Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.3. Києво-руська спадщина в українській історіографії XVIII ст.

Києво-руська спадщина в українській історіографії XVIII ст.

 

Чи мали російські мандрівники в Україні підстави для того, щоб не вважати києво-руське минуле частиною спадщини "ма­лоросійської" історії? Чи намагалися вони силоміць "експро­пріювати" цей період на свою користь, чи просто констатували факт, навколо якого на початку XIX ст. існував консенсус? Відсут­ність "протестацій" з українського боку, здається, має свідчити на користь думки, що самі українці ще не бачили нічого загрозливого в тому, щоб найраніше минуле їхньої території входило частиною до історії великоруської. Більше того, українські історичні синтези по­чатку XIX ст. розвивають аналогічний російському погляд на речі.

Протягом XVIII ст. малоросійська історія була сконфігурована таким чином, що в ній не знаходилося легітимного місця для "Київській Русі". Українська історія в цей час мислиться як історія "козацька", а отже, наскільки б давнім не було коріння "козацького народу", така історія не може мати нічого спільного з "князівською" історією Русі. Дві схеми історії — великоруська та малоросійська — цілком вільно "розминалися", не конфліктуючи між собою.

До початку XIX ст. українська історична думка продемонстру­вала два кардинально відмінних способи ставлення до "Київської Русі". Перший явлений історіографією XVII ст., другий — писання­ми наступного століття.

Виникнення специфічно українського погляду на минуле, як правило, пов'язують із інтелектуальним рухом, який з'явився серед православних Речі Посполитої на початку XVII ст. Загрожені Бре­стською унією 1596 p., ліквідацією ієрархії, втратою статусу, а в перспективі — цілковитою втратою своєї релігійної ідентичності, православні полемісти того часу намагаються визначити межі своєї спільноти в категоріях історичних. У той час, як інші маркери іден­тичності виявляються невиразними або амбівалентними, історія, спільність походження й долі, стає найефективнішим засобом кон­солідації. "Православний руський народ" є не просто сучасною конфесійною групою, його окремішність від інших спільнот Речі Посполитої, його своєрідність і унікальність визначені довгою істо­рією, початки якої лежать у виборі св. Володимиром східного хрис­тиянства ще в X ст. Часи Київської держави, отже, стають тією найранішою історичною епохою, від якої православні ведуть свою безперервну біографію.

Такий погляд присутній уже в "Палінодії" Захарії Копистенсь-кого (1621 p.). Нового поштовху розшуки києво-руського минулого одержали з відкриттям у 1620-х роках давньоруських літописів, зо­крема Хлебніковського, який вперше спорядив православних доку­ментальним підтвердженням слушності їхніх апеляцій до києво-ру­ського минулого. Справжній, давній літопис "Нестора" дозволяв не просто оголошувати "своїми" запозичені у "іноземних" авторів (пе­реважно польських хронік XVI ст. — Кромера, Бєльського, Стрий-ковського) факти києво-руської історії, але підтвердити це право власності документом — власною літописною традицією.

1626 р. архімандритом Печерського монастиря став Петро Мо­гила. 1633 року його було обрано митрополитом Київським, що зробило його де факто головою православних Речі Посполитої. З могилянською епохою справедливо пов'язують найбільшу інтенси­вність пошуків києво-руської спадщини. Православні русини зано­во — після кількох століть цілковитої байдужості й апатії — відкривають для себе власне минуле в славних часах київських князів. Могила спонсорує найбільші "історичні" проекти XVII ст. Вигото­вляються копії "старого літопису Нестора", на його підставі ство­рюється нова, більш відповідна часові версія у вигляді так званого Густинського літопису (середина 1630-х pp.). Цей літопис, у якому більша частина відведена під події домонгольської історії Русі, вперше безперервною ниткою викладу з'єднав епоху Київської Русі з сучасністю (остання дата — 1597 p.).

Утім, для розповсюдження і закріплення ідеї київської епохи як частини історичного досвіду православних русинів Речі Посполи­тої більшу вагу мали два видання печерської друкарні. 1635 р. Си­львестр Косов видає польськомовний "Патерикон" — переробку Печерського патерика, споряджену численними історичними до­відками з давньоруських часів. 1638 р. Афанасій Кальнофойський на продовження цього начинания публікує "Тератургіму" — пра­цю, яка переважно описувала чуда давніх і недавніх печерських святих, але одночасно "топографізувала" давню історію на сучас­ній карті Києва. Кальнофойський не тільки подавав відомості про святині древнього міста, в його книзі читач міг знайти кілька планів сучасного Києва із зображенням цих пам'яток. Кумулятивним на­слідком таких зусиль ставало "оживлення" києво-руської історії, її актуалізація. Із низки призабутих відомостей Київська Русь ставала частиною дійсного досвіду сучасників, її рештки ставали "видимими" в спорудах чи руїнах сучасного міста. Той, хто читав "Патерикон" чи "Тератургіму", починав відчувати не тільки місти­чну з'єднаність з подвигами давніх київських подвижників, але по­чинав розпізнавати місця, де ці подвиги відбувалися.

