадів про по­дорожі, написаних їх учасниками29. Поступово виникає цілий ри­нок подібного роду "подорожньої літератури", вона стає комерцій­но привабливим товаром, з'являються видавці (подібні до Хаклуй-та в Англії), котрі видання "подорожей" роблять своїм бізнесом.

З цих освітніх мандрівок під кінець XVII і на початку XVIII ст. виникає переконання, що будь-яка закордонна подорож (не обо­в'язково тільки заради навчання в університеті) має освітній смисл. Саме подорожування, знайомство з іншими країнами, інши­ми культурами збагачує молоду людину рідкісним досвідом. На­буття такого досвіду вінчає собою виховання джентльмена. Вима­льовуються й звичні маршрути подібних подорожей, які в англій­ській літературі від початку XVIII ст. набувають спеціального означення the Grand Tour. Кульмінацією "великого туру" епоха класицизму робить Італію з її древностями, з її руїнами Риму, з Ко­лізеєм і Форумом, стоячи біля яких можна доторкнутися до першо­джерела культури. Як писав 1679 р. Річард Ласселз (якому, власне, й належить термін the Grand Tour), ніхто не може зрозуміти напи­сане Лівієм чи Цезарем краще за людину, яка здійснила Великий тур Францією та Італією. Прочитані вдома класичні тексти мусять бути ніби оживлені серед автентичного пейзажу. Ще краще — мати можливість читати древніх у оточенні справжніх руїн, і для ба­гатьох мандрівників у XVIII ст. саме це й служитиме головною принадою Великого туру. Подорожні нотатки цього часу заповнені відомостями про відвідані місцевості, які їх автори черпали з ін­ших книжок, не з власного досвіду. Описи дійсно відвіданих місце­востей тут служать тільки природною рамою, в яку поміщено еру­дицію, здобуту або ще до поїздки, або назбирану в добрій бібліоте­ці після повернення. Причина зрозуміла — більшість античних па­м'яток у цей час існувала лише у вигляді згадок у класичних текс­тах. Археологічні розкопки ще не починалися, а знамениті міста, храми й місця великих битв усе ще були поховані під товстим ша­ром землі. Мандрівник міг дізнатися про Рим і його топографію, не виїжджаючи з Англії, більше, ніж на місці, й подорож мало що мо­гла додати до цього попереднього знання. Розкопки Геркуланума розпочалися у 1738 p., руїни Помпеї стали підніматися з-під землі ще через десять років.

Утім, більшість шукачів автентичної Античності у XVIII ст. обмежувалися Італією, ніколи не просуваючись південніше Не­аполя.

Злам XVII та XVIII ст. додає до числа мандрівників ще одну постать — натураліста, людини, яка подорожує світом не задля власного спасіння, задоволення чи користі, не задля освіти, а з ме­тою пізнання природи речей.

"Вже перед тим подорожували вчені-гуманісти, кружляючи від бібліотеки до бібліотеки, відвідуючи одне одного, тепер же до грона подорожуючих учених долучаються натуралісти, зацікав­лені світом збирачі раритетів природи, рідкісних рослин, зкам'я-нілостей, мінералів, а ще більше — старовинних написів, монет і медалей. Колекціонування завжди супроводжувало подорожі, од­нак розвиток експериментальних наук надав йому нового смислу й виміру. Члени англійського "Королівського товариства", що вини­кло 1660 p., під час своїх частих засідань оглядають привезені зда­леку об'єкти, ставлять над ними досліди, дискутують висновки для науки, які з того виникають. Королівський Медичний колегіум 1668 року висилає свого члена доктора Едварда Брауна у чоти-рьохлітню подорож, наслідком якої став обширний звіт, опубліко­ваний для колег і невдовзі перекладений німецькою та французь­кою"30.

Після публікації 1735 року "Системи природи" великим Кар-лом Ліннеєм дискриптивний апарат природничих наук набуває статусу універсального засобу пізнання світу. Все немислиме роз­маїття видимого світу стає можливим систематизувати й класи­фікувати, а значить, розподілити на групи й встановити зв'язки спорідненості між ними. Проблема лишається тільки в одному — накопиченні достатньої кількості емпіричних даних, науковому описі рослинного й тваринного світу, геологічних формацій тощо. Лінней створив власну наукову "імперію", розсилаючи учнів та співробітників до різних куточків світу — до обох Америк, Близь­кого Сходу, Австралії31. Відтоді постать ученого-натураліста, який подорожує з гербаріями і колекціями мінералів, постійно записує й замальовує щось у свій щоденник, стає настільки звичною, що згодом дасть поживу пародійним літературним образам на зразок Паганеля.

