Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.30. Країни Азії та Африки в 20-30-ті роки

Китай

1919 р. на Паризькій мирній конференції великі держави визнали пра­во Японії на німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун. Це ви­кликало вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів

і різних верств населення Китаю.("Рух 4 травня"). Цей рух ознаменував новий етап революційної боротьби проти напівколоніального ладу в країні.

Провідну роль у боротьбі за ствердження республіканського ладу відігравала Національна народна партія — Гоміндан, яку очолював Сунь Ятсен. На півдні Китаю в Гуанчжоу був створений республіканський уряд на чолі з Сунь Ятсеном. Пекінський уряд та іноземні держави його не визнали і неодноразово намагалися повалити. Але Гуанчжоу зали­шався центром революційної боротьби. Республіканський уряд, очолю­ваний Сунь Ятсеном до його смерті в 1925 р., став оплотом визвольної боротьби китайського народу. Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен запросив на допомогу радянських військових спеціалістів.

Комуністична партія Китаю (КПК), створена в 1921 р., вступила в Го­міндан (зберігши організаційну й політичну самостійність). На 1 з'їзді Гоміндану в 1924 р. було проголошено політику єдиного фронту націо­нально-революційних сил. Протягом 1924—1927 рр. Гоміндан разом з КПК вели національно-визвольну боротьбу проти продажних урядів Пе­кіна та північних провінцій, де численні китайські генерали, спираючись на підтримку іноземних держав, воювали між собою.

Загальнонаціональний характер революція в Китаї набула 1925 р. у зв'язку з "рухом ЗО травня" — масовими виступами й страйками в Шан­хаї, де англійська поліція розстріляла демонстрацію. Основним завданням національної революції були відновлення суверенітету Китаю, повалення мілітаристської влади і політичне об'єднання країни.

Гомінданівський уряд в Гуанчжоу, який очолив Ван Цзінвей, оголосив себе Національним урядом Китайської республіки і почав боротьбу за об'єднання країни. НРА здійснила похід у провінцію Гуандун і вигнала війська мілітаристів за її межі.

Після II з'їзду Гоміндану в 1926 р. гомінданівський уряд очолив гене­рал Чан Кайші; він став і головнокомандувачем НРА. 1926 р. гомінданівські війська, що налічували до 100 тис. бійців, вирушили в знаменитий Північний похід проти мілітаристських режимів. До кінця року під контролем Націо­нального уряду знаходилося 7 провінцій з населенням понад 150 млн. осіб. Національний уряд переїхав в Ухань.

1927 р. у національно-революційному таборі відбувся розкол; Чан Кайші розірвав союз з комуністами і розпочав проти них репресії. Він переніс столицю в Нанкін і сформував новий Національний уряд. Поступово вла­ду Національного уряду Чан Кайші визнали всі політичні сили країни, крім комуністів. КПК почала власну революційну боротьбу й організувала кілька повстань, але всі вони були придушені урядовими військами.

Протистояння Гоміндану і КПК, що переросло в громадянську війну, стало наслідком протиборства двох тенденцій у розвитку китайської рево« люції. Чан Кайші та більшість лідерів Гоміндану вважали, що революція скінчилася і настав час для реформ, які б модернізували Китай. Компартія

націлювала китайський народ на продовження революції, встановлення дик­татури пролетаріату і селянства у формі рад, здійснення аграрної революції, націоналізацію підприємств, банків. У збройній боротьбі з Гомінданом Компартія Китаю спиралася на опорні революційні бази (радянські райо­ни) в сільських районах на півдні і півночі країни. КПК організувала на-півпартизанську Червону армію, яка в 1933 р. налічувала 300 тис. бійців. Після тривалих боїв у 1930—1933 рр. Червона армія зазнала поразки і змушена була залишити майже всі свої південні бази й відійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР. З початку 1935 р. Компартію Китаю очолив Мао Цзедун.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші зробив ставку на зміцнення державного сектора економіки: було взято під контроль систему фінансів країни, запроваджено планування економічного розвитку. Було прийнято низку прогресивних законів про працю, створено систему профспілок, вста­новлено мінімальний рівень заробітної плати.