У тому ж напрямку було спрямовано й "археологічну" частину програми Могили. Перед 1635 р. він здійснив "розкопки" на місці колись знаменитої Десятинної церкви. Сама можливість розпізнан­ня в декількох зруйнованих стінах (до яких нині ліпилася непоказна церква св. Миколи) величного храму, що символізував хрещення Русі, стала можливою, завдяки читанню віднайдених літописів. Звідти ж стало відомо про поховання тут хрестителя — св. Володимира. Під час розкопок було знайдено саркофаг, в якому, як гадали, містилися мощі св. Володимира. Частину їх було перене­сено до Успенської церкви в Печерському монастирі, частину відіслано — як вважали — нащадку хрестителя, православному во­лодарю Московського царства.

Могила не був літератором. Ту програму "топографізації" Ки­ївської Русі, яку Кальнофойський виконував пером, митрополит здійснював відбудовою чи реставрацією давньоруських пам'яток. Він відновив (як міг і як зумів) Десятинну церкву (але, здається, так і не завершив), провів реставрацію Софійського собору, церкви Спаса на Берестовім, Трьохсвятительської церкви72. Наслідком мо-

гилянської епохи був свого роду "києво-руський ренесанс": право­славні здобули власну історію, прив'язану до реального ландшаф­ту міста та його топографічних домінант.

Історичні пошуки першої половини XVII ст. часто інтерпрету­ють як свідомі спроби конструювання модерної національної іден­тичності, здійснювані у відповідь на ті виклики, які ставив час. До такої інтерпретації підштовхує досвід творення модерних націй у XIX ст., в якому історія грала одну з ключових ролей. Якщо "могилиняська епоха" привела до аналогічниого розвитку, то вира­зніше відчуття національної ідентичності стало одним із бічних на­слідків програми, яка переслідувала зовсім інші цілі. Могилі й лю­дям навколо митрополита йшлося передусім про ідентичність кон­фесійну, не етнічну чи національну. Він жив у епоху інтенсивної "конфесіоналізації". Контрреформація, досвідом якої багато в чому скористався митрополит, "дисциплінувала" віруючих, виховуючи в них виразне відчуття своєї належності до точно окресленої грома­ди. Встановлення кордонів громади, педалювання бар'єрів між нею і оточенням досягалося різноманітними заходами. Не останню роль серед них відігравали інституціоналізація місцевих і загальних свят, культів святих, поклоніння реліквіям тощо. Історія — якщо в ній виникала потреба — мала підпорядковане значення. Те, що ми сьогодні сприймаємо як історичні пошуки національного коріння, насправді було осягненням благочестивих початків власної віри й дисциплінізацією вірних.

Усі давньоруські споруди, відновленням яких опікувався Петро Могила, вважалися побудованими в часи св. Володимира. Він не по­милився тільки в одному — найменш імпозантному — випадку з Де­сятинною церквою. В інших ідентифікаціях, наприклад, збудованої в кінці XII ст. Трьохсвятительської (Василівської) церкви, митрополит міг керуватися вказівкою літопису, що Володимир поставив якусь церкву св. Василія на колишньому язичницькому капищі одразу ж після хрещення. У випадку церкви Спаса на Берестовому (XII ст.) ки­ївських "археологів" XVII ст. підвів Стрийковський, який стверджу­вав, що першою зведеною Володимиром церквою була Святих апос­толів церква на Берестовому. У випадку з Софійським собором, зда­ється, приурочення споруди до княжіння Володимира (напис, зроб­лений у часи могилянської реставрації, датував споруду 1011р.) бу­ло власним винаходом книжників могилянського кола.

З усієї "Київської Русі", отже, митрополита й людей навколо нього по-справжньому цікавив лише її невеличкий сегмент — часи й обставини хрещення. Саме їх хотіли оживити спорудами й про них хотіли нагадити вірним київські інтелектуали середини XVII ст.

Які б не були початкові наміри, наслідком могилянського від­родження історії стало тверде переконання православних еліт Речі Посполитої в тому, що вони є нащадками "славено-роського наро­ду", який хрестився за вибором св. Володимира, з київськими кня­зями боровся проти "поганих" половців, який, нарешті, упав жертвою Батия. Києво-руська історія стала "нормальною" і, мо­жливо, найпривабливішою сторінкою "рутенської" історії.