Мандрівники XVIII, а великою мірою й XIX ст. не просто роб­лять географічні відкриття, заносячи на карту архіпелаги й моря, до того цілковито невідомі науці. Саме в цей час європейські подо­рожні (а за ними, читаючи щоденники їхніх мандрів чи спогади про мандри, і європейська публіка) наново "відкривають" величезні простори в Старому Світі. Ці території, що переважно лежать на схід і південь від "Європи", у "філософській географії" просвітни­цтва постають як "новознайдені", щойно описані й картографова­ні, дарма що деякі з них були спадкоємцями древніх, а може, найд-ревніших цивілізацій людства. "Філософська географія", творцями якої були стільки ж дійсні мандрівники, скільки й "мандрівники в кріслах", які ніколи не полишали затишку кабінету, не просто фік­сує наявність інших культур, традицій, вірувань, мов тощо за ме­жами Заходу. Вона, така географія, навантажує нововідкриті тери­торії певними смислами, пояснює відкрите й описане для західної думки, або, висловлюючись більш сучасно, "привласнює" їх для Європи. Саме мандрівники, як стверджує Ларрі Вулф, великою мірою виявилися відповідальні за творення в європейській уяві простору, який назвуть "Східною Європою", обшару, що застряг між азіатським минулим і європейським майбутнім, між варварст­вом і цивілізацією32. Подібне розташування — на географічній кар­ті, але одночасно й на шкалі історичного прогресу — стало можли­вим через те, що більш-менш синхронно Захід конструює образ ін­шого свого антипода — Орієнту, з яким асоціюється культурна від­сталість, соціальна застиглість, деспотизм політичних режимів то­що33. Мандрівники й дедалі популярніша в Європі "мандрівна літе­ратура" стають засобом, через який на Заході поширюється й згодом закріплюється образ тієї чи іншої країни.

Класичним прикладом тут може служити радикальна зміна, якої зазнала в європейській думці Греція34. Аж до кінця XVIII ст. Греція у "філософській географії" Заходу продовжує лишатися ча­стиною "Леванту", орієнтальною країною, у всьому подібною до інших регіонів домінованого Оттоманською Портою Східного Се­редземномор'я. Грецію ще не сприймають як незаперечну батьків­щину європейської цивілізації, а в пошуках античності воліють об­межуватися пропонованими Великим туром римськими імітація­ми в Італії. В сучасних греках бачать або ж повчальний приклад то­го, як із часом і під чужоземним пануванням може деградувати до повного падіння колись великий народ, або в кращому разі — "благородних дикунів", чий примітивний спосіб життя знаходить­ся у відповідності із дикістю оточуючої природи. Ті з європейсь­ких мандрівників, які відвідують Левант, не раз із подивом і роз­дратованістю відзначать несподіваний ефект: народ виглядає чу­жим на фоні античних руїн та пейзажу, що був свідком злету Афін-ської держави. Емоційно європейці не відчувають солідарності із християнами, що опинилися під владою Порти.

У 1830 р. Якоб Фаллмераєр публікує свою теорію про те, що древ­нє еллінське населення було витіснене внаслідок нашесть слов'ян, які нині, власне, й складають етнічну основу сучасних греків35. Ті, хто нині мешкає навколо славетних решток античної цивілізації, мають до неї таке ж, а може, й менше відношення, як і приїжджі європейці. Справді, чим іще можна пояснити незбагненну й кричущу розбіжність між ве­личчю збереженої в руїнах історії та мізерністю населення?

Наполеонівські війни 1796—1815 pp. зробили неможливим Вели­кий континентальний тур до Франції й Італії. Війна змусила шукати нових маршрутів, а військове щастя Британії завоювало прихильність Порти для британських "туристів" (слово з'являється саме в цей час), вперше відкривши можливість відносно безпечних подорожей до Греції. З початком XIX ст. все більша кількість європейців вирушає до Греції, яка швидко заступає Італію в ролі еталону автентичної ан­тичності. Європейські мандрівники цього часу являють собою доволі різнобарвну юрбу: аристократи в пошуках свіжих вражень, диплома­ти на державній службі, вчені й художники на службі у перших двох. Практично усі вони вважають, що на згадку варто забрати із собою не тільки спогади, але й частку знаменитого місця. У цьому спорті коле­кціонування, що включав підкуп османських чиновників, відвертий грабунок, приховану крадіжку, беруть участь усі — британці, фран­цузи, німці. Європейці вважають, що мають право виламувати статуї й демонтувати барельєфи: адже вони є справжніми нащадками анти­чної цивілізації і єдиними, хто може оцінити естетичну й історичну цінність її решток. Османські власті та самі греки не проявляють ін­тересу до руїн, нічого не знають про античну спадщину землі, на якій живуть. Греція початку XIX ст. уявляється величезним покинутим власниками музеєм, де кожний бажаючий може поповнити свою ко­лекцію. Шукачі артефактів пошкодили більше античних споруд, ніж усі попередні віки разом узяті. Лорд Елгін, англійський посланник у Константинополі, якому Британський музей завдячує своєю колек­цією скульптур з Парфенону, початково подумував демонтувати увесь Ерехтейон, але задовольнився всього лише 120 тонами скульп­тур, рельєфів, написів: тоннаж британських кораблів накладав свої обмеження на археологічний ентузіазм.

