Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6. 5. Канада у другій половині XX ст

Канадська держава формувалася з переселенської колонії — спочатку Франції, а після поразки останньої в Семилітній війні (1756—1763 рр.) — Англії. Ця обставина зумовила в подальшому консолідацію на території країни двох націй — франкоканадців і англоканадців, що відбилося на всій подальшій історії Канади і нині продовжує істотно впливати на її внутрішнє життя. 1867 р. англійський парламент ухвалив Акт про Британську Північну Америку, який з наступними доповненнями є основним конституційним документом Канади і від якого бере початок історія канадської держав­ності. Акт проголошував утворення Домініону Канада, якому надавалася самостійність у сфері внутрішнього самоврядування, а за Великою Брита­нією зберігалось право здійснення зовнішньополітичних функцій (зокрема, оголошення війни). Протягом наступних років Канада поступово розши-

рювала свій суверенітет і, зрештою, на початку 80-х років XX ст. одержала повну державну незалежність від колишньої метрополії.

Канада — федеративна держава, що складається з 10 провінцій та 2 територій. Член британської Співдружності. Формально глава держа­ви — королева Великобританії, представлена генералом-губернатором, який призначається королевою за рекомендацією прем'єр-міністра Канади. Зако­нодавчу владу здійснює парламент, який складається з палати громад і сенату. Виконавча влада — уряд на чолі з прем'єр-міністром. Отже, Кана­да — конституційна монархія.

Під час обох світових війн Канада виступала на боці Англії. Однак, якщо в 1914 р. вона вступила у війну автоматично у зв'язку з оголошенням Англією війни Німеччині, то в 1939 р. Канада самостійно, за ухвалою спе­ціальної воєнної сесії свого парламенту, і на тиждень пізніше, аніж Англія, оголосила війну фашистській Німеччині. За роки Другої світової війни, Канада перетворилася в економічно розвинуту державу; її національний дохід виріс у 2 рази, промислове виробництво зросло в 2,5 раза, вона по­сіла третє місце в промисловому виробництві Західного світу. Економічне піднесення Канади продовжувалось і в повоєнний час. Важливим чинни­ком цього стала цілеспрямована урядова політика освоєння надзвичайно багатих природних ресурсів Півночі й Далекого Заходу. Нові освоювані регіони охопили площу 8 млн. кв. км — майже 80 % території країни. При цьому важливу роль відігравали іноземні інвестиції; зокрема американські капіталовкладення в Канаду в перші 20 повоєнних років збільшилися майже в 6 разів і становили понад 21 млрд дол. Широкого розмаху набу­ла імміграція; в 1946—1969 рр. до Канади приїхало понад 3 млн. іммігрантів.

У 40—60-ті рр. Канада вийшла на передові позиції серед західних дер­жав з видобутку нікелю, золота, срібла, платини, свинцю, міді, уранової руди тощо. Протягом наступних десятиріч, завдяки державній підтримці й полі­тиці стримування іноземних капіталовкладень, гірничодобувна промисловість постійно зберігає високі темпи розвитку. Вона стала давати майже п'яту частину усієї промислової продукції країни і третину вартості експорту, випередивши традиційні для Канади експортуючі галузі — сільське госпо­дарство та лісопаперову індустрію. В Канаді швидкими темпами розви­вається машинобудівна галузь. Велику роль у системі світового виробниц­тва відіграє сільське господарство Канади. Незважаючи на скорочення кількості зайнятих у сільському виробництві, Канада займає провідне місце в експорті сільськогосподарської продукції: 25% світового експорту пше­ниці, 10—15% вівса та ячменю, 50% насіння рапсу, 10% свинини тощо. Загалом канадська економіка протягом 50—90-х рр. не знала глибоких і тривалих струсів, хоча, будучи тісно інтегрованою у світове, передусім аме­риканське, виробництво, орієнтованою на експорт, Канада чутливо реагува­ла на кризові явища за кордоном.

Важливим компонентом політичного життя Канади є двопартійна си­стема: Консервативна, яка з 50-х років прийняла назву Прогресивно-кон-

сервативної, та Ліберальна партії змінюють одна одну при владі та не ма­ють кардинальних відмінностей. Водночас існують певні розходження і відтінки в поглядах на вирішення проблем внутрішньої та зовнішньої полі­тики. У повоєнні десятиріччя ліберали остаточно зарекомендували себе прихильниками державного регулювання економіки, розширення її націо­налізованого сектора, тоді як консерватори почали виступати за його згор­тання, розширення вільної конкуренції і обмеження соціальних програм. У другій половині XX ст. населення країни частіше віддавало перевагу лібе­ралам, які до середини 80-х років (за винятком 1957—1963 рр.) були правлячою партією. Консерватори виконували роль опозиції і лише в останні десятиріччя їм вдається періодично формувати уряд країни. Тому розвиток післявоєнної Канади більшою мірою пов'язаний з політикою Ліберальної партії, лідерами якої (і, відповідно, федеральними прем'єр-мініст­рами) були: У. Кінг, Л. Сен-Лоран, Л. Пірсон, П. Трюдо та інші. Наслідком цього було посилення ролі держави в соціально-економічному розвитку: розширився державний сектор у економіці, за рахунок державних коштів регулювалася діяльність господарства країни, здійснювалося економічне планування.

Важливим напрямком політичного розвитку Канади повоєнного періо­ду було утвердження її суверенітету в усіх сферах державного життя.

