Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.4. Від "російського Ієрусалиму" до "слов'янських Помпей"

Від "російського Ієрусалиму" до "слов'янських Помпей"

 

На початку XIX ст., за пізнішим відгуком В. Іконнікова, "ездили в Киев, как теперь ездят за границу"82. Київ вважався куль­мінацією "малоросійського туру", без відвідин древньої російської столиці, без поклоніння київським святиням навряд чи можна було вважати поїздку вдалою.

Російські мандрівники знаходять у Малоросії два міста, де без­помилково впізнають власну історію. Першим була Полтава, місце знаментитої перемоги Петра Великого над Карлом. Росія, як все ще вважають на початку століття, народилася "с гением Петра". На по­лі Полтавської битви мандрівник міг відчути себе присутнім при родових переймах великої імперії.

Це, втім, була "нова" Росія, європейська й просвіщенна. Доторк­нутися до джерела Росії "древньої" мандрівник їхав у Київ.

Поїздка в Київ — безумовно, частина загальної моди — мала, проте, й глибший смисл. їдучи до міста, мандрівник починав по­мічати навколо себе юрбу богомольців, чим ближче до Києва, тим численнішу. Богомольців подорожній зустрічав скрізь: на пошто­вих станціях, у містечках і селах, на дорогах: разом із натовпом бо­гомольців мандрівник переправлявся під Києвом через Дніпро. Він ставав частиною юрби прочан і — вільно чи невільно — починав думати про себе як про паломника до святих місць.

Київ був чи не найбільшим центром паломництва в Російській імперії. Його православні святині й реліквії — Печерська лавра із мощами святих угодників в печерах, Михайлівський монастир із мощами св. Варвари — щорічно приводили в рух десятки тисяч прочан із усіх кінців держави (дехто із мандрівників вважав, що в Києві буває до ста тисяч богомольців). Пік київського паломництва припадав на храмове свято Печерського монастиря — Успіння Бо­городиці. Богомольці йшли до Києва на виконання колись взятої обітниці, в сподіванні зцілення від святих мощей, з надією замоли­ти гріхи. Київ вважався місцем, де людина здатна була спокутувати злочин, і на початку XIX ст. декому навіть заміняли карне покаран­ня жительством у Києві. Таким чином, наприклад, опинився в місті один із перших київських "археологів" Анненков — за особливо жорстоке поводження із селянами; пізніше богомоллям у Києві за­мінили ув'язнення убивцеві Михайла Лєрмонтова — Мартинову.

Значення Києва й прощі до Києва для колективної свідомості українців дуже точно передав І. Переверзєв, автор виданого 1788 р. "Топографічного опису Харківського намісництва": "Жители Юж­ной России, отлученные одни от других расстоянием, различным чиноправлением, гражданскими обычаями, речью, некоторые и ре-лигиею (униею), обращают на себя взор зрителя, не без знания при­мечающего. Когда они собираются для поклонения в Киев с восто­ка, от Волги и Дону, с запада, из Галиции и Лодомирии и ближе к Киеву лежащих мест, взирают один на другого не так, как на иноя­зычного, но будто однородца, однако много отчужденного в словах и поступках, что для обеих сторон показывается странным явлени­ем; но вообще все сии рассеянные одноземцы и доныне сохраняют сыновное почтение к матери древних своих жилищ, граду Киеву"83.

Звична метафора для Києва у подорожніх щоденниках XIX ст., як і у спогадах мандрівників, — "російський Ієрусалим".

Поклоніння святим місцям Києва було чи не головною метою відвідин Києва царственними особами, спорадичними протягом XVIII ст. і дуже частими в першій половині XIX ст. У Києві для "порфирородних богомольців" виробляють, так би мовити, стан­дартний маршрут: Печерська лавра з оглядом Успенської церкви, Софійський собор, Михайлівський монастир, Печери, Андріївська церква. На початку XIX ст. таку "оглядову екскурсію" височайших осіб називатимуть "путем богомольца". Катерина II, яка протягом трьохмісячного перебування в Києві мусила пройти маршрутом не один раз, вистояти на численних літургіях і вислухати не одну про­мову, ледве чи стримувала своє роздратування від "скучного Ки­єва", але покірно виконувала належні переміщення. За часів Олек­сандра І і особливо Миколи І імператорська родина відвідує Київ регулярно. Як розуміли сучасники подібного роду відвідини, видно із назви брошури, виданої з нагоди візиту до Києва 1837 р. великого князя Олександра Миколайовича: "Известие о посещении святых мест в Киеве благоверного государя наследника, цесаревича и ве­ликого князя Александра Николаевича". Подібного ж роду "описи" паломництв складають після кожного візиту (навіть митрополит Євгеній Болховітінов стане автором одного).