В міру нагромадження на Заході колекцій, нових розкопок і ви­дання записок мандрівників Греція поступово перетворювалася на Елладу, в Європі виникала мода на еллінізм, а слідом за інтелекту­альною модою люди починали робити й політичні висновки. Коли­ска європейської цивілізації мусить належати до Європи, а не стра­ждати під владою азіатської деспотії.

"Цей новий еллінізм в Англії та Франції штовхав до філелінніз-му, ідеалізація давніх еллінів — до ентузіастичного бажання звіль­нити сучасних греків з-під турецького ярма. Молода дисципліна археології зіграла в цьому відношенні вирішальну роль, адже вона привернула увагу вченої публіки від книжок до дійсних історич­них місцевостей, де романтична уява могла поміж руїн вільно мріяти про те, що грецькі вольності ще можна відродити".

Суттєве значення для закріплення такого переконання мала й подорожня література. Саме в цей час в ній відбуваються суттєві зміни. Достоїнствами записок мандрівників XVIII ст. вважалося надати читачеві якомога більше інформації (хай навіть виписаної з чужих книжок) про відвідані місцевості. Добрий автор подорожніх нотаток, радив Critical Review у 1789 p., мусить обмежуватися спо­стереженнями (описами побаченого) та роздумами (філософськи­ми, політичними, моральними чи естетичними) над побаченим.

"Починаючи з 1790-х pp., автори подорожньої літератури все частіше пишуть описи прекрасної природи... Вони ...все більш бай­дужі до маси енциклопедичної літератури, що доти надавала ціліс­ності інакше цілковито нудним звітам. Стара межа між спостере­женнями та роздумами почала зникати. Подорожня література ста­вала все більш поетичною. Замилування ландшафтом призводило до поціновування вільних і простих емоцій задля них самих; зами­лування тендітною крихкістю руїн підштовхувало до глибшого пе­реживання історії, й разом обидві тенденції створювали переко­нання, що Греція мусить бути звільнена від турків"36.

Взірцевим мандрівником для доби Романтизму став лорд Бай-рон, чиї подорожі до Греції (1810—1811, 1815), поезія, ними нат­хненна, та в фіналі — смерть під час грецького повстання, багато в чому сприяли зміні європейського ставлення до країни, остаточ­но перемістивши її з Леванту на Захід в суспільній думці, а після підшукання відповідної династії — й у політичній системі.

Романтизм вніс у мистецтво подорожувати свою ноту. Протя­гом кінця XVIII і ще більше в XIX ст. — в міру того, як "туризм" стає масовим і доступним явищем — виникає "антитуристична" настанова, тобто критика того способу подорожування, який пере­дбачає пересування битим маршрутом, відвідини усталених атрак-цій, милування рекомендованими краєвидами.37 Мандрівник — на противагу "туристу" — мусить шукати незвіданих юрбою просто­рів, його подорожній досвід має бути небанальним, рідкісним. Ро­мантизм наполягає на індивідуальності переживань і емоцій. Найкраще вирушити туди, куди нікому не спаде на думку, і тоді, коли мало хто відважиться на подорож. Добре, якщо вдається здійснити подорож, пов'язану із труднощами й небезпеками. Втім, індивіду­альні переживання — ось що важить передусім, і в цьому смислі для мандрівника початку XIX ст. маршрут стає не так важливим, як здатність побачити щось рідкісне, відчути унікальні емоції, відзна­чити те, що тисячі подорожніх перед тобою не примітили.

Східна Європа розглядається як маршрут для небанальних по­дорожей, дійсно важких чи тільки описаних таким чином за конве­нцією жанру. Протягом XVIII ст. Росія сприймається на Заході континенту як "нова" країна — чистий аркуш, поле для філософського експериментування , і чимало мандрівників спішать "відкрити" це недавнє прирощення європейської цивілізації. Та на відміну від Балкан під Оттоманським правлінням, простору, який може бути лише пасивним об'єктом уваги європейського мандрів­ника39, ситуація з Росією дещо складніша. Росія може бути населе­на напівварварськими народами без історії або з історією не вар­тою згадки, — переконання, яке європеїзовані російські еліти по­діляють із західними спостерігачами, але вона водночас і європей­ська держава, свідома свого нового становища й місії, яку воно на­кладає. Для просвіченної монархії прирощувати знання про під­владні території та народи — справа честі, для "поліцейської дер­жави", організованої на правильних і розумних началах, — це справа обов'язку. Росія, отже, здатна самостійно досліджувати й описувати власні території. Відчуття того, що в Росії весь час від­буваються географічні відкриття підтримувалося не тільки споря­дженими урядом у Сибір чи на Далекий Схід експедиціями. Росія постійно "відкривала" "нові території" в самій Європі шляхом те­риторіальних прирощень XVIII ст., що з кожною новою війною збільшували "Європу" за рахунок "Орієнту". В результаті російсь­ко-турецьких війн величезні землі вздовж північного узбережжя Чорного моря, а також на Північному Кавказі були відторгнуті від Порти та її сателітів і приєднані до імперії. Все, що потрапляє із азіатської імли на світло європейського погляду, має статус "нового", яке належить відповідним чином описати, картографува­ти, знайти йому справжню історію.