Зовнішньополітичне становище Китаю значно погіршилося з почат­ком японської збройної агресії. 1931 р. Японія встановила контроль у Маньчжурії, створивши державу Маньчжоу-го, в якій знаходилися японські війська.

1935 р. Чан Кайші почав переговори з СРСР про надання військової та фінансової допомоги в боротьбі з японськими агресорами. Радянський уряд погодився, але за умови, що війська Чан Кайші припинять бойові дії проти китайських комуністів. Перед лицем воєнної загрози з боку Японії, яка розпочала в липні 1937 р. війну проти Китаю, Гоміндан і КПК створили єдиний антияпонський фронт. Червона армія була перетворена у 8 армію Національно-революційної армії Китаю.

Японія

Наслідки Першої світової війни були вигідні для Японії: за 1914—' 1919рр. обсяг національного продукту зріс у 5 разів — з 13 до 65 млрд єн; зовнішня торгівля завойовувала усе нові ринки в Азії. Не втручаючись у війну, Японія нарощувала військову могутність, насамперед флот. Мілітари­зація країни призвела до погіршення життя народу. 1918 р. в Японії відбу­лися стихійні повстання проти спекулятивного зростання цін на рис — так звані "рисові бунти", що охопили майже всю країну. В подальшому в Японії відбувалися численні страйки, в яких брали участь сотні тисяч робітників. У 1920—1921 рр. Японію охопила економічна криза, яка усклад­нювалася цілковитою залежністю країни від зовнішніх ринків. Погіршен­ня становища японських трудящих сприяло піднесенню загальнодемокра­тичного руху, активізації політичних сил лівої орієнтації. 1920 р. була ство­рена Соціалістична ліга, що об'єднувала анархістів, комуністів, соціалістів. 1922 р. виникла Комуністична партія Японії (КПЯ).

Згідно з Версальським договором до Японії відійшли колишні німецькі володіння в Китаї і на Тихому океані. Однак Вашингтонська конференція

змусила Японію відмовитися від претензій на Китай і вивести її війська з китайської території. 1918 р. Японія, висадивши свої війська у Владивос­тоці, взяла участь в інтервенції проти Радянської Росії. Вона окупувала Приморський край і надала допомогу Колчаку і уряду отамана Семенова. Після низки невдач Японія змушена була в 1922 р. вивести свої війська з Приморського краю.

У 20-ті рр. в політичному житті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримки войовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. У меморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програму територіальних загарбань на Дале­кому Сході і підриву могутності США в Тихому океані. 1931 р., Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. За кілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши про створен­ня на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-го, Японія фактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.

Японські мілітаристи, зокрема так звані "молоді офіцери", двічі — у 1932 і 1936 роках — робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язати собі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася від Вашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччина вимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав з гітлерівською Німеччиною "Антикомінтернівський пакт".

1937 р., скориставшись інцидентом між японськими і китайськими сол­датами поблизу Пекіна, Японія розпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. На початку 1938 р. Японія заявила про­тест проти радянських поставок зброї та військової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.

Індія

У роки Першої світової війни англійці широко використовували ресурси Індії, багато індійців служили в британський армії. Незважаючи на обіцянки британських колоніальних властей після закінчення війни надати Індії само­управління, все залишилося без змін. Це спричинило початок нового етапу антиколоніальної боротьби. Загальновизнаним лідером індійського визволь­ного руху став Махатма Ганді. Його теорія і практика — гандизм — перетворюються в офіційну ідеологію Індійського національного конгресу (ІНК). Ганді розробив вчення масової ненасильницької боротьби проти колонізаторів. Він доводив, що ненасильницькими діями і моральним пере­конанням Індія зможе отримати від Англії власне управління.