Якими б не були мотиви мандрівника в його подорожі Малоро­сією, під'їжджаючи до Києва, він починав уявляти себе паломником, відчувати в душі релігійний захват від скорих відвідин православних святинь Києва. До релігійного почуття додавалися і переживання живописного пейзажу. Як правило, мандрівники під'їжджали до Ки­єва з лівого берега, і велична картина "золотоверхого міста", що від­кривалася їхнім очам, налаштовувала прямо-таки на містичний лад. Жодний із мандрівників не пропустив нагоди вилити на сторінки свого породожнього журналу екзальтовані враження від споглядан­ня "с вечностью спорящей твердыни России" (фон Гун), "священного города" (Глаголев). Князь Долгорукий в'їхав 1810 р. у Киев з протилежного боку, але й він на зворотній дорозі "окинул гла­зами весь Киев еще раз в жизни. Нет ничего прекрасней сего зрели­ща; я от него был вне себя и не вмещал восторгов". Природа і Тво­рець були на думці у Лєвшина при першому ж погляді на Київ: "Вид города, в котором предки наши получили первое понятие о всемо­гущем Творце; вид храмов Божиих, скрывающих в себе столько священного, и торжествующая при восхождении солнечном приро­да возбудили во мне высокие и приятные чувствования".

1832 р. по дорозі до "Юго-Западного края", де мусив після польського повстання "обустраивать" учбові заклади, Київ відвідав

І. Сбітнєв. Його "путевые заметки" чудово передають той стан на-піврелігійного екстазу, напівантикварного захоплення, яке відчу­вав подорожній на підступах до Києва: "Можно ли равнодушно приближаться к Киеву, особенно в первый раз, как я тогда, этому богатому некогда городу, где развилось ядро государственного бы­та России, началось христианство, быстро разлившееся по славянс­ким племенам! С чувством благоговения я посетил Печерскую лав­ру, поклонился святым мощам угодников Божиих в ближних и дальних пещерах; посетил также Софийский, Михайловский и Ни­колаевский соборы и Братский монастырь. С трепетом, с благого­вейным чувством приближался я к тому месту в овраге, где князь Владимир крестил народ свой в христианство"84.

Між тим, все більше столичних мандрівників вирушало до Ки­єва не з богомольною метою, а з археологічною. Кінець XVIII ст. озна­менувався відкриттям класичних древностей Північного Причор­номор'я. Разом із новоприєднаними орієнтальними землями Отто-манської Порти і Кримського ханства Росія несподівано стала влас­ницею решток античної цивілізації. Відкриття руїн грецьких міст інтригувало й збурювало уяву антикваріїв та учених. Малоросія ви­давалася природною дорогою до класичних міст Причорномор'я. Рештки античної Ольвії було відкрито в маєтку Іллі Безбородька Парутіне (Іллінське). Князь Долгорукий відвідав їх і оглядав. Єрмо-лаєв та Бороздін оглядали привезені з Парутіного артефакти в іншо­му маєтку графа поблизу Чернігова. Незадовго перед тим, у 1793 p., вчений світ Росії переживав свого роду першу наукову сенсацію: на Тамані, де розміщували античну Фанагорію, було знайдено давньо­руський напис. Автор знахідки бригадир П. Пустошкін доживав свого віку "в счастливом климате Малороссии" відставним віце-ад­міралом. Тут, у Лубнах, його відвідував 1816 р. і оглядав його коле­кцію італійських картин Лєвшин. Знахідка "Тмутараканського ка­меня" виявилася надзвичайним відкриттям: вона не тільки остаточ­но вирішувала одну із найбільших суперечок історіографії XVIII ст. (про місцезнаходження давньоруського Тмутороканя), але й обіця­ла подібного роду знахідки руської присутності в Причорномор'ї в майбутньому. Камінь, щоправда, збурив суперечку іншого роду: його дехто вважав підробленим. Не дивно, що перша археологічна експедиція на Україну — Бороздіна та Єрмолаєва 1810 р. — пере­дбачала досягнути Тамані й розшукати там більш певних решток руської присутності.

Секулярне відкриття Києва, таким чином, відбувалося по слідах релігійного паломництва, а перші мандрівники до міста були стільки ж благочестивими прочанами до святих місць, скільки й ту­ристами, зацікавленими в історії й історичних раритетах. 1823 р. М. Сперанський писав, збираючись їхати до Чернігова: "Может быть, оттуда, по близости взгляну я на Киев и святые его древнос-ти»&5. Підкреслено "древности», але їхнє сусідство зі "святістю» невипадкове. Мода, паломництво та археологічні розшуки з'єдна­лися на початку XIX ст., щоб привести до "відкриття Києва» для ро­сійської думки.