Як завжди в Росії, ініціатива належала державному апарату, який стає спонсором дослідницьких експедицій. Першими "мандрівниками" стають армійські офіцери й інженери. Вони про­кладають маршрути й дороги, складають карти, провадять перепи­си населення і навіть — як у випадку із знаменитим Тмуторокансь-ким каменем — принагідно грають роль антикваріїв та археологів. За ними слідують державні чиновники, які — за офіційним дору­ченням чи з власного поруху—укладають "статистичні описи" намісництв, провінцій, губерній. Партикулярні люди приєднуються до цього руху досить пізно, лише в самому кінці XVIII ст. Росіяни запозичують вже в готовому вигляді й сам інститут подорожуван­ня, й літературний жанр "подорожніх нотаток", з усіма конвенція­ми й умовностями і того, й іншого. Зате практично перші ж опуб­ліковані у XVIII ст. "записки подорожніх" стають прикметним явищем як в літературі, так і в суспільній свідомості. Дебют жанру не назвеш вдалим. 1790 р. чиновник Олександр Радищев видає "Путешествие из Петербурга в Москву", стилізований під нотатки подорожнього політичний памфлет. Автора арештовують і висила­ють. Наступна спроба була щасливішою. Літератор М. Карамзін, який повернувся із закордонної поїздки через місяць після арешту Радищева, публікує свої враження під заголовком "Записки русс­кого путешественника", книжку, від якої часом відраховують на­родження нової російської прози.

* * *

Яке відношення європейська мода на подорожі має до україн­ської історії, а також до проблеми співвідношення української та російської історій? У пізнішій ідеології українства закріпилося (так міцно, що нині сприймається як майже аксіоматичне) переко­нання, ніби росіяни — російська наука, громадська думка, офіцій­на влада — завжди вважали українську ("південно-руську") істо­рію інтегральною частиною своєї власної, а відтак українців ("малоросів") — складовою частиною "загальноруської" народно­сті. Таке переконання, дійсно очевидне в писаннях середини й дру­гої половини XIX ст., Зенон Когут називає "парадигмою єдності". Суть її, коротко кажучи, полягає в тому, що історії обох народів не мисляться як два окремих типи історичного досвіду, вони неодмін­но мусять поставати в одному історичному потоку. Ця парадигма апелює до спільного початку історії в часи Київської Русі, а також до спільної долі в новітні часи, від середини XVII ст. Проміжок між цими двома епохами сприймається в рамках такої парадигми, як неприродне розірвання єдиної по суті історії внаслідок цілковито зовнішніх щодо неї причин. Коли б історія була суто "народною", тобто коли б її формували виключно органічні начала "народного життя", а в протікання не втручалися елементи чужі ("монгольське нашестя", "литовсько-польське панування" тощо), ця історія ніко­ли б і не розгалужувалася на два рукави. Таке враження освічена публіка Російської імперії могла почерпнути, наприклад, із попу­лярного й надзвичайно впливового свого часу "Курса русской ис­тории" В. Ключевського.

Сьогодні, завдяки фіксованості історіографічного погляду са­ме на подібного роду знаменитих наративах другої половини XIX ст., може здаватися, що "парадигма єдності" в російській думці існувала завжди. Насправді це не так. Був, щоправда, досить короткий, проміжок часу, коли "вікно можливостей" для українсь­кої історії все ще лишалося відкритим. Цей час — кінець XVIII і перші десятиліття XIX ст., коли російська думка ще не вважала "Україну" невід'ємною частиною своєї ідентичності, а українську історію — підрозділом великої російської історії. То був час, коли кілька варіантів співіснування двох версій історії здавалося можли­вим, коли і росіяни, й українці могли опові- дати версії власного ми­нулого, які не перетиналися і не конфліктували.