Після 1654 р. православні зіткнулися з іншим викликом. Украї­на стала частиною православного Московського царства. її елітам доводилося визначати власне місце в цілковито новій конфігурації, а головне — спробувати легімітизувати своє становище як безсум­нівно православного й "руського" народу. Такий статус, як скоро з'ясувалося, не гарантувався їм автоматично. Українців у Москві продовжували вважати "литвинами", "черкасами", в чистоті їхньо­го православ'я багато хто продовжував мати сумніви. Те, на ствер­дження чого пішло попередніх півстоліття, православна ідентич­ність і "руське" походження, виявилося під запитанням в очах тих, від кого цього найменше чекали: одновірних московитів.

Більшість зусиль цього часу, отже, виявилася спрямованою на подолання образу "чужого", на ствердження концепції двох частин Русі — Великої й Малої, колись єдиних, згодом розділених непри­хильною історією, а тепер знову об'єднаних разом в єдиному пра­вославному царстві. Чи не єдиною спробою історичного синтезу цього часу — і саме в руслі окресленої концепції — виявляється "Синопсис", вперше надрукований лаврською друкарнею 1674 р. Які б не були безпосередні мотиви до його написання, історична концепція "Синопсиса" нормалізувала нове становище "Малої Ру­сі" як частини ширшого православного світу. Місцезнаходження України в складі Російської держави, згідно з "Синопсисом", вияв­лялося обумовленим самою історією: києво-руське минуле малоро­сіян робило їх російське підданство поверненням до природного русла історії.

"Синопсис" був останньою спробою писання української істо­рії з конфесійної точки зору й останнім твором, що вийшов з кола православного кліру. Попереду була епоха так званого "козацького літописання", автори якого вже не мали соціального й інтелекту­ального зв'язку з могилянською епохою.

Нових авторів турбували вже зовсім інші проблеми. Релігійна ідентичність і збереження православної спільноти не становили для "полкових канцеляристів" (як вдало називав їх Грушевський) сут­тєвої проблеми. По-перше, тому, що вони не відчували себе загро-женими з цього боку, по-друге, тому, що, вироблені для зовсім ін­шого "адресату" — Речі Посполитої, в ситуації Російської держави вони втрачали роль ідентифікаційних маркерів. Православна віра й руська історія нічим не вирізняли козацькі еліти Малоросії й не сан­кціонували їхнього особливого становища. Навпаки, з цієї точки зо-

ру вони швидше становили загрозу. Крім цих ідеологічних мірку­вань, була й фактична правда в переорієнтації погляду. На відміну від клерикальних авторів, за якими стояла довга інституціональна пам'ять церкви, військова бюрократія Гетьманщини була новим класом і цілком усвідомлювала своє недавнє походження. Власну соціальну "генеалогію" "полкові канцеляристи" вели від козацьких війн XVII ст. і не відчували інтимного зв'язку із "давніми часами". Особливе становище козацьких еліт у Малоросії і спеціальний її статус в Російській державі жодним чином не могли бути легіти­мізовані апеляціями до часів св. Володимира чи Ярослава. їхнім джерелом служила особлива історія — історія козаків, з якою ото­тожнять українське минуле козацькі літописи.

Спроби в якийсь спосіб асимілювати феномен козацтва в істо­ричному наративі здійснювалися ще у XVII ст. Вони, однак, не при­звели до якихось певних результатів73. Козацьке літописання відмо­вилося від самої необхідності такого пов'язання. Найбільші нарати-ви XVIII ст. — літописи Величка та Грабянки — фактично цілкови­то порвали із тим типом розуміння вітчизняної історії, який розви­вало попереднє століття. Києво-руське минуле стає неактуальним для козацького літописання і не включається до схеми історії козац­тва. Літопис Величка зберігся в єдиному списку. Він не був розпо­всюдженим читанням і сумнівно, щоб міг справити вплив на масову історичну свідомість. За винятком батька й сина Полетик про нього мало хто й знав. Натомість літопис Грабянки користувався надзви­чайною популярністю: відомо близько 50 списків, переважно 1750—1760-х pp., але їх продовжували копіювати впродовж усього XVIII ст. Грабянка, як відомо, був одним із авторів так званого "хозарського міфу" походження козаків. Козаки, вони ж, за Грабян-кою, "народ Малороссийской страни", є нащадками одного із скіф­ських племен, яке в давнину відоме було як алани, або ж як хоза­ри74. Першопочатки "малоросійського народу" у Грабянки надзви­чайно давні, навіть давніші за Київську Русь, але лежать переважно у степовій історії. Знання Грабянки (як і будь-кого у XVIII ст.) про хозарів були більш ніж туманні, та інтуїтивно він визначив, що ко­ло народів, серед яких варто шукати найдавнішої історії "хозарського козацького народу", це світ євразійських кочівників: гунів, аварів, печенігів, половців, татар. Історія "хозарів-малоросіян" та історія Київської Русі у Грабянки перети­наються лише один раз: хозари володіли Києвом "и иними нікіими странами", побирали із слов'ян данину; варязькі князі (Аскольд і Дір, Олег та Ігор) відбирали у них законні землі навколо Києва, а Святослав Ігоревич переміг їх та взяв "стольний град" Білу Вежу. Цим контакти малоросіян із Руссю й обмежилися. Увесь епізод за­ймає менше однієї сторінки у виданні 1854 р.