1919 р. парламент Великої Британії прийняв закон, згідно з яким зросла

роль виборних Законодавчих зборів при віце-королі і губернаторах провінцій, а також надав індійцям право обіймати другорядні міністерські посади в колоніальній адміністрації. Водночас було прийнято закон, спрямований проти "антиурядової діяльності". Ганді виступив проти цього закону і закликав до харталу (припинення будь-якої ділової активності, закриття навчальних закладів, установ, базарів). У квітні 1919 р. англійські колоні­альні власті розстріляли мирну демонстрацію в одному із міст Пенджабу. Загинуло близько 1 тис. і було поранено 2 тис. її учасників. Ця кривава подія викликала масове обурення і хвилю протестів по всій країні. Ганді закликав до бойкотування всього англійського. Кампанія громадянської непокори продовжувалася до початку 1922 р. ІНК перетворився на масову політичну партію, що налічувала майже 10 млн. членів.

У другій половині 20-х рр. розпочинається нове піднесення національ­но-визвольного руху. Посилюється страйковий рух. Профспілки зросли до 300 тис. членів. 1925 р. утворюється Компартія Індії. На сесії ІНК у грудні 1929 р. під впливом численних мітингів, учасники яких вимагали незалеж­ності Індії, головою партії був обраний лідер лівих сил Джавахарлал Неру. Сесія проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність країни. Засобом досягнення цієї мети мала бути кампанія громадянської непокори, керівництво якої було передано Ганді. 26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності. Цей день став початком масового анти-англійського руху, хоч Ганді зробив спробу досягти мирної угоди з англій­ським урядом. Ганді опублікував 11 вимог і заявив, що у випадку прийняття їх британським віце-королем Індії кампанія громадянської непокори буде припинена. Умови передбачали: зменшення податку на 50%, введення про­текціоністських тарифів на іноземні текстильні вироби, відміну монополії англійських властей на видобуток солі та ліквідації податку на сіль, скоро­чення воєнних видатків, звільнення політичних в'язнів тощо. Англійський уряд відхилив цю програму. Тоді Ганді закликав до нової кампанії грома­дянської непокори. Вона розпочалася весною 1930 р. з проведення так званого "соляного походу". Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря, щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.

Англійські правителі оголосили ІНК поза законом, арештували Ганді, Неру і понад 60 тис. учасників руху непокори. В країні зростала напру­женість, у деяких містах відбулися повстання.

У березні 1931 р. між ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено компромісну угоду, за якою власті зобов'язалися припинити репресії і звільнити ув'язнених, а ІНК — припинити кампанію непокори. У цьому ж році в Лондоні лідери ІНК висунули вимогу надання Індії самоуправління і статус домініону. Після відмови задовольнити ці вимоги Ганді на початку 1932 р. закликав до нової кампанії непокори.

1935 р. англійський парламент схвалив програму, що передбачала роз­ширення участі громадян Індії у виборах (до 12% населення) до законо-

давчих органів, надання місцевим законодавчим органам більших прав. 1937 р. відбулися вибори до центральних і провінційних законодавчих органів, на яких ІНК здобув перемогу: у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив свою краї­ну воюючою стороною. ІНК пообіцяв співробітництво з Англією за умови створення в Індії національного уряду і встановлення конституційного ладу. На початку 1940 р. метрополія пообіцяла надати Індії статус домініо­ну після закінчення війни.

Країни   Індокитаю

Міжвоєнні роки стали новим важливим етапом національно-визволь­ного руху народів Індокитаю проти англійських і французьких колоніза­торів.