Завдяки поділам Польщі, російсько-турецьким та російсько-шведським війнам, європейські володіння імперії стрімко міняють свої обриси. Росія поглинає території та народи надзвичайно різно­манітного культурного та історичного досвіду: від "західних" шве­дів Фінляндії до "азіатських" уламків ногайських і татарських орд Причорномор'я. Між цими полюсами розташовуються більш "м'які" перехідні зони — в російське підданство потрапляють ру-сини-уніати, польська та полонізована шляхта, єврейське населен­ня колишньої Речі Посполитої. Стрімкість, з якою відбуваються ці зміни, випереджає здатність думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, рештки державних інституцій, традиційну класо­ву та майнову структуру. Нові землі входять до складу імперії з різними статусами й на різних підставах, довго ще зберігаючи свою індивідуальність. Здається, певний час імперські власті не прагнуть (за деякими винятками) будь-що уніфікувати способи управління й ставлення до новоздобутих територій та їхніх наро­дів. Експерименти тривають до самого кінця XVIII ст. Принаймні очевидно, що ідея розмаїтості сама по собі не суперечить ідеї імпе­рії й здається властям цілком прийнятною.

Новоприєднані народи входять до складу імперії із своїми вер­сіями власної історії. Легітимність цих наративів в імперських очах доволі різна. Деякі з них мають за собою давню традицію, і щодо них цілком ясно, що спроб асиміляції такого нетотожного ро­сійському історичному досвіду не варто навіть і шукати. Інші — як, наприклад, історію Північного Причорномор'я — здається до­цільним і можливим переписати, стираючи з нього сліди орієн­тального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи нано­во "європейське" (античне) минуле краю. Ясно, що ступінь поваги до локальних історичних традицій залежить від дистанції — куль­турної, цивілізаційної, яку "центр" відчуває до своїх провінцій. Що більш "європейський" тип історії, то більше респекту він викликає. Важливим, однак, є сам принцип толерування локальних наративів і можливості співіснування в єдиному державному організмі тери­торій із своїми власними способами пояснення минулого.

Одним словом, "історичний простір" Російської імперії рубе­жу XVIII—XIX ст. ще знаходиться в стадії формування. Він не впорядкований згідно з якимсь єдиним принципом. Статус України в "мисленій географії" Росії досить двозначний. "Малоро­сію" не назвеш "новим" надбанням. Ця територія належить Росії від середини XVII ст. Утім, до другої половини XVIII ст. Малоро­сія зберігає квазі-державне становище в імперській структурі, а та­кож специфічний соціальний устрій. Ліквідація реліктових інсти­тутів автономії Малоросії — гетьманщини (1764), Запорозької Січі (1775), полкового адміністративного устрою (1782) — майже співпа­дає в часі з ліквідацією інших державних утворень Східної Європи — Кримського ханства та Речі Посполитої. Кордон між власне Росією і Малоросією руйнується більш-менш тоді ж, коли зникають кордони Польщі й Криму, відсуваються кордони Порти. Остаточне адмініст­ративне впорядкування Лівобережної України (організація губер­ніального правління) відбувається паралельно із впорядкуванням на російський лад колишніх територій Кримського ханства та Речі По­сполитої. Відтак, Малоросія в думці сучасників, а ще більше — в дум­ці наступного покоління вільно чи невільно уподібнюється до цих но­вих, багато в чому незнайомих країн, ставлення до яких, їх народів та їх історій ще тільки належить виробити.

Звичайно, знайомство із Малоросією значно ближче, ніж, ска­жімо, із Волинню (і взагалі колишніми землями Польщі на право­му березі Дніпра). Але його не варто переоцінювати. Це знайомст­во армійських офіцерів та нечисленних чиновників, а не інтелекту­алів, які, власне, формують "мислену картографію". Про Малоро­сію, як невдовзі доведеться з'ясувати першим же мандрівникам з Росії, знають небагато і дуже поверхово. Знають, що малороси — народ православний, знають, що вони нащадки козаків. Знають, що історія малоросів пов'язана з давніми й недавніми війнами. Знають, що "натуральні" вороги малоросів — татари та поляки. Але, наприклад, в якому відношенні стоять малороси лівого берега Дніпра до тих православних, що живуть "в бывшей Польше" (тобто на правому березі) — не цілком зрозуміло. Чи некатолицьке населення колишньої Речі Посполитої може мати історію, відмін­ну від "польської"? Чи ця історія якимсь чином подібна до малоро­сійської? Подібного роду запитання навіть не починають задавати. Словом, обриси того, що згодом стане "Україною", ще неясно вга­дуються. "Україна" існує тільки в одній іпостасі — лівобережної Малоросії. Ця невелика територія трьох губерній єдина має вираз­ну історичну фізіономію.