"Відкриття" в даному разі не є лише метафорою. Попри те, що Київ (разом із рештою Малоросії) знаходиться в складі Російської держави від середини XVII ст., відомості про нього в російській пуб­ліці до початків XIX ст. лишаються дуже, так би мовити, теоретични­ми, літературними. Київ займає надзвичайно важливе місце в росій­ській історії та, загалом, свідомості, але знання про реальне місто Ки­їв вкрай обмежені. Більшості начитаних мандрівників Київ вважається таким, як він постає зі сторінок літопису — величною столицею. їдучи до Києва, вони очікують знайти видимі й очевидні рештки давньої величі: собори та палаци або принаймні величні реш­тки цих споруд, благородні руїни на зразок Помпей чи Геркуланума.

Катерина II була першою "вченою" мандрівницею до Києва. Вона вважала себе пристойним істориком, щойно перед поїздкою написала власну версію історії Київської Русі і загалом знала про Київ стільки, скільки можна було знати у XVIII ст. Імператриця го­тувалася до поїздки ретельно. 1785 р. для неї було складено коротку записку про київські старожитності, а 1786 р. (ще до початку манд­рів!) було видано книжку під заголовком "Путешествие ея импера­торского величества в полуденный край России, предприемлемое в 1787 г.", де викладалася історія міста та давався короткий опис його древностей та топографії. Про сподівання Катерини від міста, на жаль, нічого не відомо, але тон її листів із Києва свідчить про розча­рування: древностей в Києві немає, як немає і самого древнього міс­та. У листах до Павла, до барона Грімма, ще в деяких імператриця одноманітно й майже тими ж словами скаржиться, що "шукає і не може знайти" Києва: "Странный этот город Киев, здесь только кре­пости и предместье, и мне наскучило отыскивать город, который, по всем признакам, в старину был так же велик, как Москва"86.

Те ж саме імператриця писала й до сина: "С тех пор, как я здесь, я все ищу: где город; но до сих пор ничего не обрела, кроме двух кре­постей и предместий; все эти разрозненные части зовутся Киевом и заставляют думать о минувшем величии этой древней столицы   .

З подібними ж очікуваннями знайти рештки історичного міста під'їжджав до Києва граф Сегюр, який серед інших посланників су­проводжував імператрицю у південній подорожі: "Подъезжая к Ки­єву, испытываешь то особенное чувство уважения, какое всегда вну­шает вид развалин. К тому же живописное расположение этого го­рода придает прелесть первому впечатлению; смотря на него, вспо­минаешь, что здесь колыбель огромной державы, долго пребывавшей в невежестве, от которого она освободилась не более, как лет за сто, и теперь стала так огромна и грозна» .

Граф також обманувся у своїх очікуваннях. Після екскурсії міс­том ("когда мы осмотрели эту древнюю столицу с ее окрестностя­ми") на запитання Катерини про враження, яке справляє Київ, граф відповів: "Киев представляет собою воспоминание и надежды ве­ликого города". Цей афоризм надзвичайно вдало передає, чим Київ був і як його бачили мандрівники: сучасне місто нічого не значило; його уявляли в колишньому блиску й могутності, сподіваючись на їх відновлення. Київ був тільки в минулому й майбутньому.

Пошуки руїн не були недоречними в Києві. Контраст між надз­вичайним образом міста в літописах та хроніках і дійсним його жа­люгідним станом невеличкого містечка завжди супроводжував Ки­їв. У літературі польського ренесансу це породило топос руїн як особливої прикмети Києва. Руїни в одному образі пояснювали те, чим колись був Київ і що сталося із ним згодом. Не усі, хто писав у XVI—XVII ст. про руїни Києва, дійсно були в ньому. Ті ж, хто був, бачили їх доволі. Малюнки ван Вестерфельда 1651 р. свідчать, що в місті лишалося ще чимало руїн, досить вражаючих за розмірами. Видимі рештки давньоруських будівель почали стрімко щезати з київського ландшафту за століття до початку моди на Київ. Стіни давньоруських церков і соборів у другій половині XVII — початку XVIII ст. розбирали на ремонти й поновлення інших будівель так ретельно, що часом вибирали навіть камінь із фундаментних ровів. "Відновлення" й "реставрації" київських святинь, започатковані Могилою і продовжені його наступниками, зруйнували більше ре­шток Русі, ніж усі попередні століття разом узяті. Золотим воротам пощастило більше, але й їхні рештки 1750 р. було засипано зем-лею89~90. На середину XVIII ст. вже ніщо у зовнішньому вигляді Ки­єва не нагадувало про старовину. Коли 1760 р. на виконання сенатсь­кого указу складався "Опис" міста, його автор В. Новгородцев ціл­ком чесно зазначив: "При Киеве старых городов оставшихся разва­лин и городищ и никаких признаков ныне почти не видно, кроме что по народной молве над рекою Лыбедью было не малое жилье...".