Після Першої світової війни в Бірмі почала діяти масова політична організація — Генеральна рада бірманських асоціацій, до яких увійшли різні організації, переважно буддійські. Спираючись на досвід антиколоні­альної боротьби в сусідній Індії, бірманці вдавалися до кампаній грома­дянської непокори, мирних мітингів і демонстрацій. 1923 р. Англія змуше­на була створити Законодавчу раду, надати деяким бірманським діячам доступ до управління країною. Ці вчинки колоніальних властей посилили боротьбу за незалежність Бірми. Особливо активізувалися антиколоніальні виступи на початку 30-х рр. 1932 р. колонізатори придушили могутнє селянське повстання. Масові виступи засвідчили необхідність перебудови традиційної колоніальної структури. 1935 р. англійський парламент прий­няв Закон про управління Бірмою, за яким Бірма адміністративне відокрем­лювалася від Індії і запроваджувався двопалатний парламент з відпові­дальним перед ним урядом.

Упродовж 30-х років у Бірмі наростав національно-визвольний рух. Найвпливовішим став рух такінів — Всебірманська національна ліга (До-бама асіайон). Такіни організували кампанії непокори, бойкоту, походи страй­карів до столиці Рангун тощо. З початком Другої світової війни вони багато зробили для утворення Блоку свободи, що поставив вимогу надання Бірмі незалежності. Англія відповіла категоричною відмовою, і в травні 1940 р. були заарештовані найпопулярніші лідери бірманського визволь­ного руху.

Перша світова війна сприяла економічному й політичному розвиткові В'єтнаму. Хоч основою економіки було сільське господарство (наприкінці 20-х рр. — до 70% вартості валового національного продукту), розвивали­ся гірничодобувна й обробна галузі промисловості, виникли національні банки. Найбільше піднесення спостерігалося в галузях, зорієнтованих на зовнішній ринок. Так, кількість плантаційних господарств, що вирощували дерева каучуконоси, у 20-х рр. збільшилася з 140 до 630. Майже 90% в'єтнамського каучуку вивозилося до метрополії — у Францію.

1923 р. була створена Конституційна партія, яка почала боротьбу за радикальну реформу колоніальних порядків і за надання В'єтнаму статусу домініону.

1927 р. у В'єтнамі була створена нова політична організація — Націо­нальна партія, яка ставила метою скасування колоніального режиму і ство­рення республіки. Національна партія розгорнула активну діяльність і на початок 1929 р. лише в Тонкіні створила 120 осередків, що об'єднували майже 1500 членів. Однак активна діяльність нової партії, її курс на підго­товку до збройного повстання привернули увагу французької таємної поліції. У багатьох районах місцеві комітети Національної партії були розгромлені, її члени засуджені. Та партія не припиняла антиколоніальної боротьби, поновлюючи свої ряди молоддю. 1930 р. Національна партія організувала збройне повстання в Ієн-Баї, яке було жорстоко придушене французькими військами. Деяких керівників партії стратили, інших заслали на каторжні роботи.

Наприкінці 20-х років у В'єтнамі діяли також три комуністичні органі­зації, що в 1930 р. об'єдналися в єдину Комуністичну партію В'єтнаму на чолі з Хо Ші Міном. Під час масових народних виступів проти колоніза­торів у Центральному В'єтнамі (1930—1931) комуністи в 116 селах ство­рили ради. Нова місцева влада конфіскувала поміщицьку землю, знизила орендну плату за землю, створила революційні суди, заборонила куріння опіуму, проституцію, азартні ігри тощо. Однак вже в серпні 1931 р. фран­цузька колоніальна влада розгромила останню комуністичну раду.

Після перемоги на парламентських виборах у Франції Народного фрон­ту (1936) для В'єтнаму почався новий, хоча й короткий, період сподівань. Колоніальна влада змушена була провести реформи. Закон про працю пе­редбачав перехід на 8-годин-ний робочий день, оплачувану відпустку, забо­рону жіночої і дитячої праці. Було легалізовано діяльність усіх політичних партій, амністовано політв'язнів. Французи дозволили провести вибори до Ради економічних і фінансових інтересів, до палат народних представників. Значних успіхів на виборах у ці організації в 1937 р. домігся новостворе-ний Демократичний фронт.