1947 р. в країні запроваджено канадське громадянство, з 1952 р. при­значення генерал-губернатора стало правом канадських властей, і цю по­саду стали займати виключно громадяни Канади. 1964 р. затверджений державний прапор із зображенням кленового листа. Утвердженням пов­ної державної незалежності стала конституційна реформа. Акт про кон­ституцію 1982 р. передавав федеральному парламенту Канади право на зміни та доповнення конституції без дозволу англійської монархії.

З початку 60-х рр. у центр політичного життя Канади висунулася про­блема збереження національно-державної єдності країни, загроза якій по­стала внаслідок активізації національного руху франкоканадців, переважна більшість яких (85%) зосереджена у провінції Квебек. Тому франкока-надська проблема стала передусім "проблемою Квебеку". Почавшись з вимог зрівняння французької мови з англійською, національний рух фран­коканадців переріс у рух за відокремлення провінції Квебек і перетворен­ня її в самостійну державу. Причина — соціально-економічна і політична нерівноправність канадців французького походження і провінції Квебек у системі загальноканадської держави. Панування англійської мови стало також причиною того, що їй віддають перевагу більшість іммігрантів у Канаді. 1968 р. прихильники відокремлення Квебеку утворили Квебек-ську партію. Цього ж року уряд Канади очолив лідер Ліберальної партії франкоканадців П'єр Трюдо, який з метою нейтралізації сепаратистів провів через парламент закон (набрав чинності з 1969 р.) про те, що англійська і французька мови є офіційними мовами Канади і мають рівний статус. Однак

ситуація продовжувала загострюватись, особливо після приходу 1976 р. до влади в провінції Квебек Квебекської партії (є правлячою в провінції донині), яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу феде­рації. Проте під час організованого в 1980 р. провінційним урядом рефе­рендуму лише 40% виборців підтримали вимогу незалежності. Конститу­ція країни 1982 р. також не внесла змін у статус Квебеку, внаслідок чого уряд провінції до цього часу відмовляється підписати її.

Досягнення національної згоди та збереження єдності держави стало одним із найважливіших політичних завдань федерального уряду консер­ватора Б. Малруні (1984—1993). Після тривалих переговорів з провінція­ми уряду вдалося підготувати проект конституційної угоди, яка визначила особливі права Квебеку, але її не ратифікували три провінції, що не сприй­няли претензії Квебеку. Нездатність консерваторів примирити англійську та французьку Канаду, спад в економіці, що почався в 1990 р., високий рівень безробіття та великий дефіцит бюджету привели до перемоги Лібе­ральної партії на виборах 1993 р. Прем'єр-міністром Канади став лідер партії Жан Кретьєн, уряд якого зіткнувся з попередніми кризовими явищами. Проблема Квебеку до сьогоднішнього дня залишається надзвичайно гос­трою в політичному житті Канади. З ініціативи уряду провінції в Квебеку в жовтні 1995 р. відбувся новий референдум відносно його політичного статусу. Сепаратистів підтримали 49,53% виборців. Прихильники збере­ження Квебеку у складі Канади здобули більшість лише в 50 тис. голосів.

Зовнішньополітичний курс Канади в повоєнний період визначався атмо­сферою "холодної війни". 1949 р. США і Канада підписади угоду про військове співробітництво. З 1949 р. Канада — член НАТО. 1950—1953 рр. під прапором ООН канадські солдати брали участь у корейській війні на боці США і Південної Кореї. 1958 р. Канада уклала з США угоду про створення Об'єднаного командування протиповітряної оборони Північно­американського континенту (НОРАД). Відносини Канади з СРСР (дипло­матичні відносини були встановлені в 1942 р.), як і з іншими соціалістич­ними країнами, були практично заморожені. В зовнішньоекономічній і полі­тичній сферах Канада орієнтувалася на США. Проте на відміну від США Канада підтримувала дипломатичні й торговельні відносини з Кубою після оголошення американцями її блокади, підтримувала вимогу визнання Ки­тайської Народної Республіки, відігравала важливу роль у врегулюванні конфліктів у Нікарагуа, на Півдні Африки, у Камбоджі.

Після розпаду Радянського Союзу на самостійні держави Канада поча­ла налагоджувати з ними взаємовигідні зв'язки. Однією з перших — 2 грудня 1991 р. (на другий день після історичного референдуму) — визнала незалежність України. 27 січня 1992 р. була ухвалена Спільна декларація про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Ка­надою. Помітною подією в розвитку двосторонніх відносин став візит восени 1992 р. генерал-губернатора Канади Р. Гнатишина в Україну. Пра­вова база канадсько-українських відносин у 1994 р. доповнилася "Угодою

про дружбу і співробітництво між Україною і Канадою", яку підписали прем'єр-міністр Ж. Кретьєн і Президент Л. Кучма. Угода передбачає роз­виток широкого співробітництва в усіх сферах господарства і культури. Канада, в якій українська етнічна громада становить близько 800 тис. чоловік, виявляє посилений інтерес до економічного, політичного і дипломатичного співробітництва з Україною як у двосторонніх відносинах, так і на міжна­родній арені. Розвиток українсько-канадських відносин дав новий поштовх діяльності найбільшого об'єднання українських політичних, громадських, культурних організацій і церков — Конгресу українців Канади (КУК), а також Товариству об'єднаних українських канадців (ТОУК). Осередками культурного розвитку українців у Канаді виступають різноманітні куль­турно-освітні організації. Найбільша з них — Українська фундація імені Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі в 1936 р. З проголошенням неза­лежності України українська діаспора Канади надає різноманітну підтримку і серйозну допомогу становленню і розбудові своєї етнічної батьківщини.