Від другої половини XVIII ст. мандрівник уже не міг милувати­ся романтичними руїнами Києва. Під'їжджаючи до давньої столиці, він ще не знає цього й очікує одкровення від доторку до найглибшої древності та надзвичайної святості. Розчарування наступає доволі швидко.

1804 р. Київ відвідав знаменитий московський митрополит Платон. Він також вів щоденник подорожі, який було опубліковано 1813 р. Митрополит, звичайно, був передусім благочестивим бого­мольцем, але — в дусі часу — сполучав паломництво з археологіч­ною екскурсією. Він відвідував усі релігійні святині Києва, але, лю-

дина начитана й зацікавлена в історії, кожного разу нотував істори­чні про них відомості, а також і власні враження та висновки.

Платону показували місця й рештки найдревнішої історії. На Аскольдовій могилі, де пролилася перша кров давньоруської історії й за традицією княгиня Ольга побудувала церкву св. Миколи, Пла-тон бачив "малую каменную церковь, уже к ветхости склонную, од­нако ж строения не старинного". Місцина, втім, була живописна, і митрополит дав себе переконати. В самому Києві йому демонстру­вали Золоті ворота й церкву св. Георгія. Про ворота йому говорили, що "на них стоял ангел позлащен, что было и ныне есть герб киевс­кий". Ворота, які оглядав учений митрополит, швидше за все були нові, побудовані після засипки старих у 1750 році. Під горами Пла­тону показували місце "Хрещатик" із криницею й говорили, що са­ме тут Володимир хрестив своїх синів. Павільйон над джерелом бу­ло побудовано 1802 р. (1804 р. тут було споруджено пам'ятник хре­щенню; фон Гун сухо зауважив: "Архитектура и вкус в сем мону­менте не пленяют глаз").

Київ розчаровував митрополита: "Весьма примечательно, что хотя церковь Софии, Печерская, Никольская и прочие не только в Киеве, но и в Чернигове... суть древние, и иные более 700 лет, и где б мы ожидали найти следы древности, но явно видим, что во всех тех церквах образа, иконостасы, расписные стены все на показ дре­вность, а представляется, что они или недавно писаны и деланы, или в 17 веке или в 18 столетии"91.

Загальний висновок митрополита був песимістичний: у Москві можна знайти більше "древностей": "Видно, что разные вражеские разорения все древнее уничтожили и заставили все вновь соору­жать". Навіть найбільша "древність" Києва Десятинна церква своїм скромним виглядом навіювала сумніви. Із літопису митрополит знав, що Володимир звів надзвичайну споруду. Те ж, що бачив Пла-тон, змушувало думати: а чи про цю, власне, йдеться? Десятинна церква "никакого ни внешнего, ни внутреннего великолепия не имеет, да и строение, кажется, не самое древнее. А потому, она ли есть десятинная оная славная и на сем ли месте была, предоставляю другим тамошним ученым любопытнее в сие войти".

За іронією єдиною справжньою древністю Києва митрополит визнав церкву Спаса на Берестовім. Це він визначив за "аль фреско" та грецькими написами. І вигляд церкви, і розписи, і напис походи­ли від часів Петра Могили.

Абсолютно таке ж враження "новизни" справив Київ і на іншо­го богомольного туриста — князя Долгорукого. Через шість років після митрополита Платона його провадили тим-таки маршрутом, показували ті ж таки переважно вигадані свідчення древньої історії. "Ветха" церква на Аскольдовій могилі була вже знесена, й на її міс-

ці князь бачив "круглый храм каменный с куполом в новом вкусе", а тому й сумнівався, чи тут дійсно була могила Аскольда. Деся­тинну церкву князь також оглядав і "воздохнул, глядя на ее опусто­шение и бедность; нет еще ничего приманчивого для глаз, все опу­щено; одно воображение дает цену и месту тому, и храму. Неоспо­римо, что с такого отдаленного времени и Татары, и Поляки, и по­жары все подействовало на Десятинную церковь и из великолеп­нейшей привело ее в убогое состояние. Но никогда бы я не подумал, что она так брошена и презрена, как я ее нашел".