З початком Другої світової війни В'єтнам перебував формально під юрисдикцією французького уряду Петена. Колоніальна адміністрація ак­тивно співпрацювала з японцями.

У Сіамі впродовж 20-х рр. домінувала ідея монархічного націоналізму, яка полягала у зміцненні монархії і створенні на цій основі міцної держави, здатної протистояти колоніальному капіталізму. Однак у 1932 р. в країні стався переворот, який поклав край цій ідеї.

Керівники перевороту здійснили радикальні перетворення в системі політичної адміністрації та в соціальній структурі суспільства, що привели до заміни ідеї монархічного націоналізму реаліями націоналізму державно­го. У Сіамі була створена конституційна монархія з парламентарною сис­темою і кабінетом міністрів, але водночас обмежувалася діяльність полі-

тичних партій. В економічній сфері нове керівництво проводило політику зміцнення державного сектора. Передбачалося поступове зменшення іно­земного капіталу і заміна його капіталом національним. У зв'язку з цим у 30-ті роки були націоналізовані деякі галузі промисловості, держава моно­полізувала торгівлю і сприяла створенню змішаних державно-приватних підприємств, здатних конкурувати з іноземними, передусім китайськими. Характерною рисою націоналістичного курсу були різкі виступи проти домінування в економіці країни китайців і офіційна орієнтація на Японію, досвід якої мав значний вплив на правлячі кола Сіаму. 1939 р. Сіам було перейменовано на Таїланд (держава таї). З початком війни керівництво країни все більше схилялося до співпраці з Німеччиною і Японією. Після окупації японськими військами всього Індокитаю Таїланд став активно співробітничати з Японією.

Країни  Африки

На початку XX ст. переважна більшість території Африканського кон­тиненту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн. кв. км, а кількість населення — до 13 млн. чоловік. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридичне оформлено мандатною системою, ство­реною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як манда­тарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німець­ка Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Порту­галією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході — Руанду та Урунді. Португалія отримала невеличку східноафри-канську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Бри­танської імперії — Південьо-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися су­цільною смугою від Кейптауна на півдні до -Каїра на півночі. У колоні­альній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

Після закінчення Першої світової війни країни — метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетво­рення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особ­ливість міжвоєнного періоду — швидке зростання виробництва експорт-

них сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х рр. у багатьох афри­канських колоніях понад 2/, вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика — в Занзібарі, какао — у Золотому Березі.

У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивала­ся гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгій­ському Конго видобуток міді з 1913 р. до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97% всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40% золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою за­лучення корінного населення до управління. Колоніальні власті застосову­вали в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме — в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніаль­не правління західних країн на Африканському континенті супроводжува­лося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські й при­родні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному роз­витку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати ква­ліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістич­ного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна час­тина африканських країн була готова до самостійного державного управ­ління.

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період надіонально-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північноафриканських краї­нах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко й особли­во Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти так званого "туземного кодексу", що обмежував права алжирців і заборо­няв їх участь у політичному житті. 1920 р. була утворена впливова орга­нізація "Молодий алжирець", 1926 р. — знаменита "Північноафриканська зірка", яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Ви­моги алжирців щодо урівняння в правах з французами не були марними.

Перемога Народного фронту Франції (1936) зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права, створили умови для діяльності різних партій і рухів.

Не припиняв боротьби за визволення від франко-іспанської окупації народ Марокко. 1921 р. повстали рифські племена, і на визволеній тери­торії була створена так звана Рифська республіка на чолі з Абд-аль-Кері-мом (Ель-Керім). Національні збори республіки прийняли "Національну обітницю", яка передбачала звільнення країни від окупантів, здобуття націо­нальної незалежності тощо. Впродовж п'яти років марокканці успішно боролися з французькими та іспанськими колонізаторами. Проте сили були нерівні, й у 1926 р. об'єднана франко-іспанська армія повалила Рифську республіку. Однак національно-визвольний рух в Марокко не припиняв­ся. У 30-ті роки були створені перші політичні партії Марокко — Націо­нальний комітет дії (1934) і Національна партія (1937).