У нас є щаслива можливість дізнатися, як читали літопис Грабя-нки і яку науку з нього видобували освічені українці XVIII ст. У 1725 р. Яків Маркович записав у своєму щоденнику під 1 червня кілька по­дій: приїзд "панів Гамалій", відвідини "в таборі" Миклашевських, а також візит "до прилучай пп. Федора, Горленка и прочиих, где кни­жку писанную літописную о козаках взялисмо для прочитання". Книжкою цією виявився саме літопис Грабянки. Після ще кількох розваг дня (кулачного бою між своїми та гамаліївськими козаками) Маркович вирішив заглянути в літопис. Ось на що він звернув ува­гу і ось з яким образом найранішої української історії залишився: "Книжку тую, позиченную, літопись, читаючи начиталисмо: 1-to, что козаки от річки прозиваемой Козара назвались, первей, козара-ми, а потом, за временем, прозвани козаками. 2-do, князи их козарс-тіи обладали кіевскою и другими странами, а взимали дань от дво­ра, по білковой шкурі, а от плуга по шелягу. З-tio, Гедим, вел. князь литовскій, подбил под свою область Кіев и другіе сторони и наміс­ником там своим оставил князя Голшанского. 4-to, 1471 року, Ка-зімир четвертій, король полскій, княженіе кіевское на воєводство перемінил" і т.д.75

Між "по-друге" і "по-третє", між часами, коли хозари побирали данину на слов'янах і "литовським завоюванням", саме там, де ми очікували б знайти бодай згадку про Київську Русь, Маркович не відзначив нічого суттєвого для українського минулого. Та важко його в тому й винуватити: в літописі дійсно немає жодних відомос­тей з києво-руської історії.

Літопис Грабянки можна без перебільшення вважати найвпли-вовішим історичним синтезом України XVIII ст. Його активне істо­ріографічне життя продовжила публікація тексту Ф. Туманським 1793 р. у журналі "Российский магазин". Утім, менш відомі спроби української історії XVIII ст., численні рукописні "короткі літописи" чи навіть опубліковані друком тексти, також не включають події київського минулого у свій виклад. Українська історіографія XVIII ст. твердо тримається "козацького міфу"76.

XIX ст. успадкувало "козацький" міф. Від 1820-х pp. сприйнят­тя української історії формувалося двома великими синтезами — анонімною "Историей русов" та "Историей Малой России" Д. Бантиша-Каменського. Обидві з'являються в активному обігові приблизно в один час — на початку 1820-х pp.: Бантиш-Каменсь­кий публікує перше видання 1822 р., перше документальне свідчен­ня про "Историю русов" датується 1825 р. (хоча можна припускати ранішу дату створення77). Два твори, як гадають, являють собою ідеологічні полюси: історія аноніма — автономістська й романтич­на, історія Бантиша-Каменського — офіціозна й "академічна". Нас, утім, крім хронологічного збігу, цікавить ще одна риса двох пам'я-

ток — при тому, що обидві мають «русь» в заголовку, обидві прак­тично повністю ігнорують давньоруські часи.