Від Десятинної церкви князь вирушив оглядати іншу будівлю нібито Володимирових часів — Трьохсвятительську церкву, спору­джену на пагорбі, де колись стояли Перун з рештою язичницьких ідолів: "Церковь стара, но не старинная. Вероятно, что все сии зна­менитые по истории храмы уже несколько раз были по разорении Киева поновляемы и иные совсем перестроены: довольно, естьли, по крайней мере, сохранили те самые пункты, на коих происходили исторические события".

Митрополит Платон саме в цьому й сумнівався: Нестор пише, що Перун стояв на пагорбі, а тут жодного пагорба немає: "Сходственно ли сие с истиною, утверждать не можем".

Якщо митрополит Платон порівнював древність Киева з Моск­вою, то князь Долгорукий порівнював із Новгородом. Але порів­няння також було не на користь древньої столиці Русі: "Киев стар, но древность его не так видна, не так осязательна, как Новгородс­кая. Там столетия на всяком церковном здании, на всяком шпице колокольни явственно изображены и свидетельствуют долговре-менность того города; здесь все что-то новое, больше моды, мень­ше старины".

Найбільш підготовлений із усіх ранніх мандрівників розпізна­вати "древності" Єрмолаєв був у Києві того ж 1810 p., що й князь Долгорукий. Він також поділив би загальне враження про місто. Про Успенський собор археолог зауважив: "Соборная церковь в Пе-черской лавре не имеет уже своего первоначального вида. Батыево нашествие и пожар 1718-го года совершенно его преобразили. Во­зобновлен он последний раз при Петре Великом, что видно из нару­жных украшений".

Софія здалася дещо кращою: "Софийский собор, хотя также те­перь не в том виде, как был построен в 1037-м великим князем Яро­славом, однако же вообще потерпел менее Печерской Лавры".

Зовсім депресивне враження справили на Єрмолаєва Десятинна та Трьохсвятительська (Василівська) церкви: "Десятинная церковь была бы еще любопытнее, но от нее остался только один вид. Я за­ключил это по остатку вделанной в стену славянской надписи, ко­торую я за утратой многих букв и за премешанностью остальных никак прочесть не могу; к тому же и почерк самых букв не Влади-

мирова века. Что ж касается до церкви святого Василия, построен­ной великим князем Владимиром 1-м на том месте, где прежде сто­ял Перун, то она ныне так перестроена, что от древних ее стен ви­ден только угол; а чтоб и память ее скорее изстребить, то пере­именовали ее во имя Трех Святителей".

В епоху, коли київська археологія ще навіть не починалася, це­ркви дійсно являють собою практично єдині "древності", доступні спогляданню. Розчарування російських мандрівників у їх вигляді можна зрозуміти: якщо Київ древня столиця Росії, його древності інтуїтивно очікуються подібними до великоруських древніх міст — Новгорода, Москви, Владимира. У Києві ж усі суттєві споруди пе­ребудовані в манері, яку пізніше назвуть "українським бароко". Стиль явно не в'яжеться з образом "російської" історії та "візантійської" Київської Русі. Це часом призводило до курйозних умовиводів. Глаголєв, роздумуючи 1823 р. над тим, на що схожий вигляд київських церков, спробує "подревнити" його в химерний спосіб. Цей архітектурний стиль, стверджуватиме він, "не принад­лежит ни Готическому, ни к Византийскому, а, вероятно, есть по­дражание вкусу Индийских пагодов, с которыми имеет разительное сходство. Желательно, чтобы археологи точнее определили его происхождение".

Якщо не розчаровували церкви, розчаровував вигляд сучасного Києва, від якого чомусь також очікували відповідної вікові грації і шляхетності. Той самий Сбитнєв, який залишив такі натхненні рядки про свої передчуття зустрічі з Києвом 1832 p., занотував: "При всем том, я должен сознаться, что внутренность Киева разочаровала меня. Множество изб ветхих, полуразваленных на Печерском, Крещатике и Старом Киеве и толпы жидов слишком безобразят город. Если от­нять от него великолепные соборы и монастыри, здания в крепости, присутственные места, гимназии и десятка два частных домов, то Киев сделается ничтожным городом. .. .Мог ли я думать, чтоб этот многолюдный город, посещаемый жителями почти всей России, сто­ящий на таковой богатой судоходной реке, существующий почти пя­тнадцать веков, бывший долгое время столицею великих князей, так мало двинулся во внутреннем благоустройстве?".

Причиною були все ті ж звичні київські негаразди: татари та по­ляки: "Причиною медленного шествия Киева к благосостоянию, на которое он имеет полное, заслуженное право, полагаю, частые раз­рушения от татар, междоусобия князей, а особенно притеснения от Польши, под властию которой он долгое время стонал".