Найбільших успіхів у міжвоєнні роки досяг Єгипет, який перебував під протекторатом Великої Британії. В 1918 р. в країні була створена партія "Вафд", яка організувала масовий рух за здобуття національної неза­лежності. В 1919—1921 рр. відбулися збройні повстання проти англій­ського панування. 1922 р. британський уряд скасував протекторат, але з деякими застереженнями, що не дозволяли встановити в Єгипті справж­ню незалежність. Зокрема, Велика Британія залишала за собою право на забезпечення комунікацій, збереження військового контингенту і комісара. Після прийняття конституції (1923) Єгипет став конституційною монар­хією на чолі з королем Фуадом І. Були обрані парламент і кабінет міністрів, який очолили лідери партії "Вафд". Вафдисти продовжували обстоювати національні інтереси, вимагаючи виведення з країни британських військ. У грудні 1935 р. основні єгипетські партії утворили Національний фронт, який змусив короля Фуада І відновити переговори з Великою Британією. Наслідком переговорів став англо-єгипетський договір (1936 р.); який підтверджував незалежність Єгипту і проголошував кінець британської окупації. В травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Серед різних форм антиколоніалізму найпоширенішими були релігій­но-політичні, насамперед афрохристиянські, рухи. Хоча християнство було релігією завойовників, саме воно найбільше підходило для ідеологічного обгрунтування антиколоніалізму, оскільки проповідувало рівність усіх пе­ред Богом. Найпопулярнішими афрохристиянські рухи стали в Центральній Африці. Так, у 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух під назвою кімбангті. Його засновника — колишнього протестантського священника Симона Кімбангу — спочатку вважали месією, а згодом — Богом. У нього були "апостоли" і "пророки", які очолювали рух у багатьох регіонах країни. Кімбангу висунув гасло "Конго — конголезцям", закликаючи до виступів проти адміністрації, до несплати податків, встановлених бельгійським урядом.

У міжвоєнні роки в Тропічній і Південній Африці були створені й перші політичні партії. Так, у 1920 р. на території Британського Золотого Берега був створений Національний конгрес Західної Африки, що виступав проти найодіозніших виявів колоніального гноблення, вимагав пом'якшення суворих колоніальних порядків. У Південній Африці продовжував діяти створений ще в 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), що прагнув об'єднати африканців у боротьбі з расовою дискримінацією.

Вагомий вплив на становлення антиколоніалізму справив панафри-канізм. Ще під час роботи Паризької мирної конференції один із лідерів негритянського руху США Уїльям Дюбуа запропонував переглянути пра­вовий статус негро-африканських народів. Оскільки держави-переможниці відмовилися розглядати це питання, Дюбуа і його прихильники вирішили скликати конгрес. Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь представники 15 країн, у тому числі дев'яти країн Африки. Головна мета цього форуму — домогтися від світового співтовариства розуміння й підтримки. Резолюції конгресу закликали до скасування рабства, заборони примусової праці й тілесних покарань тощо. У 1921, 1923 і 1927 рр. відбулося ще три Панафриканські конгреси, але Тх вимоги мало чим різнилися від програми, висунутої на першому конгресі. Сама ж програма панафриканізму була декларативною і недостатньо реалістичною для свого часу. Найвпливовішим панафриканізм став у британських колоніях Західної Африки і в Південно-Африкансько-му Союзі.

Агресія Італії проти Ефіопії. Водночас із зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни була навчена лише 10-тисячна імператорська гвар­дія. На озброєнні ефіопської армії було лише 7 застарілих літаків, 4 радіо­станції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала. 31 березня — 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії — Аддіс-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Се-лассіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддіс-Абеби, і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії — Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продов­жив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.