Літературна доля "Истории русов" — від її сенсаційної появи до 1840-х pp. — була напрочуд вдалою. Псевдоепіграф (приписа­ний Георгію Кониському, архієпископу могильовському) і, швид­ше за все, свідома містифікація, текст упав на сприйнятливий ґрунт. Два покоління російських та українських романтиків у ньому черпали й відомості про минуле України, й загальний смисл україн­ської історії. Під її впливом у різний час перебували М. Максимович, М. Гоголь, М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, К. Рилєєв, О. Пушкін, І. Срезневський, М. Погодін та інші78. Коли б не написали "Историю русов" і хто б не був її автором, твір виявився навдивовиж спізвучний із тим розу­мінням історичної правди, який культивував романтизм. "Історія русів" є політичним памфлетом, який подає себе як історичну хро­ніку, вона наповнена апокрифічними документами та промовами, описує події, які не сталися. Довгий час текст вважали достовірним джерелом, розчарувавшись в ньому лише із настанням 1850-х pp. Нова епоха якось раптом і швидко побачила в "Історії русів" всі ті "недоліки", яких так довго не помічали в ній покоління 1820—1840-х pp. Спостережливі скептики ще тоді вказали на низку сумнівних відомостей і тверджень твору, що ніскільки не завадило загальній зачарованості в тексті. Романтизм шукав в історії не доку­ментальної точності дріб'язкових фактів (того, що поет називав "тьмой мелких истин"), а високої поетичної правди. Коли ж "правда" розходилася із фактами, тим гірше для фактів: "нас возвы­шающий обман" був важливішим. Романтизм цілком свідомо "обманювався" "Історією русів" та її образом високого, героїчного й звитяжного минулого козацької України.

Читач "Історії русів" виносив з неї враження про українську іс­торію ледве чи не тотожне до уроку Я. Марковича з читання літопи­су Грабянки. Перегорнувши рукопис до кінця, такий читач навряд чи пам'ятав, що десь на самому його початку йшлося про часи київ­ських князів. Якщо розподіл об'єму, відведеного під ту чи іншу те­му, має свідчити про її пріорітетність для автора, треба сказати, що Київська Русь займала далекі маргінеси на карті його історичної свідомості. З усіх князів автор "Історії русів" знає (чи вважає за до­цільне згадати) лише св. Володимира, Ярослава Мудрого та Воло­димира Мономаха. З усіх подій київської історії він (автор) наво­дить лише хрещення Русі (Володимир), влаштування в Києві "училища" та "бібліотеки" (Ярослав), а також одержання від імпера­тора "царського" титулу й корони (Мономах). Три князі й три події супроводжуються трійкою дат: 988 р. (хрещення), 1161 р. (розпад на княжіння) та 1238 р. — нашестя "Мунгальських Татар".

Увесь цей виклад займає ледве чи одну (!) сторінку із 257 у ви­данні 1846 р.79 Після цього автор "Історії русів" одразу ж перехо­дить до Гедиміна й литовського завоювання.

Дмитро Бантиш-Каменський був одним із наших "мандрів­ників", мова про яких ішла в попередньому розділі. Родинно пов'я­заний із Малоросією, молодший Бантиш вперше побачив її 1808 ро­ку дорогою до Сербії. Свої враження від подорожі (між ними й но­татки про Малоросію) молода особа видала 1810 р. під назвою "Путешествие в Молдавию, Валахию и Сербию". 1816 р. Бантиша-Каменського було призначено до канцелярії малоросійського гене­рал-губернатора князя М. Рєпніна. Друга зустріч із країною, де на­родився його батько, а також і сприяння генерал-губернатора спо­нукали Бантиша-Каменського до написання систематичної історії краю. Наслідком тривалої роботи стало видання 1822 р. чотиритом­ної "Истории Малой России". Книжку добре сприйняли в найрізно­манітніших колах80. На відміну від "Історії русів", праця Бантиша-Каменського була написана у "вчений спосіб", тобто її автор нама­гався створити виклад історії, базований на документах і джерелах. "История Малой России" виявилася цілком успішною: 1830 р. вий­шло друге видання, а 1838 — третє (ще одне видання з'явилося в 1903 p.). Успіх було забезпечено як тим фактом, що то була перша спроба подібного роду, так і досить пристойною підготовкою до іс­торичних занять її автора.

Якщо до "Истории Малой России" застосувати той же крите­рій, що й вище до "Історії русів", тобто обсяг тексту як показник ва­жливості теми чи епохи, виявиться, що обидва тексти збігаються в оцінці місця Київської Русі в історії України. В обох "історіях" три з половиною століття київської історії до нашестя монголів далеко поступаються часам "литовського" панування і цілковито гублять­ся на фоні докладного, неспішного й любовного викладу історії ко­зацтва. У виданні 1903 p., що повторює останнє прижиттєве, Бан­тиш-Каменський відвів лише 7 сторінок із 492, тобто менше 2 відсо­тків обсягу81. Порівняно з половиною відсотка в "Історії русів" це було майже чотирикратне збільшення, але все ж таки величина мік­роскопічна. Математик міг би сказати, що при обчисленнях такою величиною можна знехтувати.