За сім років до Сбитнєва в Києві побував О. Грибоедов. У лис­тах з Києва він захоплювався "древностями", писав про Володими­ра та Ізяслава, але, як сам зізнавався, "едва заметил настоящее поко­ление"92. У Києві, як справедливо зазначав князь Долгорукий,

"тільки уява надає цінність і місцю, і храму". Уява ж дозволяла Гри­боедову говорити про "святость развалин", яких він, звичайно ж, не міг бачити. Така ж багата уява змусила фон Гуна 1806 p. записати: "Каждый шаг здесь напоминает о глубокой древности, и каждый взгляд упирается в несметные сокровища. Тут думаешь быть пере­несенным в Италию в середину Рима".

Мандрівники швидше "передчували" древності Києва, готові були емоційно пережити долучення до них, "розпізнати" їх у будь-якій рисі старого міста, навіть якщо видимих і очевидних решток знайти не вдавалося. Подібний душевний стан шукачів старожит-ностей чудово передає лист графа М. Румянцева після першого від­відання древньої столиці Русі: "Кожна держава тим більше славиться своїми древностями, чим сильніше вони демонструють дух народу й велич його відчуттів. Наша благословенна батьківщина досі переви­щувала усі відомі народи духом і відчуттями, тому вона може особ­ливо славитися і пишатися своїми древностями. Я сам відчув нещо­давно в Києві, святому місті Ольги й Володимира, як приємно для се­рця сина Батьківщини бачити його знамениті древності, блукати міс­цями, де колись ходили великі; як приємно навіть для віддаленого нащадка переноситися подумки в їхні століття, сховані в тумані часу, оживляти в своїй пам яті їхнє безсмертне існування   .

Руїни мандрівники бачили тільки в своїй уяві, а їх відсутність компенсували особливою увагою до природи, ландшафту, описи яких і займають переважно сторінки їхніх щоденників. Якщо зміни­лися місто, вигляд його святинь і мова його жителів, то принаймні природа лишилася непорушною і була свідком початків історії. Ті са­мі гори, та сама ріка були в Києві у часи, коли сюди прийшов апостол Андрій, вони ж бачили прибуття перших варязьких князів, хрещення киян у Почайні, будівництво Ярославом великого міста, і, в певному смислі, саме київська природа стає пам'ятником історії, доказом то­го, що історія відбулася.

Румянцев належав до тих людей зламу століть, хто в молоді ро­ки (1770-ті) відбув свій власний "великий тур". У Петербурзі брати Румянцеви познайомилися із бароном Гріммом (тим самим, якому Катерина скаржилася на відсутність у Києві древностей). Грімм взяв на себе труд відвезти братів у Голландію для навчання в Лей­денському університеті. Звідти Румянцеви вирушили в Париж, а з Франції—через Швейцарію (де в Женеві познайомилися із Вольте­ром) — до Італії94. Можна навіть припускати, що спонсороване гра­фом "Общество истории и древностей российских" було влаштова­не на манер знаменитого "Товариства дилетантів». Румянцев, таким чином, мав із чим порівнювати древності. Він бачив "справжній», еталонний взірець і намагався віднайти щось подібне в Києві. Граф ініціював і оплачував великі географічні експедиції (як, наприклад,

корабель під промовистою назвою "Рюрик» під командуванням ка­пітана Коцебу, 1815—1818 pp.), а також серії менших "археологічних» експедицій (Строева, Калайдовича). В останні ро­ки свого життя, незважаючи на погане здоров'я, Румянцев і сам здійснює низку подорожей для огляду древностей (на Кавказ і Крим, 1823 р.; в Новгород, Москву й Київ; Воскресенський монас­тир, Волок, Городище, Старицю, Ржеву, 1822). Граф, крім того, був одним із найбільших колекціонерів історичних раритетів, які піз­ніше склали основу Румянцевського музеума.

З 1815 р. Румянцев листується із чи не єдиним на той час знав­цем київських старожитностей М. Берлинським95. Київський анти­квар присилає графу описи документів і матеріалів до київської іс­торії "главным образом ... за время владычества Польши", але Ру­мянцева цікавить цілковито інше: він просить "сыскать что-либо, от­носящееся до времен Киева первобытных". У відповідь на присла­ний Берлинським план Києва з "прелюбопытным истолкованием тех мест, урочищ и духовных зданий, о которых упоминают наши древнейшие летописи" граф накреслює цілу програму архелогіч-них досліджень: "Не теряйте из виду, что самые первобытные вре­мена историй наших суть те, которые я бы желал видеть объяснен­ными и дополненными; отыскивайте, пожалуйста, надгробные над­писи вокруг и внутри развалин уничтоженных самых древнейших забытых церквей и монастырей, коих вы так удачно в своей записке память восстанавливаете".