Завданням всього XIX ст. стане поширити цей образ "Мало­росії" на значно більшу територію, "малорусифікувати" колишню Річ Посполиту й Оттоманську Порту, створивши в такий спосіб простір, який сьогодні зветься Україною. Його ще лише належало "виобразити" з різнорідних елементів: "козацької" Малоросії, "запорозької" й "татарської" Новоросії, "польських" Волині та По­ділля, австрійської Галичини. На зламі XVIII— XIX ст. мало кому спало б на думку, що усі ці різнорідні регіони мають спільну істо­рію й заселені одним народом. Навпаки, по усі боки "культурних кордонів" вважають, що на цьому просторі відбулися (і продовжу­ють відбуватися) різні історії.

Вирішальне значення в тому, що "Україна" таки виникне — спо­чатку в "мисленій географії" інтелектуалів, а згодом і на географічній карті — матимуть подорожі Україною. Свого часу Бенедикт Андер­сон запропонував антропологічне розуміння процесу формування су­часних націй. Такі колективи людей, стверджує учений, не існують одвічно й не можуть бути "знайденими" в готовому вигляді. Перш ніж стати реальністю, нації мусять бути "виображені" в уяві. Процес "уявлювання" націй, утім, не зводиться лише до кабінетного мрійни­цтва декількох теоретиків. Образ нації складається поступово в про­цесі безпосереднього людського досвіду. Такий досвід виникає як на­слідок серій однотипних і повторюваних подорожей, які Андерсон називає "паломництвами". "Паломництва" можуть набирати різнома­нітних форм: це і "освітні паломництва", коли молоді люди з провін­ції вирушають "до центру", щоб здобути освіту; "адміністративні па­ломництва", коли, здобувши освіту, ті ж таки люди вирушають з цен­тру до "периферії", а в ході успішної кар'єри знову переміщуються до "центру"; це, зрештою, і паломництва в точному смислі, коли культ місцевого святого чи особливо шановані реліквії приводять в рух на­товпи прочан. Учасники "паломництв" виносять із свого власного до­свіду враження певним чином окресленого простору — його "центру", його "периферії", його "протяжності", з яким починають ідентифікувати себе40. Такий простір починає уявлятися як цілісність, а люди в середині окресленого кола — єдиним народом.

Історіографію, як правило, схильні сприймати статично — як суму опублікованих книжок. З погляду бібліографічного цього, можливо, й достатньо. Наукові ідеї мігрують із праці в працю. Але яким чином історичні ідеї полишають сторінки книжок і "виходять в люди"? Чому одні з них мають успіх, а інші забуваються ще перш, ніж тираж книжки розпродано? Яким чином відбувається се­лекція наукових ідей масовою свідомістю? Для пояснення того, як ідеї, висловлені в книжках чи статтях, стають частиною глибокого переконання надзвичайно великого кола людей, самого лише пере­ліку назв в хронологічному порядку публікації явно не досить. Формування історичної свідомості не може зводитися лише до констатації, що та чи інша думка була опублікована. Тиражі кни­жок у кінці XVIII — на початку XIX ст. мізерні. їх пишуть поодинокі диваки, а читають лише нечисленні шанувальники старовини. А між тим загальний образ історії поділяють люди, які тих книжок могли ніколи в очі не бачити. Більше того, як існує й передається історія в часи, коли не пишуть або не видають великі історичні на-ративи? Історична свідомість є сумою найзагальніших уявлень про минуле краю, часто неточних чи хибних, часто туманних. Вона є справою не стільки знання, скільки переконання. Пояснити форму­вання певного образу історії, який поділяє чимала кількість нічим не пов'язаних між собою людей, лише публікацією і читанням нау­кових трактатів явно неможливо.

Історіографія мусить бути споряджена антропологічним ви­міром. Уявлення про минуле певної території виникає, формується і закріплюється в процесі безпосереднього людського досвіду, чогось на зразок "паломництв" Андерсона. Подорожі дозволяють пережи­ти простір як цілісність, відчути його протяжність. Контакти з міс­цевим населенням формують уявлення про народ, що його населяє, а одночасно створюють стереотипи сприйняття цього народу. Від­відини пам'ятників старовини збурюють історичну уяву, дозволяю­чи виобразити минуле території, охопити його в кількох очевидних образах. Зв'язок між тим, що і як побачить мандрівник, з науковою літературою не однозначний. Ретельний мандрівник підготується до поїздки: прочитає одну-дві рекомендовані книжки й, відвідуючи дійсні історичні місця, буде "впізнавати" в них вичитаний з книжок образ. З іншого боку, кабінетний учений може спиратися на нотатки подорожніх, дивлячись на історію їхніми очима: адже то очевидці, що справді були і справді бачили. В подорожах, отже, реалізується складна гра між уявним і дійсним, між наперед відомим знанням і дійсним досвідом, між стереотипами і реальностями, між літератур­ними конвенціями зображення й реалізмом спостереження. Подоро­жі, що важливо, подібні паломництвам: їх здійснюють регулярно, для них вимальовуються однотипні маршрути. Йдучи слід у слід, мандрівники розглядають одні й ті ж руїни, впізнають одні й ті ж ре­чі, милуються одними й тими ж пейзажами. У такому багато разів повторюваному досвіді закріплюються загальні відомості про краї­ну, її населення, її історію. Виникає сумарний образ, навіть переко­нання, чим є край і що відрізняє його від сусідніх просторів.