Румянцев сподівається на розшуки древніх рукописів: може, пергаментного літопису Нестора (бо, справді, де ж йому й зберегти­ся в первозданності, як не в Києві?), древніх грамот, оригіналів Пе-черського патерика, можливо, Руської правди, древніх списків мит­рополитів, синодиків, наприклад, Китаївської пустині, де мусили б молитися за свого засновника Андрія Боголюбського. Це листуван­ня демонструє не тільки тодішні доволі поверхові знання про київ­ську історію, але, головним чином, те, наскільки завищеними були очікування російських антикваріїв від київських древностей. Як і кожний європеєць, Румянцев гадає, що тубільці просто забули свою історію. їхнє минуле значно краще відоме фахівцям в столицях, і варто лише підштовхнути недбалих аборигенів до енергійнішої праці, як надзвичайної древності раритети будуть відшукані.

Перебільшені сподівання рано чи пізно переростають у розча­рування. Після чергової поїздки до Києва 1821 р. Румянцев писав до Малиновського про свої неприємні враження від побаченого: "В Киеве сердце сокрушалось, видя, каковое там господствует нераде­ние к древностям нашим, никто ими не занят, и всякий почти убега­ет об них разговора, боясь обозначить не токмо беспечность, но да­же и то, что мало историю древних наших времен знают"96.

Від 1820-х років старовинні руїни в Києві почали з'являтися знов, але вже в результаті свідомих спроб їх розшукати. Незамін­ною стала нова дисципліна археології, тобто дослідження решток старовини на західний манер — шляхом розкопок. 1822 р. Київсь­ким митрополитом стає Євгеній (Болховітінов), людина вчена, істо­рик і антиквар. Навколо нього швидко організувався гурток люби­телів древностей, і 1823 р. вони здійснили першу спробу археоло­гічних розкопок у Києві97. Місце розкопок було обрано не випадко­во. Крім того, що Десятинна церква була свого роду пам'ятником хрещення Русі, саме в цей час довкола її локалізації точилися дис­кусії. Київські антиквари' знали, що тут митрополит Петро Могила знайшов мощі св. Володимира (голова князя була однією із важли­вих святинь Успенського собору Печерського монастиря). Розкоп­ки мусили не тільки визначити остаточно й певно місце й план ко­лишньої церкви, але й знайти нові мощі святого князя. 1824 р. обид­ві задачі було виконано. План церкви було виявлено (і доведено, що в древності вона набагато перевищувала видимі в XIX ст. розміри, що знімало проблему локалізації), а також було віднайдено сарко­фаг із рештками людини, який оголосили Володимировим, і ще один, який вважали "гробом" Ізяслава98.

Одним із ентузіастичних учасників розкопок Десятинної церк­ви був Кіндратій Лохвицький, як він називав себе, "чиновник п'ято­го класу", любитель старовини, дивак і містик. Він стане найенер-гійнішим археологом Києва наступного десятиліття. Як і всі "перші" археологи того чи іншого об'єкта, Лохвицький перебував у наївній переконаності, що під землею він знайде матеріальні решт­ки усіх подій, описаних у писемних пам'ятках. Історія, були впев­нені ранні археологи, ніби застигла під землею. Варто лише зняти шар землі, й артефакти співпадуть із писемною історією до дріб­ниць. Лохвицький, власне, й знаходив усе те, що шукав: він знайшов рештки хреста св. Андрія, могилу князя Діра, першу хрис­тиянську церкву св. Іллі, рештки міських воріт часів княгині Ольги, церкву св. Ірини, йому належать розкопки Золотих воріт. Більшість його знахідок була фікцією — результатом фантазій, наївною спро­бою зв'язати знайдені рештки із літописними повідомленнями. Але принаймні у двох випадках — розкопок Ірининської церкви (1833) та Золотих воріт (1832—1833) — Лохвицький "вгадав" правильно. Особливого успіху мали розкопки з-під пізніших завалів Золотих воріт. Саме в цей час в Києві перебував государ (який взагалі ціка­вився Києвом та його старожитностями). Микола Павлович "пройшов між відкритих стін" воріт, і, певно, це справило на нього враження: Лохвицький згодом одержав державну стипендію, а та­кож субсидію на подальші розкопки.

Розкопки в Києві протягом 1820 — 1830-х років, попри всю їх наївність і аматорський характер, а також і те, що Лохвицький, наприклад, більше руйнував, ніж досліджував, мали один важливий ефект: вони засвідчили, що під землею є руїни древнього міста, що вони можуть бути "розкриті" і явлені зору цікавих людей.

Археологія в перші десятиліття XIX ст. включала в себе багато різних речей. Однією із важливих її іпостасей було встановлення древньої топографії міста з наступним картографуванням її. Від кінця XVIII ст. цим займався киянин Берлинський, на початку XIX ст. з Петербурга вже споряджають спеціальні експедиції з цією ж метою (Бороздіна та Єрмолаєва). Створення "історичних планів", нанесення древностей на карти сучасного міста, стає одним із улю­блених занять. Учені розшукують старі й забуті назви місцевостей, річок, урочищ, відомі їм із літописів і документів. Ототожнюють із ними ті чи інші місцевості, часом навіть перейменовують їх так, щоб відновити "більш правильні" історичні назви. Спеціально спо­ряджені художники замальовують будь-які решти старовини — мо­заїки, фрески, археологічні курйози. Архітектори складають плани церков, їхні розрізи, а часом навіть реконструкції давнього вигляду. Усе це створює корпус документації, яка в сукупності своїй "оживлює" стару історію, робить її "видимою", дактильно відчут­ною.

Не бракує і старих методів. Відколи в Києві з'явився Михайло Максимович, місто стає ареною постійних "археологічних палом-ництв". Знайомих учених, заїжджих знаменитостей, літераторів Ма­ксимович водить екскурсіями по місту, з впевненістю експерта вка­зуючи їм невидимі місця великих подій давнини. Він називає їм істо­ричні урочища, імена літописних гір тощо. Переважно в пам'яті та­ких екскурсантів (а серед них — Гоголь, Погодін, Жуковський з це­саревичем, Ол. Тургенев) лишається живописний пейзаж із образом незаторкнутої часом, майже дикої природи Києва. Милування при­родою заміняє споглядання руїн і цілком задовольняє поетично нала­штованим натурам відчуття історії. За іронією, місцем, яке справля­ло найбільше враження на шукачів київських древностей, був пагорб Андріївської церкви. Як згадував Максимович, саме тут Жуковський вглядався в дніпрові далі, вгадуючи в мареві "Ольжин град" Вишго-род, а Гоголь — у зворотньому напрямку — споглядав древні урочи­ща Кожемяки та Кудрявець". Переживання минулого біля новозбу-дованої церкви виявляється особливо гострим і інтенсивним: прос­тір, що відкривається від Андріївської гори, надає надзвичайну мож­ливість розміщувати історичні міражі на власний розсуд.

Наслідком мініатюрних київських паломництв — релігійних, антикварних, пейзажних — поступово стає осягнення історії. Дав­ньоруський Київ, немов Атлантида, починає підніматися з-під зем­лі, затьмарюючи собою для багатьох неприглядне, бідне й невпо-рядковане польсько-єврейське містечко окраїни імперії, з його цер­квами "в новом вкусе".

Відкриття київських древностей, очевидно, вело до нового сприйняття міста та його історії. З "руського Ієрусалиму" Київ поступово набував реноме "слов'янських Помпей" (хоча саму ме­тафору не буде заявлено аж до початку наступного століття).

Чию, однак, історію воскрешали з небуття київські антикварії? Для багатьох із них це питання навіть не стояло. Вони "жили" цілко­вито в давньому минулому, мало цікавлячись його ідеологічним зв'язком із сучасністю. Російські мандрівники, зрозуміло, відкрива­ли в місті саме свою, російську, історію. Сучасний Київ — частина Малоросії — нічого не важив, його намагалися не помічати. Древ­ній же Київ із малоросійською історією не мав нічого спільного. Так, схоже, думали й ті, хто писав історію українців. Для них київ­ські руїни також були рештками історичного буття якогось іншого народу, чимось на зразок грецьких міст Причорномор'я чи скіфсь­ких курганів українського степу. Разом з тим для людей формації Максимовича, "локальних патріотів", суміщення києво-руських древностей із малоросійською територією підказувало якийсь зв'я­зок із ними. Малоросія покоїться на рештках Київської Русі. Церкви в стилі українського бароко є перебудованими давньоруськими храмами. Чи не означає все це, що малороси "родом" із Київської Русі? Чи не означає це, що російська та малоросійська історії мають спільний початок і довге спільне тривання? Чи не означає це, наре­шті, що історія українців нерозривно пов'язана із історією велико­русів?

Два "відкриття" початку XIX ст. — відкриття Малоросії і Києва — поставлять перед російською, а дещо пізніше й перед українсь­кою думкою низку питань про початки, протяжність і співвідно­шення двох історій.