Те, в якому образі постане історія України, багато в чому було зумовлено саме російськими мандрівниками в Малоросію й шир­ше — на "Південь" імперії. Більше того, те, як розвиватиметься ро­сійсько-український діалог в історіографії, буде зумовлено двома відкриттями, зробленими на території України російськими манд­рівниками початку XIX ст. Назвемо їх умовно "відкриттям Мало­росії" та "відкриттям києво-руських руїн".

Подорожі на Південь досить швидко призведуть до відкриття особливого народу, який заселяє Малоросію. Цей народ — і в тому будуть згоджуватися усі без винятку мандрівники — має свою ха­рактерну "народну" фізіономію. Малороси, як з'ясується, практично усім відрізняються від великоросів: мовою, виглядом, піснями, звича­ями, національним характером, виглядом їхніх сіл і містечок. Перева­жно цей народ викликатиме симпатію у подорожніх, але навіть ті, чиє вухо буде неприємно вражене азіатським варварством їхніх пісень, не зможуть заперечувати очевидний факт: малороси становлять собою цілком окремий народ. Вони, як раз по раз зазначатимуть подорожні, є козацьким "племенем", їх минуле — в козацьких війнах проти татар і турків, а найважливіша подія їхньої історії — війни за православну віру проти Польщі. Для нас цікаво, що попервах не помітно спроб узгодити православ'я та слов'янськість малоросів із ідеєю якоїсь ши­ршої "руської" народності, так само, як не помітно й спроб знайти для малоросів історію, глибшу за недавні козацькі війни.

Утім, серед російських мандрівників — і чим далі в XIX ст., тим більше — виявляються такі, які вирушають на Південь із твердо окре­сленою метою: відшукати, побачити джерела власної історії й дотор­кнутися до них. Такими — це знають ще до Карамзінської "Історії" — є часи Київської Русі. В Петербурзі й Москві не сумніваються, що на цих землях — у Києві, Чернігові, Переяславлі — зародилася російсь­ка історія. Саме з півднем пов'язані її найкращі сторінки: звідси київ­ські князі ходили на Константинополь, тут було прийнято християнс­тво, тут точилася героїчна боротьба з половнями, тут—як знають від 1800 року — було створено найвищий взірець російської поезії — "Слово о полку Ігоревім". Без цих територій та їх історії для Росії ли­шається, власне, не так багато — короткий злет Владимиро-Суздаль-ської Русі й безкінечна імла татарського рабства.

Такі мандрівники також роблять своє власне "відкриття мало­росів". Для них воно, однак, стає неприємною несподіванкою і сер­йозною проблемою. Простір Київської Русі — це простір ідеаль­ний, епічний. У ньому можуть існувати благородні руїни, древні святині або навіть привиди величної історії, але немає місця мало­росам, козацькому народу. Простір реальний між тим виявляється зайнятим малоросами, й у ньому не лишається місця для великору­ської історії. Більше того, мандрівники, які шукають видимих і очевидних решток Київських часів, розчаровуються — в Малоро­сії практично нічого не нагадує про її князівське минуле. Тим не менше до послуг мандрівників є кілька усталених технік: літерату­рних прийомів, які дозволяють описувати пейзаж так, ніби він і є пам'ятником історії; наукових засобів, як, наприклад, складання "історичних карт", що віртуально відтворюють давню історію; но­вих дисциплін, як археологія, яка видобуває із землі рештки мину­лого. Усі ці засоби вживатимуться, щоб оживити давньоруське ми­нуле Півдня. З-під Малоросії поступово почала виринати на повер­хню Київська Русь.

Суміщення в одній території двох надзвичайно різних типів іс­торії виявляється для російських мандрівників несподіваним опти­чним ефектом, багато в чому подібним до того враження, з яким покидали Грецію європейські мандрівники: застигла в руїнах істо­рія та народ, що живе навколо них, не мають нічого спільного.

Лише поступово, в міру "об'їздів" Півдня і "впізнавання" все більшої кількості рис власного минулого, виникає початково неви­разне, але чим далі впевненіше відчуття, що народність, яка живе в місцях, з якими росіяни пов'язують початки своєї історії, держав­ності, культури, духовності тощо, народність, яка в буквальному смислі "володіє" найбільшими святинями росіян, мусить мати щось спільне з великоросами. Така спорідненість не могла виник­нути в новітні часи, коли малороси були під іноземним пануван­ням, а отже, мусить сягати давніших — києво-руських часів. Росія­ни виобразять "південно-руський" народ — православний, сло­в'янський. Походження з київських часів дозволить "малоросам" покинути свою колиску — історичну Гетьманщину-Малоросію, до якої вони раніше були прив'язані козацьким походженням. Образ, сформований початково виключно для жителів Лівобережжя, буде розповсюджений на всю Наддніпрянщину, згодом — Правобереж­жя і мігруватиме далі на захід, Волинь, Поділля, Галичину. Усі слов'яни приєднаних в різні часи від Польщі територій, і навіть де­які ще не приєднані, належать до "южно-русского племени". Під­ставою для такого згрупування була карта Київської Русі, з якої ко­жний міг переконатися, що від Холма й Львова до Новгорода-Сіверського слов'янське населення належало колись Київській Ру­сі. Цей "південно-руський" народ російської думки задасть "природні" рамки й створить можливість уявити його як "український народ". Парадигма єдності, отже, виростає поступо­во й у спільній роботі росіян та українців.

* * *

Різні люди подорожували Малоросією на рубежі століть. Де­хто з них був прикметною особистістю свого часу, імена інших тільки й відомі, що завдяки опублікованим "Путешествиям"41. Од­ні (як князь Петро Шаліков — "Путешествие в Малороссию", 1803, "Другое путешествие в Малороссию", 1804; Володимир Ізмайлов — "Сентиментальное путешествие в южную Россию", 1800, 1802; князь Іван Долгорукий — "Славны бубны за горами, или Путешес­твие мое кое-куда", 1810 та "Путешествие в Киев", 1817; Олексій Лєвшин — "Письма из Малороссии", бл. 1816) подорожують, щоб спеціально побачити Малоросію. Інші (як Павло Сумароков — "Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду", 1803; Д. Бантиш-Каменський — "Путешествие в Молдавию, Валахию и Сербию", 1810; А. Глаголев — "Записки русского путешест­венника", 1823) лише минають її на шляху до головної мети своїх подорожей. Переважно автори "Путешествий" здійснюють їх без певної мети, просто, щоб побачити світ. Та трапляються серед них і люди вчені: академік Василь Зуєв, наприклад, спеціально до­сліджує природні та господарські умови країни ("Путешественные записки Василья Зуева по пути из Санкт Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 гг."), лікар Отгон фон Гун, відвідуючи Малоросію ра­зом із Олексієм Кириловичем Розумовським, облаштовує лікарні та аптеки в графських маєтках ("Поверхностные замечания по до­роге от Москвы до Малороссии", 1806), Олександр Єрмолаєв (1810) здійснює археологічну експедицію до Тавриди і Тамані (ку­ди так і не потрапить).

Судячи з кількості опублікованих книжок, а також з того, що більшість мандрівників не були обтяжені жодними офіційними до­рученнями, подорожі до Малоросії стають певною модою в північ­них столицях. Навіть зрозуміло чому: в Європі відбуваються вели­кі війни. На Південь росіяни подорожують так, як британці подо­рожували б до Італії. "Путешествие в Малороссию" є свого роду аналогом англійського Великого континентального туру. Не даре­мно Малоросія постає зі сторінок записок як "російська Італія", то-пос, який виявиться не тільки надзвичайно продуктивним, але й напрочуд живучим в літературі XIX ст. Ця аналогія ще до поїздки встановлює "горизонт очікувань": вирушаючи на південь, манд­рівник розраховує знайти витоки власної історії, яка колись давно точилася на тих землях, але віддавна вже полишила південний край і перемістилася на північ, полишивши по собі тільки живопи­сні руїни серед мальовничого пейзажу. Про давнину мандрівник (він прочитав потрібні книжки ще до поїздки) знає більше від ту­більців, яким лишає безжурне життя серед благодатної природи.

"Італійська мода" живилася уявленням про Італію як "кла­сичну" країну, джерело культури, де мусили ожити завчені на шкільній лаві тексти й образи античних авторів. Італія сприймала­ся водночас як "стара" й "нова" країна. Епоха класицизму здатна була бачити в Італії тільки її античну спадщину, вважаючи її сучас­ність не вартою уваги. Відтак, Італії у філософській географії епо­хи було відведено місце добротворного, але застиглого десь у ми­нулому "Півдня".42 Щоденники подорожніх змальовують нерухо­мий "Південь", де історія зупинилася століття тому, за контрастом із динамічною "Північчю", де вона відбувається зараз. Історики літератури прочитують за цим розподіл властивих часові тендер­них ролей: активного маскулінного начала, протиставленого паси­вній жіночності. За літературними конвенціями XIX століття Італія як стереотипна жіночність була осідком усього відсталого, а